Блоги → Перегляд

У пошуках імперської перспективи: Чи призначено Києву стати новим центром поствізантійської цивілізації?

П'ятниця, 03:25, 14/05

http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/mesogaia/okara_imperia.htm

У сучасному глобалізованому світі справжнім політичної суверенітетом може володіти тільки блок держав, що мають єдиний "цивілізаційний знаменник" - релігію, етичні цінності, культурні моделі, загальнозначущі сакральні центри, історичну спрямованість, подібне розуміння есхатології. Для східноєвропейського цивілізаційного простору, до якого крім Росії, України і Білорусії належать також Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Кіпр, Македонія, Молдавія, Румунія, Сербія, Чорногорія, таким "знаменником" є спадщина Візантійської імперії. (У даному контексті Східна Європа розуміється не в вузькоутилітарному фізико-географічному значенні (як земля від Альп до Уралу), не в політичному (як зруйнований наприкінці 80-х років блок соціалістичних країн), а саме в цивілізаційному: Східна Європа як поствізантійська Ойкумена, "Візантійська Співдружність Націй" (докладніше про це див.: "Особая папка НГ" ("Східна Європа") від 25.08.99); з такого погляду Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина відносяться до Центральної Європи - католицько-протестантської, але не романо-германської). Виходячи з існуючих на сьогодні реалій саме імперський тип мислення, імперська геополітична ідентичність найбільш адекватні виклику часу (якщо, звичайно, не ставити перед собою свідомо "пораженческо-минималистские" задачі). Тому сучасний імперіалізм - це насамперед різновид "оборонної" свідомості в умовах "зіткнення цивілізацій", в умовах глобалізаційоної уніфікації, а зовсім не прагнення до грубої силової чи економічної експансії. Резерви геополітичного москвоцентризму вичерпані, його беззастережно приймають, здається, тільки Білорусія і Вірменія, почасти Сербія, Москва стала заручницею "імперіалістичних" асоціацій. Для стабілізації і консолідації східноєвропейського цивілізаційного простору необхідний пошук нових духовних мотивацій, нових геополітичних і геокультурных конфігурацій на карті Євразії, нових нестандартних рішень.

ЕКЗИСТЕНЦІЯ ІМПЕРІЇ

Проблема імперської державності відноситься насамперед до розряду метафізичних, а не політичних чи юридичних. Традиційна імперія відрізняється від неімперської "національної держави" не стільки зовнішніми, інституціональними ознаками, і навіть не розмірами території, розходженнями в правовому статусі складових частин чи етнічною і мовною строкатістю населення, скільки ідеологією, психологією, вольовими устремліннями влади і громадян, логікою уписування в геополітичний простір, заснованої на сакральній географії і міфологемі Вічного Граду, усвідомленням свого місця в політичній і містичній історії людства.

Імперія - це насамперед однорідний духовно-релігійний простір (не завжди навіть моноконфесіональний), це ідеологічний союз, маніфестація якої-небудь універсальної глобальної істини, орієнтованої на Кінець, у чому можна переконатися (у різному ступені) на прикладі і Римської, і Візантійської, і Священної імперій, і Російської, і Британської, і Австро-Угорської, і Оттоманської імперій, на прикладі Радянського Союзу, Третього Рейха чи американського Нового Світового Порядку. Традиційна імперія спонукувана не тільки суто економічними чи політичними прагматико-утилітарними інтересами, але в першу чергу великими ідеями; "колоніальна" імперія, навпаки, існує доти, поки існує економічна рентабельність від експлуатації колоній. Будь-яка традиційна імперія затверджує той чи інший героїчний надлюдський ідеал (чим і відрізняється від "національної держави", орієнтованого насамперед на "середню людину", на "середній клас"), усвідомлює унікальність своєї історичної місії, має есхатологічну перспективу і маніфестує свої трансцендентні устремління.

Імперофобські настрої на Україні, ширше - на всім пострадянськім і "постваршавскім" політичнім просторі - підсилюються також через некоректне ототожнення імперської теми з історично цілком відчутним досвідом Російської імперії і СРСР (у т.ч. і русификаційним, що, по суті, являє приклад не імперського, а етнонаціонального культурного будівництва). При всім етнічнім і культурнім різноманітті Російської імперії і її геополітичного спадкоємця - Радянського Союзу, - будь-які глобальні проекти в них здійснювалися на основі альянсу великоросійського і українського народів. Однак самі українці поки історично реалізувалися не як активний формотворчий - імпероутворюючий- етнос, а скоріше як пасивний - імперонаповнюючий і імпероутримуючий. Відчуваючи прихильність до степового і лісостепового ландшафту, українці більш-менш рівномірно розселялися по просторі Великого євразійського степу в широтному діапазоні України, тобто в європейській частині Росії, у Казахстані, на Далекому Сході (схожі ландшафти українські емігранти заселяли по усьому світу - у США, Канаді, Латинській Америці, Австралії). На освоєні землі українці принесли із собою свої методи господарювання, свої стереотипи поводження, свою кухню, своє відношення до землі, сільськогосподарські традиції і ширше - свій образ облаштованості навколишнього світу.

І Російська імперія, і Радянський Союз при всіх можливих до них претензіях (особливо в області етики і метафізики) були спільними російсько-українськими політичними проектами. Саме після приєднання частини України до Московського царства в середині XVII століття державна ідеологія останнього збагачується "київським" сюжетом (багато в чому завдяки "Синопсису" Інокентія Гізеля) - уявленням про історичну наступність між Київською і Московською Руссю, а також уявленням про "триєдиний руський народ" і про самодержця "Великої, Малої і Білої Русі", а першим ідеологом Російської імперії став український барочний письменник Феофан Прокопович. У визначеному змісті Російська імперія утворилася шляхом синтезу московської системи влади і київської освіченості, а імпероосновуючою містерією для неї стала Полтавська битва, що значно похитнула стан української державності.

Російська імперія, оформлена в царювання Петра I, була в значному ступені перекручуванням ідеалу сакральної цивілізації - це проявилося, крім всього іншого, також і в придушенні власне українського начала. Русифікація України, уніфікація культурної і політичної сфери за "петербурзьким стандартом" усупереч розхожому оманою вела саме до ослаблення, а не до посилення імперського начала, свідчила про відхід від принципів Священної імперії в сторону ліберально-західницьких моделей. У межах Російської імперії виявилося неможливим реалізувати ні іманентно великоросійські, ні іманентно українські етичні і метафізичні ідеали: нова напівсекулярна поліцейсько-бюрократична держава перемолола і Московське царство, і Запорізьку Січ з їх есхатологічною спрямованістю і системою сакральних ідеалів. Українська суспільна думка протягом от уже більш трьох сторіч пред'являє Росії які завгодно претензії, але тільки чомусь не ті, про які дійсно мало би зміст говорити.

Головні негативні наслідки для України від політики централізації і уніфікації, проведеної Санкт-Петербургом і Москвою в XVIII-XX вв., - не в знищенні "прав і вільностей запорізьких", не в тривіковий русифікації українців і навіть не в спробах їх етнічної асиміляції, хоча це все дуже болісно для національної самосвідомості. Головні наслідки - у позбавленні України месіанської ідентичності, імперської перспективи, розуміння власної метаісторичної унікальності, у перетворенні України із суб'єкта визначеної політичної і культурної активності в об'єкт зовнішнього впливу, що прирекло її на провінційне існування, на екстенсивну типологію розвитку.

Теперішня прозахідна орієнтація значної частини української еліти може розглядатися, крім усього іншого, як контрреакція на домінуюче в офіційній дореволюційній і радянській ідеології уявлення про національне покликання Росії й України: Росія мислилася цілком есхатологічно - як "збирачка земель", "захисниця православних народів", "надія світу", "оплот комунізму", а Україна - як "житниця", "кадровий резерв", "усесоюзна здравниця".

