П'ятниця, 17:13, 09/01

Рейтинг
3 0
Переглядів
1505

0
0
                                .

На майдані пил спадає.

Замовкає річ…

Вечір.

Ніч.

(Павло Тичина. 1918)

Згодом великі теоретики-історики, в окулярах і дуже розумні, розставлять події кінця 2013-2014 полицями, найдуть усьому своє пояснення, захистять купу дисертацій, та покриють усе благоговійним пилом. Проте ані пересічні спостерігачі, ані активісти того громадянського вибуху не очікували такої цунамі, і ніхто не передбачав таких трагічних наслідків…

Коли кажуть (особливо на Донбасі), що не треба було чіпати Овоча та мову, то розумієш, що ці люди так і не позбулися застарілих мітів, та не бажають дивитися правді в очі. Можна було би приспати на деякий час, відстрочити спалах. Але, оскільки по-справжньому ніхто не збирався вирішувати наболілі проблеми, все одно час грав не на користь істеблішменту. Про можливість катастрофічного протесту деякі соціологи попереджали давно, проте хіба хтось хотів прислуховуватися, хто там що базікає.

По-перше, влада з кожним роком все більше сідала на вию, та гучніше чхала посполитим в обличчя. При цьому вони навіть не надавали собі звіту, що вплив їхньої прикрашеної брехні зменшується кожної наступної миті, та кожним померлим дідусем чи бабцею. А, молодь, коли досягала політичної свідомості, ним від початку не довіряла. Таким чином, влада з погляду все більшої частки виборців виглядала як паразит.

По-друге, ефект халявної гречки все менше надавав ефекту – навіть найсовковіші істоти вже нікому не вірили. Останнім часом ними рушили лише намагання хоч будь-які об’їдки ухопити з панського столу, та страх перед майбуттям, який спонукав їх підтримувати різні продукти політичного напіврозпаду. Тобто справжнього електорату у владного моноліту вже і тут не було. Проте для того, щоби це побачити, треба було відмовитися вважати народ за тупе бидло.

По-третє, влада корупцією та неприхованим свавіллям сама розхитала свою будівлю. Уявіть собі царя, якій, поки ніхто не бачить, розпродає потроху цеглини зі свого трону. Тому, чому дивуватися, коли під виглядом своєї гвардії кілька років пригрівали довкола себе наперсточників, крадіїв, урлу, родичів, знайомих та коханок. Не замислювалися, що у критичну мить вони зрадять? Тоді або з розумом в них не дюже, або не збиралися вони тут тривалий час господарювати. А за першої та другої умови тут хіба що на силові структури і слід було спиратися. А їх теж роздерибанили та розбещили.

По-четверте, передача представницьких функцій від прямої мажоритарної системи до шахрайських політичних угруповань (т.з. партій) призвело до втрати зв’язку з народом, який перетворили на статистів у водевілі. І досі ще не всі усвідомили, що таким чином відбулася узурпація влади, коли безпосередні постійний вплив на можновладців замінено на додатковий захисний кордон посередників – політичних попів. Це розкривало ще більшу прірву між тими, хто угорі, та тими, хто внизу. І чим більше цей розрив прогресував, тем меншу було поміж ними спільних інтересів.

По-п'яте, більшість із тих, хто намагався дістатися влади грали не на об'єднання нації, а на її розлам. Весь час вигадували якісь штучні розбіжності та "непримиренні антагонізми": Схід – Захід, працьовитий Донбас - решта України, яку він увесь час тільки й годує, ненажерливий центр та "сильні регіони" та ін.. Також тривалий час відбувалися спекуляції щодо державної мови та розігрувалася карта особливого статусу російської. При цьому майже ніхто не спромігся утворити привабливу для більшості національну ідею та реальну програму розвитку країни. Не переймалися думкою, що для надійного перебування у владі слід спиратися на сильну націю.

Таким чином влада сама собі вирила могилу. А творчі пошуки тим часом відійшли повністю до вже неконтрольованої ними вулиці та різних маргіналів. І якщо хтось вірить, що якимось чином можна було врятувати цілковито гнилу систему, то він просто обманює себе. Процеси, свідками та учасниками яких ми стали, були природними. Жоден злий диверсант Ґадюкін не наробив би стільки шкоди, як сама плутократична влада собі.

Революція – не найкращий спосіб вирішення проблем. Проте, коли нормальні поступові зміни та адекватні відповіді викликам часу унеможливлюються, шукати іншої істини не залишається ані часу, ані розуму, ані ресурсу. Тоді все накриває стихія, яка зметає багато корисного, і, найгірше, не гарантує, що зробить краще, ніж було. Бо дуже багато непередбачених факторів набувають сили, і деякий час не мають необхідної протидії. І все ж таки це – природний процес, який, на жаль, назрів та вирвався на поверхню через незмірну деградацію влади. І від цього факту не слід відмахуватися. Це закономірний кінець тієї надбудови, яка забула, що вона покликана керувати народом, а не панувати над ним.

Усі помилки Овоча не заслуговують того, щоби їх згадувати. Достатньо головної – він нехтував зацікавленнями та надіями досить великої маси людей. Треба було хоча усвідомлювати, що при тому відсотку голосів, що він із натягом здобув на перегонах, решта тільки зчасом збільшуватиметься та робитиметься все небезпечнішою.

Фактично не підписання договору про євроасоціяцію не було причиною вибуху. Це була остання краплина терпінню. Більшість навіть не розуміла, що то за договір. Просто багато людей відчули, що ним ще більше нагадили на голову. Причому зробили це публічно та із сатанинським задоволенням.

Сам договір був лише логічним продовженням попереднього, який укладав ще Kyчмa. Він пророблявся роками, і був, фактично, тією реальною програмою національного розвитку, яку так і не спромоглися розробити домашні фахівці. Це був єдиний детальний плян руху хоч кудись. (Дехто вважає, що альтернативою був митний союз. Насправді то була лише попри нестримний біг часу жалюгідна консервативна спроба залишити все як є. Адже там не було ані яких новітніх ідей, ані перспективних напрямів. Головна мисль тайоженного соузу: "Хто не з Кремлем – той мудаґ"). І це перший аргумент, що цей договір варто було підписувати. По-друге, ассоціяція – це лише надія на вступ до ЄС, але не гарантія. Можна нікуди не вступати, а лише під прискіпливим наглядом сторонніх кураторів навести лад у себе в хаті, перейти на більш досконалі стандарти (до речі, ще у 80ті йшлося про необхідність узгодження ГОСТів із міжнародними нормами), утворити нові схеми фунціювання усієї системи (чи слід тут нагадувати, що рудименти радянського устрою лише тягнули назад). По-третє, (хто хоч трішки читав цей документ, мав помітити) одними з головних вимог є чітка регламентація та максимальна прозорість. (Не дивно, що Овочу з оточенням такий порядок був неприємним, бо через нього руйнувалися усі напрацьовані схеми відмиву бабла та кумівства).

Проте у влади були різні інструменти елегантно відмазатися чи відтягнути, при небажанні, підписання. Прикладом, Овоч міг усю провину скинути на уряд, та почесно відправити Кілю на відпочинок. Міг підписати, а потім ручна більшість в Раді забазікала розгляд на довгі роки. А міг і просто робити вигляд, що асоціація потрохи відбувається. Або не чіпати студентів, що стрибали від холоду – їхній фестиваль до нового року все одно би скінчився. Але вирішили, що немає перед ким розігравати комедію. От і отримали, що заслужили. Тому що йолка!

Майдан із самого початку мав три зрізи. І у кожному щаблі була своя гра.

Народний рівень – це найбільш зрозуміла пересічному українцеві стихія. Переважна більшість повсталих не читала й не збиралася читати договір. Навіть не переймалися тим, щоби їм розтлумачили. Для них він сам по собі став просто зовнішнім символом - бандерою боротьби проти свавілля та неповаги. У цьому узварі також опинилися люди з різними поглядами щодо майбуття країни, політичні шахраї та різні маргінали. Втім це не розділяло. Розподіл пройшов поміж тих, хто у тій чи іншій мірі підтримував необхідність змін, і тими, хто бажав лише спокійно померти (у тому числі в Росії) – а там хоч потоп.

Чому більшість пролетаризованого Донбасу та помоскаленого Криму не зрозуміла цього дійсно народного пориву? Чому сприйняли це як виклик, як образу, як небезпеку для свого існування? Чому досі шукають там американські гроші та замовлення Білого Дому? Насамперед тут кілька років успішно працювала потужна (а Криму майже 100%) російська пропаганда. А недбала етнічна політика української держави нічого дотепного їй не протиставляла. С другого боку (більше на Донбасі) діяло вороже української ідеї злочинне угрупування ПР, яке насаджувало вигідні для себе міти та роздмухувало місцевий шовінізм. Ще одна особливість – ці регіони стали осередком кровних інтересів магнатів. Тут на відміну від центру та заходу дрібний та середній бізнес повністю підпав під залежність від олігархічних кланів, тому розвивався погано. А це призвело до браку свідомих вільних громадян. Проте люмпенізованого елементу тут накопичилося більше критичної ваги. Тому згодом ми тут отримали бунт харпаків, авантюристів та невдах. Пряма залежність від місцевих великих хазяїв життя спонукала людей танцювати під ту дуду, яку вони їм вчасно підкинули. (Але це тема для окремого розгляду).

Олігархічний рівень – то вже напівзакрита тема. Основа полягає в тому, що клани, які привели Овоча до влади, почали тиснути на інших магнатів. Раніше вистачало що прихватизувати. Але екстенсивні ресурси збагачення вже було вичерпано. А до інших більшість з олігархів не звикла. Тому пішли зрозумілим їм шляхом – започаткували переділ власності. У першу чергу наїхали на представників інших кланів та тих, хто не приєднався. Потім вже почали шукати серед своїх, кого можна з'їсти. Так, прикладом, хитрий пан Roshen був змушений співпрацювати зі своїм конкурентами в уряді, бо інші перспективи йому намалювали значно гіршими. Зрозуміло, що й у цьому середовищі ображені мали згуртуватися. А якщо пригадати, що майже усі т.з. політичні партії – то проекти різних олігархів, то слід було очікувати спроб опозиційних сил очолити народний протест. Тим більше, що було накопичено достатньо досвіду під час кількох попередніх "майданчиків" (зауважте, що всі вони були спрямовані проти влади Овоча). Тому не слід шукати закордонних грошів, бо працювали паралельно два вектори – незадоволення простих посполитих та незадоволення конклаву поза-владних магнатів. Перші мали потужну енергію, а другі – чималі кошти. Не вистачало лише іскри. І тут прихильники "йолки" самі подарували її у вигляді озвірілих "беркутів" з Лугандону та Кримщини. Тоді два рухи зійшлися (точніше другі через свої політичні гуртки спрямували перших) і настав момент істини. Плутократичний характер влади не змінився. Просто замість диктатури запанував олігархат. І це не дивно, бо ображені магнати фінансували цей проект. То був і їхній шлях спасіння своїх дуп та статків.

Але ті, хто втратили владу, теж не збиралися здаватися. Вони кинулися за підтримкою до Москви. Про які поступки вони там домовилися, можна лише гадати. Повністю відтиснути завдяки "братній допомозі" промислові регіони через інсинуацію "народної волі" не вдалося. Втім добре напаскудити вийшло з верхом. Хоча з мітом про "доброго сусіда" та "старшого брата" для більшості України було покінчено.

Геополітичний рівень – ця позиція потребує деталізації, бо непроста. В Україні геополітика у міжнародному вимірі не була розвиненою, і обмежувалася зовнішнім кордоном. Якщо порівнювати із російськими чи американськими  працями у цієї галузі, то ми тут дітлахи. Відомий твір Бжeзiнcькoгo розглядав інтереси США по всій земній кулі. Дугінський "руцкій мір" та лимонівська "руська імперія від Владивостоку до Гібралтару" теж заявляють непомірні претензії щодо ближніх та дальніх сусідів. Проте історична Україна (без прив’язки до офіційних границь) завжди була місце зустрічі різних цивілізацій. Це одне з тих світових перехресть, яке увесь час було приманливим шматом сала для різних хижаків.

Після розпаду СРСР ідеальним і для Заходу і для Сходу було би утворення нейтрального позаблокового поясу третіх країн, які би роз'єднювали ці сфери. Проте це могло статися лише за умов мирних домовленостей (що би як у разі Швейцарії та Австрії гарантували безпеку та недоторканність) явних супротивників та бажанню самих цих держав. Одним із таких проектів була т.з. черноморо-балтійська співдружність, яку намагався утворити Київ. Але не склалося.

Європа вирішила, що зі сходу Великий Хам до неї вже не прийде, і перемкнулася на утворення своєї конфедерації. Для неї головним питанням стало зменшення числа володарів ядерної зброї. Нові держави не викликали довіри. І тут західні політики припустили Велику Помилку. Вони вирішили, що самім колупатися у цьому болоті незручно, і негласно віддали ярлик на це Росії. А для запобігання вірогідної смути в РФ вирішили підтримувати її різними сумісними економічними проектами. Це призвело до того, що через деякий час ведмедя, який до того зрадів, бо можна залізти в барліг та спокійно спати, розбудили, щоби він перетворився на шатуна.

РФ все більше перетягувала на себе ролю старшого брата СНД (хоча з початку передбачалося, що інституції цієї конфедерації мають бути в Менську). Постімперський синдром не давав спокійно спати, якщо колишні радянські республіки стануть рівноправними партнерами. І хоча ці країни й мали певні ресурси, насправді для російської економіки, з її потужною енергоносійністю, вони не були стратегічно важливими. Але жаба ніколи не керувалася розумом.

Білорусь задля консервації свого неорадянського ладу вирішила скористуватися імперською маячнею сусіда, та запропонувала в обмін на енергетичну халяву різні формати химерного об'єднання. (А з методами правління Лyкaшeнкo на Заході не було перспектив). Центральна цеглина з можливого нейтрального розмежувального муру випала. Захід отримав удару, втім ще втямив цього.

Країни Балтії, які відразу відкинули будь які, навіть формальні, проекти за участю Росії (бо були далекогляднішими), проголосили намір вступити до НАТО та ЄС. Після цього північно-атлантичний альянс впритул підійшов до Росії, яка ще жвавіше почала утворювати свій військовий союз. Таким чином будь які надії на утворення мирного буферу остаточно крахнулися.

Україна залишилася на самоті. Європі, яка ще не встигла достатньо перетравити нові надбання, держава із чисельними внутрішніми проблемами та невизначеними зовнішніми пріоритетами, була не потрібна. І тоді Росія вирішила, що настав час зміцнити свій тиск. Насправді, якщо в Кремлі дійсно побоювалися приходу НАТО в Україну, вигідніше було домовитися із Заходом про її нейтральний позаблоковий статус. Проте таких спроб і не було. Бо після цілковитої втрати контролю над Прибалтикою, варто було боятися прямого , скоріше, на цьому напрямку. (Хоча Москва добре розуміла, що реально – не для телевізору – лякатися нема чого). Там було організовано декілька провокацій довкола російськомовних громад – таке собі випробування зубів на міцність. Втім не вигоріло, тому агресія була перенесена на Південь, яка переросла у війну проти Сакартвело. Маленька переможна репетиція вдалася. Ще у 2008 адекватним головам було зрозуміло, що на черзі Україна. Хоча її вірогідне (але остаточно не визначене) приєднання до НАТО суттєво (після країн Балтії) для Росії нічого не змінювало, а лише руйнувало великоімперські мрії.

Україна поступово здавала позиції. Росія відмовилася від демаркації кордонів, правового розділення акваторії Азовського моря, ціну на газ зробила головним засобом політичного шантажу. Постійно лунали неофіційні заяви різних російських політиків про необхідність одторгнення Криму, приєднання Києва (бо мати горОдів руських), федералізації України, особливого статусу для південного сходу, визнання російської у якості державної, коригування підручників з історії та ін. Все це успішно нав'язувалося російською пропагандою через супутникові канали та телемережі. Кopнiлoв через свій "український" тижневик "2000" вміло та активно зомбував російськомовне населення. "Донецький кряж" друкував відомого українофоба Миколу Ульянoвa. Жваво розповсюджувалися жахливі чутки про приховані підводні камені (а то, навіть, і скелі) закону про мови – буцімто російську взагалі заборонять, а хто нею користуватиметься, то позбавлять громадянства, конституційних прав та соціяльних благ. А серед певної групи пенсіонерів можна було й почути, що, навіть, відстрелювати почнуть. Все це підігрівалося ПР, КПУ, їхніми клонами та російськими шовіністичними рухами. І заперечувати, що РФ є вже не потенційним, а вже реальним ворогом міг тільки або цілковитий бовдур, або представник п'ятої колони. (Пригадайте усіх, хто дивився із захватом на Росію, і зробіть вірні висновки).

Врешті Овоч невдовзі після обрання за право називатися вірним холопом російського царя продав Крим. Коли кажуть, що Крим втратили завдяки майдану – це не так. Його втратили підчас харківської угоди. До цього "аншлюсу" готувалися заздалегідь. А в 2014 РФ лише вирішила провести цю авантюру юридично. (Ймовірно, що плянувався інший сценарій. Скажімо, у разі переобрання "профффффесора" на другий строк, оформили би добровільну передачу у знак вічного братерства разом із дорученням України до усіх союзів під патронатом РФ. Проте після відомих подій це стало неможливо, тому Путлер поквапився вирішити це питання без зайвих декорацій). А подальші події остаточно зірвали маску з кремлівської "доброзичливості"…

* * *

Що продемонстрували ці події?

На народному рівні – що люди згодні боротися навіть за ефемерні ідеали, аби тільки отримати надію на подолання негараздів, до яких їх привела плутократична влада. Але вони виявилися неготовими, до того, щоби узяти керівництво на себе. Бо не було заздалегідь проголошено суть національної ідеї, утворено потужну організовану силу, яка змогла би узяти на себе координацію усіх рухів громадського та політичного напрямку. Тому довелося частково віддати свої повноваження тим опозиційним партіям, які вже існували та встигли себе дискредитувати, а частково новим політичним утворенням, які не ліпші за інших. Тобто маємо брак розвитку громадянського суспільства, коли все вирішується зверху, і вкоренилася думка, що так і має бути. А це призводить до того, що інших варіянтів реформування, крім захвату верховної влади, люди не бачать. А за умов, коли вся колишня система прогнила вщент, і, перш за все, слід будувати нову з нуля, такий підхід нікуди не призведе.

На олігархічному рівні – що на даному етапі частково подужали євро-центристи. Проте це – не остаточна перемога. Більше того, ніщо не збороняє пізніше їм домовитися. До речі російська агресія для них виявилася своєрідною помагайкою. Народна лють була переключена на зовнішнього ворога. Таким чином уся увага посполитих перемкнулася на збереження єдності країни і нації. З одного боку це справді згуртувало людей (чому москалі, що звикли лише до такого виду об'єднання, врешті визнали нас за націю), а з іншого – згасити найпотужніші протестні плини. Тепер можна зробити висновок, що Путлеру за допомогою дурнів у Криму та Донбасі вдалося-таки придушити українську революцію, та закріпити в Україні олігархат.

На геополітичному рівні – увесь час майдану та майже рік по тому хвилювало головне питання: "Розпочнеться війна чи ні?" Чи наважиться Кремль врятувати Овоча? Чи відбудеться російська навала? Але всі розуміли, що тут на карті не просто українська революція, а значно більше. Бо справа стосувалася перегляду царин впливу Росії. А при військовому загострені або це переросте у світову війну, або Захід здасть Україну в обмін на теплі штані. І це протистояння досі не завершилося. З одного боку РФ окупувала Крим та спровокувала гібридну війну в Донбасі. А з іншого – ЄС і США вирішили, що увесь час поступатися Росії теж не можна, бо вона за урлівскою звичкою вважає поступки за показник слабкості. Гра нервів продовжується. Але, слід визнати, що у цій партії Україна не стільки гравець, як поле для змагань (а може розмінна монета?).

 

Коментарі

У геополітичному вимірі з'явилася інфа щодо плянів РФ щодо України. І не сподівався, що там знайдеться щось, що спростує мої спостереження
http://argumentua.com/stati/mekhanizm-prinyatiya-vneshnepoliticheskikh-reshenii-kremlya-anatomiya-provala?utm_source=twitterfeed&utm_medium=twitter
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі