Блоги → Перегляд

ОСВІТНЯ РЕФОРМА: ЗМІСТ І ФОРМА (роздуми стосовно нагальних потреб української освіти)

Понеділок, 15:39, 13.04.15

В окресленій статті хочу вкотре порушити проблему долання шкідливих рудиментів минулого в освіті сучасної України. Попри широку назву публікації, зосереджуся не на законодавчих й урядових рішеннях, а на тому, що мають робити власне і чиновники, і педагоги, і вихованці, і суспільство, щоб чергова, гучно заявлена, “освітня реформа” стала реальністю. Спиратимуся на власний не тільки педагогічний, але й менеджерський досвід. А також – на аналітику, проведену іншими дослідниками. Наголошу, що в статті йдеться про відносні, а втім – тенденційні – явища, тож, будь-яка абсолютизація не повинна сприйматися, як спроба когось образити особисто.

Зауважу, що для мене принципову вагу має створення в Україні саме європейської системи освіти. Ба, більше – формування по-європейськи освічених громадян, з урахуванням головного, як на мене, принципу, згідно з яким “освіта це – безперервно мінливий процес, який потребує від людини вдосконалення своїх знань, умінь і навичок упродовж усього життя”. Ні для кого не секрет, що по сьогодні в Українській Державі більшість громадян ставиться до освіти, як до формального пункту і відбутого рубежу своєї біографії. Не секрет також і те, що освіченість посідає серед їхніх особистих потреб місце подеколи не тільки поза “чільною десяткою” в ієрархії, але й поза “двадцяткою”. З таким ганебним “освітнім багажем” усіх і кожного годі чекати великих здобутків країни навіть по вступу до Євросоюзу.

І питання не в мовному бар’єрі, як дехто “галасує” у політично ангажованій пресі. Питання у докорінній світоглядній трансформації, котра передбачає, небагато-немало, ставлення до освіти, як до “інтелектуального капіталу” людини й “соціального капіталу” суспільства. Писано-переписано про це наукових та популярних статей, проте, схоже таки, оминаємо ми вузлову проблему – долання, як кажуть історики, “тоталітарної спадщини” не такого вже й давнього минулого в Україні.

Про що йде мова? Йдеться про те, що совєтська[1] педагогіка продовжує деградувати сучасну освіту в Україні. Причому, до “совєтської педагогіки” тут можна віднести і недосконалі й досі закони та постанови, й інституції, які відповідають за регламентацію освітньої галузі, і базові принципи навчання/виховання, які галузеві академії, причепуривши під “незалежність України”, продовжують вибудовувати за відомим “принципом партійності”[2], і викладачі, які стають заручниками цих установок, світоглядних стереотипів та й елементарної правової незахищеності, по правді кажучи. Що вже думати, коли за таких умов сучасний український громадянин, – школяр – він, студент чи доросліша людина, – теж стає заручником “замкненого кола” совєтської школи, рудиментів совєтської системи виховання.

На прикладах це відбувається таким чином: парламент, уряд і освітянське міністерство запроваджують реформаторські зміни, які “буквою закону” вимагають від сучасного викладача, скажімо, дотримуватися міждисциплінарного підходу. Згідно цієї вимоги відповідним чином “причісують” освітні програми і конкретні навчальні курси. Але, оскільки закон у нас “демократичний”, демонстрацію міждисциплінарного підходу педагог, як правило, відкладає до “чергової перевірки” компетентних органів. Отже, формальні зміни в українській освіті ніби й відбуваються вже понад 20 років. Однак змістовно вони не трансформували мислення більшості громадян. Природно збільшилися тільки обсяги інформації, притому, що кількість годин на їхній розбір всі ці роки чиновники лише скорочували.

Формалізм, як одна з головних вад Совєтського Союзу (про що неодноразово зізнавалися й самі комуністи), став визначальною перешкодою навчання і нових поколінь. Власне імітація модернізації, імітація навчання та імітація учіння і з’їли свого часу совєтську імперію зсередини. Натомість завжди були (і залишаються) “поважні професори”, “відомі вчені”, “видатні педагоги” і “заслужені методисти”, які, якщо розібрати, транслюють нам із тоталітарного минулого соціальні (а значить – і педагогічні) норми компартійної закваски. Причому, більшість неофітів, вирощених старшим поколінням совєтської педагогіки в Україні, інколи навіть не здогадуються, що теж є заручниками цілої системи ментальних стереотипів, які, можливо, корисні з особистого погляду, проте – хибні, з огляду на їхнє суспільне значення і в умовах сучасних трансформаційних процесів і завдань, які стоять перед українським громадянином і Українською Державою.