ТРИ ШЛЯХИ УКРАЇНИ

Політичні процеси, що відбуваються в даний час на Україні, свідчать про невизначеність зовнішньої і внутрішньої ідентичності держави, про відсутність розуміння українською елітою суті загальносвітової глобалізації, що відбувається, не говорячи вже про формулювання власної глобализаційної стратегії чи альтернативних сценаріїв.

Незважаючи на те що Україна, за запевненням офіційної влади, остаточно і безповоротно здійснила свій вибір на користь "європейської" і "євроатлантичної інтеграції", видається, що саме даний момент є "точкою біфуркації" і що від вибору найближчих декількох років буде залежати майбутність не тільки України, але і Росії, Східної Європи, усього євразійського простору.

У геополітичному відношенні сучасний Київ має три шляхи розвитку, що відповідають не стільки можливому розміру територіїУкраїни чи формі її державного устрою, скільки різним типам зовнішньополітичної і міжнародно-правової ідентичності, різним образам самоототожнення і самовідчуття національної політичної еліти, різним масштабам її стратегічного мислення, різному рівню розвитку її духу.

У нинішній ситуації, коли світопорядок, основу якому поклав Вестфальский мирний договір (1648), зазнав кризи, в умовах глобальної організації політичних і макроекономічних систем, де "національна держава" чи взагалі не є суб'єктом політичного процесу, чи є ним у мінімальній мірі, а її суверенітет з погляду геополітики є дуже ефемерним і відносним (на відміну від суверенітету блоку держав, відчуваючих взаємне цивілізаційне притягання), розвиток України у кожнім із трьох напрямків можливий в рамцях незалежної, формально суверенної української держави (для цього зовсім не обов'язково створювати новий СРСР, Слов'янськийСоюз чи навпаки - виходити зі СНД, вступати в ЄС і НАТО).

По-перше, це шлях "освіченого малоросійства". Україна розглядається як провінція - периферійна частина континентальної імперії з центром уМоскві чи Петербурзі. Подібним чином Україна розвивалася із середини XVII століття і по 1991 рік (з невеликими перервами під час існування УНР у післяреволюційний період). Цей шлях відносно продуктивний, оскільки не представляє глобальної погрози для існування східноєвропейської цивілізації - не перетворює Україну у ворожудержаву чи "санітарний кордон" навколо Росії, не створює конфронтації по лінії Москва - Київ, але послабляє волю до власного розвитку, знищує унікальні потенції іманентно українського відчуття буття, позбавляє самостійних претензій в області есхатологічних сценаріїв і передбачає прийняття чужої національної ідеї і трохи іншої цивілізаційної парадигми в якості своїх.

Кожному з типів геополітичної ідентичності України відповідає свій варіант розуміння української культури і мови. Так, "малоросійска" ідентичність виходить із представлення про українську культуру як культуру для "домашнього вжитку" - кумедного доповненні до серйозної "високої" російськомовної культури, свідомо орієнтованої на "низькі" жанри й обмежений спектр функціональних стилів. У ній підкреслюються спільні з російською риси, схожі механізми і стадії розвитку, а також її залежність від російських впливів - українське начало розглядається як локальний інваріант росіянина ("загальросіянина"). "Малоросійска" ідентичність у XIX столітті характерна для "українофілів" дошевченкової епохи (Котляревський, почасти Гоголь, українські письменники-романтики раннього періоду), галицьких "москвофілів", у СРСР на її основі будувалася теорія української радянської культури і національна політика стосовно УРСР. На даний момент вона притаманна українським комуністам, значній частині православних ієрархів, різноманітним товариствам "російської культури" і "російсько-української дружби", кубанським чорноморським козакам. Її ж, тільки в трохи іншому субетнічному варіанті, продукуют ідеологи "карпато-русинства" у Закарпатті і словацької Пряшівщини. По-друге, це шлях неімперської "національної держави", побудованої на основі ліберально-демократичної ідеології і етнонаціоналізму. Київ зберігає формальну незалежність, але реально стає ретранслятором західного політичного впливу, Україна з провінції перетворюється в колонію, що власне можна спостерігати з 1991 року по дійсний час. Логіка геополітичного розвитку така, що Україна, що ідентифікує себе як "держава-нація", неодмінно стає "санітарним кордоном" - плацдармом Заходу навколо і проти Росії. Як би це ні було гірко для української національної свідомості, але необхідно визнати, що усі ці роки в загальносвітовому і європейському геополітичному просторі Київ відіграє контрпродуктивну роль - роль сателіта далекої цивілізації. (На це, зокрема, указав своїм української колегам американський політолог, автор концепції "Зіткнення цивілізацій" Самуель Хантінгтон під час виступу в Інституті стратегічних досліджень при Раді національної безпеки і оборони України в жовтні 1999 року. На питання про можливість вступу України в НАТО Хантінгтон зауважив, що подібне членство суперечить приналежності цієї країни до "слов'яно-православної цивілізації").

Ідентичність України як "нації-держави" також припускає відповідне відношення до української культури і мови: пріоритетними проголошуються не їхня унікальність, універсальність і винятковість, а прагнення до стандартності, "вписаності" у загальноєвропейський і загальносвітовий культурний контекст (це веде до типу розвитку, щодоганяє, і постійному почуттю власної неповноцінності), усіляко підкреслюються елементи, що виникли під західноєвропейським впливом, візантійський вплив применшується і піддається критиці.

Подібного роду культура зациклена на етнографічному матеріалі і етнічному самозамилуванні, на пошуку національної ідентичності, її центральний метасюжет - національно-визвольна боротьба, історія здобуття незалежності і державності. При цьому російська культура розглядається як споконвічно збиткова, неповноцінна, недорозвинена і, разом з тим, агресивної, позбавленої толерантності і демократизму, що полює за талантами з України.

Україна, що мислить себе винятково як "національна держава" (а саме ця ментальність домінує в середовищі української політичної і культурної еліти останнім часом), позбавляється як метафізичного, так і геополітичного виміру. У такій системі координат сам топонім "Україна" фактично розуміється як синонім "окраїни", "буфера", "лімітрофа" чи "rimland" - несамодостатньої периферійної зони між самодостатніми цивілізаціями. Виразниками подібного самовідчуття можна вважати гетьманів Івана Выговского й Івана Мазепу, почасти Тараса Шевченка і пізніх українських письменників-романтиків, повною мірою ними є ідеологи УНР (Михайло Грушевський, Володимир Винниченко), націоналістичні рухи 1930-1950-х років типу ОУН і УПА, українські дисиденти 1960-1970-х (Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл), значна частина сучасної "національно свідомої" інтелігенції, різноманітні сили ліберально-демократичної орієнтації (Народний Рух), вище політичне керівництво України 1990-х років. Обидва шляхи - і "малоросійство", і "держава-нація" - фактично є вираженням політичного і духовного мінімалізму національної еліти: вона упокорюється з власною роллю відомої, але не ведучої сили, вона розуміє Україну як об'єкт, але не суб'єкт міжнародних відносин (поза залежністю від ідеологічних самонавіянь і пропаганди). Така установка не жадає від неї наднапруження сил - це психологічна роль антропологічних мінімалістів, "молодших братів". Але якщо до 1991 року роль "молодшого брата" Україні нав'язувала Росія, то тепер подібна субординація (правда, у відношенні Заходу) є результатом вільного вибору національної політичної еліти, що розучилася мислити в інших категоріях.

І при розвитку за "малоросійським" шляхом, і за шляхом "нації-держави" Україна може зберегти свою національно-культурну і мовну ідентичність, але змушена відмовитися від будь-яких претензій в галузі самостійних цивілізаційнотворчих претензій і есхатологічних сценаріїв: Україні нічого сказати у Вічність, вона уступає своє слово іншим "ораторам".

ТРЕТІЙ ШЛЯХ - ІМПЕРІЯ

Перший і другий шляхи розвитку виходять з розуміння України винятково як об'єкта, але не суб'єкта геополітики: або як форпосту Росії перед світом західних "цивілізаторів" (Україна як провінція), або як форпосту західної цивілізації перед безформним океаном східних азіатських "варварів" (інакше кажучи, Україна як колонія). Але можливо ще і третє розуміння: Україна як центр напруги культурно-цивілізаційних устремлінь східноєвропейської Ойкумени, як "серединна земля" Великого Євразійського Простору. Отже, третій шлях розвитку України - це імперський шлях.

Український імперський сценарій, у свою чергу, припускає два протилежних варіанта відносини до "метафізичної" Москви і великоросійського начала взагалі. По-перше, антимосковська квазіімперська спокуса - Київ розглядається як повна альтернатива Москві, що ототожнюється з "азіатською експансією", "фінно-туранським Вавілоном" і абсолютним злом. (Зокрема, ідеологи УНА-УНСО у свій час чимало говорили про необхідність об'єднання Великого Простору навколо Києва, чому, на їхню думку, повинен передувати частковий чи навіть повний розпад Росії.) Інша концепція виходить із уявлення про унікальність як московського, так і київського історичного і метафізичного досвіду, що веде до уявлення про дуже складний симбіоз - взаємозалежності і взаємодоповнюваності Москви і Києва, при якому Київ - це "жрецьке" начало, духовне первородство, позбавлене у останні сторіччя державно-вольового аспекту (навіть козацькими столицями у свій час були Чигирин, Суботів,Батурін чи Глухів, але не Київ), Москва - утілення саме "кшатрійської" - вольової, військової, політичної могутності. Можливо, що ця основа дешо схожа до "симфонічних" відносин.

Імперська самоідентичність припускає зовсім інше відношення до української культури. З цього погляду найбільший інтерес у ній представляють вісниківські мотиви, заклопотаність проблемами екзистенціального порядку, особливий варіант українського універсалізму, а також відсутність бар'єра між народним і інтелігентським шарами, між первозданною архаїкою і "цивілізацією", значна схоронність традиційної культури. Зовсім по-іншому будується і відношення до історико-культурної спадщини: візантійський вплив розглядається в якості найбільш коштовного, цікавого і визначального всю наступну типологію української культури, латинська Брестська церковна унія (1596) і єзуїтська експансія - як спроба зміни цивілізаційної парадигми. Концепція української літературної мови переглядається у бік терпимого і навіть позитивного відношення до церковнослов'янської і стародрукованої книжкової лексики.

"ДРУГИЙ ЄРУСАЛИМ" И "ТРЕТІЙ РИМ"

І Київ, і Москва в пошуках власної сакральної ідентичності неодноразово "приміряли" на себе ідеологеми і Єрусалима, і Рима. Ще у часи давньоруської держави існували проекти "уподібнення" Києва Риму, однак у цьому образі місто себе "не знайшло". Також і Москва "не знайшла" себе в образі Єрусалима - про це свідчать хоча б дивні і, видимо, безблагодатні барочні декорації Святої Землі, побудовані патріархом Никоном у підмосковній Істрі.

"Духовне первородство" Києва відзначено такими знаками, як пророцтво про майбутнє місто св. апостола Андрія Первозванного, "изначальность" православ'я і православного чернецтва в східних слов'ян, утворення навколо Києва древньої держави ("Київ - мати міст руських"), Києво-Печерська лавра, мощі православних святих, храм святої Софії, міфологема "Вічного граду" (Київ як Другий Єрусалим, Київ як Третій Уділ Богородиці).

На український провіденціалізм вказують і деякі інші сакрально-географічні, геополітичні й історичні фактори - Почаїв, запорізька Хортиця, Севастополь, що є головним знаком Візантії (саме з цієї причини настільки велике бажання сучасної Росії повернути місто), могили і кургани Наддніпрянщин, Приазов'я і Причорномор'я, а також екзистенціальний досвід ведення релігійних воєн, історично ключова роль на стратегічній карті Східної Європи, наявність эсхатологически орієнтованої ідеології. Під останнім мається на увазі месіанська орієнтація Запорізької Січі епохи Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького, ідеологія українських православних полемістів (Іоанн Вишенский, Ісайя Копинський, Захарія Копистенський), древня доктрина "Київ - Новий Єрусалим", заново усвідомлена в XVII-XVIII століттях, створений Тарасом Шевченко й ідеологами Кирило-Мефодіївського братства есхатологічний міф, анархізм Нестора Махно, тісно зв'язаний з культурою авангарду і "Розстріляного Відродження" український націонал-комунізм 1920-х років, "празька школа" українських націоналістів і "консервативних революціонерів" 1930-х (Дмитро Донцов, Юрій Липа, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга), а також імперські і месіанські мотиви в ідеології УНА-УНСО, деякі ідеї київської "аріософії" (Олесь Бердник, Юрій Шилов, Юрій Канигін, Микола Чмихов).

