Блоги → Перегляд

Іван Франко і ''патріоти''

П'ятниця, 19:53, 03/06

Рейтинг
0 0
Переглядів
900

0
0
0
У цій статті згадуються
Виктор Медведчук
Громадський діяч

Хочу знайти які він мав відносини з деякими нашими так званими "патріотами".

Іван ФРАНКО

ПАТРІОТ

Усе я бистро виджу, 
Все оплюю, все збриджу, 
Все сквашу, все розстрою, 
Всіх гіркістю напою.

Де треба, влізу в душу, 
Де схочу, честь нарушу, 
На кождого подвір'я 
Посію недовір'я,

На кождого підсіння 
Положу підозріння — 
І все те, все буквально, 
Я вчиню так формально,

Спокійно, і прилично, 
І вповні методично, 
Що все уйду скандалу, 
Не нюхну криміналу.

А хто би мав охоту 
Назвать мою роботу 
Яким поганим словом, 
Я судом гоноровим

Йому прикручу роги 
І чистий, без тривоги, 
Неначе пес за плотом, 
Все буду патріотом.

Писано 1906 р.

Джерело: Львівський Університет ім. І.Франка.

 

http://tustan.io.ua/s403626/uroki_ivana_franka

УРОКИ ІВАНА ФРАНКА

Принаймні двічі на рік – 28 травня у день смерті і 27 серпня в день народження – наша так звана еліта звертається до Івана Франка.

 “НАВІТЬ РУСИ НАШОЇ НЕ ЛЮБЛЮ, ЯК ЦЕ РОБЛЯТЬ ПАТЕНТОВАНІ ПАТРІОТИ”

(Франко спочатку називав Україну Руссю і мову--русинською а себе русИном.

Потім він перейшов на нашу термінологію і теж почав замінювати слова в своїх творах на більш універсальні українські.Може ще це знайду)

Чи був Іван Франко патріотом? “Дивне запитання”, - скаже один. “І провокаційне”, - зауважить інший. “Сумніватися, чи був великий Каменяр патріотом?! – вигукне палкий прихильник “цнотливості” Івана Франка. – Ну, знаєте, панове…”.

А поза тим цей Великий Українець, який, за його ж словами, “правдоподібно походить від зукраїнізованих німецьких колоністів” (хоча вчені-літературознавці спростовують це твердження), писав: “Мій український патріотизм, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі”.

Ці слова взяті з автобіографії Івана Франка “Дещо про себе самого”, написаній свого часу польською мовою.

Видана вона у книзі “Самі про себе. Автобіографії видатних українців ХІХ століття” (Нью-Йорк, 1989 рік).

Пропоную читачам розлогу цитату з цього твору письменника. Над цими словами варто подумати нашим щирим і не дуже патріотам:

“Передовсім признаюся до гріха, що мені його багато патріотів  вважає за смертельний: не люблю русинів (русинами називали себе українці в Галичині – А.В.). 

Побіч цієї гарячої любові, що бризкає для “братнього племені” зі шпальт польських реакційних газет, моє признання може видатися дивним.

Але що ж робити, коли воно правдиве?

Не є я в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо.

І через те повторюю: не люблю русинів.

Там мало серед них знайшов я  правдивих характерів, а так багато дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілості, що, дійсно, не знаю, за що я міг би їх любити, навіть не звертаючи уваги  на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру.

Розуміється, знаю між русинами декілька винятків, декілька особистостей чистих і гідних всякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, лише стверджують загальний висновок.

Признаюся до ще більшого гріха: навіть Руси нашої не люблю, так і в такій мірі, як це роблять, або вдають, що роблять, патентовані патріоти.

Що в ній маю любити?

Щоб її любити як географічне поняття, для цього я є занадто великим ворогом порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоб твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Руси.

Щоб любити її історію, для того досить добре її знаю, дуже гаряче люблю загальнолюдські ідеали  справедливості, братерства і волі, щоб як мало в історії Руси прикладів правдивого духа горожанського, правдивої посвяти, правдивої любові.

Не любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею.

