Блоги → Перегляд

Трохи про Петлюру--бо Василь....

Неділя, 22:37, 22/10

Рейтинг
1 0
Переглядів
330

0
0
0
У цій статті згадуються

Василь Wasyl   18:39 up.gif down.gif 0

 

Лайка - це від безсилля. Вичерпався, напевно. Як потрафити шефу-путєну з геноцидом поляків, то ше сяк-так. А написати про дійсного члена НСДАП (за словами путєна) Петлюру - слабо?

----------------------------------------------------

Я тільки виберу певні моменти з джерел:

 

Петлюри (рід полтавців)

Петлюри — рід полтавців, що залишили помітний слід у духовному житті краю. Один із відомих родів України, який переслідувала і проти якого чинила репресії влада СРСР.

Петлюра Симон Васильович (1879 —1926) — найбільш відомий представник цього роду, чиє ім'я у XX столітті стало символом українського національно-визвольного руху.

Петлюра Ганна ( ?—?) — бабуся Симона Васильовича. Черниця, згодом схиігуменя Топловського монастиря поблизу Феодосії.

Петлюра (уроджена Марченко) Ольга Олексіівна (?—1919). Мати Симона Васильовича. Походженням з козацького роду. Батько її був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах. Ольга Олексіівна незадовго до смерті заарештована більшовиками, після звільнення померла через три дні.

Петлюра Василь Павлович ( ?—1909) — дрібний підприємець (візницький промисел) і землевласник. Батько Симона Васильовича.

Петлюра Ольга Опанасівна (1885—1959) — дружина голови Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри (від 1910 року). Український педагог, активістка політичної еміграції УНР в Парижі. Мати української поетеси-емігрантки Лесі Петлюри.

Петлюра Іван Васильович (після 1870—1900) — найстарший брат Симона Васильовича. Закінчив Полтавську духовну семінарію, навчався у Київській духовній академії. Помер від сухот.

Петлюра Федір Васильович (1876—1907) — старший брат Симона Васильовича. Закінчив Полтавське духовне училище, Полтавську духовну семінарію, Новоолександрівський сільськогосподарський інститут. Працював учителем, земським агрономом. Помер раптово.

Петлюра Эфросинія Василівна (?—1918) — сестра Симона Васильовича, черниця Топловського монастиря.

Петлюра Маріянна Василівна (?—?) — сестра Симона Васильовича. ЇЇ син Степан Іванович Скрипник — Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав.

Петлюра Олександр Васильович (1888—1951) — молодший брат Симона Васильовича. Закінчив Полтавську духовну семінарію, потім військову школу, мав чин підпоручника. У часи УНР — військовий діяч, полковник. Пізніше був військовим, працівником редакції, членом редколегії журналу «Церква і нарід».

Петлюра Тетяна Василівна (?—?) — сестра Симона Васильовича. Померла молодою, першого року як вийшла заміж.

Петлюра Марина Василівна (1883—1937) — сестра Симона Васильовича. Переслідувалась Радянською владою: заарештована у 1924, повторно у 1937. Розстріляна. Реабілітована 11.05.1989.

Петлюра Феодосія Василівна (1883—1937) — молодша сестра Симона Васильовича. Закінчила початкове училище. Переслідувалась Радянською владою: заарештована у 1924, повторно у 1937. Розстріляна. Реабілітована 11.05.1989.

1937 рік став фатальним і в долі родини одного з лідерів Української революції 1917–1920 рр. Симона Петлюри. Полтавське обласне управління НКВС заарештувало двох його сестер, колишніх черниць Феодосію і Марину та племінника Сильвестра Скрипника. Слідчі ставили їм у провину головним чином їх родинні зв’язки з головою Директорії та заможний статус батька. Всі троє були розстріляні [1].

 

 

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковно-парафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895–1901). У 1900 під враженням виступу Миколи Міхновського на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка вступає до лав Революційної української партії (РУП).

 

 

Міхновський Микола Іванович

Mihnovsky.jpg

 

Міхно́вський Мико́ла Іва́нович (19 [31] березня 1873, с. ТурівкаПолтавська губерніяРосійська імперія — 3 травня 1924КиївУкраїнська СРРСРСР) — український політичний і громадський діячадвокатпубліцист, перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська.

Член Братства тарасівців

, засновник Української народної партії (1902),

один із лідерів Української демократично-хліборобської партії, член Братства самостійників.

