Блоги → Перегляд

Василь ЯРЕМЕНКО: Іван Франко на позовах із старогебрейськими і новітніми рабинами - 2

Неділя, 03:10, 14/04

Рейтинг
0 0
Переглядів
295

0
0
0
У цій статті згадуються

https://dath125.livejournal.com/12319.html

2. Франко супроти сучасного сіонізму

Сто років тому Іван Франко фактично закликав до пильності. Нині також потрібно пильно вдивлятися, яку ідеологічну Тору готують сьогоденні рабини на грядуще XXI століття. З острахом знайомимося із теорією "трьох Хазарій", яку висунув Едуард Давидович Ходос, голова Харківської іудейської релігійної громади прогресивного спрямування. За Ходосом, "Перша Хазарія" відбулася в VII-Х століттях. За часів Великого Хазарського Каганату, що постав на ідеології іудаїзму (так званого Мойсеєвого П'ятикнижжя). "Друга Хазарія" зреалізувалася в колишньому Радянському Союзі на ідеології атеїзму і, додамо від себе, на ідеології комуністичного одномовного російського "інтернаціоналізму" ("робітники не мають батьківщини", "дайош світову революцію", а фактично – світове панування). "Третя Хазарія", за Едуардом Ходосом, будується на теренах СНГ від 1991 року на підґрунті "пустельної ідеології". Себто в наш час, на початку нового тисячоліття і століття над Україною проводиться новий експеримент: організовується Великий Вихід українців з України у світові борделі і на заробітки та прискорене вимирання. Блукання українців по пустелі планується не на сорок років, а на 50-60 з огляду на чисельність "корінної популяції" і особливу слов'янську живучість. Але, каже Е. Д. Ходос, якщо темпи вимирання ледь-ледь побільшають, що в принципі цілком реально, може статися, що ми не тільки "доженемо" біблійні строки, а й переженемо. Демографічний вакуум заповнять в'єтнамці, афганці, африканці. А хто буде кермувати в такому "громадянському суспільстві" – нам відомо. Пророцтва Е. Ходоса холодом проймають душу: "Найстрашніше в тому, що вимираючі українці продовжують свято вірити у "світле майбутнє", яке їх чекає за найближчим поворотом. І у відчайдушному прагненні до нього дістатися не хочуть розуміти, що їх водять по замкненому колу хазарської пустелі, "доки не помре останній раб". "Чи може хто-небудь сказати, – запитує Е. Ходос, – якою національною ідеєю живе сьогодні народ України? – і відповідає: Ні! Бо нема національної ідеї! Смішно і гірко спостерігати безкінечні й безуспішні потуги філософствуючих представників "рабської популяції" її "народить". У рабів не буває національних ідей, вони приречені на "пустельну ідеологію", приречені вештатися посеред міражів у пошуках "раю" і знайти замість нього могилу"4.

Таке безперспективне майбутнє пророкує нам єврей "прогресивного напрямку". Але це також застереження нинішні, як і Франкові понад сторічної давності.

У часописі "Корреспондент" у рубриці (бачте, є навіть окрема рубрика!) "Антисемитизм в Украине" опубліковано статтю Ірини Ілюшиної під промовистою назвою "Ревизия авторитетов". Такими авторитетами названо в статті Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, хоча йдеться про самого лише Франка. Власне і не про Франка, автор статті його спадщини просто не знає, а про видану збірку з трьох його праць під спільною назвою „Zur Judenfrage (До юдейського питання)". Збірка побачила світ 2002 року у видавництві МАУП у серії "Бібліотека журналу "ПЕРСОНАЛ".

Міжрегіональна Академія управління персоналом – єдиний в Україні вищий навчальний заклад і наукова інституція, що взялася за вивчення невдячної теми – теорії й практики сіонізму в сучасному світі. Вивчаються ж націоналізм, консерватизм, лібералізм, соціалізм як світові ідеології. Видавництво "Смолоскип", скажімо, уже здійснило підсумкові видання "Націоналізм", "Консерватизм", "Лібералізм", які відразу стали раритетами. Це засвідчує, що громадськість цікавиться і хоче знати все про панівні ідеології світу. Дослідження жодної ідеології не зустрічає такого спротиву, як спроба підняти завісу над ідеологією сіонізму. Але ж у громадянському суспільстві, про яке сьогодні найбільше просторікують ті, хто взагалі не хоче в Україні будь-якого порядку, – кожен громадянин має право на повну інформацію з будь-якого питання. Насамперед цікавить, чому інтерес до ідеології сіонізму так рішуче гаситься і самими сіоністами, і державними охоронцями ідеологічної непорочності, як за комуністичного режиму, так і за сьогоденного. Хоча нинішній і відмовився сповідувати будь-яку державну ідеологію, але виступає охоронцем лише сіонізму і підхліблює йому, як тільки може. Щоб не бути голослівним, наведу лише один приклад. Переді мною жовтого кольору газетка "Век" за 4 лютого 2003 року, яка інформує про відзначення п'ятирічного ювілею Видавничого дому Рабиновича – Кацмана. З нагоди славного аж п'ятирічного ювілею обидва "домові" були нагороджені "звездами Ордена Славы за верность Отчизне", щоправда, не сказано якої і чиєї вітчизни, бо ще кілька років тому Рабиновичу як громадянину Ізраїлю і злочинцю було заборонено в найближчі п'ять років з'являтися в Україні. Але, врешті, не це вражає, а склад гостей: "Приветствовали наш Издательский дом с первым юбилеем премьер-министр Виктор Янукович, генеральный прокурор Украины Святослав Пискун, постоянный представитель Президента Украины в ВР Александр Задорожный, народный депутат Украины, президент Ассоциации национальных культурных объединений Украины Александр Фельдман (до останніх виборів у Верховну Раду героїчно трудився на посту директора Барабашівського ринку в Харкові, успадкувавши цю посаду від Вадима Рабиновича. – В. Я.), мэр Києва Александр Омельченко".

Воно, звісно, кому що до того, хто куди ходить, але такого високого рівня гостей не зустрінемо, за винятком міського голови Києва, на ювілеях уславлених українських книговидавництв і окремих періодичних видань України. І на ювілеях 70-75-річних! Це тільки для ілюстрації, а читачі й самі знають, де більше честі мають вітчизняні провідники. За демократії ідуть не туди, куди посилають і куди треба, а куди хто хоче. Але ж і друкувати та писати, здається, має право кожен що завгодно і про що завгодно. Не подобається – не читай. Така вона – гласність, відкритість, демократія. Але за однієї умови, що це не стосується сіонізму – міжнародного і в Україні. Інакше тебе зацькують як ксенофоба, юдофоба, антисеміта. Вимагатимуть ув'язнення "за розпалювання міжнаціональної ворожнечі", лякатимуть цілу державу анафемою всього світу.

Варто було видавництву МАУП видати три статті Франка – "Семітизм і антисемітизм у Галичині" (1887), "Жидівська держава" і "Мої знайомі жиди", як сіоністська преса завалувала: пробі! Ревізія авторитетів! Антисеміти хочуть зробити Франка юдофобом! Журналістка із "Корреспондента" та її сіоністський кумир О. Найман вважають, що "выход книги публицистики Франко... является... очередным проявлением антисемитской позиции журнала "ПЕРСОНАЛ". Жоден вищий навчальний заклад, мовляв, не наважувався публікувати Франка, а МАУП "опустился до антисемитизма". І повертається ж язик на такі звинувачення... очевидно, видавництву МАУП треба було порадитись із Найманом та Ілюшиною, які твори Франка можна друкувати, а які ні, бо ану ж читач гляне на judenfrage очима І. Франка?! Страшно, так? Якщо єврейська преса може назвати Шевченка "вурдалаком", то чому б їй не назвати Франка "юдофобом"? "Был ли Франко юдофобом?" Даруйте, але для мене так поставлене питання рівнозначне питанню: "Чи справді Найман дурень, чи тільки прикидається?" Обидва питання риторичні і не коректні, але, виявляється, цілком можливі. Редакційне питання: "Действительно ли столпы украинской культуры обвиняли евреев во многих бедах своего народа?" – напрошується на відповідь: "Стовпи неотесані підпирають "Корреспондента" і "Издательский дом", а українська культура має інше опертя і україноненависникам із сіоністичних рептильок його не розхитати. Груба і провокаційна робота, панове сіоністи, і заспокойтесь: ні юдофобом, ні антисемітом Франко не був. Він надто великий для цього, але євреїв таки звинувачував "во многих бедах своего народа", і водночас захищав їх, коли зазнавали участі українського народу. А тут бачимо "друзів" Франка і захисників в особі Наймана, Ілюшиної і "Корреспондента". Перефразовуючи народну мудрість, треба сказати: захистимо Франка від таких друзів, а з ворогами він і сам впорається. І не імітуйте обурення, оплаченого сіонізмом. О. Солженіцин дуже слушно порадив сіоністам: "не тогда надо стыдиться мерзостей, когда о них пишут, а – когда их делают".

Стаття "Ревизия авторитетов" по суті україножерська, малограмотна, мерзотна і підступна. Тож соромтесь, панове, сьогодні, коли виконуєте "брудну роботу сіонізму", спрямовуючи удари в серцевину української культури – у національних геніїв. Приберіть брудні руки від Шевченка, Франка, Лесі Українки! Очевидно, небавом, із темних сіоністських глибин виповзе новий "вурдалака". Від хворих людей, яким у кожному українцеві вважається юдофоб і антисеміт, можна дочекатись чого завгодно. Очевидно, панові Найману чогось бракує, коли так цілеспрямовано хоче викликати антиєврейські настрої, щоб нажити політичний капітал і відпрацювати викинуті на нього гроші. І хоч визнає, що "в украинской культуре существенных (??) основ для юдофобской пропаганды нет", – це його не зупиняє, бо знає, що таких підстав для юдофобства цілком достатньо (організовані і проведені євреями українські Голокости 1921-1922, 1932-1933 років та геноцид 1937-1938 років, а злочини проти людяності і людства не мають давності). А до злочинів проти євреїв український народ має тільки той стосунок, що вони відбувалися і на українській землі, а народ зупинити їх не міг. Українських поліцаїв, які стояли начебто у вишиванках на вулицях Києва, проводжаючи добровольців "на виїзд у Палестину", а насправді на розстріл, український народ покарав всіх до одного. Кожен одержав свої 25 років концтаборів. Але жоден єврей за злочини проти українського народу не покараний – і це серйозна підстава для юдофобства, і такі запінені наймани хочуть збудити недобру пам'ять нашого народу, який, по доброті своїй, не хоче згадувати погане. Кагановича треба було б повісити на бульварі Шевченка, де вішали фашистських злочинців, а до нього до самої смерті водили на патріотичні зустрічі піонерів, щоб виховувати "вірних ленінців" і ревно оберігали та дбали про його здоров'я. У мене особисто "основ для юдофобской пропаганди" аж надмір: у 1937 році мого батька заарештували в селі Загрунівка Зіньківського району два комісари-євреї і три рядові енкаведисти. Матір із чотирма хлопцями, як сім'ю ворога народу, викинули з хати на поневіряння, аж доки не знайшли прихисток в іншому районі. А таких українців мільйони. У нас є свій Голокост, і проти українського народу було вчинено геноцид, який здійснювався єврейськими руками. І ця правда підкріплена документами, а Найман хворобливо шукає неіснуючих ворогів-антисемітів, які "выдергивают из произведений великих писателей фрагменты и выдают это за их мировоззрение". Це знає тільки Найман, як фрагмент твору можна видати за світогляд письменника, коли наукова норма не дозволяє ототожнювати героя твору і його думки з поглядами автора. То чому ж не названо тих неуків, що переступають ці норми? А це ж і є сам Найман. Він собі дозволяє все. І, зрозуміло, вивергає вироки як істину в останній інстанції без права на оскарження, а журналістка поспішає їх спопуляризувати – вона без упину цитує і переказує соломонову мудрість Наймана, не. сумніваючись, що сказане її сюзереном – правда і тільки правда. Та ні ж бо: все брехня і сама брехня, і нічого іншого, крім брехні. "Выход книги публицистики Франко Александр Найман считает (і на здоров'я, хто йому забороняє "считать", але хіба обов'язково про це кричати на весь світ. – В. Я.) очередным проявлением антисемитской позиции журнала "ПЕРСОНАЛ", который издает МАУП". Та зупиніться, пане Найман, прийдіть до тями. Немає в публікаціях "ПЕРСОНАЛУ" антисемітизму. Журнал бореться із сіонізмом як расовою ідеологією, його претензією на світове панування і зокрема на безроздільне панування в Україні (що вже в основному й досягнуто), виступає проти державного тероризму, який здійснює уряд Шарона в Палестині. Франко справді розрізняв сіонізм як єврейський патріотизм, як прагнення євреїв до створення власної держави, і підтримував ці потуги єврейства, але осуджував претензії на світове панування, пограбування українського народу, "приятелювання" з польською владою, яка вичавлювала з українського хлопа останні соки єврейськими руками, як і в часи Хмельниччини, яку так ненавидять єврейські публіцисти і ширять фантастичні відомості, добуті із спогадів переляканих євреїв-очевидців або із пізніших фальсифікацій, а не з історичних документів, що вносять посутні корективи. А витерти з української історії ім'я Богдана Хмельницького не вдасться навіть "головному вченому секретареві Академії історії і культури євреїв України". Пучки постираються і пооблазять. Займатися б Найману історією і культурою євреїв України, а не наживати політичний капітал ідеологічними спекуляціями, інсинуаціями і чистої води брехнею та наклепом. І не треба намагатися осквернити великого Франка брудними руками і нечистим сумлінням, бо бруд юрби до великих не липне.

Найману потрібне українське юдофобство і антисемітизм, бо інакше йому не буде чого робити, а так, дивись, і капне якийсь долар за боротьбу проти українського антисемітизму, і перебування на видноті теж чогось варте. Одним словом, резон є.

Наукова, публіцистична і художня спадщина І. Я. Франка ніколи не випадала з поля зору дослідників. Та потрапляли під ідеологічну заборону ті праці Франка, що зачіпали єврейське питання. На сьогодні захищено близько 150 кандидатських і докторських дисертацій на матеріалі спадщини І. Я. Франка, але жодної дисертації, та що там дисертації, – жодної наукової статті, яка б розглядала єврейське питання у висвітленні видатного українського вченого. Проблема українсько-єврейських взаємин була цілковито під табу. Сіоністські кола в Україні і їх центри роблять неймовірні потуги, аби зберегти статус-кво і не дозволити українській громадськості глянути на проблему очима нашого апостола науки. Варто було видавництву МАУП надрукувати збірник із трьох праць І. Франка під загальною назвою „Zur Judenfrage (До юдейського питання)", як сіоністи зчинили неймовірний галас: українські антисеміти сьогоднішні хочуть зробити Франка, Шевченка, Лесю Українку антисемітами вчорашніми, щоб підперти, мовляв, свій антисемітизм "стовпами української культури".

Показовою і є названа стаття Ірини Ілюшиної в "Корреспонденте" під титулом "Ревизия авторитетов". Тільки з цього цитатника важко зрозуміти, хто ревізує спадщину Шевченка і Франка: чи міфічні українські антисеміти чи цілком реальні єврейські сіоністи, що є резидентами міжнародних сіоністських центрів в Україні. Журналістка переказує думку невідомого мені історика Олександра Заремби, який вважає, "что авторы сборника "До юдейського питання" (та ж автором є І. Франко! – В. Я.) разбавили бочку меда ложкой дегтя, объединив два эссе Франко, в которых он симпатизирует евреям и сионистскому движению, с его ранней статьей, в которой он отрицательно оценивает роль евреев в социально-экономической жизни Галичины". Як бачимо, кандидат історичних наук, якщо його думку не спотворила не дуже сумлінна журналістка, домагається подальшої фальсифікації спадщини Франка: позитив про євреїв з вуст Франка – це бочка меду, а критика єврейства, що прагне світового панування, – це ложка дьогтю і, звичайно ж, – махровий антисемітизм. Українцям – ложка дьогтю, євреям – бочка меду. Виявляється, щоб бути праведником світу, треба мовчати про злочини єврейства в Україні або трактувати їх як вияви братерської любові і безкорисної взаємодопомоги українському народу, а за злочини – ставити пам'ятники і вручати ордени Героїв України і Слави "За верность Отчизне".

Признаюся, мене колись не на жарт лякала наличка "антисеміт". Але останнім часом це слово завдяки ведмежим зусиллям Наймана і Видавничого дому Рабиновича – Кацмана настільки збаналізувалося і стерлося, що крім іронічної посмішки жодних інших відрухів не викликає. Дивує інше: звідки береться нахабство вказувати будь-якому видавництву, що йому друкувати, а що ні. Від чийого імені і за яким кодексом співжиття двох народів постійно нагнітаються погрози: "если за Украиной закрепится юдофобский имидж, ей не будет места среди цивилизованных стран". Ніколи не закріпиться, якщо міжнародний сіонізм не спровокує захисного відруху (пам'ятаєте, у Леніна: "сильный не обидит, слабый не заплачет", ми розуміємо, що міжнародний сіонізм сильніший за Україну, але це українців не лякає) і якщо єврейська так звана еліта не буде порушувати прав української людини, а сьогодні вона їх порушує поспіль, щонайперше у здійсненні цілеспрямованої русифікації, у спрямуванні колосальних фінансових потоків на знедуховлення, деморалізацію і денаціоналізацію українського народу – то все буде в порядку. І ще цікаво: чи пані Ілюшина і К° вважають Ізраїль цивілізованою країною? Відповідати не треба: Україні нема чого боятися. І може вже досить нас лякати?

Сьогодні й сліпому видно, що лідер єврейської громади в Україні В. Рабинович не з українським народом, його інтелігенцією, а з тими, хто чинить розруху в Україні, розкрадає, розпродує і фантастично збагачується. Франкові праці дають змогу кожному читачеві побачити історичні паралелі і відповідно формувати свою власну поведінку. Цього й бояться каймани і рабиновичі. Незмірно краще сприймалися б потуги єврейських оглядачів, якби вони акцентували заклики Франка до євреїв співпрацювати, а не фальсифікували його спадщину, в якій начебто критика єврейства є тільки в ранніх працях. Читайте, панове, Франка, і якщо тягар упередженості не дасть дорости вам до нього, то хоч дивіться в тому напрямку, який вказував великий гуманіст і демократ. Смішно, що пан Найман намагається виступати в ролі захисника Франка від сучасних українських "антисемітів", які посміли видати його праці про єврейське питання, що не ввійшли до 50-томного зібрання, і при цьому не погодили з Найманом і Іриною Ілюшиною. А тепер "Александр Найман уверен", що "эта брошюра продолжает линию антисемитских сил в Украине (та коли б вони були, то ви, п. Наймане, уже давно були б в Ізраїлі або радше у США. – В. Я.), которые не брезгуют объявлять антисемитами творцов украинской культуры".

Заглибимося трішки в історію, щоб відповісти на запитання "Корреспондента" – "...Зачем Украине ложка дегтя?" Себто, навіщо друкувати в збірнику „Zur Judenfrage" неприхильну до єврейства статтю І. Франка "Семітизм і антисемітизм у Галичині". У 70-80-х роках XIX століття єврейське, чи як, без винятків, говорили тоді, жидівське питання активно обговорювали європейські соціалісти, в тому числі й українські – Сергій Подолинський, Михайло Драгоманов, Остап Терлецький, Іван Франко шукали шляхів його розв'язання. Тоді, як і тепер, це питання потребує вирішення, і антисемітизм тут ні при чому, він як гниле яблуко у вазі.

Як уявлялося жидівське питання, скажімо, Сергієві Подолинському. У листі 1876 року до В. Н. Смірнова (газета "Вперед!") він писав: "Обещал Вам написать серьезно о жидах, а это сказалось не легко, не легко по крайности кратко и цельно выразить мое мнение об этом вопросе, не увлекаясь с одной стороны национальной нелюбовью, с другой же, не попадая под влияние прогрессивности космополитизма (в XIX столітті термін "космополітизм" означав "інтернаціоналізм" радянського зразка, а націоналізмом позначався патріотизм. – В. Я.)"... "Я думаю, что сущность враждебного отношения к евреям у малороссов, поляков, румунов, а также и у великороссов (особенно сибиряков) и у немцев наблюдается в тех причинах, на которые я Вам укажу, а не только в тех, на которые указывают жидофобы-социалисты. Эти последние говорят, что жиди все эксплуататоры и т. п. Для огромного большинства жидов это верно, но ведь есть же жиды-работники, жиды-социалисты совершенно искренние. На это я отвечу – конечно есть, но из этого ничего не следует. Жид-социалист может быть прекраснейшим человеком, которого я могу уважать наравне с лучшими моими друзьями, но жить с ним в одной общине, сталкиваться с ним ежедневно во всех обыденных делах мне будет мало чем менее противно, чем с жидом-кулаком. (Як бачимо, Подолинський наголошує на соціальній, а не національній сутності єврейського питання. – В. Я.). В этом лежит сущность жидовского вопроса, сущность вражды народа против жидов. И это не средневековая ненависть, не фантазии, а напротив факт, основанный на довольно общих законах, проявление которых очень многочисленно. Я бы формулировал эти отношения следующим образом:

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.