Блоги → Перегляд

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ ,САМОСТІЙНА УКРАЇНА

Неділя, 23:34, 22/10

Рейтинг
0 0
Переглядів
233

0
0
0
У цій статті згадуються

http://aps-m.org/wp-content/uploads/2017/03/Samostiina_Ukraina_vyd2012.pdf

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ

САМОСТІЙНА УКРАЇНА

написаний у 1900році.

І

Кінець XIX віку визначався з’явищами, що ха- рактеризують новий поворот в історії людськости. Ці з’явища свідчать про те, що п’ятий акт великої тра- гедії, званої “боротьбою націй”, вже начався і закін- чення наближається.

Ті з’явища — це уоружені по- встання неволених націй проти націй гнобителів. На наших очах відбувалися криваві повстання Вірмен, Кретян-Греків, Кубанців і нарешті Боерів. Коли ще поглянути на ту більше чи менше гостру боротьбу — у її перших фазах, яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями і французами, англійцями і росіянами, коли зважати, яку страшну масу регулярного війська утримують во- рожі поміж собою нації, то стане зовсім очевидним, що все світове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть до необхідного, дійсного та спра- ведливого розв’язання.

Проте шлях до розв’язання єдино можливий, певний і хосенний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, в якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося, і цей шлях є противний Гаагській конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у ста- новищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з ог- ляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави, коли спра- ведливо, що тільки держава одноплемінного націо- нального змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду: коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання ін- дивідуальности є метою — тоді стане зовсім зрозумі- лим, що державна незалежність є національним іде- алом у сфері міжнаціональних відносин. Отже виникає питання, чи визволення національ- не можливе для нас?

П’ятий акт драми ще не наступив для нашої нації: вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за законом щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася.

Антракт власне починається з 1654 р., коли Українська Республіка злучилася з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політично і культурно пома- лу завмирає, старі форми життя зникають, респуб- ліканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потім знов відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.

З часу Переяславської конституції минуло сьо- годні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250- літній ювілей цієї події.

Коли доводиться нам йти на свої збори під допит- ливими поглядами цілої фалянги правительствен- них пітонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національности, і коли любити вітчизну рів- нозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким пра- вом російське правительство поводиться з нами на нашій території наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубольців своєї країни, видано законом з 17 травня 1876 р., що засуджує нашу національ- ність на смерть?

На підставі якого права на всіх уря- дах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На грунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гноби- телів?

Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи науку, літературу, про- мисловість і т. д.? І нарешті найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?

Чи становище царського правительства відносно нас є становище права чи насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительсвом.

Ця власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на справед- ливість того, що діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство.

Це твердження примушує нас розглянути природу і характер угоди з 1654 р. Держава наших предків злучилася з московсь- кою державою “як рівний з рівним” і як “вільний з вільним”, каже тогочасна формула, цебто дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої щодо свойого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для певних міжнародних цілей. Виникає питання, чи по злуці цих двох держав обидві вони зникли, а на їх місце почала існувати третя держава, наступниця тих двох?

Чи, навпа- ки, не дивлячись на злуку, обидві держави існують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду міжнародного права?

Сучасна наука міжнаціонального права вчить, що держава може бути як простою, так і складною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і зформувати “спілку держав” (“Staatenbund”). Спілка держав — це така форма злучення, при якій шанування і підлягання спіль- ним інституціям не тільки не виключає внутріш- ньої і надвірної самостійности злучених держав, але навпаки, оберігання тієї самостійности стає метою злучення держав. Держави — члени спіл- ки зберігають право міжнародних зносин поруч із заступництвом цілої спілки. Усі вони мають пра- во поокремо зав’язувати конвенції та посилати по- слів, аби тільки їх міжнародні зносини не мали на меті шкодити інтересам цілої спілки або окремих членів.

Така спілка цілком можлива не тільки по- між державами, що мають однаковий політичний устрій, але й з різними формами державного уст- рою, і не перестає існувати навіть тоді, коли в одній з держав зміняється форма правління, або вимирає пануюча династія.

Цим особливо “спілка держав” відрізняється від т. зв. “реальної унії держав”, яка може існувати тільки поміж монархічними держа- вами, раз у раз може перекротити своє існування, або вимерла династія.

Спілка держав виникає із взаємної згоди держав, що стають до спілки. Зраз- ком “спілки держав” можуть бути: Північно-Аме- риканські Злучені Держави, Швейцарська спілка і найбільша Германська Спілка.

Як же злучилася держава московська з державою українською? Шляхом погодження, а погодження це вилилося у форму т. зв. “переяславських статтей”.

Переяславський контракт так формулював взаєм- ні і обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):

1. Власть законодатна й адміністративна нале- житься гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.

2. Українська держава має своє окреме самостій- не військо.

4. Суб’єкт неукраїнської національності не може бути на уряді в державі українській. Виїмок станов- лять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.

6. Українська держава має право обирати собі го- лову держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обрання.

13. Незломність стародавніх прав, як світських, так і духовних осіб, і невтручання царського пра- вительства у внутрішнє життя української респуб- ліки.

14. Право гетьманського правительства вільних міжнародних зносин з чужими державами.

Аналізуючи ці постанови Переяславської консти- туції, приходимо до висновку, що в ній є всі ті при- кмети, які характеризують “спілки держав”.

Таким чином, головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не склада- ли держави і через те не маємо під собою історичної підстави, — є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права.

Через увесь час свого історич- ного існування нація наша з найбільшими зусилля- ми пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної.

Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князів- ство, де геній нашого народу був культурним фак- тором, і найголовніше галицько-руське королівство, спробунок злучити докупи усі галузі, усі гілки на- шого народу в одній спільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельниць- ким і ще раз — Іваном Мазепою.

Таким чином, українська держава в тій формі, у якій вона сформована й уконституйована Хмельниць- ким, є справді державою з погляду міжнародного права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо плати- ла “данину” царському правительству.

Коли й так, то все ж навіть з їх погляду Українська республі- ка була напів незалежною державою на зразок Бол- гарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але півнезалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних зносин з надвірного боку: тим часом Переяславська конституція надавала це право українській державі. Як же, проте, зрозуміти ту “данину”, що платила українська республіка мос- ковській монархії?

Годі розв’язувати це питання з погдяду сучасної науки міжнародного права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка б маючи атрибути самостійної, платила “данину”; як з дру- гого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом засилати послів.

Це дасться пояснити тільки тоді, коли згідно з текстом конституції ми приймемо, що “данина” давалася не державі московській, а цареві московському, як протекторові особливого роду, бо держава українсь- ка від спілки з московською виразно бажала тільки “протекції”, а не підданства. З цього погляду та “да- нина” має значення вкладу до спільної скарбниці, призначеної для міжнародних зносин спільної ваги.

Такий характер стверджується ще й тим, що ук- раїнська держава не була завойована московською монархією, або придбана дипломатичним шляхом, як Польща, а злучаючись з московською монархією не поступилася ані одним із своїх державних або республіканських прав, і устрій московської монар- хії для української держави був зовсім байдужий. Преяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем мос- ковським на вічні часи. Московські царі чи імпера- тори не виповнювали своїх обов’язків по конституції 1654 року і поводяться нині з нами так, наче Пе- реяславська конституція ніколи не існувала.

Вони чинять з нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським ім- ператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належать йому по Переяславській конституції. Через те Пере- яславська умова є обов’язкова для обох контраген- тів: монархії московської і республіки української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею контаген- та без виразно висловленої згоди другого.

Через те “Єдина неділімая Россія” для нас не існує. Для нас обов’язкова тільки держава московська, і всеросій- ський імператор має для нас менше ваги, ніж мос- ковський цар.

Так каже право. Та в дійсності ніякої ваги не має Переяславська конституція, всеросійсь- кі імператори є наші необмежені пани, а Переяс- лавська конституція є тільки “історичним актом” та й годі. Як же з погляду права відноситись до такого знущання над правом?

Коли один із контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому конт- рагентові лишається на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту в тому розмірі й напрямку, в якому, він був прийнятий обома ними, або узнавши контракт зломаним у всіх його части- нах, зірвати усякі зносини з контрагентом.

І тоді вже є панування сили, але не вплив права. Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений у нівець насиллям, облудою й підступом одного з контрагентів, але дру- гий контрагент вже згубив не тільки право розпо- ряджатися своєю долею, але навіть право протесту- вання, бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення зробилось правим. Через те вже пізно відшукувати колишні права.

Але в тім розміркованні немає ані крихітки прав- ди. Перше: не може бути придбане на підставі задав- нення те, що захоплене грабівницьким або злодіяць- ким шляхом. Вдруге: розуміння про задавнення не може відноситися до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської монархії до української республіки.

У міжнаціональних відно- синах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення.

Але мимо того роз- мова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш нарід своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Ме- тодіївське братство, Шевченко, селянські повстання 80-их років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Пе- реяславської конституції тим способом, який може уважатися єдино дійсним і серйозним, цебто силою.

Та навіть коли б ми не бачили у нашій історії безу- пинних протестів, то й тоді наше власне існування проти насилля не тільки над нами, але й над нашими 10 предками, воно перериває течію задавнення, воно на- кладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиою!

II

Але коли ми маємо досить правних підстав для повернення Переяславської конституції і визволення зрабованої волі, то чи так стоїть питання про фізич- ні і матеріяльні засоби для осягнення нашої мети?

Наші суперечники кажуть, що логіка подій, на- прям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації.

Над нами висить чорний стяг, а на йому написа- но: “Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?” Це не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав люди- ни.

Колишній український республіканець має мен- ше прав, ніж нинішній найостанніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на територї колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бід- ного народу.

Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубольці погорджуються невимовно, а небезпечні з них засилаються на Сибір. Закона- ми російської імперії зневажається право совісти, погорджується право свободи особистої, гнобиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор ук- раїнської республіки перемінився нині на правного 11 тирана, якому належиться право над життям і смер- тю кожного з українців.

Царський закон з 17 травня 1876 р. наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції і вона вигнана з шко- ли й суду, церкви й адміністрації. Потомство Пав- люка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовній працювати на свого пана. Таким чином українська нація платить “данину” не тільки матеріальними добрами, але на- віть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чу- жинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови.

Просвіта занедбана, культура зні- вечена і темрява панує скрізь по Україні. І через 274 років по Переяславській конституції “вільний і рів- ний” українець відіграє ще гіршу ролю, ніж колиш- ній ілот, бо в ілота не вимагли принаймі інтелекту- альної “данини”, бо від ілота не вимагали любови й прихильности до своїх гнобителів, бо ілот розумів свій гніт, українець же тільки відчуває його.

Така то є логіка і такі її наслідки. І от посеред таких ли- хих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися в одну сім’ю перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу і — хай навпаки логіці подій ми виписали на своєму прапорі: “Одна, єдина, нероздільна, вільна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Чи не захоплюємось ми? Чи не є цей ідеал наш однією з тих пишних, святих іллюзій, якими живе людство, на які споді- вається та які розпливаютья зараз, скоро схочеш їх здійснити? Може наша пристрасна любов до України підка- зала нам думку безглузду, безпідставну?

12 І чи можемо ми надіятися на симпатії широкого суспільства українського? І, головне, чи здійснення цього бажання буде хо- сенне для нашої нації? Здебільшого, як головний аргумент проти нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність державну, — виставляють те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого. На цьому аргументі не спиняємось через те, що помил- ковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для другої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм “правом сильного”.

Для нас далеко важніший другий аргумент — це закид, що нація безсильна, не- культурна, інертна. Хіба може, кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, неодушевлена нія- кою ідеєю — творити історію при сучасних обстави- нах життя? Хіба та маса відчуває національний або політичний гніт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати симпатій навіть поміж ін- телігенцією, бо ціла українська інтелігенція охоче без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею і куль- турніші одиниці з народу.

Та в решті, хіба українська національність не є тільки різноманітністю російської? Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманіт- ність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля.

Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров!

Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, — ображене почуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією! Через те ми мо- жемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби!

13

І так ми некультурні. Це безперечно правда: наша нація некультурна.

Власне, культурність її історична, бо вона замерла на тім ступіню, на якім вона була ще в ХVІІ ст.

Це правда, що нація наша в загальній культурності з часу конституції з 1654 року поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусіла вернутись до нижчих форм життя як політичного, так і соціяльного.

Усі ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком ви- сокої освічености й хвилювали наше суспільство у ХVІІ віці, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісти, але й свободи політичної. Усі ці рухи були задавлені силоміць, були знівечені на- віть елементарні політичні пава, як право особис- тої свободи (панщина), і нація кинена в бездонню темряви. Тоді була вбита стародавня культурність української нації, культурність так інтенсивна, що кількома своїми проміннями вона змогла по- кликати до житя й могутности націю нинішніх господарів.

Еге! Нині наші маси некультурні, але в самім факті нашої некультурности ми знаходимо найліп- ший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!

Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки є спосіб держати нашу націю в неволі!? Доки ми не здобуде- мо собі політичних й державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої вподоби, бо інтеpес наших господарів є цілком супротилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів є небезпечне для панів.

Цю останню за- дачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Це її право і її обов’язок.

14 А в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджува- ла, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила своєму народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів. На очах історії сильна, ос- вічена і культурна інтелігенція України прийняла в ХVІ і ХVІІ віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тим- кевичі — плоть від плоті нашої і кість від костей наших! Тоді сильним та могутнім замахом українсь- кий народ породив нову інтелігенцію. Ця друга при- йняла російську національність протягом ХVIII і XIX в. і всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, всі оті Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Ко- роленки і “їм же ність числа” — усі вони наша кров. Народ знову лишився без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існу- вання.

Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть, із оцим масовим підступництвом інтелігенції? І вій- на і пошесті — вони косять без розбору і вчених і темних, і бідних і багатих, підступництво забрало цвіт нації — найкультурнішу її верству. Це були такі дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-небудь нації. Але український нарід здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред най- гірших обставин політичних, економічних та націо- нальних витворити собі нову третю інтелігенцію. Еволюція українського інтелігента третьої формації ще не почалася, але характеристична його прикмета служення своєму власному народові відбилася в ньо- му з повною силою.

Отже коли третя інтелігенція має органічні зв’язки з українською нацією, коли вона є заступни- ком українського народу, єдино свідомою частиною 15 української нації, то стерно національного корабля належть їй. Годі через те казати, ніби маса українсь- кого суспільства не має нічого спільного з останньою формацією своєї інтелігенції — українська інтелі- генція є само суспільство в мініятурі, стремління суспільства — це стремління інтелігенцї, пориви інтелігенції — це пориви й симпатії цілого суспіль- ства.

А коли так, то стаємо око в око з питанням: “Коли українська інтелігенція є, коли вона заступник сус- пільства, коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її і навіть не відаємо й про те, за що власне бореться нова інтелі- генція?” Годі ось тут докладно відповісти на всі оті питан- ня.

Одно можна сказати, що первозвісника сучасного політичного українства — Шевченка не зрозуміло ні його власне покоління, ані поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то близькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто ніде не бачив нашої роботи!” Ці покоління “білих горлиць” своїм псевдо-патріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданням Шевченка, а почасти й при- кростями, які зазнали його товариші, ці покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію льояльности, ці покоління своїм нечу- ваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю не- звичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національно- му грунті. Ці покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурант- 16 ним!

Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Ці по- коління самі найліпше назвали себе українофілами, цебто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе укаїнцями.

Тактика й полі- тика українофілів привела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишился без потомства, і сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазе- пи, Хмельницького, до короля Данила, минаючи ук- раїнофілів. Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв’язків — крім однієї страшної й фа- тальної зв’язі — своєю кров’ю заплатити за помил- ки попередників. Часи вишиваних сорочок, свити та горілки ми- нули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до бо- ротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі слова: “Одна, єди- на, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Кар- патів аж по Кавказ”. Вона віддаає себе на служення цьому великому ідеалові і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чуженець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба куль- турна вважається також відповідною, як і бороть- ба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існує- мо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як 17 живі істоти, ми хочемо жи як люди, як громадя- ни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задуше- ною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє ін- дивідуальне національне “Я”. Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт ук- раїнської нації, по всіх частинах України живе од- нією думкою, однією мрією, однією надією: “Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки, і Пол- тави. Ми відродилися з грунту наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що полягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших мате- рей стародавню любов нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спи- нити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нація вступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення велико- го ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його посланці. Цей великий — увесь народ український.

Але як партія бойова, партія, що виросла на грунті історії і є партією практичної діяльности, ми зобов’язані вказати ту найближчу мету, яку ми має- мо на оці.

Ця мета — повернення нам прав, визна- чених Переяславською конституцією з 1654 р. з роз- ширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії.

Ми виголошуємо, що ми візьмемо 18 силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська кон- ституція. Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий.

Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не стане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не попустимо, щоб промін- ня свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборе- мо, або вмремо... Ми не хочемо довше зносити пану- вання чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі.

Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України! Сини України! Ми, як той Антей, доторкаю- чись до землі, наберемось все більше сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами вітчизни. Усі, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не має- мо права покласти оружжя, пам’ятаймо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу.

Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність.

Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого ози- ратись назад!

 

 

1900 19 Євген Маланюк УРИВОК З ПОЕМИ

Je suis un fils de cette race... E. Verharene. Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук, — Я закохавсь в гучних віках, Я волю полюбив державну. І крізь папери, крізь перо, Крізь лак культури — богоданно Рокоче запорозька кров Міцних поплічників Богдана, — Тих отаманів курінних, Що під гармати революцій, Уміли кинуть п’яний сміх В скривавлене обличчя — муці. Чия залізна голова І з-під катівської сокири Жбурляла в чернь такі слова, Що їй мороз ішов за шкіру. Хто в дикий вихор гопака Втіляв життя назустріч степу, Й чия упевнена рука Зміцняла сивого Мазепу. Коли ж в батуринськім огні Держава рухнула, тоді-то Вони взяли свячений ніж — Залізняка майбутні діти! 20 Хай згинуло, хай загуло, — Вони лишилися, як криця! І жадний примус, жадне зло Їх не примусило скориться! Херсонські прерії — мов Січ, А кобзарем — херсонський вітер, І рідним був одразу клич: — Вставайте! Кайдани порвіте! Бо ж там тече козацький Буг Й — не раз червоная — Синюха, А я там весен вербний пух І дух землі — з дитинства нюхав. Як не калічила Москва, Не спокушав її розгон той, — Та враз підвівсь і запалав, І з серця кров’ю крикнув Гонта. Даремно, вороже, радій,— Не паралітик і не лірник, Народ мій — в ураган подій Жбурне тобою ще, невірний! Ще засилатимеш, на жаль, До Києва послів московських, — І по паркету наших саль Ступати лаптю буде сковзько.

5. 6. 1924 21 Микола Міхновський

Коментарі

Для свого часу це було грамотне розуміння ситуації.
Але зараз суспільну проблематику достатньо вичерпно пояснили українські дослідники.
І знову меншовартісні укри продажно ігнорують власні ж досягнення.
Читати зараз політичну статтю початку минулого сторіччя - те ж саме, як розглядати перший телефонний апарат: цікаво, але - не актуально.
mart mart   23:20
0

може кілька речей не втратили актуальності?
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.