Примітно, що і сам топонім "Україна" у козацкі часи зв'язувався не з "окраїною", а з раєм: він розумівся не просто як назва території (для чого частіше використовувалася метафізично і етично нейтральна калька з грецького "Мала Росія"), але як позначення Нового Ізраїлю (у новозавітному розумінні), "ідеальної Батьківщини" (порівнянно з образом "Святої Русі" чи сербським образом "Небесної Сербії") - це досить чітко зафіксоване в фольклорі XVII-XVIII століть. "Україна наша Малоросійська" - такий метатопонім вкладає у вуста Богдана Хмельницького козацкий літописець початку XVIII століття Самійло Величко. Київська урбаністична ідеологема не акцентує увага на державницькому аспекті: "Руський (тобто український) Сіон", "Єрусалим християнського Сходу", "богоспасаємий град", "горний Єрусалим" - такі визначення зафіксовані в середньовічних джерелах.

У царювання Олександра I, Олександра II і Миколи II існували досить серйозні плани переносу столиці Російської імперії в Київ, яким не призначено було збутися. Не виключено, подібний крок міг би кардинальним образом уплинути на усю вітчизняну історію. Схожим образом долю СРСР міг змінити перенос з Москви в Київ патріаршого престолу - вдалої в символічному відношенні датою могло би стати святкування 1000-річчя християнства на Русі. Однак і цей шанс був упущений: водохрещення киян київським князем Володимиром у 988 року відзначалося переважно в Москві, заснованої в 1147 році, і Санкт-Петербурзі, що веде свою історію від 1703 року; СРСР проіснував після ювілею не набагато більше трьох років.

"КАТЕХОН": РОСІЯ ЧИ ОЙКУМЕНА?

Православна свідомість сприймає православну Імперію не просто як одну з форм соціальноїсамоорганізації чи духовного союзу людей, але як бастіон у боротьбі з антихристом і світовим злом. Одна з головних тим православної есхатології - це те, що не піддається однозначному схоластичному тлумаченню уявлення про "катехон" чи "нині утримуючий", під яким за старих часів розумівся чи то православний Імператор, чи то Імперія в цілому (Візантія, після Флорентійської унії і падіння Константинополя - Московське царство). Однак на сьогоднішній день, в умовах апостасії традиційного суспільства і необоротної кризи монархічної форми правління і монархічної правосвідомості, "катехон" - це не Імператор і не якась одна конкретна держава, але, в ідеальному випадку (саме в ідеальному!), уся сукупність православних держав (чи держав з переважною більшістю православного і умовно-православного населення, що історично існують у стереотипах восточнохристианской культури й ідеології - православна поствизантийская ойкумена, "Візантійська Співдружність Націй", східноєвропейська цивілізація, якій ставиться утримувати інший "сучасний світ" від торжества антихриста аж до Другого Пришестя.

Роль Росії в містичній історії поствізантийського культурно-політичного простору, безсумнівно, виняткова. На даний момент саме Росія з усіх країн східнохристиянської Ойкумени в силу різноманітних причин ближче усього до православного геополітичного ідеалу (тому орієнтація на "православну геополітику" не може з'єднуватися з русофобією і москвофобією), однак "православна геополітика" аж ніяк не тотожна поняттю "геополітики Росії". За великим рахунком політична ідентичність України (у випадку усвідомлення українською політичною елітою своєї глобальної відповідальності) повинна "вибудовуватися" зовсім не по Росії як такій, але саме по принципах "православної геополітики" - з орієнтацією на всі країни східнохристиянської Ойкумени.

Для послідовно православної свідомості в ряді найбільш важливих і принципових вероучительных питань стоїть вчення про містичне призначення держави, вищої державної влади і про їх сполучення з владою духовною. Без власної держави - без православної імперії - православ'ю в принципі не удається втілити ідеал "симфонії" світської і духовної влади. Тому традиційна православна держава, не перекручена інославними, єретичними чи секулярними уявленнями, не може не розглядати себе як оплот щирої віри, як містичний Центр Світу, близький до геополітичного поняття "серединної землі" - "heartland".

У XVI-XVIII століттях в орбіті українського суспільно-політичного свідомості знаходилося два протилежних образи "ідеальної" держави. Перший - аристократична шляхетсько-олігархічна республіка із Сеймом і монархом, що обирається, створена по подобі польської Речі Посполитої і обґрунтована античними і ренесансними ідеалами, а також специфічною ідеологією "сарматизму". Прихильниками такої моделі державності були не тільки католики і уніати, але і православні-"фанаріоти". Другий образ - державність з яскраво вираженими есхатологічними і месіанськими устремліннями, що прагне до втілення ідеалу священної державності - такою була Запорізька Січ. У реальному політичному досвіді Гетьманщини з'єдналися обидва компоненти; подібна подвійність образу "ідеального" держави збереглася в українській свідомості дотепер. Ідеал значної частини українських лібералів і соціал-демократів - "національна держава", втілення антропологічного "мінімалізму". Ця частина утвореного українського суспільства саме і є "малоросіяни", з "малою" і убогою національною ідеєю - з ідеалом комфорту і "добробуту", матеріального статку, зі своєю архетипичною "хатою скраю". Саме носії подібного світовідчування і створили культуру, позбавлену якого-небудь вісництва, їхній ідеал - локальний, позбавлений універсальності і глобализму. Україна такими "мінімалістами" мислиться як "національна держава" без універсальної есхатологічної імперської ідеї - щось начебто "другої Данії" чи "другої Швейцарії". Звідси виникає і бажання грати на протиріччях Заходу і Росії - це теж ідеологія мінімалізму, світогляд хуторян, а також політика "активного нейтралітету", рух неприєднання, принципова неучасть у міжнародних військових союзах. Епоха рубежу століть висуває нові вимоги для суб'єктів геополітики.

Імперіалізм є феноменом не стільки політичного буття, скільки людської свідомості. Імперія і "національна держава" - це два різних типи розуміння ролі держави у світовій історії, це різні ментальні установки національної еліти. Імперія жадає від людини внутрішнього напруження, духовного максималізму. Імперія - це відмовлення від хуторянства і провінціалізму (і географічного, і духовного) на користь провіденціалізму - відчуття власної відповідальності перед Провидінням, за долю буття, за кінцеві долі світу і людства.

Український імперіалізм - це не стільки комбінації із суверенітетом України. Це насамперед - самовідчуття еліти і народних мас. Це претензія на духовну, а у віддаленій перспективі, не виключено, - політичну першість у співтоваристві Візантійської Ойкумени, у боротьбі с профанізмом "сучасного світу".

Коментарі

Історичне підгрунтя формування різного світогляду жителів Сходу-Півдня (вплив Москви) і Центру-Заходу України (польсько-європейський вплив) актуальне і сьогодні. Для подолання цієї різниці потрібно виробити інтегровану загальнонаціональну світоглядну модель.
Я однозначно проти малоросійства.
Я більше ніж скептично ставлюся до імперських ілюзій.
Виходить я маю бути у тій, описаній тут другій групі?
Але я АБСОЛЮТНО НЕ впізнаю себе у тому описі!
Опис той сприймаю як злобний шарж, свідомк намагання принизити, оббрехати.
Це дратує мене, викликає недовіру до імперців.
А є ще й інші моменти. І їх предостатньо.
-1

До Атлантиди дійдуть найстійкіші, не залежно від ідеології.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі