Блоги → Перегляд

ІванВасиль ЯРЕМЕНКО: Франко на позовах із старогебрейськими і новітніми рабинами - 3

Неділя, 03:12, 14/04

Рейтинг
0 0
Переглядів
314

0
0
0
У цій статті згадуються
Виктор Медведчук
Громадський діяч

1. Физические, умственные и нравственные различия человеческих рас и племен вообще очень значительны, т. е. гораздо больше, чем принято теперь думать среди прогрессивных космополитов.

2. В одной общине или в местном союзе общин чересчур различные расы или племена могут уживаться лишь очень плохо. Общины для быстрого укоренения истинно человеческих, социалистических отношений между людьми должны состоять или из лиц одного племени или же по крайности, племен близко родственных. Чем больше физические, нравственные и умственные различия лиц, отдельных племен, тем больше несогласия принимают грубый, средневековый, подчас чисто животный характер. Это, конечно, касается только постоянного сожительства и вовсе не исключает самого радушного отношения к иноплеменнику – гостю.

3. Различия между славянами и евреями больше, чем между славянами и какими либо другими европейскими народами, а между тем евреи во многих местах составляют значительный процент населения, сильно влияющий на развитие народа вообще, а особенно пагубно на распространение социалистических идей в народе".

Сьогодні євреї в Україні, які заволоділи засобами масової інформації, фінансами, книговидавництвом, "прихватизували", в основному злочинним шляхом, провідні підприємства і цілі галузі, керуючись сіоністськими ідеологічними і політичними настановами, – під корінь, а не вибірково, вирубують українську духовність, мораль, мову, розпродують національні багатства. 130 років тому один з найперших українських соціалістів у тому ж листі застерігав і закликав редакцію "Вперед!" обережніше друкувати жидофільські кореспонденції не з огляду на їх спрямованість, а з огляду на те, що вони "шибко врут". "Шибко врет" і "Корреспондент" вустами Ірини Ілюшиної, домагаючись вибірковості у публікації праць І. Франка. Надворі XXI століття, а кореспондентка фактично вимагає цензури, щоб ревізувати класиків ("авторитетів", як знущально називає їх новоявлена прихильниця автора "вурдалаки").

У тому ж листі С. Подолинський вказував два шляхи вирішення жидівського питання в Росії і Україні, як і в цілій Європі:

"Из моих положений вы уже ясно видите, какие решения я могу желать для жидовского вопроса. Таких решений гуманно-прогрессивных может быть два: 1. Полное смешение жидов с тою национальностью, среди которой они живут. (Лично я против этого, потому все-таки ложка дегтю в бочку меда.) и 2. Выселение жидов и колонизация в виде самостоятельного народа. Это, по-моему, лучшее решение. Мы, с одной стороны, от них освободимся, они же, с другой, могут совершенно свободно развивать свою цивилизацию и вносить на общую пользу человечества плоды своего несомненно сильного и оригинального ума".

Подолинський, як бачимо, ще 130 років тому з гуманно-прогресивних позицій відповів, що є ложкою дьогтю для української бочки меду. Вкинута колись "ложка дьогтю" спливає сьогодні вельми неприхильними в народі поняттями "полукровка", "вихрест".

І. Я. Франко, як і Подолинський, виступав проти асиміляції євреїв польською нацією і підтримував ідею жидівської держави. Цю ідею обґрунтовував теоретик і практик сіонізму Теодор Герцль у праці "Der Judenstaat. Versuch einer modernen Lösung der Judenfrage". Герцль знав статтю Франка, яку Заремба і Ілюшина вважають "ложкою дьогтю", і зустрівся з ним. Розмову Франка з Герцлем переповів Василь Щурат, який був присутній на цій зустрічі. До речі, упорядник маупівської збірки "„Zur Judenfrage " подає цю розмову:

– Тішить мене, що маю змогу познайомитись з паном, – сказав Герцль до Франка. – Мій колега (Фрідріх Самуель Краус. – Упоряд.) декілька разів згадував мені пана. Мало сказати: згадував. Наоповідав мені стільки, що познайомитись з паном було моїм найгарячішим бажанням.

– Дуже мені подобається панова ідея відбудови єврейської держави, – відізвався Франко. – Дуже мене зацікавила, оскільки є вона начебто рідною сестрою нашої української ідеї відродження української держави. Але чи одна і друга сьогодні здійснима?

– Чому би ні, – відповів Герцль. – На цьому світі все може статися, що вміщається в людській голові.

– В розумній голові, – додав Франко.

– Так, в розумній голові, бо тільки про таку можна говорити людям, які хочуть вважатись розумними, – продовжував далі Герцль. – В розумній чи розсудливій голові народжена навіть найблагородніша ідея буде здійснима, якщо тільки зможе збудити запал в найширших масах народу і висуне з лона захисників таких, що будуть готові на мучеництво... Мойсеї не народжуються кожен день, то правда; вони формуються під зовнішнім гнітом. А цей зовнішній гніт у нас є десять разів більший, ніж у вас. Якщо ви його колись так само відчуєте, як ми, то і у вас почнуть оглядатися за своїм Мойсеєм і напевно знайдуть його, хоч сьогодні, можливо, ще б його побили камінням. А втім, час може все прискорити.

– Тут признаю панові повну рацію, – погодився по короткій мовчанці Франко і сердечно потиснув руку Герцлеві.

З цієї розмови, як і з листів С. Подолинського, бачимо, наскільки толерантнішою і розумнішою за наших сучасників була інтелігенція XIX століття, наскільки терпиміші були при обговоренні єврейського питання ідеологи сіонізму.

За 130 років євреї одержали свою державу Ізраїль, асимілювати їх ні полякам, ні росіянам не вдалося. Українці таких спроб і не робили, хоча найбільше євреїв українізувалося саме через шлюбні зв'язки, які були дозволені рабинами в 30-х роках XX століття, коли панував в Україні її найбільший кат – Лазар Мойсейович Каганович. Цей добровільно-примусово пошлюбив українських письменниць із євреями, а українських письменників поодружував на єврейках. Те ж саме було зроблено і серед наукової та артистичної публіки. І це була чітка стратегія сіонізму.

Маса євреїв після проголошення держави Ізраїль, і особливо в роки горбачовської перебудови та незалежності України, виїхала на історичну батьківщину і, як і сподівалися Подолинський, Франко й інші, одержала можливість цілком вільно розвивати свою цивілізацію "и вносить на общую пользу человечества плоды своего несомненно сильного и оригинального ума".

Але не так склалося, як гадалося. Єврейський розум Ізраїлю спрямувався на інше, що й передбачав Франко і чого так бояться і чого не хочуть обговорювати нинішні ідеологи і провідники єврейства, яке лишилося на землі, де народились, де могили їхніх батьків і дідів, цадиків і рабинів. Українське єврейство дістало повну свободу розвивати свою мову, школу, пресу, театр – культуру в цілому. І що ж ми маємо? Внесок у загальнолюдську цивілізацію держави Ізраїль – окупація арабських земель, що породила нечуваний героїзм палестинців і міжнародний тероризм війни з танками, літаками, американськими гелікоптерами проти палестинської дітвори, танкові атаки на християнські святині, різня в таборах палестинських біженців. От куди спрямувався "сильний і оригінальний розум" держави, якої так добивалися єврейські лідери.

А як поводиться єврейство, що залишилося в Україні? Займається відродженням своєї національної культури? Заявило про себе як про патріотів землі і держави, де проживає? Може стали українцями єврейського походження і шукають спільно гармонії міжнаціонального співжиття? Аякже! Розмріялися прокляті Єговою гої – антисеміти...

Замість відродження національної культури – зайнялися українською: на гроші міжнародних сіоністських центрів і награбовані кошти новоявлених єврейських олігархів, як-от Суркіс, Пінчук, Медведчук, Рабинович, Фельдман, скуплено більшість телевізійних каналів, які не єврейські мелодії популяризують, а американську порнуху, фільми про жахи, наркоманію, вбивства, насильство...

Замість того, щоб видавати газети єврейською мовою, а про єврейське життя розповісти українцям українською мовою, маємо десятки газет, що видаються на єврейські гроші (хотів виправити "єврейські" на "вкрадені", але заради правди – частина грошей надходить від міжнародного сіонізму), видаються російською мовою, себто на ділі займаються русифікацією, україножерством і погавкуючи: антисеміти, юдофоби, ксенофоби! – роблять свою чорну справу.

Замість колективів художньої самодіяльності, громадських просвітницьких організацій, які б мали спільно працювати на розбудову української державності, – маємо понад тисячу (тільки зареєстрованих!) політичних, ідеологічних єврейських організацій і навіть організацію "Бейтар", що готує єврейських бойовиків, очевидно, майбутніх енкаведистів – на випадок повного захоплення влади в Україні. Єврейство в Україні сьогодні – це потужна "п'ята колона" радше міжнародного сіонізму, ніж держави Ізраїль, хоча від імені цієї держави привозять в Україну нагороди найбільшим злочинцям України за заслуги перед євреями всього світу. Щоправда, крадені гроші везуть до Ізраїлю. Анна Азарі, Посол держави Ізраїль в Україні, публічно вручила В. Рабиновичу найвищий орден своєї держави за заслуги перед євреями всього світу, а чи запитала вона у свого співвітчизника, де і як він заробив кошти на 700-кілограмову Мінору для Ізраїлю? Є питання і в українців: чому Посол вручила нагороду громадянину Ізраїлю в Україні? Чому українську єврейську громаду очолює громадянин Ізраїлю? Чому органи української юриспруденції приймають до розгляду заяви так званої антидифамаційної єврейської ліги, яка в Україні навіть не зареєстрована, а центр її перебуває в США? Адже все це є порушенням прав української людини. Де таке можливе, щоб громадянин чужої держави, як той-таки Рабинович, збирав "компромат" на окремий вищий навчальний заклад, керівник якого йому не подобається, і агітував роботодавців не брати на роботу випускників цього вищого навчального закладу? Адже Рабинович діє проти українського народу, використовує свої жовті рептильки, щоб позбавити праці тисячі українських молодих спеціалістів.

 

Звідки ж у Наймана стільки агресивності і безпардонності, щоб кожного, кому він не подобається, обзивати юдофобом чи антисемітом? Невіглас, що розперезався, завдає великої шкоди не так українцям (...караван іде!), як самим євреям. Але й єврейська громада України і Києва викликає подив, коли своїм лідером обирає таку одіозну постать, як Вадим Рабинович, коли ж є шановані в Україні Мартен Феллер, Семен Глузман та інші. Щось на цих інтелігентів, учених, журналістів не посилається Ірина Ілюшина в статті "Ревизия авторитетов". Очевидно, треба спочатку зробити ревізію сіоністських авторитетів, бо смішно читати в опусі журналістки у кожному абзаці – "уверен Александр Найман", "по словам Наймана", "Найман рассказывает", "говорит Найман", "Найман считает", "Найман описал" (однією цитатою із Шевченка: "На всіх язиках все мовчить", очевидячки хоче, щоб і українською все мовчало).

Бідна журналістка, що вибрала собі такого метра, хоча для Наймана то явно завелика мірка, – і стала його панегіристом. Для мене все стало ясно, коли натрапив на його титули, якими він гордо підписує свої дописи у "Ткумі": він і голова антидифамаційної ліги і заступник цього ж голови (хоча сама ліга в Україні не зареєстрована, а центр її – у США). Він же "главный ученый секретарь Академии истории и культуры евреев Украины им. Шимона Дубнова", і він же "проректор Еврейского народного университета им. Маймонда", а головне – кандидат політичних наук. А для мене він дуже поганенький журналіст, якого за фахову непридатність свого часу вигнали з "Вечірнього Києва", після чого газета відразу набула слави антисемітського видання. Сьогодні він і швець, і жнець і на дуді грець, і багатоверстатний публіцист-наклепник. Думаю, всім зрозуміло, що не цей кандидат у політичні науки гідний щось говорити про Івана Франка.

Писати сьогодні про євреїв в Україні – справа не тільки непопулярна, ризикована, а й, відверто скажемо, вельми небезпечна. І не тому, що тебе обізвуть схиблені на богообраності і сіонізмові невігласи антисемітом чи юдофобом. Ми недавно побачили, як під час дискусії на каналі "1+1" "главный ученый секретарь" і "проректор" із криком: "Антисемітський прихвостень!" – кинувся з кулаками на свого одноплемінника, що висловив супротивну Найманові думку. Лікуватися треба деяким борцям із українським антисемітизмом у закладі гуманного й інтелігентного Семена Глузмана.

Колись до антисемітів сіоністи зарахували навіть свого великого одноплемінника, лауреата Нобелівської премії Ландау, після чого він сказав: "Кожного, хто недоброзичливо відгукується про євреїв, вважають явним антисемітом, а будь-кого, хто цього не робить, – антисемітом прихованим!"

Франко писав правду і тільки правду, не зважаючи на те, що скажуть борці з українським антисемітизмом. Тож, не ревізуючи, послухаймо Франка, бо це одночасно кредо всієї української інтелігенції:

1. "Про жодне гноблення, про жоден визиск, про жодну апостазію чи то релігійну, чи національну, чи яку іншу в наших ідеалах нема ані мови. Жодна релігія, жодне переконання, жодна раса і жодна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишаються на все тільки всякий утиск, усякий визиск і всяка облуда". І на цьому стоїмо.

2. "...добачаємо величезне число фактів, що потверджують влучну характеристику д. Носсіга та його остаточний висновок, по якому "тип жидівський пересічно сильніший у боротьбі за існування, але морально стоїть нижче від нежидівського, має більше бистроти та витривалості, але також більше зарозумілості, амбіції та безсовісності" (Рrzegl. Spol.). Цілком погоджуємося.

Франко солідаризується з характеристикою жидівства, яку зробив польський публіцист Альфред Носсіга, і дав цінний матеріал для порівняльної характеристики через 120 років тогочасного єврейства і сучасного сіонізму, а також для порівняння думок І. Франка і С. Подолинського, наведених попереду. Це розуміння проблеми українськими соціалістами 70-80-х років XIX ст.

3. "Такі факти, як нечесна конкуренція індивідуальна, неперебирання в способах, аби лише вели до цілі, і скрите, але сильне ділання (творення. – В. Я.) організацій, що лучать економічні інтереси з віросповідними, ті факти занадто відомі всім і зробилися джерелом незадоволення нежидівської людності, а в разі дальшого їх зросту грозять необчисленими небезпеками для краю і для самих жидів".

Що тут можна ревізувати, коли все це ніби написане сьогодні і не в Галичині, а в Києві. Треба до геніїв прислухатися, бо вони говорили святу правду усім народам і на всі віки. І ще:

4. "Зайняті тільки собою, маючи на оці тільки власні інтереси, жиди з виємком кількох одиниць, не були горожанами (громадянами, – В. Я.) Річі Посполитої, а тільки галапасами на її тілі. Ані в літературі, ані в науці, ані загалом у духовнім житі Польщі та Русі аж до найновіших часів не бачимо ніякого сліду впливу чи співділання (співпраці. – В. Я.) жидів, натомість у економічнім розвою тих народів був їх вплив без сумніву фатальний..."

Детально думки Франка про Judenfrage читач знайде у його статті-огляді "Семітизм і антисемітизм у Галичині". Вони суголосні нашому часові, хіба що з тією відміною, що нині говоримо про сіонізм як про смертельну загрозу Україні, і про антисіонізм як боротьбу з тією загрозою, і ставимо питання про необхідність законодавства, яке б регулювало діяльність сіоністських організацій в Україні. У цій боротьбі і Франко, і Шевченко, і вся українська класика на боці українського народу. Добросусідські стосунки – це двосторонній рух, і права того вуличного руху єдині. Інакше трагедія – зіткнення. Ще раз наголосимо: права й обов'язки для кожної зі сторін.

Іван Франко пильно вдивлявся у проріст сіонізму на українських землях Галичини, не раз висловлював стурбованість через нетерпимість жидівської тогочасної еліти до критики і публічного обговорення. Judenfrage, зокрема тої ролі, яку галицькі жиди відіграли в подіях 1831, 1846 і 1869 років. Але це вже інше питання. Сьогодні важливо зрозуміти, що Франко сформулював сredо української політичної і гуманітарної еліти на всі часи аж до сьогодні. Але, на жаль, предмет української ненависті – "утиск", "визиск", "облуда" – нині розширився до гіпертрофованих розмірів. 1887 року, коли була написана стаття-огляд "Семітизм і антисемітизм в Галичині" (фактично: сіонізм і антисіонізм в Галичині), Франко констатував: "майже вся торгівля в Галичині і весь краєвий промисел держаться в руках жидів", "велика часть більшої земельної власності також у їх руках, але й тут велика часть жидів замість "управи" вносить тільки визиск і руїну". Франко вимагав, щоб обидва народи мали "не тільки право, але й обов'язок робити все, що можна для вияснення фактичного стану речей, для вказання його хиб і можливих способів заради". З цим погоджуємося і ми.

 

Примітки:
1 У примітках до цієї праці у 50-томному виданні (т. 35, с. 476) рік публікації помилково вказано 1904. Число часопису, в якому публікація завершувалась не 19, як зазначено у примітці до академвидання, а 18.
2 Е. Д. Ходос стверджує, що біблійний вік людини, скажімо, 900 років, подано, насправді, у місяцях: 900 місяців становить 75 років, що цілком правдоподібно (див.: "ПЕРСОНАЛ". – 2002. – №7).
3 Гетеродокс – інакомислячий.
4 Переклад цитат із статті Е. Д. Ходоса "Три Хазарии – три идеологии" ( "ПЕРСОНАЛ". – № 7/2002. – С. 16-20).

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.