Блоги → Перегляд

Неоднозначність соціалістичноі ідеі - незрілість самоі ідеі, причина неуспіху соціалістів в УНР.

Неділя, 15:24, 13/08

Рейтинг
0 0
Переглядів
158

0
0
0

Характерна риса незрілості суспільства, наявність фейкоаих і технічних партій і відсутність партій народного рівня з зрілою випестуваною і добре прописаною ідеологіею і програмою в інтересах більшості народа до 60-70%. Така численність та одностайність дае умови перспективи розвитку державотворення в економічному, політичному і культурному розвитку. Ось данні про соціалістичні партіі УНР.

***

Важливим чинником української національно-демократичної революції була діяльність українських політичних партій, програми яких відображали ідею української національної державності й шляхи її реалізації. Оскільки соціалізм у найрізноманітніших його модифікаціях, починаючи з останньої третини XIX ст., став провідною політичною ідеологією в громадській думці України (0. Мироненко), то на час революції українські політичні сили у переважній більшості були палкими прихильниками соціалістичної ідеї і соціалістичної орієнтації суспільства.

Проте розвиток соціалізму як ідеології в тодішній Україні мав певні особливості. Дослідники української історії (Дж. Мейс) щодо трактування соціалістичних ідей в Україні того часу зазначають, що організоване українство революційної доби розуміло соціалізм як спробу моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. Державі при цьому відводилася роль інструменту для зламу старих структур. Соціалістична ідеологія, по суті, не пропонувала нічого конструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція - це інструменти класового поневолення: досить знищити старі структури державності - й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги.

У цьому сенсі українські та російські соціалісти у баченні майбутньої соціалістичної держави стояли на засадничо різних позиціях. В Україні культ соціалістичного інтернаціоналізму призвів до того, що чимало українських соціалістів навіть боялися думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском - як внутрішнім, так і зовнішнім. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Російські соціалісти традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії, тому вони не могли погодитися з подібними вимогами українців Останніх же записували до стану дрібнобуржуазних елементів та контрреволюціонерів. Як наслідок - українські соціалісти почали всіляко відхрещуватися від звинувачень у сепаратизмі, самостійництві й лякалися навіть тіні незалежної Української держави.

Соціалізм в Україні у період Національно-демократичної революції майже усі соціалістичні партії сприймали як ліберальні ідеї народного суверенітету та народовладдя, встановлення конституційного ладу, відповідності законів та підзаконних актів конституції заснування системи представницьких органів і місцевого самоврядування, скасування станових привілеїв, ствердження демократи них свобод людини і громадянина. Отже, в цілому соціалістичний лад розглядався українськими партіями як стан реального народовладдя, де б забезпечувалися незалежність України, національне відродження, права людини, добробут і висока культура громадян.

У складі Української Центральної Ради практично усі політичні партії (17 із 19-ти) сповідували соціалістичну ідеологію, однак передовсім лише у середовищі трьох домінуючих за доби Українсько: Центральної Ради (а згодом - і Директорії УНР) політичних партій Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберально; Української партії соціалісті в-федералістів (УПСФ) - дискутувались соціалістичні моделі українського державотворення.

Члени УСДРП вірили у повне усуспільнення (одержавлення) фабрик, заводів та еволюцію сільського господарства до великомасштабного суспільного рільництва. Сприймаючи, як і всі ортодоксальні марксисти, селянство як приречений дрібнобуржуазний прошарок, який капіталістичне фермерство неминуче витискає у небуття, вони вважали, що переділ землі і передача культурних маєтків до одноосібника-селянина був би небезпечним реакційним кроком.

УПСР, навпаки, була партією свідомих селян і сільськогосподарських діячів, які поставили аграрну реформу на користь селянам у центрі своїх вимог. Як і російські соціалісти-революціонери, вони передбачали знищення приватної власності на землю й створення Земельного фонду, який контролювали б самі селяни і який мав би наділяти державні, церковні, поміщицькі землі одноосібникам. Вони вважали бажаним утворення великих зразкових господарств як осередків майбутнього соціалістичного господарювання, але при цьому наголошували, що усі землі в Україні повинні перейти без викупу в користування до всього трудового народу, який порядкуватиме ними через сільські громади, волосні, повітові, крайові та всеукраїнський земельні комітети, обрані трудовим народом на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Історія свідчить, що УСДРП успішно блокувала цей проект УПСР, погодившись із ним лише у IV Універсалі.

Отже, провідною ідеологією українського національного державотворення за Центральної Ради був соціалізм. Провідні українські партії були партіями соціалістичного спрямування, а Українська Центральна Рада діяла як "коаліційний орган різних партій, колена з яких має свою платформу". Основні політичні баталії в Україні у 1917 - перших місяцях 1918 рр. велися не навколо моделей майбутньої української державності (про це ніхто серйозно не думав, вважаючи, що соціалістична революція одним ударом перетворить імперію на сім'ю рівноправних братніх народів), а навколо проблем соціалістичної трансформації українського суспільства.

Утвердження УЦР як легітимного органу політичного представництва українського народу

Законодавче закріплення ідеї української національної державності значною мірою залежало від утвердження самої УЦР як легітимного органу, себто органу, який демократичним шляхом отримав повноваження репрезентувати весь український народ.

Найперше, легітимності Українській Центральній Раді надавало положення міжнародного права, яке в той час набирало сили як право націй на самовизначення. Оскільки Центральна Рада об'єднала переважну більшість громадських угруповань .та організацій з тих, які діяли в Україні, то це давало їй законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального лідера. До того ж, повалення царизму звільнило український народ від зобов'язань, які він узяв на себе за Московсько-Переяславським договором 1654 р. З точки зору тодішніх норм міжнародного права, з лютого 1917 р. український народ був вільним, адже він присягав (за офіційною версією) династії Романових, а не російській державі чи російському народові. Тому після повалення монархії в Росії Українська Центральна Рада мала право брати на себе всі владні повноваження ні період до загальних виборів і створювати на їх основі нові законодавчі й виконавчі органи.

Як орган державно-політичної репрезентації інтересів українського народу Центральна Рада була легітимована через скликанні; Всеукраїнського Національного Конгресу (квітень 1917 р.). У ньому взяли участь 1500 представників від усіх політичних партій, громадських організацій, товариств, представники всіх соціальних верств з усіх губерній (І. Хміль). За іншими даними (О. Мироненко), у голосуванні взяло участь близько 600 повноважних виборних делегатів, які представляли інтереси усіх соціальних верств населення українських етнічних земель (здебільшого - селянство) та багатьох українських громад з-поза їх меж.

Делегати Конгресу юридично визначили роль і функції УЦР. надали УЦР (голосуванням) мандат представляти українство, сформулювали головне ідеологічне гасло руху - вимогу широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської Республіки та заклали організаційні підвалини для її реалізації. Накреслили структуру Центральної Ради, що мала відтепер формуватися на основі делегування представників різних регіонів України, а також членів політичних партій та національних меншин України Орієнтовно визначивши загальну кількість членів УЦР - до 150 осіб. Конгрес обрав склад УЦР із 115 (за іншими даними, 113) членів (приблизно з однаковою кількістю осіб від територій, громадських та професійних організацій) і завершив свою роботу практично одноголосним обранням головою Центральної Ради М. Грушевського. З'їзд оголосив склад Ради відкритим для наступного поповнення, надавши їй право приймати нових членів.

Процес легітимізації УЦР тривав і у наступні кілька місяців. Зокрема, у травні-червні 1917 р. відбувся І Всеукраїнський селянський з'їзд, на який прибуло 2500 делегатів (у тому числі 1500 з ухвальним голосом), які представляли усі губернії України (Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську, Харківську, Таврійську, Кубанську, а також Війська Донської області), тисячу її волостей. З'їздом був обраний виконавчий орган Всеукраїнської Ради селянських депутатів - Центральний комітет Селянської спілки, члени якого (133 особи) ввійшли до складу Центральної Ради. Повну підтримку Центральній Раді надали І та II Всеукраїнські військові з'їзди (травень і червень). Зокрема, у роботі II Всеукраїнського військового з'їзду брали участь 1988 делегатів, які представляли 1,5 млн військових. Обрана з'їздом Всеукраїнська Рада військових депутатів у складі 132 осіб була включена до Центральної Ради. Останнім відбувся Всеукраїнський робітничий з'їзд (липень 1917 р.), який обрав Всеукраїнську Раду робітничих депутатів (100 членів), яка також у повному складі увійшла до Центральної Ради. Пропорційно у Центральній Раді були також представлені українські соціалістичні і РСДРП (більшовики і меншовики) - по 20 чоловік. Мали представництво і національні меншини: у липні 1917 р., на підставі порозуміння з Тимчасовим урядом, склад Центральної Ради поповнився представниками національних меншин, що проживали в Україні. Всього мандатна комісія шостих загальних зборів УЦР (серпень 1917 р.) зафіксувала 643 її члени.

Упродовж листопада 1917 р. Центральну Раду визнали крайовою владою майже всі ради робітничих депутатів великих міст, у тому числі Харківська, Катеринославська, Херсонська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Юзівська, Чернігівська, Донецько-Криворізька обласні та інші, які сподівались поєднати владу Центральної Ради в українському масштабі із владою рад на місцях (Є. Юрійчук). А на кінець 1917 р. УЦР відображала інтереси більшості населення в межах етнічного розселення українців. Зауважимо: більшовики, які у той час мали більшість у радах лише в деяких шахтарських містах Донбасу (Луганськ, Краматорськ, Горлівка, Єнакієве та ін.), визнавали (М Скрипник), що на кінець 1917 р. "... майже вся Україна, села включно всі, а міста майже всі знаходишся під фактичною владою Української Центральної Ради". Стверджували, що "... боротьба Української Центральної Ради і селянських мас, що йшли за нею, проти Тимчасового уряду була явищем прогресивним і мала позитивне значення для революційної боротьби пролетаріату, була йому потрібна і ним почасти підтримувалася)" Додамо також, що факт відображення загальнонаціональних інтересів Українською Центральною Радою визнавали відомі українські радянські історики: "... в українському національному чи іншою мірою брали участь усі класи і класові прошарки: робітники, селяни, дрібнобуржуазна інтелігенція, українські поміщики, буржуазія і верхівка буржуазної інтелігенції. Національний рух був пов'язаний із загальнодемократичною боротьбою за політичні свободи" (С. Короливський, М. Рубач, Н. Супруненко).

Хоча слід погодитися з відомими дослідниками (О. і М. Копиленки): той факт, що Рада сформувалася (і поповнювалася надалі) не шляхом виборів, а шляхом делегування до її складу представників різних громадських організацій, свідчить про ваду УЦР як представницької громадсько-політичної структури. Серед інших органічних вад, іманентно притаманних УЦР, починаючи від Всеукраїнського Національного Конгресу і до кінця її існування (квітень 1918 року), вчені вказують на те, що в основоположних документах УЦР постійно наголошувалось на тимчасовому її статусі-принаймні до обрання Українських Установчих Зборів.

Як попередній підсумок, зазначимо, що легітимність Української Центральної Ради обумовлювалася нормами міжнародного права Від часу свого утворення УЦР еволюціонувала як демократична й легітимна інституція. До її формування на засадах виборності були залучені й представлені усі існуючі в тогочасній Україні суспільно-політичні сили та соціальні верстви. З перших днів свого існування УЦР була радою українських партій і безпартійній культурних організацій. З квітня 1917 р. вона перебрала на себе функції національно-державного органу України з переважаючим представництвом селянства та інтелігенції. Впродовж наступних декількох місяців національно-державний статус УЦР було підтверджено рішеннями низки всеукраїнських з'їздів: двох військових селянського, робітничого, земельних комітетів, кількість учасників яких числилася в сотнях, а часом - у двох тисячах і більше. Обрана на цих з'їздах виконавчі органи з числа робітників та військова увійшли до складу УЦР.

Таким чином, Українська Центральна Рада була національний об'єднанням трьох депутатських трудових рад з представництво партій, а після прийняття до свого складу представників інших національностей стала міжнаціональним територіальним центральній представництвом усієї України, органом державно-політичної репрезентації й захисту інтересів всього багатоетнічного населення України. Відома Інструкція Тимчасового уряду, конституйована II Універсалом, трансформувала УЦР в орган територіального самоврядування і лише з проголошенням ПІ Універсалом Української Народної Республіки УЦР стала вищим законодавчим органом державної влади.

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.