Блоги → Перегляд

Мила Берлинская, 35 лет спустя, с песнями - "Я, тебе, конечно, верю" и "Млечный путь"

Вівторок, 00:09, 17/04

Рейтинг
0 0
Переглядів
505

0
0
0
У цій статті згадуються

https://www.youtube.com/watch?v=kwG8xgGsIFQ

Я думав що це так собі . А тепер пошукав про неї.

Людми́ла Валенти́новна Берли́нская (род. 30 декабря 1960МоскваСССР) — советская и российская пианистка и актриса. Заслуженная артистка РФ (1996)[1].

Людмила Берлинская родилась в семье музыканта виолончелиста Валентина Берлинского, основателя Квартета имени Бородина.

[Валентин Александрович Берли́нский (19 января1925Иркутск — 15 декабря 2008Москва) — советский и российский виолончелист, основатель квартета имени БородинаНародный артист РСФСР(1974). Лауреат Государственной премии СССР(1986).

Валентин Александрович Берлинский родился в Иркутске. Племянник композитора Павла Берлинского.]

[[ Павел Михайлович Берлинский (22 июня (5 июля1900Иркутск — 4 мая 1976Москва) — советский композитор, дирижёр и пианист, этнограф-музыковед. Один из основоположников профессионального бурятского музыкального искусства. Автор первой бурятской музыкальной драмы «Баир». Народный артист Бурятской АССР (1943).

Родился в Иркутске, в еврейской семье[1]. Дядя виолончелиста и музыкального педагога Валентина Берлинского.]]

 

 

Её мать — адвокат.

Благодаря родителям её детство прошло в окружении известных артистов и деятелей творческой интеллигенции, среди которых композиторы Моисей ВайнбергДмитрий ШостаковичАльфред ШниткеСофия Губайдулина, исполнители Мстислав РостроповичДавид ОйстрахДаниил ШафранЯков ЗакАлександр ГольденвейзерЯков Флиер, дирижёры Юрий ТемиркановЕвгений СветлановГеннадий РождественскийДмитрий Китаенко, художники Анатолий ЗверевНиколай СилисВадим СидурВладимир ЛемпортРустам ХамдамовДмитрий Краснопевцев, писатель Александр Солженицын и академик Андрей Сахаров.

Людмила начинала учиться играть на пианино в пятилетнем возрасте. Год спустя её принимают в Музыкальную школу имени Гнесиных по классу фортепиано Анны Кантор, известного преподавателя Евгения Кисина и Николая Демиденко. В 17 лет она поступила в Московскую консерваторию (класс Михаила Воскресенского).

В 14 лет Берлинская начала выступать на сцене с Квартетом имени Бородина, а в 15 лет она дебютирует с оркестром и отправляется на гастроли по всему Советскому Союзу, выступая как с сольной программой, так и в камерном ансамбле в Прибалтике, на Камчатке, на Украине и в Сибири с такими молодыми музыкантами, как Александр Рудин и Александр Александрович" href="https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BD%D1%8F%D0%B7%D0%B5%D0%B2,_%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87">Александр Князев. В 17 лет она играет с Юрием Башметом и Виктором Третьяковым, а в 19-летнем возрасте она уже выступала на популярных площадках Советского Союза: в Москве, Ленинграде, Горьком и других городах.

В 13 лет Людмила снялась в одной из трёх главных ролей в фильме «Большое космическое путешествие» (СССР), поставленного Валентином Селивановым. Фильм имел большой успех. Берлинская исполнила для этого фильма две получившие известность песни композитора Алексея Рыбникова («Я тебе, конечно, верю» и «Млечный путь»), которые и по сей день продолжают звучать на российском радио. Позднее Берлинская получила многочисленные предложения для участия в киносъёмках, от которых она отказалась в пользу музыкальной карьеры.

В 15-летнем возрасте Берлинская вошла в круг знакомых Святослава Рихтера, который взял её «под своё крыло». В период с конца 1970-х и до начала 1980-х годов Берлинская была ассистенткой маэстро. Кроме личного влияния Рихтера, которое сказалось на её последующих решениях, Берлинская благодаря своему наставнику общалась с многочисленными деятелями искусства и культуры, среди которых — Юрий БорисовЕвгений МравинскийГалина УлановаБорис ПокровскийИван КозловскийДитрих Фишер-ДискауПетер ШрайерКристоф ЭшенбахВладимир ВасильевСтанислав НейгаузНаталия Гутман, Олег Каган, Иннокентий Смоктуновскийи другие артисты.

Она приняла участие в фестивале «Декабрьские вечера», созданного по инициативе Рихтера и проводимого в залах ГМИИ им. А. С. Пушкина. Каждый год программа фестиваля связана с темой выставки, организованной музеем в зале, где проходят концерты.

Среди многочисленных выступлений Берлинской на этом фестивале — «Декабрьские вечера» 1985 года, где она играла в четыре руки с Рихтером, и которого она заменила в последний момент на фортепиано в опере Бриттена «Поворот винта»[источник не указан 373 дня].

Известный своим сдержанным отношением к конкурсам, Рихтер склонил Берлинскую отказаться от этого направления. Несмотря на несколько попыток, каждая из которых увенчалась победой (Гран-при Международных конкурсов камерной музыки в Париже и Флоренции, премия «Leonardo»), она следует его советам и отказывается от участия в главных международных конкурсах.

У Рихтера Берлинская познакомилась с молодым дирижёром Владимиром Зивой, за которого вышла замуж. У них рождается сын Дмитрий Берлинский (не путать с однофамильцем-скрипачом), который стал профессиональным виолончелистом.

В начале 1990-х годов Берлинская обосновалась в Париже со своим вторым супругом Антоном Маталаевым (первая скрипка «Антон-квартета»), лауреатом конкурса на Международном фестивале в Эвиане. Именно с Парижа начались регулярные совместные выступления Берлинской с Мстиславом Ростроповичем по Европе. После их первого концерта в Парижской мэрии Бернадет Ширак, в те времена супруга мэра Парижа Жака Ширака, предложила Людмиле основать фестиваль «Русский музыкальный салон»[источник не указан 373 дня].

От Маталаева у Берлинской в 1991 году рождается дочь Маша Маталаева. Антон Маталаев умер в 2002 году.

1990-е годы отмечены для Берлинской напряжённой работой концертмейстера. Людмила выступила с сольными концертами и в камерных ансамблях в престижных залах Вигмор-Холл и Барбикан-Холл в Лондоне, Концертгебау в Амстердаме, в театре на Елисейских полях и зале Гаво в Париже, в Московской консерватории, в театре Фениче в Венеции, в Королевских академиях Брюсселя и Мадрида, а также приняла участие в многочисленных фестивалях.

Ей поступили предложения от новых партнёров, среди которых Готье КапюсонАнри ДемаркеттДавид ГерингасАлен МёньеПавел ГомзяковФилипп МюллерДоминик де ВильенкурЖерар ПулеСара НемцануЖерар КоссеЖан-Марк ЛуизадаФрансуа-Рене ДюшабльПоль МейерМодильяни-квартетОрландо-квартетДанель-квартетКвартет изящных искусствСанкт-Петербургский струнный квартетАрдео-квартетКвинтет Морагес и другие ансамбли.

Берлинская считается одним из самых больших знатоков музыки Шостаковича[источник не указан 373 дня]. Она исполняла на фортепиано всю его камерную музыку, включая даже самые загадочные и малоизвестные произведения.

В 2001 году Берлинская основала второй фестиваль под названием «Парижская музыкальная весна», который проходит в разных залах Парижа. Она ввела в его программу, в частности, парижскую постановку «Прометея» Александра Скрябина и впервые в Париже после Джорджа Баланчина концерт-балет «Утренняя серенада» Франсиса Пуленка в оригинальной хореографической версии.

Одновременно с концертмейстерской деятельностью Берлинская с 2006 года работает преподавателем в Нормальной школе музыки имени Альфреда Корто в Париже.

В июне 2009 года, после смерти Валентина Берлинского, скончавшегося 15 декабря 2008 года, она создает ассоциацию «Berlinsky».

В 2011 году родился фортепианный дуэт Людмилы Берлинской и её супруга, французского пианиста Артура Анселя. Весной 2012 года компанией «Saphir Productions» выпущен их первый диск, посвящённый музыке Чайковского, который получил ряд наград. Второй альбом, посвящённый балетам Прокофьева, вышел в 2014 году под лейблом фирмы грамзаписи «Мелодия»: это первая новая запись, представленная «Мелодией» со времён распада СССР.

Берлинская является артистическим содиректором нового музыкального фестиваля «La Clé des Portes», организованного в департаменте Луар и Шер по инициативе ассоциации предприятий коммерческой зоны «Les Portes de Chambord»

 

----------------------------------------------------------------------------------------------

А звідки я догадався? ----бо я чув такого:

Ежи Петерсбурский (польск. Jerzy Petersburski, в СССР значился как Юрий Яковлевич Петерсбурский, также был известен как «Гарри Петербургский»[1]20 апреля 1895Варшава — 7 октября 1979, там же) — польский дирижёр и композитор. В России наиболее известен как автор музыки танго «Утомлённое солнце» и вальса «Синий платочек».

Родился 20 апреля 1895 года в музыкальной еврейской семье[2]. Отец будущего композитора, Якоб (Яков) Петерсбурский (1854 — 18 марта 1928, Варшава[3]), был певцом; мать, Паулина (урождённая Мелодист; 1868 — 26 апреля 1931, Варшава[4]) — пианисткой, брат Юзеф — скрипачом, Станислав — пианистом. Сам Ежи уже с четырёх лет весьма недурно управлялся с фортепиано[5]. Мать происходила из известной клезмерской династии Мелодист (Melodyst), среди членов которой было несколько композиторов, в том числе — дед Ежи Петерсбурского Альфред (Юдель) Мелодист (Alfred Melodyst, автор шлягеров «Fiakier» и «Ja chcę tak naprawdę»), двоюродные братья Петерсбурского Генрик Голд (Henryk Gold, 1899—1977) и Артур Голд (Artur Gold, 1897—1943)[6][7].

Учился в Варшавской консерватории под руководством профессора Антония Сыгетыньского. Продолжил оттачивать свою фортепианную технику в Венской Академии Музыки[5].

Имре Кальман высоко оценил его талант и посоветовал Ежи заняться сочинением эстрадной музыки[5]. В 1922 году вместе с кузеном Артуром организовал джазовый оркестр Голда и Петербургского. С 1926 года работал в оркестре варшавского театра-кабаре «Qui Pro Quo» вместе со своими двоюродными братьями Генриком и Артуром Голдами (последний был основателем и дирижёром оркестра).

Автор оперетт, музыки ко многим польским кинофильмам 1930-х гг., песен. Наибольшую известность Петерсбурскому принесли его танго: «О донна Клара», «Уж никогда», «Маленькое счастье», «Ты сам мне говорил», «Ты и эта гитара», «Вино любви», «Признайся мне» и другие. Среди самых знаменитых танго Петерсбурского — и танго «Последнее воскресенье» (польск. To ostatnia niedziela) на слова Зенона Фридвальда, появившееся в 1936 году и впервые исполненное Мечиславом Фоггом; это танго приобрело особую популярность в СССР, где в конце 1930-х гг. были исполнены и записаны по меньшей мере три его версии (с различными русскими текстами), из которых в историю вошла версия джаз-оркестра Александра Цфасмана «Утомлённое солнце».

250px-PL_Warsaw_Stare_Pow%C4%85zki_jerzy_petersburski.jpg Могила Ежи Петерсбурского на кладбище Повонзки

В сентябре 1939 года по мобилизации, в связи с нападением Германии на Польшу, Ежи Петерсбурский был призван в армию. Но в том же месяце он, как и большое число его соплеменников, оказался на территории, вошедшей в состав СССР. Получив советское гражданство и став Юрием Яковлевичем Петерсбурским, он возглавил в конце 1939 года Государственный джаз-оркестр Белорусской ССР в составе 25 человек, почти полностью набранный из бывших польских подданных. Для своего коллектива Ежи Петерсбурский и написал вальс «Синий платочек»[8]. Статус Государственного джаз-оркестра Белоруссии был вскоре передан оркестру Эдди Рознера, а Петерсбурский с началом Великой Отечественной войны вступил в формировавшуюся польскую армию Владислава Андерса, вместе с которой в 1942 г. покинул Советский Союз.

Известно, что после войны Ежи Петерсбурский уехал в Латинскую Америку, с 1949 по 1967 жил в Аргентине и работал в Teatro El Nacional в Буэнос-Айресе капельмейстером. Вместе с поэтом Авромом Шевахом написал известную колыбельную на идише, входившую в репертуар Сары Горби[9]. В 1967 году вернулся на родину, женился, в 1969 родился сын Ежи Петерсбурский (младший), ставший впоследствии тележурналистом и композитором и защитивший дипломную работу о творчестве своего отца.

Ежи Петерсбурский (старший) похоронен на варшавском кладбище Старые Повонзки.

https://www.youtube.com/watch?v=8cTLRYTVvl8

https://www.youtube.com/watch?v=VWSlJwP_xaE

 дед Ежи Петерсбурского Альфред (Юдель) Мелодист (Alfred Melodyst, автор шлягеров «Fiakier»

Polish hit 1933: Hanka Ordonówna - Fiakier (The Cab)=Фіакр,такий вид легкого повозу,брички.

https://www.youtube.com/watch?v=7hD6bh1k_Aw

пол. Hanka Ordonówna Ганка Ордонувна у 1934 р. Ім'я при народженні Марія Анна Тишкевич (пол.Maria Anna Tyszkiewiczowa) Дата народження 25 вересня 1902 Місце народження Варшава, Російська імперія Дата смерті 8 вересня 1950 (47 років) Місце смерті Бейрут, Ліван Поховання [розгорнути] Повонзківський цвинтар :  Громадянство  Російська імперія→ Польща Професія співачка, акторка, танцівниця Роки активності 1918—1939 IMDb ID 0649542  Ганка Ордонувна у Вікісховищі

Га́нка Ордо́нувна (пол. Hanka Ordonówna, справжні ім'я та прізвище — Марі́я А́нна Тишке́вич (пол. Maria Anna Tyszkiewiczowa) з роду Петрушинських[1][2][3], літературний псевдонім Weronika Hort (25 вересня 1902ВаршаваПольща — 8 вересня 1950БейрутЛіван) — польська співачка, авторка текстів пісень, танцівниця і акторка.

 

У 1931 році Ганка Ордонувна вийшла заміж за графа Міхала Тишкевича, який був також автором багатьох її пісень. Незважаючи на графський титул, продовжувала виступати в кабаре і їздила верхи в цирковому ревю. Інтенсивна робота викликала у Ганки захворювання легенів. Після одужання вона давала концерти у США, звідки повернулася до Польщі восени 1939 року[1].

На початку Другої світової війни Ганку Ордонувну було заарештовано і відправлено восени 1939 року до в'язниці Павіак. Її арешт був спричинений організованою перед цим зустріччю з Іґо Симом (довоєнним партнером Ордонувни), який був інформатором гестапо[7]. Ордонувна була звільнена завдяки старанням чоловіка, з яким виїхала до Вільно, де в 1940—1941 роках вона грала в Театрі на Погулянці, в «Лірі» і Польському драматичного театрі. Після приєднання Литви до СРСР вона була затримана органами НКВД і заслана до табору в Узбекистані, а її чоловіка було відправлено у глиб Сибіру[1].

Через скрутні умови життя в Ордонувни поновилася хвороба легенів. Після звільнення з табору, вона відкрила театр в польському центрі в Тоцькому, пізніше зайнялася організацією допомоги дітям-сиротам польських вигнанців. За станом здоров'я була евакуйована в Ташкент і в цей час зустрілася з чоловіком. Разом з сирітським притулком Ордонувна поїхала до Лівану. Через погіршення здоров'я вимушена була залишитися у Бейруті, щоб продовжити лікування[1].

Ганка Ордонувна померла від туберкульозу 8 вересня 1950 року в Бейруті, де й була похована. У 1990 році її прах було перенесено до Польщі і поховано на Повонзківському цвинтарі у Варшаві[8]. У тому ж році ім'я Ганки Ордонувни було присвоєно початковій школі № 209 у Варшаві.

 

Це була одна з кращих співачок того періоду в цім репертуарі. Це щось ніби Шульженко для срср.

Коментарі

mart mart 00:18
0
І́ґо Сим, справжнє ім'я — Юліа́н Ка́роль Сим (пол. Igo Sym; нар.3 липня 1896, Інсбрук, Австро-Угорщина — пом.7 березня 1941, Варшава, Польща) — польський, австрійський і німецький актор, один з найвідоміших польських колаборантів Третього Рейху.

Іґо Сим (справжнє ім'я Юліан) народився 3 липня 1896 року в Інсбруку, Австро-Угорщина в іммігрантській сім'ї поляка Антоні Сима (1862—1935)[1], який був професійним лісником, і Юлії Сеппі, австрійки за походженням. Мав двох старших братів: Ернест Сим (1893—1950) став біохіміком, а Альфред (1899—1973) — відомим композитором і диригентом. Після смерті чоловіка мати Іґо з усіма трьома синами повернулася до Польщі та, отримавши польське громадянство, оселилася в сілезькому Живеці[2].

У 1913 році Сим поступив до Віденської консерваторії, але провчився менше року через початок Першої світової війни. З 1914 році Сим став добровольцем Австро-угорської армії й усі чотири роки провів на фронті, закінчивши війну в чині обер-лейтенанта. Після здобуття Польщею незалежності продовжив службу в польській піхоті до 1921 року. Після цього працював клерком живецької філії Національного економічного банку, де займався польсько-німецькою кореспонденцією установи[2].

20 червня 1920 року Іґо Сим одружився у Варшаві на доньці художника Юліана Фалата[pl] Гелені Риті Здиславі Фалат (1901—1931), від якої мав сина Юліана Піотра (1922—1929)[1]. Хлопчик помер від менінгіту у 9-річному віці і, незабаром після цього, у 1931 році, Гелена покінчила життя самогубством[1][3].
mart mart   00:20
0

У 1925 році Іґо Сим вступив до приватної акторської школи відомого театрального і кінорежисера Віктора Беганського та дебютував у його стрічці «Вампіри Варшави»[4]. Debiut w filmie – Wampiry Warszawy z 1925 – umożliwiła Symowi uroda[5]. Після цього багато знімався в кіно, одночасно виступаючи в ревю у невеликих театрах Варшави. Завдяки зовнішнім даним і винятковій фізичній формі, що збереглася з часу військової служби, грав переважно елегантних красенів-чоловіків, аристократів, офіцерів тощо.

У 1927 році Сим перериває навчання і прибуває до Відня, де укладає контракт із студією Sascha-Filmstudios AG, незабаром стає її директором та впродовж двох років знімається в австрійських фільмах. Через два роки актор переїхав до Німеччини, де знявся у низці кінострічок, де його партнерками були, зокрема, Марлен Дітріх та Ліліан Гарві.

На початку 1930-х років, Іґо Сим повернувся до Польщі та, склавши іспит в акторській школі, поступив в естрадні театри «Банда» і «Голлівуд». З приходом звукового кіно йому довелося відмовитися від головних ролей, ймовірно, через недосконалу майстерність володіння польською мовою, що в епоху звукового кіно стало необхідною вимогою для акторів[4]. Іґо знімався в ролях другого плану, однією з яких була в легендарному фільмі «Шпигун у масці» (1933). В цілому ж, Іґо Сим майже повністю переключився на естраду; виступав з музичними номерами, серед яких особливою популярністю користувався той, де актор акомпанував собі на пилці[6].

Друга світова війна

Польський театр у Варшаві, під час німецької окупації перейменований в «Theater der Stadt Warschau»

Знімальна група Повернення додому (Heimkehr) (1941)
На початку Другої світової війни Іґо Сим залишався у Варшаві. Під час оборони міста працював у Цивільній гвардії: рив протипіхотні рови, діставав поранених з-під уламків. Після здачі столиці Польщі і з початку діяльності окупаційної влади він працював перекладачем у магістраті та у військовій комендатурі реєстрації транспортних засобів[7]. Наприкінці 1939 року отримав статус Фольксдойче (нім. Volksdeutscher, громадянин Рейху), що дало Симу, завдяки його довоєнній славі, легітимізуватися при новій владі. Управління пропаганди Генерал-губернаторства «Propaganda-Abteilung» довірило йому посаду директора «Theater der Stadt Warschau» (колишній Польський театр на вул. Карася, 2) і кінотеатр Тільки для німців «Гельґоланд» (нім. Helgoland, довоєнний «Палладіум», вул. Злота, 7/9). Сим також отримав концесію на Театр Комедії на вул. Кредитовій, 14[8]. У 1940 році він організував набір польських акторів для участі у зйомках анти-польського фільму «Повернення додому» (1941, реж. Г. Учицкі)[9].
mart mart   00:21
0

Ще до початку війни Іґо Сим був агентом німецької розвідки[10]. Під час окупації він продовжив свою розвідувальну діяльність, тепер уже як таємний інформатор (комітент) гестапо. На початку війни він допоміг організувати засідку, під час якої було заарештовано Ганку Ордонувну, його довоєнну партнерку по театру і кіно[6][11]. Активність Сима відслідковував Роман Невярович, актор і режисер Театру комедії, який у підпіллі керував однієї з бригад контррозвідки Союзу збройної боротьби на прізвисько «Лада». У вересні 1939 року в польському консульстві в Будапешті, під час евакуації польською влади, Р. Невяровичу, котрий готувався до підпільної діяльності в окупованій Варшаві, співробітники «двійки» доручили простежити за Іґо Симом, оскільки були підозри щодо його довоєнної співпраці з німецькою розвідкою і контррозвідкою[10].

Замах на Сима
За співпрацю з окупантами Спеціальний військовий суд Польскої підпільної держави виніс Іґо Симу смертний вирок, який було приведено в дію рано вранці 7 березня 1941 року.

Безпосереднє виконання вироку трибунал поклав на бойову групу «ZOM» Варшавського округу Союзу збройної боротьби (ZWZ, пол. Związek Walki Zbrojnej) у складі:

Підпоручик Богдан Роголінський, псевдонім «Сірий», командир групи
Підпоручик Роман Розміловський, псевдонім «Завада» (він же «Срібний»)
Капрал Віктор Клімашевський, псевдонім «Малий»
Через кілька місяців потому «Завада» так описував замах:

“ [Сим] мешкав на четвертому поверсі у будинку по вул. Мазовецькій, 10. О 7:10 ми постукали в двері. Відкрила покоївка.
“Чим можу служити?”
“Чи не можна бачити пана директора Сима? Йому важлива телеграма.”
“Так, я тут.”
“Це ви пан Іґо Сим?”
“Так-так. Давайте”.
В цей час я вистрілив, цілячись Vis'ом прямо в серце. Постріл був точним. Він упав долілиць без стогону. Ми побігли вниз сходами. Потім спокійно пішли додому.[К 1][12]
mart mart   00:22
0

Репресії за вбивство

Орден на арешт подружжя Даменцьких, виданий через тиждень після замаху.
Хоча винних у замаху на Іґо Сима не знайшли, губернатор Варшави Людвіг Фішер заявив, що він був убитий поляками[13]. Уже через три години після вбивства Сима німці оголосили про взяття заручників і про припинення роботи театрів, ресторанів, кінотеатрів для поляків та інших подібних закладів до 7 квітня 1941 року. Одночасно було створено спеціальну комісію з розслідування обставин смерті Іґо Сима (нім. Mordkommision Igo Sym), яка на підставі доносу оголосила в розшук двох головних підозрюваних у вбивстві — акторську подружню пару Ірену Горську[pl] і Добеслава Даменцького з варшавського Польського Театру. Після цього актори вимушені були переховуватися до кінця війни[14].

Впродовж наступних двох днів німці заарештували 100 чоловіків і 18 жінок. 11 березня 21-го заручника було розстріляно в Пальмірах. Одночасно гестапо провело чистки в акторському середовищі. Були заарештовані та відправлені до концтабору Аушвіц директори і режисери театрів Стефан Ярач і Леон Шиллер, а також актори Броніслав Дарджинський[pl], Тадеуш Канський[pl] і Збігнєв Саван[pl][14].
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.