Автор брошури «Самостійна Україна» (1900),

підготував проект Конституції (1905)[1][2].

 

280px-Brotherhood_of_Taras_in_Kharkiv.jpg

ТарасівціБратство (Братерство) тарасівців — таємна політична організація, створена в Полтаві 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Кобзаря, де присяглися всіма засобами поширювати серед українців його безсмертні ідеї.

Серед активних діячів Братства були відомі письменники й науковці: В. БоржковськийМ. ВоронийБ. ГрінченкоM. КононенкоМ. КоцюбинськийВ. СамійленкоЄ. ТимченкоВолодимир Михайлович" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D1%82_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87">В. Шемет, Микола Міхновський та інші.

Програма

Крім культурно-просвітницької діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей української грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під московського ярма, повної автономії для всіх народів Російської імперії та соціальної справедливості.

Mihnovsky.jpg Микола Міхновський — перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська

Наприкінці літа 1891 у Глинську на Сумщині, де працювали студенти, було закладено Програму товариства, яка не збереглась.

Ідеї, закладені в Програмі були розвинуті, у 1893 проголошені на Шевченкові роковини в Харкові та надруковані у квітневому номері львівського журналу «Правда» під назвою «Profession de foi молодих українців»[1]; пропаговані Б. Грінченком у «Листах з України Наддніпрянської» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо».[2][3][3][4][5][6]

 

Хо (Ранок у лісі) Коцюбинський Михайло

http://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1056

Казка

I

Ліс ще дрімає в передранішній тиші... Непорушне стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою. Тихо навкруги, мертво... Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку. Ліс ще дрімає... а з синім небом вже щось діється: воно то зблідне, наче від жаху, то спахне сяйвом, немов од радощів. 

У сю величну хвилину тихо розгортаються кущі — і на галявину виходить Хо. Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до ніг, черкається росяної трави. З-під білих кострубатих брів, з глибоких западин визирають добрі, а лукаві очі.

Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою, і повіяв від неї тихий вітрець, холодною цівкою вдарив у дерева. І враз затремтіло молоде листя, зашамотіло, струсило з себе дощ самодвітів. Жахнулася сарна й щезла в гущині, лишивши зелені сліди на синій від роси траві. Страх обгорнув зайця, додав ще більшої прудкості його ногам... Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лісі, страх як тихо. Тільки бородатий дідуган Хо, старече хихикаючи в бороду, стоїть на галяві...

— Хе-хе-хе! І чого жахаються, дурні? — шамкаь він беззубим ротом.— Діда Хо, що світ прозвав страхом? А дід цілком і не страшний... Ось погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очі на діда, тим-то він і в'являється вам страхом... Хе-хе!.. І завжди так... і всі так... Ні, не бреши, старий, не всі... На твоїй довгій тисячолітній ниві життєвій не одна стрівалась істота, що сміливо зводила очі догори, відважно зазирала тобі в вічі, й тоді... о, тоді гарно було обом нам... Бо смільчак, перевірившись, що жахався по-дурному, набиравсь нової, ще більшої відваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокій натрудженим кісткам... Жахаються, а не знають, що страх тільки й істніє на світі полохливістю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в вічі... Хе-хе! Дурні, дурні!.. Тільки старі ноги труджу через дурнів... От як втомився!.. е-е!..

...II

Вечір. Діти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик років шести, сидить долі біля шафи й уважно будує з цурпалочків хату. Меншу, по другій весні дівчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила дітям кашу. За столом, ближче до лампи, що крізь молочний кльош розливає м'яке світло по хаті, сидить із шитвом мати. Вона рада, що діти втихомирились. Ой, ті діти! Двоє їх, а такий галас справляють, що аж голова наморочиться. Але тепер тихо. Чутно тільки, як муркає на канапі кіт та нянька стиха приспівує: "Соро-ка, во-ро-на діт-кам кашу ва-ри-ла! На порозі студи-ла!.." Дитина з щасливою усмішкою розгортає дрібненькі пальчики пухкої ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала каші, а котрому голівку скрутила. Урешті ся забавка докучає дитині, вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.

...А тим часом чує він, що біля ліжка стоїть Хо, й простяга над ним свої довгі, мов залізні тройчаки, руки, й черкається сухими гострими пальцями його плечей...

Холодний піт від голови до п'ят облива дитину, божевільний жах побільшує зіниці, відбира голос, деревить тіло... І довго так лежить бідне хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче від жаху, мокре від поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарешті змордовану офіру полохливості...

— Хе-хе-хе! — сміється Хо під вікном, де лежить хлопець.— Хе-хе-хе! І жаль бере, і від сміху не можна здержатись! Смішно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль... Бо хто раз спізнається з почуттям страху, не хутко зможе відкараскатися від нього... Зросте дитина, змужніє, і багато сил, вартих кращої долі, змарнує на боротьбу зі страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А хто винен? Гай-гай! — хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.

 

Брошу́ра «Самості́йна Україна» — публіцистичний твір авторства Миколи Міхновського, написаний у 1900році. Деякий час виконував роль політичної програми Радикальної Української Партії. Твір торкається політичнихправових та філософських аспектів буття української нації і держави.

250px-Samostiyna_Ukraina.jpg

Наприкінці XIX — на початку ХХ ст. українська національна ідея стала теоретично усвідомленою, буттєвою, у політичній думці з'явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності.

Серед складного світоглядно-політичного сплетіння виокремилася група прибічників позитивістської орієнтації, що апелювали до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь.

До цієї групи входили: Михайло ДрагомановІван ФранкоМихайло Грушевський.

 

Другу групу фундаторів української національної ідеї становили прибічники радикальної форми націоналізму — так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети — шлях свідомого українства, для якого Україна — не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-ЛевицькийБорис ГрінченкоМикола МіхновськийЮрій Липа і Дмитро Донцов.

 

[Я  --за Івана Франка але можна і послухати другу течію]=

Твір

У січні 1900 року, Микола Міхновський взяв участь у становленні Революційної Української Партії. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «Самостійна Україна».

Значну її частину становив екскурс до історії русифікаторської великодержавної політики царизму.

Автор вважав за необхідне і правомірне повернення до статусу України, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року.

З позицій міжнародного права він блискуче проаналізував відносини України з Росією, які мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією.

Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави.

З самого початку, автор поставив 7 запитань:

«…Яким правом російське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами?

Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть?

На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено винятково росіян або змоскалізуваних ренеґатів?

На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові?

Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації..?

І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?»

 

Філософія національної ідеї

У «Самостійній Україні» Міхновський виступив фундатором національно-радикальної політично-філософськоїтечії, засадничими положеннями якої стали цілковита самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в тому числі і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час та лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій.

У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації.

Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи.

Її репрезентанти «надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії».

Саме «українофіли» зробили український національний рух чимось смішним і ганебним і тим самим відштовхнули від українства «цілу молоду Україну».

Без інтелектуального та чуттєвого впливу молодого покоління (яке, на думку Міхновського, мусить сформувати «українську інтелігенцію третьої формації») на політичний зміст національної ідеї, здобуття Україною державності неможливе.

Міхновський також наголошує на відмінності націоналізму пануючих націй як системи гноблення і націоналізму гноблених народів як захисту права боротися за своє людське «Я». 

 

Державницька ідея

Міхновський висловлює думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, а необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива лише у «державі одноплемінного національного змісту».

За Міхновським, кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це національний ідеал у ділянці міжнародних відносин». Автор пише:

«…через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське Князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше Галицько-Руське Королівство — спробунок злучити до купи всі галузи, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою».

Констатуючи трагічний факт бездержавності України, Міхновський робить висновок: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!..»

Міхновський не обурюється закидом, що український народ, мовляв, некультурний, безсилий та інертний, а навпаки,

розцінює цей закид як «найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!»

 

Узагальнення[ред. • ред. код]

На підставі висловлених думок, Микола Міхновський у кінці брошури робить висновок:

«Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби.
… Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи. … Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!
… Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. … Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!» ---------------------------------------------------------- **** Пишу цілу брошуру у окремому пості за цим http://aps-m.org/wp-content/uploads/2017/03/Samostiina_ Ukraina_vyd2012.pdf

 

 Петлю́ра=

... У 1900 під враженням виступу Миколи Міхновського на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка вступає до лав Революційної української партії (РУП)

Революці́йна украї́нська па́ртія (РУП);— перша активна політична партія на Центральних і Східних Українських Землях, заснована 11 лютого 1900 в Харкові діячами студентських громад: Дмитро Володимирович" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87">Д. Антоновичем, М. РусовимЛ. Мацієвичем, Б. Камінським, П. АндрієвськимЮ. КоллардомО. Коваленком, Д. Познанським й ін. як підпільна революційна партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних організацій таких, як Братство тарасівців, соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі УкраїнкиУкраїнська Національна Партія, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.

Одночасно з РУП 1900 постала і Українська Соціалістична Партія (УСП), провідними членами якої були Б. ЯрошевськийМ. Меленевський і В. Міхновський, яка в червні 1903 приєдналася до РУП і діяла в її рамках до січня 1904. Під проводом М. Міхновського з 1902 оформилася окрема Укр. Нар. Партія.

 

Вплив РСДРП

 

З відходом від самостійницьких позицій РУП уже з 1903 почала набирати все більше характеру соц.-дем. партії. У серпні 1904 Є. Голіцинський брав участь у Конгресі Соц. Інтернаціоналу в Амстердамі, спершу як представник РУП, згодом, з уваги на опір Рос. СДРП проти окремішньої участі укр. соц. партії в Конгресі, як чл. рос. делегації. Під час 1 з'їзду РУП, що відбувався наприкін. 1904 і не був закінчений, РУП, в наслідок ідеологічно-програмових і тактичних розбіжностей в сер. партії, розкололася. Меншість, група М. Меленевського і О. Скорописа-Йолтуховського, пішла вже в січні 1905 на злиття з рос. соціал-демократами і пізніше діяла як автономна Укр. Спілка, в складі РСДРП, проіснувавши до 1913. Більшість, інтернаціоналістична й самостійницька за орієнтацією, під проводом М. Порша, С. Петлюри, Б. Содовського й ін., далі діяла як РУП і на 2 з'їзді в грудні 1905 прийняла назву Укр. Соціал-Дем. Роб. Партії(УСДРП), базованої на принципах Ерфуртської програми і з вимогою нац.-територіяльної автономії України.

 

На поч. своєї діяльності РУП схилялася до терору і збройних виступів проти царського режиму і великих землевласників, потім зосередилася на організації аграрних страйків серед селянства Полтавщини й Харківщини (1902) і на пропагандивній здебільше роботі поміж сільським і міським пролетаріатом.

РУП співпрацювала з неукраїнськими соц. партіями в Україні: єврейським «Бундом», РСДРП, Поль. Партією Соц. (ППС), рос. соціал-революціонерами.

Петлюра 

У 1901 брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляючи громаду духовної семінарії, хоча на той час за свою політичну діяльність вже був виключений з навчального закладу.

Навесні 1902 став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній петиції, під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест із закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще коло пів сотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи[7]. Незабаром ці ж активісти взяли участь у селянських виступах у 1902. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени 1902 виїхав на Кубань.

На Кубані

На новому місці взяв участь в організації в Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 році у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській[ru], згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федіра Щербини, котрий за дорученням наказного отамана КубаніЯкова Малами впорядковував архіви Кубанського козацтва[8]. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904, змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон[9], разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон[9]. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП.

Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ»«Волі».

У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП).

Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном ФранкомВолодимир Михайлович" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BD%D0%B0%D1%82%D1%8E%D0%BA_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87">Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

 

Після оголошення в жовтні 1905 політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював у «Громадській думці», після її заборони — у газеті «Рада». На II з'їзді РУП, на якому партія отримала нову назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість»«богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами[10]. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба[11].

%D0%9F%D0%B5%D1%82%D0%BB%D1%8E%D1%80%D0%B0_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%B0_1902.pngСимон Петлюра, 1902 рік

 

У січні 1906 разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва.

З липня 1906 року — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 до 1908 року — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

(а не як бандерівці просрали легальні методи боротьби_)

 

 

Російський період

 

У 1908–1910 проживав у Санкт-Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі[12]. Був присутній на похованні товариша, авіатора Лева Мацієвича, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці[13].

На початку 1911 переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним з 1910 і зареєстрованим 1915 року). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра(1911–1941).

Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Россия». 

 Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912–1914). Поступово з пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча.

Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

На початку 1916 добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті.


Того ж року з сім'єю поселився в 
Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917), на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, у свою чергу, делегувала його на I Всеукраїнський військовий з'їзд(5–8 травня 1917) в Києві.

 

На з'їзді Петлюра був обраний до складу Українського генерального військового комітету (ГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім, рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена[14]. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву Петлюри до війська:

« Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.

 

 

 

...


Коментарі

+++++!!!!! Вельми змістовно!
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.