75 років тому, коли Росія і Німеччина в екстазі вседозволеності ділили Європу, американський письменник-реаліст Ернест Хемінгуей завершував свій роман “По кому подзвін” (рос. – “По ком звонит колокол”). Тоді літератор пройнявся проблемою громадянської війни в Іспанії, показавши трагізм боротьби громадян однієї країни, що призвела до масових убивств і каліцтв, руйнації та багаторічної ненависті один до одного кількох іспанських поколінь...
Свої перші 11 років я жив у комуністичній квазідержаві, наступні 22 – у формально незалежній Україні. Усі 33 роки мешкаю у місті Черкаси, в якому народився, здобув середню й вищу освіту, де постійно працюю і спілкуюся з людьми. Таких як я, – ціле покоління у Черкасах. У нас є свої вчителі, однодумці і навіть вихованці. Втім, на жаль, ми не єдині. Нас й досі різнять вікові стереотипи, формування життєвих траєкторій, політичне світобачення, вибори національної, релігійної та іншої культурної ідентичності...
Зараз Черкаси стоять перед новими виборами: Президента країни, міського голови і міських депутатів. Претенденти вже зійшлися у клінчах, а подекуди – й у боротьбі за повну капітуляцію опонента. Всі ми “маємо за честь” споглядати битву чесних із красивими, розумних із багатими, справедливих із сильними тощо. Поза будь-якими сумнівами, в хід підуть “брудні методи”, щойно соціологія показуватиме дедалі реалістичніший сценарій фіналу. І саме це мене гнітить, як ніколи. Бо не спочили ще в могилах борці за ліпшу долю, не загоїли рани понівечені тілом, але сильні духом, як самовпевнена місцева політична еліта повертається до стратегій на кшталт “після нас – хоч потоп”...
Точніше, і стратегіями це не назвеш. Радше йдеться про тактичні ходи, які приведуть до “мерства” та “депутатства”. А що місто? А місто мовчить. Ми ретельно аналізуємо новини. Ми видивляємося життєствердних звісток від уряду, парламенту та претендентів у Президенти. Ми радіємо вцілілим воякам і зичимо миру тим, хто стоїть на обороні країни від кремлівського супостата. Але ми фактично забули, що громадянське суспільство це і є місцеве самоврядування! І допоки ми, гуртом, не змусимо новообрану міську раду відремонтувати дороги і дитячі садки, впорядкувати тарифи і транспорт, перейти на економію місцевого бюджету і відмовитися від пафосу, – доти і в країні будуть тільки плітки і сварки. Я щиро переконаний, що 80% тих, хто йде у міську раду, вважають, що систему влади і суспільних відносин варто зберегти в існуючому стані. Решту романтиків будуть називати “юними”, “недосвіченими”, “невідомими”... Ті, хто був при владі всі ці роки, не хочуть революційних змін. І саме це потрібно знати виборцям уже сьогодні. Саме сьогодні, – ще до оголошення результатів виборів, – виборці (а не кандидати) повинні не мовчати, а говорити. Говорити й ставити вимоги і завдання.
Кого б не обрали на міського голову Черкас, уже сьогодні очевидно, що він не матиме своєї більшості у міськраді. Це означає, що буде маса невдоволених, що доведеться домовлятися. Але нам важливо, що робитиме нова більшість для Черкас і громади. Чи почує вона, про що поки що мовчить наше місто? Мені дуже хотілося б побачити згуртоване навколо спільних цінностей місто. Черкасці, не будьте байдужими! Най епіграф згаданого твору Хемінгуея стане прологом у наше європейське життя: “Не посилай питати, по кому дзвонять, дзвонять по тобі”.