Блоги → Перегляд

Кривава "полонізація" Західної України

Четвер, 11:57, 16/03

Рейтинг
3 0
Переглядів
719

0
0
0

 

9098430.jpg

Польські політики, спекулюючи на темі Волинської трагедії і звинувачуючи бійців Української повстанської армії (УПА) в геноциді польського населення, забувають, що Польща сама зробила все, щоб спровокувати сплеск міжнаціонального протистояння.

 

Важливою історичною віхою в українсько-польських відносинах стало вторгнення польської армії в Західну Україну в 1918 році, що супроводжувалося кривавим свавіллям, насильством, пограбуванням українських сіл. Польські коменданти забирали у селян худобу, зерно, цукор, розправлялися з запідозреними в саботажі. Про жорстокість екзекуцій ходили легенди: українцям виламували кінцівки, "мозжілі" голови, розпорювали животи. За спогадами польського полковника Юзефа Бека, українські села, які демонстрували невдоволення, поголовно вирізалися. Представники польської окупаційної адміністрації активно підтримували і вітали тортури і побиття українців. З особливим завзяттям поляки полювали на захисників української державності. Так, без суду і слідства були вбиті член уряду Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Мартинець і відомий композитор Остап Нижанківський. В цілому число заарештованих і інтернованих серед українського цивільного населення під час польської окупації по самим обережними оцінками склало не менше 250 тисяч чоловік.

 

Після варшавського угоди Петлюри з Пілсудським в 1920 році Польща отримала 162 тисячі квадратних кілометрів української території з населенням 11 млн. Чоловік. З метою насильницької асиміляції і полонізації в регіон направили потік польських переселенців, яким було передано понад 200 тисяч гектарів землі в Галичині, 112 тисяч гектар на Волині і 113 тисяч гектар в Поліссі. На окупованих територіях діяла комендантська година, було обмежено пересування, а армія була готова в будь-який момент до придушення повстань. Польські надзвичайні "військово-польові суди", що діяли ще з 1918 року, в 20-х роках отримали право виносити смертні вироки протягом 12 годин, ніж охоче користувалися.

 

В рамках деукраїнізації Західної України польське керівництво наклало заборону на діяльність українських громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. З березня 1920 року в діловодство введено термін "Малопольске всходня" і заборонено вживання термінів "Західна Україна" і "українець". У Львові були заборонені українські газети "Дело" та "Свобода". Молодим людям забороняли вчитися в університетах Львова, поки вони не пройдуть службу у Війську Польському. Під час окупації цілеспрямовано знищувалися українські школи, а їх будівлі забирали під свої потреби польські військові. З 17 тисяч вчителів тільки 2 тисячі були українцями, а в Крайової Шкільної Раді було всього лише 7 членів-українців з 40. Викладання українською мовою могло вестися виключно в нижчих підготовчих школах громади, в інших - строго на польському. Крім того, як для нижчих підготовчих шкіл, так і відносно приватних курсів для неписьменних діяла заборона на навчання української грамоти.

 

Польська влада не обмежувалися знищенням української самобутності на захоплених землях. В кінці 1919 року регіон зіткнувся з епідемією тифу, для боротьби з якою Польща нічого не зробила. Смертність серед хворих на тиф в той час досягала від 20% до 50%. Тільки за перший квартал 1920 року захворіло понад 20 тисяч українців. Польська санітарна служба вирішила, що рятувати Західну Україну від епідемії недоцільно і "потрібно чекати, коли вона згасне сама" (Крівава кніга Ч.2). Очевидно, що природне скорочення українського населення окупованих територій від мору сприяло прискоренню проведеної поляками політики асиміляції, тому польська влада свідомо ігнорувала голод, епідемії, а також інші соціальні проблеми на Західній Україні. Села не відновлювалися, насіння для посівів селянам не поставлялися. Замість цього польські жандарми займалися реквізиціями і відбирали в українців останнє.

 

Активна очищення захопленої території від українських селян так само була обумовлена ​​польської програмою по переселенню в Західну Україну ветеранів польсько-української війни, які отримували землю, вилучається у українців. Тільки на Волинь з двохмільйонним населенням Пілсудський переселив 300 тисяч польських "осадників", яким віддали кращі землі і надали важливі адміністративні посади. Примітно, що колишні польські військові, що прославилися в боротьбі з українцями, повинні були стати однією з опор стабільності в регіоні. Іншим підмогою польської влади в Західній Україні стали спеціальні відділи поліції, призначені для швидкого придушення бунтів і виступів проти польської влади. Крім цього в завдання спеціальних відділів входила розшукова і слідча діяльність щодо однодумців і співчуваючих прихильникам створення незалежної української держави. Від донесень в поліцію не було відбою, що призвело до зростання польських карателів до спрощення слідчих і судових процедур.

 

 Без суду і слідства було розстріляно один із засновників Української військової організації (УВО) Юліана Головінського, замучений ідеолог і крайовий провідник Організації українських націоналістів (ОУН) Степан Охримович. Вироками "військово-польових судів" були розстріляні українські патріоти, відомі діячі УВО і ОУН - Василь Білас і Дмитро Данилишин. Місцеве населення, виявляючи національну активність і симпатизує ОУН, піддавалося регулярним поліцейським зачисток. Особливо кривавої стала "пацифікація" - операція, що проводиться в 30-х роках польськими загонами поліції та армії проти цивільного населення Галичини. Поляки займали українські села, палили будинки, храми, вилучали майно. За час операції було закрито 150 православних церков, а їх землі конфісковано. Польські карателі заарештували більше 2 тисяч українців, розгромили 800 сіл, ліквідували український центр "Просвіта", товариства "Луг" і "Сокіл".

 

Кинутих в жорна польських репресій українців спіткала важка доля. Військовополонені, громадські діячі та жителі сіл, що ставали жертвами терору з боку окупаційної влади в 20-30-х роках, відправлялися до концентраційних таборів, які прославилися на всю Європу жахливими умовами утримання. Затримані страждали від голоду і холоду в умовах повної антисанітарії, багато полонених піддавалися систематичним катуванням, наглядачі вибивали їм зуби, виколювали очі, ламали кістки.

 

У концтаборі в Стшалково в холоді і повної антисанітарії одночасно перебувало до 57 тисяч ув'язнених. Від постійних тортур і хвороб в цьому таборі тільки за офіційними даними загинуло понад 8 тисяч осіб. У концентраційному таборі в районі міста Тухолі, куди також відправляли українців, до 1921 ому році загинуло більше 22 тисяч чоловік. У 1934 році для знищення української політичної опозиції польським окупаційним режимом спеціально створюється концтабір Береза-Катузская. Розповідаючи про призначення і роботі концентраційного табору, його комендант Юзеф Камаль-Курганський чесно зізнавався: "Чим більше ув'язнених передохне, тим краще буде жити в моїй Польщі". За час окупації десятки тисяч українців загинули в польських концтаборах в Вадовічах, Модліні, Львові, Стрию, Яловці, Брест-Литовському, Перемишлі, Ланцуті, Тухолі, Стшалково. Епідемії тифу, дизентерія, голод, відсутність одягу, регулярні катування, сотні і тисячі трупів, які лежали на відкритому повітрі місяцями - все це польські табори смерті, досі наводять жах на істориків.

9087166.jpgВарто нагадати, що в 1923 році Рада Послів Антанти погодився на передачу Західної України під тимчасове управління Польщі тільки під гарантією надання регіону автономії, відкриття українських шкіл, університету, дозволу на користування українською мовою в державних установах і поваги до релігії.

Замість цього поляки вчинили геноцид українського населення, провели насильницьку асиміляцію і захопили українські етнічні території. Польська окупаційна влада ретельно приховувала дані про жертви серед українського населення від гуманітарних організацій і Ліги Націй. Тим часом кількість загиблих українців в результаті кривавої "полонізації" може досягати декількох сотень тисяч чоловік. Польща завдала нищівного удару по українському національному самосвідомості на Волині, Холмщині, Підляшші, були підірвані основи української державності і створені передумови для регіональних міжнаціональних конфліктів в майбутньому. Численні військові злочини, вчинені польськими окупантами на території Західної України, до сих пір замовчуються і не визнаються сучасної польської владою та міжнародною спільнотою. Адміністрація Президента України і Міністерство закордонних справ України повинні зробити все, щоб Польща визнала події, що відбулися на Західній Україні в 20-30 роках, геноцидом українського народу. Ці сумні сторінки історії заслуговують докладного розслідування і засудження з боку всіх міжнародних організацій, щоб запобігти подібним злочинам проти людства у майбутньому.

Джерело.

Источник

MosesVavilov  14.03.2017

 

http://vsenovosti.info/blog/0361689

 

(5 минут для перевода на "мёртвый"язык)

 

http://politiko.ua/blogpost143478

Експеримент:всі тексти тільки на укр мові(Государственный язык Украины – мертвый язык?)

Коментарі

mart mart 13:20
0
якщо є смішні неточності--п данчук є проханий переписати пост як свій
Шкода, що наші високосидячі патріоти про це меншовартісно мовчать.
Щодо перекладу: слова - точно українські, але - 100% сировина для правок, і, аж ніяк - не текст.


mart mart 13:20
Марте, що ти отут написав: "якщо є смішні неточності--п данчук є проханий переписати пост як свій". Якою це мовою та про що?

Так і хочеться процитувати Булгакова:

"Шервинский. Слухаю, ваша светлость. Дежурный адъютант корнет... князь... (В сторону.) Черт его знает, как «князь» по-украински!.. Черт! (Вслух.) Новожильцев, временно исполняющий обязанности... Я ду́маю... дума́ю... думова́ю...

Гетман. Говорите по-русски!"

© М. Булгаков "Дни Турбиных"
А щодо теми: все це дуже нагадує "лікування" старих, давно загоєних ран шляхом розрізання шрамів та безсенсового там копирсання.

Всі і все вже давно знають, і у цивілізованому світі давно вважається НЕ комільфо нагадувати один одному про старі образи. У минулому практично усі країни криваво потопталися землями сусідів.

Ми ж, як стервозна свекруха, з ентузіазмом ведемося на кремлівські провокації, знов і знов пригадуючи та вигадуючи минулі поляцькі гріхи. Цікаво, що до німців, які понаробили на нашій землі ЗНАЧНО більше, ніж поляки, у нас, практично, претензій нема.

Та й до кацапских колонізаторів-душогубів, які ще й досі не полишать нас у спокої, наша агресивність явно слабкіша.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі