Блоги → Перегляд

Василь ЯРЕМЕНКО: Іван Франко на позовах із старогебрейськими і новітніми рабинами - 1

Неділя, 03:03, 14/04

Рейтинг
0 0
Переглядів
271

0
0
0
У цій статті згадуються
Ганна Герман
Політик

https://dath125.livejournal.com/12183.html

1. Випробування наукою претензій іудаїзму на богообраність

Наукової праці під титулом "Біблійне оповідання про сотворення світу в світлі науки" в Івана Яковича Франка (1856-1916) немає. Не було й праці "Сотворення світу". У першодруку (часопис "Новий громадський голос", 19051, ч. 2-7, 9, 12-14, 18) ця студія мала назву "Поема про сотворенє сьвіта". Такою назвою Франко акцентував на введеному до тексту статті перекладові старовавилонської поеми про створення світу "Інума Іліш". Ця поема, на тверде переконання вченого, була первовзором двох біблійних оповідань про створення світу у першій книзі так званого Мойсеєвого П'ятикнижжя.

Під цією ж назвою – "Поема про сотворенє сьвіта" – редакція "Нового громадського голосу" здійснила того ж 1905 року окреме видання накладом 200 (за іншими даними – 500) примірників. За цим окремим виданням дослідження Франка передруковано у 50-томному зібранні його творів (1982, т. 35, с. 266-300), через 77 років після першої публікації. Незначний тираж 35-го тому (6750 примірників) і маса наукових праць, вперше поданих у багатотомному зібранні, зробили "Поему про сотворення світу" майже непоміченою, вона ніби загубилася і лишилася доступною лише вузькому колу фахівців. Навіть львівська газета "За вільну Україну" у матеріалі "Вищий сенс його мислі" (21 серпня 1993 р.) помилково твердить, що ця праця Франка не ввійшла до 50-томного академічного видання творів мислителя.

"Поема про сотворення світу" має цікаву і багато в чому не з'ясовану наукою історію та непроминальне наукове й ідеологічне значення.

Нині ця праця І. Франка виходить під назвою "Біблійне оповідання про сотворення світу в світлі науки". Таку назву їй дав доктор філософії професор Олександр Сушко. Він згадує: "В тім часі я мешкав в його домі й працював разом з ним в одній і тій самій кімнаті (почавши від 1902 р.)". За подарованим самим Франком примірником окремого видання професор О. Сушко після смерті Івана Яковича здійснив 1918 року друге окреме видання в Канаді. Кошти, 1600 доларів, спонсорував український робітник-чорнороб у Канаді Іван Ковалюк. Професор Сушко, даючи нову назву (під якою цю працю Франка передруковуємо і ми), зробив посторінковий науковий апарат – бібліографію і коментарі, подав доречні документальні ілюстрації (всього 46 репродукцій!), карту стародавнього Сходу і халдейську карту світу, й написав до них пояснення, дав назву І-VII розділам (у Франка вони без назви) і написав "останній абзац VII розділу та "Закінчення". Франків текст закінчувався реченням: "Політика грала значну роль не лише в творенні людських відносин і законів, але також у творенні небесних богів". Таке втручання у текст справі не зашкодило. З одного боку, для науковців професор подав наукову літературу, що з'явилася після написання "Поеми про сотворення світу" і до 1918 року, а з другого – видання одразу набуло науково-популярного характеру, стало доступнішим і зрозумілішим широкому загалові, хоча й Франко цілком свідомо писав так, аби зміст був зрозумілий гімназійній молоді. Саме вона була адресатом Франкової праці.

Видання Івана Ковалюка – Олександра Сушка побачило світ 1918 року в столиці канадської провінції Манітоба – місті Вінніпезі. Перевидання було зроблено в Канаді 1984 року видавцем Славином Яворським, і тільки у 1993 році за підтримки газети "За вільну Україну" Іван Піснюк перевидав "Сотворення світу" у Львові. Через мізерні тиражі ці видання загальноукраїнською подією не стали. Ксерокопію видання 1984 року мені подарував відомий журналіст, мій колишній студент Олексій Березенко. Оригіналу канадського видання у Києві я не знайшов. Але на моє прохання відгукнувся Генеральний консул України в Торонто Ігор Лосовський і передав копію канадського видання 1918 року. Принагідне висловлюю обом свою вдячність за безкорисливу допомогу.

Наклад першого львівського видання 1905 року був знищений. Його викупили і спалили. У передмові до видання 1918 року професор Сушко про це повідомляє натяками і досить туманно: "Написана ним (І. Я. Франком. – В. Я.) студія видалася нашим наскрізь склерикалізованим народним провідникам так радикальною, що напечатати її відважився лише "Н. Г. Г." ("Новий громадський голос". – В. Я.), та і він, боячись переслідувань можних міра сего (підкреслення тут і далі мої. – В. Я.) надрукував її окремою книжкою усього ледве в кількох сотнях примірників.

Поява книжечки викликала серед нашого відсталого суспільства велике порушення. Серед попів закипіло, як у гнізді шершенів, а старші наші "інтелігенти" вважали за відповідне заховати про "страшну" книжечку гробову мовчанку – й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіальної молодіжі. Вкінці ж – попи упали на "спасенну" гадку збутися "ворога" за одним махом: – "тихесенько, без гомону" вони викупили усе невеличке число надрукованих примірників – й спалили їх... (Та був і замах на Франка. – В. Я.)

В оборону болючо покривдженого письменника не відважився ніхто підняти голосу... І се він відчув незвичайно діймаюче... Зараз після того й попав він в глибоку меланхолію, яка згодом і розвинулась в страшну і невилічену недугу". Отже, Сушко пов'язує початок відомої нам хвороби Франка саме із публікацією "Поеми про сотворенє сьвіта", якось натякаючи, що та хвороба була спровокована ззовні, що параліч рук і провали пам'яті, які ми традиційно пояснюємо перепрацюванням, перевтомою, мають якесь інше походження. Тобто, Франкові померти допомогли, до того ж у тривалих і тяжких муках.

У "Передньому слові" до "Нарису історії українсько-руської літератури" І. Франко 10 квітня 1910 року засвідчив: "Позбавлений свободи обох рук від кінця квітня 1908 р. я мав утруднену всяку духову роботу і користуванє книжками не тільки сею фізичною безвладністю, але ще більше може психічним неспокоєм (подальші слова до друкованого тексту "Переднього слова" І. Франка не ввійшли з волі К. Беднарського. – В. Я.), який спричинив мені слух, створений на голоси духів. Сей надзвичайний дар, одержаний мною з волі Провидіння, робив мені неможливим усяке думання..." Сьогодні виникає питання, чий то "дар"... І чия куля проспівала над вухом Франка.

Схоже, професор Сушко сказав не всю правду: чогось, справді, не знав, а чогось боявся сам, бо ще 1907 року виїхав до Канади. Очевидно, не знав, що на підтримку Франкової студії виступили такі відомі вчені, як Володимир Гнатюк (ЛНВ, т. 31, кн. 7), Іван Пулюй ("Нові і перемінні звізди", вид. 3-тє, с. 100-102), отець Др. Микола Конрад ("Нива" і окрема відбитка на 48 с.) та інші. Це засвідчувало, що публікація І. Франка не була буденною науковою розвідкою. Не називав професор Сушко, хто вони, "можні світу сього", хоча зрозуміло, що це не галицькі попи. Та й сумнівно, щоб захланне галицьке духовенство викинуло гроші на викуплення 200-500 примірників наукової праці вченого. Поза сумнівом, тут інтереси українських клерикалів збіглися з інтересами провідників іншої конфесії – іудаїзму. Своїх, українських, можновладців у Галичині, власне, і не було. А гроші відразу знайшлися і пущені були в діло українськими руками. Принагідно пригадуються тут "Перехресні стежки" Івана Франка (ЛНВ, 1900). На перехресних стежках зустрічаються український адвокат Євген Рафалович і єврей Вагман, "добродій добродіїв", який постає як справжній "bоа соnstriсtоr" (змій-полоз) не для галицького селянства, а для тих місцевих п'явок (Брикальських, Шнадельських, Шварців), що висмоктували останню кров під виглядом "добродійства". Таким "добродійцем" для них у свою чергу був Вагман: він скуповував їхні векселі, а потім пускав по світу. Вагман пропонує Рафаловичу співпрацю, якої останній все ж не приймає, хоча від допомоги в проведенні народного віче не відмовився. Отже, випадки "співпраці" на різному ґрунті між євреями і українцями були на основі "взаємної вигоди".

Василь Верниволя (Василь Сімович) у "Передмові" до другого окремого видання "Перехресних стежок" вводить нас у суть проблеми: "Дуже цікавий у повісті, на той час, може, ще не дуже реальний, але ж у теперішні часи уже дійсний представник нової течії серед галицького жидівства, що тягне до порозуміння з українцями й гостро осуджує жидівську асиміляцію. Вагман робить це, правда, у Франка з особистих мотивів, але ж аргументи його, ідеологія його така, що її може взяти за свою кожний "фаховий" політик. Щоправда, і такі типи у Франка не нові (пор. Блайберг у повісті "Петрії і Добущуки", Хаїм Штенгель у поемі "Полюдськи") – їх устами Франко від 1875 р. проповідував українсько-жидівське порозуміння, яке що-тільки кілька літ перед війною (Першою світовою. – В. Я.) почало виливатися у конкретні форми, а в теперішніх часах чимраз більше стає фактом. Бо ж як узяти по правді, то се була велика аномалія, що від віків жило побіч себе два угнетених народи, кожний жив своїм власним життям, не знаючи (пор. Сурка), не цікавлячись глибше долею сусіда, а тільки підлягаючи аргументації, збудованій на расовій ненависті й давніх пережитках". Отже, сучасник І. Франка Василь Сімович стверджує, що від 1875 року І. Франко проповідував "українсько-жидівське порозуміння", але ніколи не запобігав перед ними, даючи вражаючі політичні характеристики. Ось бурмістр єврей Ресельберг із "Перехресних стежок" – "гарячий польський патріот, один із видніших діячів так званого асиміляційного напрямку", брав участь у повстанні 1863 року, чим заслужив у поляків повагу і – посаду бурмістра. У місті дав почин (заінавгурував) жидівській господарці (економіці), що з часом "зробилася типовою для більших галицьких міст, ту господарку, що відтворює в місті кліки всемогучих жидів – пропінаторів (монопольщиків), ліверантів (постачальників) і інших п'явок, прикрашує місто блиском зверхньої культури, запроваджує тротуари, але в заміну за ті добродійства немилосердно висисає міську людність, випорожнює каси, вимітає грошеві засоби, пустошить ліси й розпродує комунальні землі. Такі патріоти, як Ресельберг, то найліпша покришка для господарки таких клік, особливо тоді, коли вони особисто не заплямлені і, надто, мають і вміють піддержувати добрі зносини з усіма впливовими християнами в місті і околиці". Це Франкова характеристика тих, кого професор Сушко несміливо називає "можними світу сього", які до того ж "мають і вміють" підтримувати добрі зносини з усіма впливовими християнами. Франко писав про те, що було, а професор Сушко – про те, що спрацювало в боротьбі із самим Франком.

Зупинимося ще на самохарактеристиках "можних" галицького світу на зламі XIX і XX століть. Так, Ресельберг про себе каже: "Знаєте, я жид, вихований у жидівській традиції. Багато треба було труду, і праці, і муки, поки зі свого жидівства я виламався й набив себе на польське копито. Перебивати себе тепер іще раз на інше, руське копито, на се вже в мені нема ані сили, ані часу, ані охоти". Це асимільований до польського можновладства єврей. Лихвар Вагман осуджує таких асимільованих євреїв, він прагне "служити" краю, в якому живе, він нищівно викриває своїх одноплемінників: "наші жиди ... маса ... Ну що вони? Чим вони себе почувають? У них релігія заступила все. Вони видять у ній боже слово, повторяють те слово у своїх молитвах, деякі заглиблюються в ньому – і на тому кінець. А де вони жиють, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Ні, не так кажу, і се їх обходить, але лише настілько, що се для них нива, з якої треба збирати, не сіявши. Чи вони почувають себе громадянами сього краю? Їм се байдуже. Вони почувають себе зовсім чужими, а про закони, про порядки у краю дбають лише настільки, наскільки ті не перешкоджають їм бути жидами й визискувати решту людності".

Франко хоче збагнути психологію єврейства в Україні, в цьому йому допомагає Вагман, який "думає вслух", звертаючись до бурмістра Ресельберга: "ті ваші нові жиди, асимілянти чи асимілятори, на мою думку, розірвали стару жидівську душу на дві часті. Яка то стара жидівська душа? Бачите, в ній зашиті були докупи: вогонь старих пророків, запал, засліплення, коли хочете – а все-таки громадський змисл тих, що боронили Єрусалим від римлян, що підіймали повстання з Бар Кохбою, що разом із Єгудою Бен Гелеві йшли з Іспанії плакати на руїни Єрусалима й разом з галицькими хуситами йдуть умирати в долині Йосафата. Отеє була одна половина тої душі. А друга половина, то була та, що виховалася в Єгипті, в тяжкій неволі, що в пустині кланялась золотому теляті, що бунтувалась проти Мойсея, що завойовувала Канаан, мордуючи канаанітів аж до останнього нащадка, що потім не хотіла вертати з Вавилона до Палестини, що вела лихварські і грошові інтереси в Нініві, в Александрії і в Римі – одним словом, знаєте, що се за половина. Та половина, що бажає панування над світом, але не хоче нести одвічальності, яку накладає панування. Та половина, що знехтувавши наказ Письма Святого – вчитися у бджоли і в мурашки, здавна ходила на науку до павука й давно перевершила його в його хитрощах".

Зрозуміло, Франко вкладав у вуста Вагмана ті сентенції, ті характеристики, які склалися в нього самого у ставленні до різних типів "єврейської душі", єврейства загалом. Франко дав низку творів, у яких вивів різні типи євреїв і послідовно з'ясовував економічні, ідеологічні, конфесійні і моральні складнощі співжиття двох народів. Це співжиття кота і миші, лисиці й півня, змія-полоза ("Воа соnstrictor") і кролика, озброєного мисливця і загнаного звіряти. Франко знайшов пухлину в іудейській ідеології і спрямував на її видалення разом і скальпель науки й художнє слово. Одначе історію написання, публікації і знищення накладу окремого видання "Поеми про сотворенє сьвіта" у 1905 році, а разом з тим несподівану хворобу Франка треба вивчати. Все це таїть в собі невідоме і несподіване. Ми подали тут тільки мотивацію проблеми, своєрідну хрестоматію цитат до неї.

Іван Франко назвав свою студію над біблійними оповіданнями "Поема про сотворенє сьвіта", ніби виявляючи свою зацікавленість більше старовавилонською поемою "Інума Іліш", аніж науковим спростуванням автентичності Мойсеєвого П'ятикнижжя, що було основним завданням Франка-вченого. Саме тому професор Сушко й зробив переакцентацію на "біблійне оповідання". Цим і зумовлено публікацію Франкової праці в канадській редакції. У Сушка адресат уже був інший, ніж у Франка, – канадійський українець-емігрант, а не гімназійна і студентська молодь Галичини.

Дослідження біблійних оповідань про сотворення світу "в світлі науки" І. Франко писав у 1904 році. Про це свідчить опосередкована вказівка у тексті: "...на жаль, у нас є досі лиш один повний переклад Біблії.., виданий торік англійським біблійним товариством". Тут йдеться про видання Біблії в перекладах П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя, яка побачила світ 1903 року у Берліні ("торік").

Не можна брати на віру твердження О. Сушка, ніби "ще літом 1904 р. великий муж ані думав про її написання". Тільки, мовляв, восени, коли Сушко поїхав до Рима і звідти надіслав Франкові "найсвіжіші праці німецьких учених про великі відкриття в Вавилоні, Сирії, Палестині і Єгипті", які начебто й надихнули Франка, бо давали відповідь на усі пекучі питання наукової критики Біблії, якою, справедливо зазначає професор Сушко, Франко займався вже багато літ. Тож вибачимо О. Сушкові бажання бути причетним, сказати б, першопоштовхом до того, що восени 1904 року Франко взявся за написання студії про біблійні оповідання.

Іван Франко роками вивчав проблему єврейського засилля в Україні, зокрема в Галичині, проблему особливостей історичного співжиття українського і єврейського народу, моралі, психології і характерологічних особливостей останнього, вів підготовчу роботу до створення фундаментальної праці, яка б оголила ідеологічні корені єврейства як світового явища, а не національної окремішності на теренах України. Завершення цієї колосальної роботи випало на 1904-1905 роки.

Пригадаймо її етапи. "Воа соnstrictor" (змій-полоз) – 1878 рік, із образами Германа Гольдкремера і Леона Гаммершляга. "Жидівські мелодії" – 8 творів, написаних упродовж 1882-1889 років. Тут письменник підняв голос протесту проти приневолювання євреїв до асиміляції, проти зневаги і прямого поневолення, проти організації єврейських погромів. Франко висловив упевненість, що біблійна велич жидівства і національна віра у власне посланництво врятує їх і їхню культуру. У творі "По-людськи" він розкриває ідеалізм старого єврея Штенгеля, який, врешті, перестає служити панам і пристає до українського народу. Перед нами – українська єврейська сім'я, виписана з великою людяністю і вірою в правду життя. У "Перехресних стежках" готовність до єврейсько-українського порозуміння виявляє Вагман із глибокою мотивацією причин, що спонукали його до цього. Досить прочитати 50-й розділ повісті, щоб збагнути, чого хотів Франко. Це був 1900-й рік.

І нарешті, Франків "Мойсей" (1905 рік). Сюжет поемі дало те ж таки, як пише Франко, "так зване Мойсеєве П'ятикнижжя". Письменник явив твір високої естетичної й ідеологічної стійкості.

Поема "Мойсей" – не про євреїв, навіть біблійних. Це твір про наш народ, український. Але це також і художнє спростування біблійного сюжету про вивід євреїв із єгипетської неволі. Хоча історичних свідчень, за Франком, що вона насправді була, – немає, й через те він сприймав оповідання про блукання євреїв із пророком Мойсеєм на чолі як шедевр художнього мислення. Свідомо чи несвідомо, а Мойсей вів свій народ не "до світлого майбутнього" в Заповітну Землю, а на цвинтар у могилу. Кружляючи Синайською пустелею, євреї 40 років перетворювали її на грандіозний цвинтар колишніх рабів і на межі Ханаану вмирає останній раб – Мойсей. Із його смертю уривається і діалог пророка з темними демонами відчаю і зупиняється душевна боротьба зневіреної людини, що пройшла шлях від сумніву до гіркої розпуки. Так конспективно виглядить художній пласт Франкової євреїади. Але ще поважніше постає її науковий пласт. Точніше – науково-публіцистичний, бо публіцистичний пафос, написаний кров'ю вченого, гріє і глибокі наукові студії.

Франко розумів, що євреї в Палестині не були замкненим народом, а він, як і кожен народ, ходив і золотими і дерев'яними мостами до інших народів і брав повною мірою з їхніх культур ті духовні статки, яких йому бракувало. Франко ґрунтовно вивчає Біблію, апологетичну книгу іудейської релігії, у зіставленні з іншими релігіями і віруваннями. Він фактично створює компаративістичне релігієзнавство (проф. Сушко називає "Компаративна, або порівняна релігія"), студіює нехристиянські релігії, перевіряє стародавні тексти, зокрема і біблійні, здобутками таких наук, як історія, археологія, природознавство, фізика, астрономія, філософія.

У 1899 році Франко публікує поеми "Істар" (уривок із старовавилонської космогонічної епопеї, складеної за 2000 років до н. е.) та "Сатні і Табубу" – дослівний переклад вавилонського тексту, що постав за 200-250 років перед Різдвом Христовим. На час написання праці "Поема про сотворенє сьвіта" Франко переклав старовавилонську поему про створення світу "Інума Іліш". Любов до знання і правди приводять Франка до викриття грубої брехні, підробок, ідеологічних фальсифікацій, які руйнують життєву мораль і велич правди, закладених в інших філософіях і світових релігіях, а не тільки в іудейській і християнській. Франко не є нищителем Біблії, він викриває спекуляції єврейських книжників давнішого і нового часу, використовуючи біблійні тексти для обґрунтування різних ідеологічних теорій, що рано чи пізно приводять до згубних маніакальних прагнень світового панування, утвердження зверхності одного народу над іншими. Все, що суперечить науковим знанням, що вкрилося облудою і підступом, Франко роздягає із лахів брехні, щоб показати своєму та іншим народам справжню цінність речей у шатах науки. Його висновки мали і мають не тільки наукове, а й політичне, ідеологічне та культурологічне значення. Досить побіжно глянути на праці Франка з означеної тематики, щоб переконатися в широчіні і серйозності його намірів засобами і силою науки відсунути на досить значну віддаль межі неможливого. Назвемо лише поодинокі бібліографічні позиції: "Вавилонські гімни й молитви", "Пісня Дебори – найдавніша пам'ятка старогебрейської поезії", "Вавилон і Новий Завіт", "Нові досліди над найдавнішою історією жидів", "Сучасні досліди над Святим Письмом", "Коли вмер Ісус Христос", написав ґрунтовну рецензію на "Енциклопедію юдаїки" (ЛНВ, т. 25). У 1904 році переклав із французької і видав у Львові працю Еміля Феррієра "Дарвінізм". Франко активно знайомив українську спільноту з усіма модерними європейськими суспільно-політичними, філософськими, науковими течіями і напрямками, відкриттями і гіпотезами, навіть із тими, до яких ставився досить критично.

Гадаю, що в нерозривному зв'язку із працями, що викривали апологетичні книги іудаїзму, стоять і праці філософські, суспільно-політичні, як-от: "Що таке поступ?"(1903 рік), "До історії соціалістичного руху (1904 рік) та інші. Про їх зв'язок із студією "Поема про сотворенє сьвіта" скажемо далі. Тут же тільки зауважимо, що кінець XIX – початок XX сторіч радикально змінив уявлення людини про світ. Відкриття в науці змінювали уявлення про людину і світ. Руйнувалися вибудувані церковниками ще в Античності та Середньовіччі уявлення про створення світу та першої людини. Біблійні твердження, як основне джерело аргументації, потрапляли під наукову перевірку і не витримували її. Франко поспішав реферувати здобутки європейської й американської науки, аби зробити їх надбанням широкого загалу.

Підхід І. Франка до Біблії різносторонній. У плані літературному – це шедевр міфологічного та символічного мислення, незглибима криниця символічних сюжетів, мотивів, образів, різних цивілізацій, багатьох народів Вавилонії, Ассирії, Єгипту за багато тисячоліть до біблійної дати створення світу і появи першої людини. Франко відзначає плідну роботу старогебрейських книжників (рабинів), які вийшли з Вавилонського полону не з порожніми руками. За 70 років перебування в рабстві у Вавилонії рабини усвідомили потребу не в художніх книгах міфів, а в цілком нових релігійних книгах, які дали б ідеологічне забезпечення відродженню колись могутньої єврейської держави і розросту нових ідей, що уможливлювало б виживання й подальший поступ єврейського народу в оточенні неспокійних сусідів та інших культур. Треба сказати, що рабини із завданням справилися достойно, хоча на це і пішли віки.

Залучаючи плідні методи компаративістики і відкриття археологів, геологів, істориків, найновіші теорії, зокрема теорію еволюційного розвитку людства і природи, він наголошує: "...всі ті уваги, які я тут подав, зовсім не мої власні. Я не виссав собі тут нічогісінько з пальця і не жадаю ні від кого, щоб вірив мені на слово. Я подаю здобутки новітньої науки, а властиво лише маленький вибір із багатого скарбу тих здобутків. А ся новійша наука визначається власне тим, що ні від кого не жадає і ні в кого не терпить віри на слово". Підкреслимо Франкове: "... і ні в кого не терпить віри на слово". Вчений оперує конкретними фактами. Для спростування автентичності Мойсеєвого П'ятикнижжя такими фактами є тексти давнішого старовавилонського оповідання "Інума Іліш" про створення світу, два оповідання про створення світу із першої книги Мойсея "Буття" та дані різних наук про вік Землі та людства. Франко науково доводить, що джерелом компіляції так званого Мойсеєвого П'ятикнижжя, зокрема книги "Буття", є старовавилонська поема "Інума Іліш", два збірники, в одному з яких єврейський бог називається Ягвег, а в другому – Елогім, та Книга жерців. Крім цих джерел були й інші "первовзори" книги "Буття", скомпільованої не за 1000 років перед Різдвом Христовим, а на 400-500 років ближче до нього. І не відразу, і не однією людиною, а кількома поколіннями, і не в пустелі, а в бібліотеці очевидно, єрусалимського храму, де можна було знайти різні джерела. І написані Мойсеєві книги були після виходу євреїв із Вавилонського полону, бо вже позначені слідами арамейської мови, якої за тисячу літ до Христа ще не існувало взагалі.

У захисті біблійних підробок інтереси іудаїзму і християнства збіглися. Боротьба релігій із наукою загострилася. Наука переконливо довела, що біблійні обрахунки років від сотворення світу, від Адама і Єви, тривалості життя батьків Ізраїлю 900-980 років нічого не варті, бо були зроблені рабинами у ближчі до нас часи2. Біблійні оповідання про початок світу за 4-5 тисяч років перед Христом не мають жодної підстави, а названі цифри, як каже Франко, "так собі, жидівська забавка, бо жиди здавна любили бавитися рахунками", (додамо від себе – від міфічного Мойсея до історичного Карла Маркса). А людина вже існувала якихось 200-270 тисяч літ. Це за даними сучасної науки.

Франко твердить, що оповідання про створення світу, яке начебто написано "великим жидівським законодавцем і пророком Мойсеєм, який чув його з вуст самого Пана Бога або взагалі мав від нього об'явлену правду", написано не Мойсеєм, і не з вуст Божих, а рабинами із старовавилонських первовзорів – оповідань і міфів, розкиданих по різних збірниках.

Таким чином, наука доводить, що так зване Мойсеєве П'ятикнижжя не автентична пам'ятка, а ідеологічна компіляція рабинів. Франко трактує Мойсеєві оповідання про сотворення світу так: "Коли се слово Боже, сказане людям устами Мойсея чи інших пророків, то мусить у тім "Божім" слові бути найвища правда і тільки правда, мусить бути найглибша мудрість, справедливість і красота". Тисячоліття люди вірили, що так воно і є. Але наука, стверджує Іван Франко, довела: "Переважна часть тих книг (У Біблії 77 книг: 50 у Старому Завіті і 27 – у Новому. Іудаїзм визнає священними тільки перші 29 книг Старого Завіту, які написані були старогебрейською мовою. – В. Я.) була писана по-гебрейськи, мовою малесенького народу, що в найкращу добу свого політичного життя заселював країну мало чим більшу від Галичини. Що більше сам той народ уже на пару сот літ перед Христом забув свою мову, і вона зробилася у нього чисто церковною мовою, мало зрозумілою для народної маси, так, як у нас церковна слов'янщина, а для італійців – латина. І це одно, – наголошує Франко, – в тих гебрейських книгах, бодай у значній їх часті, Бог виступає як Бог самих тільки жидів, він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавалися богам тих інших народів. Виходить так, що той жидівський бог, хоч раз у раз говорить про себе, що він сотворив небо і землю, все-таки бачить обік себе якихось інших богів і дуже не любить, аби хто з того вибраного народу кланявся їм". Франко заперечує, що то були вияви найвищої мудрості і найвищої правди. З розвитком наук, зокрема археології, в науковий обіг надійшли "старі державні та релігійні написи, книги та записки Єгипту, Вавилона, Ассирії та інших країн, із якими старі жиди мали зносини, показалося, що в жидівських оповіданнях, записаних у Письмі Святому, міститься багато невірного, хибного та зовсім видуманого ..."Так, наука не знайшла слідів і доказів перебування євреїв у Єгипті (у єгипетському полоні і виходу з нього), губернаторства Йосифового, затоплення фараона тощо. Це все вигадки рабинів. І вся ідеологічна доктрина іудаїзму, його основа й підвалини від одного подиху науки лопнули як мильна булька, а з нею розпливлася примарна і параноїчка філософія винятковості, богообраності, єврейської вищості і переваги як буцімто "головного народу". І стало цілком очевидно, що кожен народ на своїй землі головний і богообраний, а на чужій землі, якщо він не поважає Богом даних традицій, прав, звичаїв цього народу, він зайда, у кращому разі, а в гіршому – здобичник, насильник, окупант, ворог. І буде завжди зустрічати не тільки неприйняття, а й спротив... Для жидів це так звана юдофобія, ксенофобія, антисемітизм.

І ще. Скидається на те, що час написання "Поеми про сотворення світу" не випадковий. У 1903 році в коломийській газеті "Поступ" І. Франко друкує ґрунтовну працю "Що таке поступ?". Можна стверджувати, що це був відгук вченого на прийняття на II з'їзді РСДРП програми партії. Володіючи величезним матеріалом з історії суспільно-політичних ідей і рухів та геніальним даром аналізу і синтезу, Франко намалював картину суспільства майбутнього, якщо та програма буде втілена в життя. Дозволю собі навести довшу цитату з цієї праці, бо після 1903 року вона за радянського часу передрукована була повністю лише раз у 45-му томі п'ятдесятитомного зібрання і ширшому загалові недоступна. Уже сто років, як з-під пера Франка вийшла в люди ця праця і можна лише дивуватися його дару проглядати в майбутнє: "... по думці соціал-демократів держава – розуміється, будуча народна держава – мала статися всевладною панею над життям усіх горожан (громадян. – В. Я.). Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кожний чоловік мас працювати, а кілько спочивати, а конець-кінців може дійти й до того, кілько в ній людей мас родитися, аби цілість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будучім устрою, то головна прикмета соціальної демократії. По її думці, кожний чоловік у будучім устрої від уродження до стерти буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб. Нема що й казати, є дещо привабливого в такім погляді, особливо для бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот вложити завтра, для тих мільйонів беззахисних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, п'яних або хворих родичів та опікунів. Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, не потрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилась би мертвою духовою муштрою казенною. Люди виростали би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках керму тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном..."

Старше покоління громадян України в такій державі прожило три чверті XX ст., а передбачив його І. Франко у 1903 році. Він знав, що теоретиками соціал-демократії і комунізму були євреї. Бути "родовитими керманичами" вони не могли, а "вибраними" – могли і стали, і одержали, чи захопили, "необмежену власть", вірячи, що назавжди. І вчений робить висновок: "Ні, соціал-демократична "народна держава", коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на Землі, а була би в найліпшім разі завадою для дійсного поступу". Що, як знаємо, і сталося. Франко, хоча прямо і не говорить про це, але побачив, що "соціалізм сьогодні, особливо для мас менше освічених його прихильників, має далеко більше характер релігії, опертої на непорушних догмах та на культі осіб, аніж характер науки" ("До історії соціалістичного руху", 1904) і що в соціалістичних таборах "виявляли найбільшу нетолеранцію не лише супроти "невірних", тобто не-соціалістів, але також супроти єретиків та гетеродоксів"3... І. Франко побачив дивовижну схожість соціалізму марксо-енгельсівського зразка із Торою – Мойсеєвим П'ятикнижжям. Впадає в очі, з яким притиском акцентує Франко на національність творців "наукового комунізму" – "ідейної будови соціалізму, здвигненої в другій половині XIX віку головно завдяки працям двох німецьких жидів, Карла Маркса і Фрідріха Енгельса і покладену в основу великого масового руху в Німеччині головно заходами третього німецького жида Фердинанда Лассаля".

Заглибившись в аналіз "біблії наукового соціалізму" – "Комуністичного маніфесту", Франко побачив у ньому Тору XX століття. Між іншим, як і в оповіданні про сотворення світу у першій книзі Мойсеєвого П'ятикнижжя – "Буття", Франко у "Комуністичному маніфесті" спостеріг той же почерк: "присвоювання собі відкриття, яке ще 1819 року зробив Рікардо", чистої води плагіат з іншого маніфесту – "Принципи соціалізму. Маніфест демократії дев'ятнадцятого сторіччя", написаного у 1843 році Віктором Консідераном, за п'ять років до появи "Комуністичного маніфесту" – Тори комуністичної ідеології, укладеної головним рабином комунізму Карлом Марксом.

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.