Коли говорю про “совєтську педагогіку”, маю на увазі не тільки тих, хто перетворив методику викладання дисциплін на цілий сектор науки, а й про всі спеціальності, за якими сьогодні в Україні видають дипломи про вищу освіту та про науковий ступінь. Рідна мені історична освіта, можливо, не найбільш “черства” в плані модернізації, проте і в ній, можна сказати, панує совєтська педагогіка. З усією очевидністю мушу зазначити, що сам щодня долаю “тоталітарну спадщину” в собі, бо ж є “продуктом” виховання і комуністичної, і перехідної епох.

У цьому місці публічних міркувань зазвичай виникають скептичні питання. Так чому ж у незалежній Україні вивчено стільки людей, а в країні – криза на кризі, технічна відсталість, правове свавілля, соціальна незахищеність, національні і т.п. проблеми? Чи у нас як – суспільство живе окремим життям, а інтелігенція, яка й уособлює реформаторський потенціал країни, – своїм паралельним? Потім хтось підхоплює: “Тоді навіщо було руйнувати стару систему”?..

Відповідаю. Та справа якраз у тім і полягає, що совєтська система підготовки освітніх і наукових кадрів в Україні залишилася, змінивши хіба свою фасадну вивіску. Звісно, не в найкращу сторону зсунувся т.зв. “ринок освітніх послуг”, коли при послабленому державному контролі вища освіта стала доступною кожному, а рівень вимог до вступників знизився, як і рівень кваліфікації випускників. Але в цілому саме совєтська педагогіка виховувала “людину виконавчого типу”, без бажання знати більше, ніж “потрібно”. Саме вона значно формалізувала процес і підготовки, і перепідготовки кадрів, відсунувши на далекий план посутні дискусії і наукові дослідження. Саме совєтська система виховання пригнічувала особистість, а, зколективізоване у рамках СССР, суспільство зробила закритим від інших країн світу... І таке зневажливе ставлення до “індивідуального підходу” (“поваги до особистості”), звуження каналів інноваційної інформації можна спостерігати по сей день: від шкільного уроку в далекій сільській школі до “прилюдного” захисту дисертації в столиці України.

Методологічно наша освіта й досі перебуває в полоні матеріалістичної діалектики (як про те научав ще Карл Маркс), а в основоположних принципах педагогіки вгадуються 1970-ті роки: рівний доступ для громадян будь-якої національності, обов’язкова середня освіта, державний контроль, вибір мови навчання, безкоштовність та ступневість освіти, єдність навчання і комуністичного виховання, зв’язок із практикою комуністичного будівництва, науковість, світськість, гуманізм, спільне навчання чоловіків і жінок[3]. Усе начебто провідне і позитивне. Проте спримітизоване ще в Совєтському Союзі. Тут ніхто не вкладає в освіту, досвід, подорожі...

Рівний доступ до освіти громадян України будь-якої національності, релігійності та соціального походження – безпідставно аксіоматичний і реально не досліджений. Як і обов’язковість загальноосвітньої підготовки громадянина, що в підсумку часто-густо має формальні підсумки. Ритуальними в більшості випадків сучасної української освіти є реверанси в бік “принципів” науковості, світськості та гуманізму (антропологізму). Єдність навчання і виховання, теорії та практики теж здебільшого викликає враження “відбувайлівки” без зримих наслідків.

На загал звичною стає картина, коли умовно безкоштовна і формально багатоступенева, зав’язана на вище описаних принципах, освіта (педагогіка) очевидно залежить лише від одного – принципу державного контролю. Небажання Української Держави відпустити контроль за “педагогічним процесом” практично (тобто насправді) та небажання (чи то пак неспроможність) уряду допустити в освітню галузь “реальний ринок” мають на виході хронічну ваду всіх реформаторських затій: формальне, патетичне і віртуальне ставлення до демократизації, ринкової трансформації та конкурентоспроможності української освіти. А це, на хвилинку, базові принципи європейської інтеграції!

Саме з-за вказаного домінуючого “принципу педагогіки” в Україні й досі спостерігаємо ситуацію, коли життєва позиція освітян лишається зорієнтованою на ієрархію управлінської піраміди, а не на особистісний потенціал. “Будь-яких змін у своїй роботі вони чекають від державних можновладців або безпосередніх керівників, – зауважував ще 10 років тому відомий дослідник української освіти Юрій Присяжнюк, – на їхнє глибоке переконання, саме там джерело успіхів, причини всіх невдач та неприємностей”[4]. Варто погодитися з ученим, що кардинально ситуація може змінитися з творенням лише такої системи стосунків “держави – суспільства – особистості”, в якій “особистість і суспільство виступають перш за все своєрідними “замовниками”, а вже потім “споживачами” освітянських реформ”[5]. У цьому контексті вже яке десятиліття не витримує конструктивної критики т.зв. “державне замовлення” (іншими словами, урядове фінансування) студентських місць у вишах України, що в більшості випадків залишається необґрунтованим: ані реальними запитами суспільства, ані справжніми потребами ринку.

Потрібно пам’ятати також, що по сей день ми маємо справу з величезною армією педагогів, сформованих (і формованих) за вимогами совєтської педагогіки, з ухилом на кон’юнктурно колективізовані “погляди” ще М. Калініна, А. Макаренка, Н. Крупської, В. Сухомлинського, К. Ушинського[6]. Найвиразніше, що в них проглядається, це власне те, що педагог не належить самому собі, не захищає індивідуальної методології навчання, своїх прав на інтелектуальну власність. Як слушно зауважив уже згадуваний Ю. Присяжнюк, “Українські освітяни, як потенційні власники свого інтелекту, не адаптовані до ринкових відносин належним чином. Процеси, що активізувалися в галузі з середини 1980-х років [...] не зруйнували традиційно-комуністичних основ їхньої психокультури”[7].

Отже, реально в Україні превалюють совєтська педагогіка і совєтські педагоги. Причому, вони є не тільки у відповідних вишах, а й на виробництві, у сфері послуг, певна річ, – у державному апараті... Ця педагогіка, заідеологізована свого часу під єдиний тоталітарний політичний проект, ніяк не позбудеться головної підоснови – психологічної (світоглядної). Відтак ця педагогіка функціонує в Україні на рівні суспільних – і то дуже цупких – стереотипів. Вони не мають нічого спільного з цінностями ліберальних суспільств.

Дуже виразно це означив, на мій погляд, російський актор Алєксєй Сєрєбряков, говорячи про ситуацію в Росії, що в багатьох відношеннях мало чим відрізняється від ситуації в Україні. “У нас абсолютно рабська психологія! А демократія – це відповідальність. – зазначає Сєрєбряков, – Народ у кращому випадку делегує когось до влади. Мовляв, ось ми тебе вибрали – ти за все й відповідай, вирішуй наші проблеми! Демократія – це ухвалення рішення на основі знань, чіткого розуміння, між чим і чим ти вибираєш. А я особисто не бачу сьогодні повального бажання людей освічуватися, розвиватися, підвищувати свою кваліфікацію, працювати, і, зрештою, нести відповідальність – зокрема за країну, за владу [...] Вулична ідеологія цивілізованої країни – це доброзичливість і терпимість, – те, чого так не вистачає в Росії. На жаль, тут, яким би чином не ізолював я своїх дітей, від хамства і агресії їх не захистити. Це в повітрі. Хам переміг”[8].

Таким чином, рудименти совєтської педагогіки, заточені на формування “совєтської людини” – гвинтика в соціалістичній системі, покликаного беззастережно виконувати свою функцію на рівні середньостатистичної виробничої одиниці, – мають своїм наслідком інертне до освіченості суспільство. В Україні, за справедливими заувагами Ю. Присяжнюка, творчо працюючий вчитель і талановитий учень не потрапили до епіцентру реальної реформи освіти, яка всі 1990-ті роки продовжувала зосереджувати увагу педагогів на учнях “середніх здібностей”, ніж на індивідуальному (професійно орієнтованому) підході, яка продовжувала “перезавантажувати” в педагогах сумно відомий принцип “колективізму” (чи то модніше – “корпоративності”), за яким криється – небагато-немало – свідоме заперечення творчої роботи й окремого вчителя, і окремого вихованця[9].

Тож, впроваджуючи освітню реформу в Україні, з наміром адаптації до стандартів освіти Європейського Союзу, потрібно зосередити увагу всього українського суспільства не на формальних її ознаках (закон, постанова, зміни в навчальних програмах тощо), а на кардинальній змістовній (посутній) і усвідомленій (попунктній) трансформації базових принципів освіти: престижності інтелекту, демократизації галузі, диференціації фінансування.


[1] Принципово вживаю термін “совєтська”, адже радянською, тобто українською і такою, про яку “радилися”, освіта в 1919-1991 рр. ніколи не була. Детальніше про аргументацію термінології див.: Шамара С.О. “Велика Вітчизняна війна” в сучасній українській історіографії: від термінологічної дискусії до нових підходів дослідження // Дослідницьким полем війни, без ідеологічних окопів...: Матеріали науково-методологічного семінару “Україна у Другій світовій війні”, підготовленого співробітниками кафедри історії України ЧНУ імені Богдана Хмельницького з нагоди 60-річчя завершення Другої світової війни / За ред.: В.В. Масненка, Ю.П. Присяжнюка. – Черкаси: “Вертикаль”, видавець ПП Кандич С.Г., 2006. – С. 25-34.

[2] Хто молодший, може цього не розуміти. Але в совєтські часи під “принципом партійності” розуміли політичну заангажованість і підпорядкування освіти і науки вузьким інтересам правлячої верхівки. Партійність в освіті й науці з’явилася ще в часи ленінського більшовизму з метою боротьби з опозиційними партіями (меншовиками, боротьбистами). В часи раннього сталінізму принцип партійності застосовувався вождем щодо внутрішньої опозиції в комуністичній партії. Відповідно діяла система освіти і науки. Одночасно “партійність” означала відмежування “пролетарської освіти і науки” від “буржуазної”. Надто очевидно це було оформлено після Другої світової війни. У 10-му номері “Советской педагогики” за 1948 р. містилася редакційна стаття, авторство якої сучасні дослідники приписують майбутньому міністру освіти РСФСР Івану Каірову. В ній зазначалося: “Працівники педагогічного фронту ніколи не повинні забувати основного марксистського положення про класовість науки, про її партійність. Потрібно рішуче боротися зі шкідливою ідеєю єдності буржуазної і нашої, совєтської науки. Обговорення на сесії Академії сільськогосподарських наук питання про становище в біологічній науці з усією очевидністю показало, яку величезну шкоду приносять раболіпство та підлабузництво деяких совєтських учених перед буржуазною наукою”. Детальніше див.: Кременцов Н.Л. Равнение на ВАСХНИЛ // Репрессированная наука / Под ред. М.Г. Ярошевского. – Вып. II. – СПб : “Наука”, 1994. – С. 83-96.

Те, що “принцип партійності” сьогодні не зник, зайвий раз підтверджують поширені факти, коли в Україні не політики слухають інтелектуалів, а навпаки.

[3] Див.: Ковалев Н., Райский Б., Сорокин Н. Введение в педагогику. – М. : Просвещение, 1975. – 176 с. Про принципи педагогіки з цієї книги можна переглянути електронний ресурс за посиланням: http://www.detskiysad.ru/ped/ped053.html

[4] Присяжнюк Ю.П. Українська освіта як традиційне явище в умовах модернізації (історико-антропологічне дослідження). – Черкаси : “Вертикаль”, 2005. – С. 17.

[5] Там-таки, С. 23.

[6] Див.: Ковалев Н., Райский Б., Сорокин Н. Введение в педагогику. – М. : Просвещение, 1975. – 176 с. Про вимоги до вчителя: http://www.detskiysad.ru/ped/ped038.html

[7] Присяжнюк Ю.П. Згадана праця. – С. 26.

[8] Российский актёр Серебряков: “Я не хочу больше ждать, когда народ поумнеет” // Pressa Today. – 27 июля 2014 г. http://pressa.today/culture/rossijskij-aktyor-serebryakov-ya-ne-hochu-bolshe-zhdat-kogda-narod-poumneet/

[9] Присяжнюк Ю.П. Згадана праця. – С. 67-75.

Коментарі

Пане Сергію, стаття вкрай безграмотна.
І якраз тому, що ви меншовартісно стали на позиції плюралолібералізму.
А на цій основі неможливо навіть ставити питання світоглядного плану.
+1

в питаннях освіти неможливо залишатися консервативним.
поки Ви їх "ставите", ми їх (помалу) вирішуємо.
вдалої реалізації творчих задумів! ;)
0

Сергію, ви пнетеся відійти НЕВІДОМО-ВІД-ЧОГО і прийти теж НЕВІДОМО-ДО-ЧОГО.
Гірше того, ви навіть не цікавитеся цілісним і доказовим світоглядом як таким.
Тому українці й надалі лишатимуться бездумними носіями тільки вродженого (тваринного) конкретно-емоційного мислення.
І що це вам дає морально і матеріально?
mart mart 16:53
+1
+1
Рідна мені історична освіта

це все добре--і я згідний.
але--
1) це написано такою мовою(науковоподібною і непростою) що рідко в кого буде терпіння дочитати

якщо Маркса відкриєте--то він ще складніше писав і одразу відбиває бажання читати

а це додатково для мене:

2)"Рідна мені історична освіта"---чому історики нічого не пишуть про Волинську різню чи трагедію і взагалі цей період з бандерівцями?

зайдіть на сайт Львівського універу кафедра новітньої історії і подивіться що вони мають в наук. розpобках(1 брошурка !!!!)
mart mart 17:11
-1
щодо слова"совє(і)цька"--то це примхи бо в рос мові це має те саме значення. і провадити насмішки над словами---це дитяча гра або націоналістична нетолерантність. вони теж насміхаються над словами типу"свідомий"
+2

Вони, це хто? А акцент на совєцький правильний ще й тому, що цей термін російського походження і переклад на радянський не до кінця правильний, бо в тих "Радах" ніхто і ніколи не радився.
mart mart   19:33
-1

вони---це росіяни ,а конкретніше москалі .а "совет" це рада і в них теж мали б радитися--"советоваться".
0

Укр. "рада" походить від пранімецького *rād (*raedanan), а те, своєю чергою, від праіндоєвропейського *rei- "розмірковувати, вважати".

Рос. "совет" за перше своє значення має "настанову", а не "допомогу" чи "радість допомоги".

П.С. Це вже якщо копирсатися в етнолінгвістиці та етимології.
mart mart   00:28
0

1---советоваться=радитися. вони не мають іншого слова.
mart mart   00:29
0

Совет — наставление, напутствие, рекомендация.
Совет — совместное обсуждение каких-нибудь вопросов.
Совет — коллегиальный орган (например, Совет Безопасности ООН), государственное (например, Совет Федерации) или общественное (например, заводской совет) учреждение.
Советы — избираемые населением на определённый срок коллегиальные представительные органы публичной власти в Российской империи (1905—1907), Российской и Советской республиках и в Российской Федерации (до 1993 года).
Совет — прежнее (до 2010 года) название аула Кызылжар Енбекшиказахского района Алматинской области.
Совет, устар. — согласие, лад; например: «Совет да любовь».
mart mart   00:35
0

Тлумачний словник української мови
1) Пропозиція, вказівка, як діяти в яких-небудь обставинах, допомога добрим словом у скруті; порада. Давати собі раду.
2) Спільне обговорення яких-небудь питань, обмірковування чого-небудь із кимсь. || Нарада, засідання.
••
Держа́ти (ра́дити) ра́ду — радитися з ким-небудь.
3) Колегіальний орган якої-небудь організації, установи чи сама організація, установа, що розпоряджається, керує ким-, чим-небудь або радить у чомусь. Вчена рада. Педагогічна рада.
••
mart mart   00:43
0

я покопирсався---і вважаю що таки моя правда.
ми говорим про 3тє значення.
+1
А що саме ви пропонуїти, окрім відмови від совєцького спадку? Чи є на ваш погляд прості соціально-інженерні рішення . Ось, наприклад конкретні пропозиції http://politiko.ua/blogpost56430
а) осуществить в практике деятельности школ принцип разделения образовательной и воспитательной функций,

б) формировать учебно-воспитательные комплексы не только и не столько по территориальному принципу (микрорайону расположения) а, прежде всего, по совместно

выработанному педагогическим коллективом и организованной родительской общественностью учебно-воспитательной доктрине,

в) ввести независимое объективное тестирование знаний и уровня интеллектуально-, психологического, морально-эстетического развития учащихся и общественно-

профессиональную аттестацию преподавателя, воспитателя

г) внедрить эффективную систему стимулирования поведения и стремления к знаниям

путем четко обозначенных поощрений и наказаний за соблюдение правил..
0

Дякую. Саме про такі речі і йдеться.
ГО СВІІТ   08:31
0

Все ж таки, як ви вважаїте які саме першечергові кроки на шляху освітньої реформи треба робити, конкретніше ? Ось ви про десовєтізацію, ясна річ зараз це дуже популярна тематика, і я, аж ніяк не захистник старої системи, але як все зробити по-розуму? Є багато шляхів розвитку усієї науково-освітньої системи держави, можно брати суто прагматичну західну модель, чи шукати рішень у площині змішаної суспільно-державної моделі зі значною автономією учбових закладів і окремою розвинутою багатоелементною системою виховання з дозвілом впливу на сам процес місцевих батьківських громад. Стосовно вчителів, викладачів з одного боку повинно суттєво збільшити їх соціальний статус (мова не тільки про зароботну платню, а, наприклад, про надання їм сатусу держслужбовця), а з другого ввести ефективну систему персональної і командної відповідальності саме за результати освітньої і виховної работи
0

Панове радлюди, а чому це ви пнетеся примусити когось іншого робити те, чого не хочете робити ви самі?
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі