Блоги → Перегляд

Гадаю, тут дані вичерпні відповіді на більшість питань…

Вівторок, 14:54, 10/01

Рейтинг
9 1
Переглядів
237

0
0
0
У цій статті згадуються
Віктор Ющенко
Політик

Кримська «Цусіма» 2014 року та її уроки

Цілковитий крах навесні 2014 року кримського військового угруповання України, всіх тамтешніх силових структур в АРК і Севастополі вимагає дуже прискіпливого дослідження обставин катастрофи, цієї кадрово-політичної «Цусіми». Таке дослідження стало б базою для висновків і уроків, актуальність яких з огляду на війну, що триває, не викликає жодних сумнівів. Адже «робота над помилками» – це справа, яку мають робити не тільки учні та студенти, а й – можливо, в першу чергу – політики та військовики.

Можливо, комусь така робота здасться нудною, можливо, для когось це буде повторення перейденого, можливо, нові політичні скандали та сенсації для когось відсуватимуть її на другий план, але без вивчення кримської кадрової «Цусіми» і належних практичних висновків немає гарантії, що сценарій весни 2014 року в тому чи іншому вигляді не буде задіяний в якомусь із регіонів України.

Отже: як сталося, що 20-тисячне угрупування українських військ, місцеві управління СБУ і МВС в абсолютній більшості перекинулися на бік іноземної держави, не зробивши спроби спротиву? А де ці спроби й були, вони виглядали аж занадто толерантно. Схоже, командири частин були не просто розгублені, не знаючи що робити, а й боялися свого київського командування більше, ніж російських окупантів. Жоден корабель чи катер, жоден літак, жоден БТР чи танк не прорвалися з Криму на «материкову» Україну; спроби, знов-таки, були, але надто нерішучі – і без жодної підтримки чи навіть схвалення з Києва…

І тут треба досліджувати не тільки те, що відбувалося в лютому-березні 2014 року на Кримському півострові, а передусім те, що коїлося тоді на Печерських пагорбах. Така «робота над помилками» потрібна ще й тому, що така сама кадрова політика, як і в Криму, здійснювалася на всьому просторі України, в усіх силових структурах, а деінде здійснюється дотепер.

Загалом із Криму на материк вийшло не більше чверті військовиків ЗСУ, а в СБУ та МВС статистика набагато гірша. Ця чверть – це те українське патріотичне ядро, що збереглося не завдяки, а всупереч діям центральної влади в Києві. Решта керувалися під час російської інтервенції переважно не ідейними, а побутовими міркуваннями та фінансово привабливими російськими пропозиціями продовження кар’єри в армії іншої держави. Крім того, де-факто впродовж попередніх років виховна робота у лавах силових відомств України велася настільки неефективною і безпорадною, що чимало офіцерів ЗСУ, СБУ та МВС сприйняли атаку Російської Федерації в Криму як початок кінця української державності як такої. Це враження істотно посилювалося слабкою і полохливою позицією офіційного Києва увесь період «русской весны», бо жодних притомних наказів, адекватних ситуації, зі столиці не надходило.

Та й не лише в Криму, а скрізь у силових структурах не існувало якоїсь послідовної стратегії виховної роботи. Її й не могло бути, враховуючи те, що робилося «нагорі», у президентській адміністрації та уряді. Навіть елементарних політичних занять для офіцерського складу, де офіцерам розповідали би про міжнародне становище України з патріотичних позицій (бо у формально українських ЗМІ траплялося різне), про основні геополітичні загрози й небезпеки, про потенційного супротивника не проводилося. Максимум, на що спромоглося Міністерство оборони за часів Кучми – це на присвячений історії України лекторій, який проводився на півдні та сході держави й у Криму із залученням знаних лекторів-науковців, але… на гроші української діаспори у Північній Америці. Втім, у цьому лекторії були наявними серйозні змістовні обмеження: категорично заборонялося критикувати дії не лише самого Леоніда Кучми, а й будь-яких чиновників його адміністрації. А далі, вже за Ющенка, діаспорні гроші скінчилися, і навіть такий куций лекторій припинив існування.

Така ситуація була не випадковою: вона випливала із загальної політичної неспроможності й ідеологічної сліпоти державної влади України з її васально-провінційними орієнтаціями, геополітичною меншовартістю і вбогою меркантильністю, що донині не зжиті. Та влада, навіть за президентства Ющенка, була не здатна збагнути, що колишня метрополія природно не може бути союзником і партнером колишньої колонії, принаймні, в перші 50 років після краху колоніальної імперії, і вже тому є постійним джерелом загроз.

Тому пропаганда приязні чи дружби з такою метрополією будь-де у новій незалежній постколоніальній державі є за визначенням самогубною і деструктивною, саморуйнівною і вкрай небезпечною. Вона паралізує, в першу чергу, силові структури і найвище військово-політичне керівництво. Що ж стосується пострадянського простору, то вона тут подвійно небезпечна та руйнівна: адже метрополія була не тільки колонізатором, а й батьківщиною першого у світі тоталітаризму – російського більшовизму; впродовж останнього століття ці два явища зрослись воєдино, що легко побачити в нинішній РФ з її ледь модифікованим сталінським державним гімном («у дівоцтві» то була «Пісня про партію більшовиків», створена у 1938-му, під час Великого Терору), ленінським мавзолеєм та могилами комуністичних вождів у центрі Москви і відверто неототалітарними методами пропаганди та діяльності спецслужб).

За цих обставин чимало українських бід було запрограмовано ще на початку 90-х років ХХ ст., хоча нині тодішній президент Леонід Кравчук описує свою не дуже вдалу діяльність виключно у мажорних тонах. Коли офіцери-патріоти зрештою змусили цього українського «Фабія Кунктатора» (Кунктатор означає «дуже неквапливий», так древні римляни називали одного свого невдалого полководця), що постійно зважував і виважував замість діяти швидко і рішуче, навесні 1992 року розпочати створення Військово-Морських Сил України, вже багато було програно і втрачено. Комплектування особового складу почалося з принципових помилок: у ВМСУ брали практично всіх охочих з радянського, а на той час уже де-факто російського Чорноморського флоту. Саме тоді прийшло чимало пристосуванців, кар’єристів, які не знайшли собі місця на ЧФ. Їм дуже не хотілося їхати з теплого Криму на російську Північ чи на Тихий океан. Ідеологія цих «українських неофітів» обмежувалося відомою мудрістю: «Аби були гроші та харчі хороші». Були у середовищі цих людей і відверто антиукраїнські прояви, за цим ніхто не стежив і на це ніхто не реагував. Скажімо, значна група офіцерів штабу ВМСУ на парламентських виборах підтримала партію Наталії Вітренко з її однозначно проросійсько-тоталітарною ідеологією. Чимало цих людей з українськими кокардами на кашкетах не сприймали Україну як Батьківщину та моральну цінність.

За дуже толерантного ставлення до цієї «публіки в погонах», центральна влада в Києві та її висуванці на місцях відчували просто фольклорний жах перед офіцерами з виразною українською позицією, яким наклеювали жупели «українських буржуазних націоналістів», що суттєво обмежувало їхнє кар’єрне зростання. Зате процвітали байдужі, а то й ворожі Україні фігури. Віце-адмірал Сергій Єлісєєв, контр-адмірал Денис Березовський, контр-адмірал Дмитро Шакуро та подібні до них зробили блискучу кар’єру в українському флоті, бо ніколи не були помічені в українському націоналізмі. Напевно, саме це їм допомогло швиденько в 2014 році перекинутися на російський бік, і тепер вони служать у ВМФ Російської Федерації. Націоналісти ж залишалися відданими Україні, вони вийшли з Криму та Севастополя на «материк», узяли участь у боях на Донбасі і деякі з них уже загинули в боротьбі за Україну, за її волю…

Іншими словами, з приходу Кучми до влади (за Кравчука ситуація була дещо краща) та до 2014 року (не виключаючи й президентства Ющенка) в силових структурах країни, в кадровій політиці в армії український патріотизм розглядався як щось украй підозріле і небезпечне. Чи можна сказати, що нині кадрова політика принципово змінилася? Наче повинна була би, але вистачає фактів, які підтверджують протилежне…

Моральний крах державних інститутів у минулі роки не міг не дати відповідних наслідків у війську. Багато років з Києва у Севастополь, у Крим надходили настанови, що вимагали «дружби» з російськими військами, а насправді насаджували холуйство, запобігання перед російськими колегами, загравання, що створювало в українських військових спотворені уявлення про українсько-російські відносини. Російські офіцери єхидно оцінювали цей процес так: «Приказано дружить!» Однак ніякі реверанси не допомогли, бо й не могли замінити собою чітку, послідовну і сильну політику захисту національних інтересів. Звісно, далися взнаки антиармійська політика київських начальників, коли український адмірал одержував зарплату, що дорівнювалась зарплаті російського сержанта в Севастополі. Спрацювала і «міна уповільненої дії» Кучми-Кузьмука у вигляді територіального принципа комплектації військ, унаслідок чого замість Української армії виникли армії донбаська, кримська, волинська, наддніпрянська і т.і., що й відіграло свою роль у 2014 році.

Чи зроблено висновки? Схоже на те, що ні. Чи, принаймні, неповні та непослідовні. Як стверджує військовий експерт полковник Олег Жданов, не було проведено люстрації в Генеральному штабі й Міністерстві оборони (для проформи звільнили в запас кількох генералів й адміралів – і все). Однак чи можна обмежуватися лише цими установами? Ні. Потрібна «інвентаризація» офіцерського та сержантського корпусу і керівних військових структур не лише в центрі, а в усіх регіонах України. Те саме стосується і МВС, і спецслужб. Бо інакше може повторитися в тій чи іншій формі кримська ситуація весни 2014-го. Особливо, якщо врахувати те, що російська та проросійська пропаганда, хоч і не в колишніх масштабах, далі впливає на мільйони українських громадян, а суспільна втома від війни на Донбасі все більшає і більшає…

Хоча навряд чи реалізація всіх цих необхідних заходів можлива без докорінної зміни цілої системи влади, яка мусить перестати бути кланово-олігархічно-компрадорською верхівкою. Бо яка «нагорі» влада, таке й військо, таке й МВС, такі й спецслужби. Це – один із головних уроків тієї «Цусіми», що спіткала Україну в Криму.

Сергій Грабовський,

кандидат філософських наук,

член Асоціації українських письменників

Ігор Лосєв,

кандидат філософських наук,

доцент кафедри культурології НаУКМА

http://ua.krymr.com/a/28223207.html

Коментарі

Лосєва поважаю, Грабовського також - якщо його не починає клинити на жидівських питаннях.
Війна, це битва енергії за ще більшу енергію.
Те, що у нас заберуть Крим, знав завжди.
+2

Коли мої знайомі знайшли в Криму газ, багато газу і отримали від росіян долари в конвертах (за мовчання) зрозумів - Крим вже точно відберуть.
Хлопці, ви дуже свідомі і лицемірні БРЕХУНИ Й МАХІНАТОРИ.
Бо ви давно і прекрасно знаєте (і не раз!) про наукове пояснення причин наших проблем і шляхів їхнього взаємовигідного вирішення.
Але дуже заздрісно й люто цей науковий прорив меншовартісно замовчуєте. І тільки тому, що це досягнення українське.
Це я стверджую відверто, як дуже давній ваш знайомий.
+4

Дмитре! Де ваші презентаціі?

Виставляти тут http://www.myshared.ru/slide/847831/
+4

Тисячі гарних ідей не викладено на папері/інтернеті в впордкованому вигляді, а тому не є об'єднуючий рушій суспільноі думки. Заперечуючи чи лаючи давай конструктив, а не собачься тарозпльвуйся...
Багато безкоштовних ресурсів для викладу, а в політико лише цитувати треба та лінки давати.
Від допомоги відмовився, вчитися не хочеш, а гонору повчати і ображати яку Ляшка...
-1

Георге, я ж не раз просив тебе навести КІЛЬКА КОНКРЕТНИХ прикладів, як укрноватори успішно впроваджують свою новизну вказаним тобою шляхом.
Проте всі твої найкращі поради справжньої конкретики чомусь уникають.
Чи таких реальних успіхів ти просто не знаєш, а радиш навмання, щоб язик не пересихав?
+2

Не можна впроваджувати те, що необхідно людям.
Впроваджують тільки те, що спустошує наші кишені - поговоріть з винахідниками, вони Вам розкажуть..
+1

З ким КОНКРЕТНО?
Назви хоч кілька з них.
+2

Тобто, мінуси - це і є твої конкретні відповіді?
Дмитро Клець 17:57
...дуже заздрісно й люто цей науковий прорив меншовартісно замовчуєте. І тільки тому, що це досягнення українське.
==========
У Вас нема новизни. Все "Ваше" - крадене в німців, японців та інш..
-2

Онаніме, схоже, що заздрість і наклепи є головною окрасою твого животіння.
Співчуваю.
+1

Дмитро, ну чого ти скиглиш? Працювати треба, напоглегливо пхати, якщо маєш, ЩО запропонувати!!!

Я, восени 1989 року, коли став пробивати приватне книгодрукування, звідусіль тільки те і чув, що нічого з того не вийде. А за два-три місяці, вже у грудні, отримав 75 000 наклад однієї книжки, та віддав у роботу другу. Хоча побігав перед тим як солоний заєць.

А тепер, дивись, - скільки видавництв. І хоча зараз МАЙЖЕ ВСЕ паперове книговидання йде у небуття, книжковий голод совкової та постсовкової доби, було вгамовано. А ми, п'ятеро, видали із сотню книжок, загальним накладом у півтора мільйона примірників.

Ворушитися треба! Та якщо ти зробив, все що міг, але інші цього не сприймають - сядь та подумай: може ти пропонуєш нікому не потрібну дурню?
0

Миколо, а ти не цікавився користю суспільству від півтора мільйона твоїх книжок?
Якщо це так добре людям, то чому не продовжуєш?
+1

Користь будь-якої продукції визначається попитом. Ніхто не може змусити іншого купувати те, що людині не потрібно. Тому кожен підприємець не вироблятиме щось, чого він не може продати. Це - закони ринку. Ціна одиниці товару напряму залежить від його кількості: чим більше кількість, тим дешевша одиниця. Тому вартість виробництва нинішніх 5 000 дорівнює „моїм” 100 000.

Я видавав книжки з 1989 по 1995 рік. коли кожну книжку зі 100 000 накладом я міг продати за два тижні. З часом попит зменшувався: далися взнаки не лише мої книжки, а і безлічі інших видавців, та й купівельна спроможність людей у 1990-х швидко зменшувалася. А люди встигли понакупляти те, чого вони прагнули.

Зараз великим вважається наклад у 5 000, та й той буде продаватися кілька років. Звідси - виробництво книжок стає все менш вигідним: по-перше, маємо Інтернет, де будь-хто безкоштовно може читати (чи скачати) будь-що. Почесну місію основного носія інформації паперова книжка передала мережі. Потреба в "живій книжці" (паперовій) обмежується, якщо не зникає. Ба навіть інакше – книжка стає коштовністю: ще й зараз ми не обійдемося без мистецьких репродукцій, збірок знаних поетів усіх часів і народів, видань класиків...

А сучасному видавцеві, розширюючи асортимент, треба оплачувати склади для зберігання накладів старих та нових виданих книжок, терпляче чекаючи їхнього розпродажу. Тому не дивно, що на найбільшій книжковій ярмарці України – Львівському форумі – у 2014 році брало участь 400 учасників-видавців, а у 2015 – усього 200!
0

Миколо, твоя цитата: "Користь визначається попитом". Дурніше вже не можна придумати. Вірніше, це точно в руслі нашої атиринкової влади.
Тому вкотре прошу: вникни в політекономію.
mart mart 00:04
+2
+6
Щодо втрати Криму можна сказати одне: у цьому, на усі 100%, винне "хазяйнування" наших гарантів-кАрманичів на чолі із Кравчуком.

Згадаймо їхнє ставлення до півострова усі останні 25 років. Крим сприймався ними як місце, де украй необхідно загарбати для себе. рідного, затишне кубельце у вигляді хатинки, аби влітку там комфортно відпочити. А у решті сезонів він був по барабану.

От, скажімо, Чорноморський флот. Відразу по розвалу совка, він запросто міг би стати повністю українським: особовий склад був готовий скласти присягу на вірність Україні. Тим більше, що ЧФ складав приблизно 20% від усього флоту колишнього СРСР. Єдине, що для цього було потрібно: дати тодішньому його командувачу звання адмірала флоту України.

Дрібниця? Дрібниця! Але на Київському Печерську вирішили, що це вже занадто жирно. Касатонов образився - і ЧФ став російським.

Нікого не хвилювали тамтешні бандитські (та політичні) розбірки, так само, як і те, що там виробляв "старший брат". А він там таки попрацював: вже з середини 1990-х кацапія відкрито почала роздавати паспорти РФ УСІМ БАЖАЮЧИМ. (Це, до речі, мені теж пропонували мої кримські друзі.)

Та й взагалі, спираючись на інфраструктуру ЧФ, Кремль розпочав бурхливу діяльність: на теренах Криму було відкрито чималенько філій російських ВУЗів, включно із Московським університетом. Територію останнього, наприклад, як військовий об'єкт, охороняли вояки ЧФ.

А верхівка комендування ЧФ понабудувала на територіях військових маяків, що, за угодою, належали Україні, приватних "хатинок". Але у Києві і не почухалися.

Трохи згодом, від "дуже великого розуму", Київ поблажливо погодився надати Криму автономію, що іще більше відокремило Крим від України.

Давайте подумаємо, що трапиться, якщо надовго покинути посеред дороги "крутий" автомобіль. Скажімо, - Бентлі чи 600-тий Мерс? Десь за півроку його стовідсотково роздерибанять. А Крим було кинуто напризволяще на цілу чверть сторіччя.

Так що не треба довго шукати винних: вони усі у нас перед очима.
+2

Цікаво, що все, сказане тут про Крим, можна спокійно прикласти до іншої дражливої точки - Донбасу: "по барабанний" принцип київської влади і тут можна із певністю назвати ГОЛОВНОЮ ПРИЧИНОЮ нинішніх місцевих проблем.

Бо ДЕРЖАВНОЇ влади в Україні не було і нема - ані у згаданих місцях, ані будь-де на теренах нашої землі.

В усьому винний клятий совок - попри всі його вади, але занадто багато він залишив по собі на землі України: промайнуло чверть сторіччя, а красти ще й досі Є ЩО! Так що, звиняйте, шановні мешканці України, - до країни руки не доходять, бо зайняті дерибаном!
Дмитро Клець 10:04
З ким КОНКРЕТНО?
Назви хоч кілька з них.
===========
Пане Дмитре, Ви зі мною по-людськи говорити не вмієте - хочете щоб знайомив Вас з порядними людьми? І що Ви їм скажете? Щоб читали діамат-політекономії? Чи свій "тарифний план для держслужбовців" їм нав'яжете, обізвавши меншовартісними людьми? (

Тут, на "Політіко", написав 2 блог-пости про остаточне вирішення проблеми опалення. Ніхто нічого не реалізовує, хоча чесно випробував все на собі. От Вам і конкретика..
-3

Пане Юрію, якщо ваше обладнання разом із монтажем буде за доступною мені ціною, то я його придбаю.
Підкажіть у яких магазинах і під якою назвою.
mart mart   20:55
+1

яке"придбаю в магазині"? він сам зробив,винахід скажемо.
0

А для чого саме роблять винаходи взагалі?
Ви хоч про це можете подумати власноголово?
Треба дивитись на майбутнє з оптимізмом.
Не все так погано в нашому домі - буде ще гірше! )
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.