Чи може маю любити Русь як расу, - цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного  життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого ґатунку?

Чи може маю любити світлу будучність цієї Руси, якої не знаю, для якої світлості не бачу ніяких підстав?

Коли мимо цього почуваю себе русином, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причин сентиментальної натури.

Примушує мене до цього передовсім  почуття собачого обов’язку.

Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видавала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.

Мій український патріотизм, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі. Я можу показувати своє незадоволення, можу тихо проклинати долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але скинути його не можу, другої батьківщини шукати не можу, бо тоді б я став підлим відносно власного сумління.

І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так це те, що бачу український народ, який він хоч гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і нині бідний, слабий і безпорадний, але все-таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах спрагу світла, правди і справедливості і шукає шляхів до них.

Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на марне”.

 

“ПРИВАТИЗАЦІЯ” ІВАНА ФРАНКА

 

Ми вже, мабуть, забули, що порівняно недавно існувала така собі СДПУ (о) – Соціал-демократична партія України (об’єднана) на чолі з Віктором Медведчуком, який очолював Адміністрацію Президента Кучми, а нині виринає з політичного небуття, намагаючись утілити в життя проект “Украинский выбор” (саме російською!), який би мав навічно “прив’язати” Україну до Росії. Так ось, саме з легкої руки об’єднаних есдеків Іван Франко … став предтечею українських соціал-демократів.

            Можливо, нинішнім українським соціал-демократам це буде неприємно, але Іван Франко негативно ставився до їхніх польських і російських побратимів.

Про польських соціал-демократів він казав, що це є “найтяжчі вороги”, а про других писав, що російська соціал-демократія “являється далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура.

Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті”.   

            Спочатку Іван Франко, як відомо, захопився власне соціалістичними ідеями. У жовтні 1890 року у Львові за ініціативою Івана Франка та Михайла Павлика було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП), яка за порадою Михайла Драгоманова стала на позиції “наукового соціалізму”.

            Через п’ять років після створення до програми партії було включено положення про те, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної Української держави, а в найближчій перспективі - у межах автономної провінції Австрійської імперії.

            Однак соціалістичні ідеї, стверджують сучасні історики, не мали підтримки через не чисельність українського пролетаріату. А в зв’язку з тим, що духовенство фактично заблокувало партії доступ до селянства, РУРП наприкінці ХІХ століття переживала серйозну кризу.

            Після смерті Драгоманова Франко звільнився від його ідейних впливів. Якщо раніше він навіть деякий час противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам, то тепер усвідомлював, що соціалізм не може призвести до національного визволення України, а під соціалістичними гаслами більш могутні нації можуть поглинути інші.

            Свій відлік власне українські соціал-демократи можуть вести з 1899 року, коли з’явилась Українська соціал-демократична партія (УСДП). Її заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва, а в національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.

            Сам же Іван Франко разом із Михайлом Грушевським 1899 року став чільним діячем Української національно-демократичної партії (УНДП). Вона в своїй програмі проголосила метою національну незалежність України, але в інших питаннях була типово ліберальною партією й прагнула уникати гострих соціальних питань.

 

Як на мене, Іван Франко все-таки ближче стоїть до націоналізму.

            У вустах багатьох слово “націоналіст” є мало не лайливим. Якщо націоналіст, то обов’язково радикал, людина крайніх поглядів, фашист, терорист, анти-демократ і таке інше. Звичайно, до справжніх націоналістів (людей, які сповідують національну ідею), це не має жодного стосунку. В цьому розумінні Іван Франко був саме націоналістом.

            Явно не соціалістичними за своєю суттю та духом є слова молодого Франка:

 

                                               Не пора, не пора, не пора

                                               Москалеві й ляхові служить!

                                               Довершилась України кривда стара -

 

                                               Нам пора для України жить.

 

Соціалізм як інтернаціональне явище, що його нав’язували Україні, передбачає принаймні “братерство народів”, хоча й на основі класової ненависті. Франко ж тут явно стоїть на позиціях націоналізму. Недаремно ці слова стали одним із гімнів українських націоналістів.

            У відомій статті “Поза межами можливого” Іван Франко писав: “Все, що йде поза рами Нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчудження від рідної Нації”.

****

.............познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, у травні 1886 року взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України.

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Видав один номер журналу «Товариш».

Після невдалих спроб заснувати власний український часопис був змушений вдатися до співпраці з польською пресою, яка давала хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польськомовної газети Kurjer Lwowski (протягом 1887—1897 років; цей період Франко назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував до Przyjaciela Ludu, австрійської Die Zeit.

Завершення освіти. Докторат

Через «соціалістичний процес» 1877—1878 р. із Львівського університету Івана Франка виключили.

200px-Ivan_Franko_7.jpg Іван Франко

Професор Степан Смаль-Стоцький не радив Франку робити докторат у Львівському університеті (про це Франко писав у листі до дружини 10 серпня 1891 року). Задля наступного захисту докторату Франко один семестр провчився уЧернівецькому університеті, де викладав Смаль-Стоцький. Відтак Іван Франко поїхав до Віденського університету, де з відомим професором-славістом Ватрославом Ягичем узгодив тему докторату: «Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія», а також склав кандидатські іспити. Після цього він взяв відпустку у газеті Kurjer Lwowski, де працював журналістом, і 7 жовтня 1892 прибув до Відня для написання дисертації. У травні 1893 дисертація була завершена. І.Франко склав іспити з відзнакою. 1 липня відбулася промоція (урочистий акт оголошення про присудження ступені доктора та вручення диплому)[11].

Політична діяльність 220px-%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B2%D1%83%D0%BB._42_%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B1_5_%28%D1%80%D1%96%D0%B3_%D0%B2%D1%83%D0%BB._%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_42_%D1%82%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2._%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE_5%29.JPG Будівля готелю «Версаль», у якому жив І. Я. Франко 1909 року. Одеса, Грецька вулиця, 42/5

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника.

1890 року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898[1]), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890—1895).

У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини[12]), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП.

Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на соціалізм та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців взяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани.

В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

 

 

[Укр мова тоді була ще не доведена до науково-обробленого стану,не було kласичних і абстраkтних термінів  і слів бо ми були під іноземним пануванням і сусіди нам аж ніяк не помагали а більше забороняли розвивати мову . Панували діалекти.

В самого Франка повно діалектних з нашого погляду слів.]

 

Мовознавство

Франко приділяв увагу питанню літературної мови, написавши такі праці: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін.

Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками.

За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

 

Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав.

Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору.

(Послідовники панславізму стали називати себе "твердими ру­синами", а оскільки вони орієнтувалися на Москву, їх назвали мос­квофілами, або русофілами, а їхній рух "москвофільством")

За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював.

Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?»

Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Сходознавство

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст»[20].

 

Переклади

Перекладацьку діяльність Франко не припиняв усе своє життя. Він перекладав з 14 мов, серед інших ГомераДантеШекспіраГетеЗоляБ'єрнсона. Зі слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського,Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Серед його перекладів:

  • Біблійна «Книга Буття»[22].

 

Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії.

Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду.

Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя.

Та отримав від Франка відповідь: «А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?». Помер несповіданий і нерозкаяний[23].

 

Коментарі

Вірш "Патріот" - якраз підходить до політиківських "патріотів", які тільки тим і займаються, що безперервно розписують, як усе без винятку страшенно погано.
mart mart   21:15
0

Де ви бачили патріота що лиє помиї на свою Батьківщину?
У вас викривлена логіка сперечатись с кимсь хто не розділяє ваші погляди на справу так ніби це вже страшний ворог.
0

Март, будьте уважніші - узріть, що у Чубенка "патріотів" у лапках, а лапки, як відомо, на щось вказують. Тобто справді так - патріот не стане безперервно лити помиї, а "патріот" - запросто.
А то не розібравшись зразу тут закипаєте...
mart mart   22:12
0

будьте уважніші--це в мене в пості в лапках. а ви не маєте про що сперечатись то організовуєте собі
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.