Неділя, 03:00, 26.04.20

Рейтинг
31 0
Переглядів
2804

0
0
У цій статті згадуються
Ганна Герман
Політик
Юрій Бойко
Політик

 

«Галичина - земля, яка мала стати окремою державою та нацією» або «галичани постійно будують Україну, але втрачають Галичину» та «як Галичина завдяки нафті та газу мала бути українською Австрією»

 

До дня Львова – 2 травня 2020 року!

Галичина є одним із історичних та етнічних регіонів України. Регіон в якому зявилося перше українське державотворення – Галицьке-Волинське князівство, яке постало у 1199 році при уже існуючому слові – Україна (1187). Та від назви столиці якого – Галич, отримав назву – Галичина. У 1253 році після коронації Папою Римським, Данила Романовича, Галицько-Волинське князівство стало Руським Королівством та спадкоємцем всієї Київської Русі! В свою чергу використовуючи на своєму прапорі та гербі - блакитні та жовті кольори. Галичина була частиною: Київської Русі, королівства Великої Моравії, Галицько-Волинського князівства, Золотої Орди, Руського Королівства, Угорського королівства, Королівства Польського, Речі Посполитої, Королівства Галичини та Володимирії у складі Габсбурзької монархії, Австрійської імперії, Австро-Угорської імперії, Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Української Народної Республіки (УНР), Польської республіки, СРСР та України. Її окуповували: армія Наполеона Бонапарта, царська російська армія Миколи Другого, більшовики Леніна, Третій Рейх Гітлера. Яка потерпала від набігів Кримського ханства та Османської імперії, яку також хотів приєднати до Гетьманщини Богдан Хмельницький. Та яка пережила та стала театром військових дій, як під час Першої, так і Другої світової війни. Галичина стала полем «тисячолітньої боротьби» польської та української нації, де кожен доводив своє право, щоб називати цей регіон своїм. І ця «боротьба», і сьогодні продовжується, тільки словесно та теоретично. Саме Галичина стала славнозвісним – «Українським Пємонтом» та центром відродження української державності!

Назва Галичини походить від її першої столиці – Галич. Хоча є версія, що слово походить від грецького слова «галас», тобто сіль. Вперше таку версію висловив австрійський історик кінця 18 століття – Гакет. Якого у свою чергу підтримав німецький географ Й. Еглі. А Теофіль Коструба, проводив паралелі із подібними назвами соледобувних центрів, як Гальштадт у Австрії, Галле у Німеччині. Є ще версія, що назва ніби походить від кельтського племені галлів, які були у цьому регіоні (Галичина). Першою згадкою назви Галичина є фрагмент візантійської (грецької) хроніки, де згадується князь Роман Мстиславович, як «ігемон Галичини». Нині територією Галичини є північні схили Карпат, басейн верхнього і середнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну, зі сходу обмежена річкою Збруч. Сама Галичина поділяється на Західну (польську) з центром у Кракові, та Східну (українську) з центром у Львові. Вперше такий (ще й адміністративний) поділ, був зроблений за Австрійської імперії. Тому у склад польської Галичини входить: Сілезьке воєводство (тільки Живецький та Бельський повіти), Малопольське воєводство (крім Меховського та Олькуського повітів), Підкарпатське воєводство. У склад української Галичини входить: Львівська область, Івано-Франківська область, Тернопільська область (крім Шумського, Лановецького, Кременецького та північної частини Збаразького районів). До української Галичини також належать прикордонні регіони Польщі (частина Закерзоння).

Населення теперішньої Галичини часто змінювалося у Ранньому Середньовіччі (4-9 ст.), коли через її територію проходили: сармати, алани, гуни, авари, слов’янські племена сербів, хорватів, чехів, болгар, та мадяри, печеніги, половці. Також територія була заселена кельтами, лужитами, готами, вандалами. Після навали гунів, місцева земля була спустошена, а населення винищене. Проте з середини 6 століття, починає формуватися галицький етнос з новоприбулих словянських племен, а саме: карпатські хорвати, дуліби, тиверці, бужани та інші. Також у формуванні галичан, взяли участь місцеві кельтські та лужицькі племена, які залишилися (особливо в Карпатах), коли їхні інші одноплемінники, були витіснені в Західну Європу. Одна із окремих груп галичан – «Бойки», і досі в своїй культурі мають елементи кельтського фольклору! На протязі 891 та 892 року, моравський (чеський) король Святополк І, приєднав галицькі землі разом із Перемишлем до складу Великоморавського (чеського) королівства. Згодом послаблена усобицями між синами Святополка І та тривалою війною зі Східно-франкським королівством, Великоморавія була неспроможна утримувати Галичину. І цим же скористалися мадярські (угорські) кочові племена. Близько 898 року, вони захопили столицю - Галич та прилеглі землі. Проте основна частина угорських племен, перейшла Карпати і розселилась в Паннонії, що дозволило чехам близько 955 року відвоювати галицькі землі. А в 979 році польський князь Мешко I, приєднавши до держави П'ястів землю, відому пізніше як північно-східна Малопольща, також взяв під свій контроль, і деякі терени сучасної Галичини. У 981 році внаслідок військового походу київського князя Володимира Святославовича на «червенські городи» Галичини і Волині, які були включені до складу Київської Русі та набули назву - Червона Русь. Проте у 1018 році, під час походу на Київ (на прохання Святополка Володимировича) військо польського князя Болеслава I Хороброго, на річці Буг розгромило військо київського князя Ярослава Володимировича та взяло Київ. Повертаючись назад після перемоги, Болеслав Хоробрий захопив Червону Русь. Саме з цього моменту, починається «вічне» протистояння поляків та українців за Галичину і Волинь. Але в 1030–1031 роках, об'єднані війська князя київського Ярослава Володимировича, і князя тмутороканського та чернігівського Мстислава Володимировича - відібрали їх. На відвойованій території між Сяном і Бугом, Ярослав Володимирович заснував місто Ярослав. В 1069 році польський князь Болеслав II Сміливий, на прохання свого дядька Ізяслава I Ярославовича, якого кияни вигнали з міста, виступив у похід на Київ та взяв його. Повертаючись додому, поляки, як і 51 рік тому, взяли міста Червоної Русі. Але в 1080 році, за правління польського князя Владислава Германа, червенські городи й землі, знову були відвойовані Києвом. Після «de facto» розпаду Русі, через міжусобні війни, у 1084 році утворилось незалежне Галицьке князівство, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. Онук Володаря Ярослав Осмомисл, суттєво поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами до пониззя Дунаю.

Галичина починаючи ще зі свого зародження, стає полем боротьби між поляками і українцями за цю землю, яка буде тягнутися сотні років. Та яка нині, також продовжується на ідеологічному рівні. Польські ультраправі націоналісти та шовіністи, бачать в своїх планах повернення Галичини та Волині в склад Польщі. А населення даних регіонів називає – «малополяками»!

В 1199 році починається новий етап в історії Галичини, коли волинський князь Роман Великий, об'єднав Галицьке князівство зі своїм Волинським князівством у єдину Галицько-Волинську державу. Яке в 1253 році (після монголо-татарської навали, під проводом хана Батия або «Бату» на Галичину і Волинь у 1241 році) стало Галицько-Волинським королівством. В середині 14 століття, Галичина стала об'єктом суперечки між Польським королівством, Угорським королівством та Литовською державою. 7 квітня 1340 року у Володимирі, галицьким боярством, був отруєний останній галицько-волинський князь - Юрій ІІ Тройденович. Цим скористалися королі Польщі (Казимир III) та Угорщини (Людовик І), які поспішили відправити до Галичини війська. Казимир III несподіваним нападом захопив кілька замків. У відповідь правитель Королівства Русі (Галицько-Волинське королівство) Дмитро Дедько звернувся по допомогу до татар, тому поляки були змушені повернутись назад. Невдовзі Дмитро Дедько та Казимир ІІІ уклали мирну угоду. Дмитро Дедько у своїй грамоті, десь 1341 року, називав князя Любарта-Дмитра володарем Галицько-Волинської держави, а татарського хана — зверхником. Після того, як минула загроза татарського нападу, Казимир ІІІ відновив свої дії щодо загарбання Галичини, також влітку 1341 року звернувся до папи Бенедикта XII за розгрішенням («диспензою») через те, що мав намір не дотримуватись укладеної з Дмитром Дедько - угоди. Папа задовольнив прохання польського короля. Казимир III за правом спадкування заявив претензії на галицько-волинський престол. 1349 року військо Казимира III захопило Львів та інші галицькі міста. Тоді Галицько-Волинські землі увійшли до складу Польського королівства, як окреме «Королівство Русі». Окупована Польським королівством Галичина, займала непевне становище між Угорщиною та Польщею, бо на підставі історичних прав (результат Вишеградського договору між Казимиром III і угорським королем Карлом І Робертом, підтвердженого договором Казимира III та угорського короля Людовика у 1350 році) визнавалася землею угорською. Після смерті короля Казимира III (1370) Галичина перейшла під владу угорського та польського короля Людовика. Новий правитель в 1372 році, своєю чергою призначив управителем Руського королівства князя Владислава Опольського. 1378 року Владислав Опольчик передав Галичину знову під пряму владу короля, який у грудні 1378 року видав у Вишеграді грамоту (чим перетворював Галичину на звичайну провінцію Угорського королівства), якою постановив взяти від Владислава Опольського дану землю. Відтоді безпосередню владу на місцях мали угорські старости, а в багатьох галицьких містах була угорська залога.

З появою Галицько-Волинського князівства, яке згодом стало Королівством Русі, галичани та волиняни, мали великий шанс мати справді незалежне королівство, яке було б під церковною юрисдикцією Папи Римського та католицьким. Саме тоді галичани з волинянами могли стати окремим українським етносом, маючи власні діалекти, які б стали зародженням нової мови. Для прикладу могли стати, як Австрія у німців.

У 1434 році відбулася інкорпорація Королівства Русі до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Галичини, скасоване руське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут виникло Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 році на цих теренах, було утворене Белзьке воєводство. У 1436 році утворилась конфедерація шляхти Руського воєводства та інших українських земель Корони з тих «галицьких панів», які були незадоволені зі свого, на їх думку, принизливого становища у Королівстві, бо вони були обтяжені спеціальними податками та обов'язками, яких не мали шляхтичі інших земель Польщі. У своїх грамотах її представники погрожували знищенням майна кожному шляхтичу чи уряднику, який не погоджувався з її вимогами.

А в цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 році. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490–1492 роках, під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині 16 століття на Підкарпатті розгорнувся «опришківський рух», який досяг свого апогею у 18 столітті, під проводом Олекси Довбуша. Після того, як у 1478 році Менґлі I Ґерай прийняв протекторат Османської імперії, стали частими набіги кримських татар на подільські околиці Галичини з метою грабежу та забирання в ясир галицької людності (можна згадати Анастасію Лісовську, славнозвісну Роксолану). Ситуація стала гіршою після прийняття Штефаном III васальної залежності від Османської імперії, а поліпшилась після 1530-х років (зокрема, завдяки діяльності Костянтина Острозького, Яна Амора Тарновського, Бернарда Претвича з розбудови мережі військових укріплень на Волині та Поділлі).

З 16 століття в Галичині виникають братства, які мали не тільки релігійний, а й культурно-просвітницький характер. Найвідомішим було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586 року). На протязі 16-17 століть в Галичині тривав процес національно-культурного відродження. Розквітало українське шкільництво, книгодрукування, література та мистецтво. Паралельно в 1596 році було започатковано справу унії між Католицькою і Православною Церквами. В той час відомими вихідцями з Галичини були: гетьман Петро Сагайдачний, Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, 3ахарія Копистенський, Касіян Сакович, Памво Беринда, Стефан і Лаврентій Зизанії.

А у роки Хмельниччини (Національно-визвольної війни 1648–1657 років) гетьман Богдан Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648, 1655 року), під час яких двічі безуспішно облягав Львів, у якому колись вчився. Проте після «Андрусівського перемиря» 1667 року, Правобережна Україна з Галичиною відходить полякам – Речі Посполитій.

У результаті першого поділу Польщі – Речі Посполитої (1772 року), Галичину включили до складу володінь Габсбургів (у Священній римській імперії, згодом, з 1804 року — Австрійська імперія). Було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли українські етнічні землі (Галичина) та південна частина Польщі з Краковом (Малопольща). З 1786 по 1849 рік, до складу провінції входила також Буковина. «Бабуся» Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, доріг, великих міст, промислу, торгівлі, з бідним цілковито закріпаченим польською шляхтою сільським населенням, тому українське населення Галичини радо привітало окупацію Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути, особливо після таких бездарних поляків, як «русских», які тільки «ротом (балакати)вміють, а не руками і мозком робити! Тому австрійцям, які є частиною великого німецького народу (австрійської мови в природі не існує, німецькою розмовляють), почали розбудовувати Галичину. Урядник Вацлав Коранда, який був чехом, першим звернув увагу уряду на те, що населення Галичини не є польським, і не говорить польською мовою! В 1774 році Йозеф ІІ як співрегент, вперше відвідав коронний край. Після встановлення панування Габсбурґів для господарського та культурного піднесення краю, уряд провів ряд реформ, а саме законом 1775 року, де дідичам було заборонено: «вимагати від селян більше як записано в інвентарії, панщину в неділю, свята, примусову роботу за гроші без згоди селян, монополію корчмаря на горілку». Також було обмежене застосування тілесних кар тощо. Ще уряд видав окрему заборону гнати сільських священиків на панщину, але дідичі почали використовувати їх для двірських робіт. Запроваджувалося нове судочинство, утворювався ряд навчальних закладів для українського населення, відновили діяльність Львівського університету (1784 рік) та Галицьку греко-католицьку митрополію (1808 рік). У листопаді 1781 року Йозеф ІІ видав тимчасовий закон, за яким панщина не повинна була тривати більше 3 днів на тиждень. А в 1782 році було формально скасовано особисту залежність селян від панів, примусову службу на панському дворі, надано елементарні громадянські права, і головне, сільським громадам надали - право самоврядування. А ліквідували панщину законом цісаря Йозефа II від 10 лютого 1789 року. Проте шовіністично налаштовані поляки, отримали від цісарського двору право нагляду за всіма галицькими школами для римо-католицьких (де-факто — польських) консисторій. А через 10 років нагляд за українськими школами було передано греко-католицьким консисторіям.

З відходом до Австрії, Галичина переживає свою «Золоту добу». Австрійці розвивали інфраструктуру та економіку краю, що не робили у свій час поляки. Саме тоді Галичина стає розвивати свою нафто-видобну діяльність. При Австрії, яка є частиною великого німецького народу (для тих хто не знає, австрійської мови не існує, а розмовляють вихідці з племен Баварії – австрійці, саме німецькою), в Галичині виникає етнос – «галицькі німці або австрійці», як «буковинські» та «закарпатські». Які в свою чергу, архітектурно змінили багато галицьких міст на німецький та австрійський стиль. Яскравим прикладом того є Львів, або як кажуть галицькі та всі ми українські німці – Лемберг! Саме Лемберг (Львів) стає в 19 столітті центром відродження ідей української державності. Розвитком української мови, культури, традицій. Дякуючи австрійцям та їхньому толерантному відношенню на відмінну від поляків, галичани отримають право на самоврядування, створення Королівства Галичини та Володимирії, де галичани змогли відкривати україномовні школи, університети та розвивати свою науку і культуру. Але в той час місцеве польське населення, тому старалося перешкодити. Але як не крути, а при австрійцях було краще, аніж при поляках, тому й не дивно, що і донині галичани доброзичливо називають цю не існуючу імперію – «Бабуся Австрія».

У першій половині 19 століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита Михайла Левицького, особливо, утворення «Руської трійці» (1837 року) та видання альманаху «Русалка Дністровая». Революційні події 1848–1849 років («Весна народів») сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848 року), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії! Важливою подією було остаточне скасування панщини в Галичині 1848 року, що сприяло розвитку економіки краю та відродженню національно-культурного життя. Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини (після повстання угорців) в 1867 році, провінція Королівства Галичини та Володимирії - увійшла до складу австрійської її частини (Ціслейтанії). Влада у провінції повністю належала польським аристократам, а до Першої світової війни, постійно існувало українсько-польське протистояння.

В другій половині 19 століття, в регіоні активно розвиваються  українські національно-культурні установи: товариство «Просвіта» (1868 рік), «Літературне товариство ім. Тараса Шевченка» (1873 рік), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл». Працювали видатні українські діячі того часу - Іван Франко, Михайло Павлик, Анатоль Вахнянин, Юліян Романчук та інші. З 1894 року у Львові працював професор Михайло Грушевський. А в освіті, станом на 1911 рік: з 409 професорів університетів українцями були 10, зі 129 професорів політехнік — жодного. Станом на 1914 рік поляки мали 2 університети, 10 торгових шкіл, 200 с/г шкіл нижчого типу, 2 Високі школи політичних наук, 18 державних, 12 — приватних — учительських семінарій.

Від 1848 року українські політичні сили боролися за поділ провінції на українську і польську частини з утворенням окремої української автономної провінції, але до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 року, цього нажаль не було досягнуто. А ще у 1861 році, провінція отримала автономію від австрійського цісаря. Діяв Галицький сейм, послів (депутатів) якого обирали, крайовий виділ і підпорядковані йому органи місцевого самоврядування. Проте, як не крути, а влада в автономному краї належала фактично польським колам. Урядовою мовою в 1867 році стала польська, але галицькі посли сейму, таки мали право виступати і подавати письмові внесення рідною українською мовою.

У роки Першої світової війни в Галичині було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), перше українське військове формування нового часу, яке увійшло в склад австрійської армії та воювало на східному фронті в Галичині, проти царської російської армії. У вересні 1914 року, Російська імперія втілила свою мрію, про яку мріяли все 19 століття і до початку війни у 1914 році – захопити Галіцію (так вони її називали), тобто Галичину, яка для них була ненависним центром відродження України, чого в свою чергу вони не бажали, тому окупація даного регіону це була – «мета Х». Також на території «Галіції» створили - Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке існувало в 1914-17 роках і поділялося на Львівську, Перемиську, Тернопільську і Чернівецьку губернію. Очолювали Галицько-Буковинське генерал-губернаторство російські військові генерал-губернатори Григорій Бобринський у 1914-15 роках і Федір Трепов у 1916-17 роках. Одним з основних завдань російської окупаційної адміністрації, стало нищення «українства» в усіх його проявах — політичному, релігійному і культурному. Проводячи цілеспрямовану антиукраїнську політику, російська окупаційна влада закривала українські школи, періодичні видання, друкарні. Було заборонено продавати і позичати в бібліотеках книжки українською мовою, вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби запроваджувати в школах викладання російською мовою. За постановою російського генерал-губернатора відбувалися масові депортації української інтелігенції в глиб Росії. В перші місяці окупації було заарештовано 1200 і вислано 578 чоловік. Особливо сильних репресій зазнала Українська греко-католицька церква, сотні священиків якої було депортовано до Росії. 2 вересня 1914 року було заарештовано і вивезено спочатку до Курська, а пізніше до суздальської в'язниці митрополита Андрея Шептицького. Але в червні 1915 року, відступаючи, російські війська взяли заручниками близько 700 провідних українських діячів. 22 квітня 1917 року крайовим комісаром Галицько-Буковинського генерал-губернаторства з правами генерал-губернатора, Тимчасовий уряд призначив Дмитра Дорошенка. В серпні 1917 року внаслідок відступу російських військ з західноукраїнських земель, Галицько-Буковинське генерал-губернаторство було ліквідовано.

Також на території Галичини у 1916 році, відбулася найбільша, масштабна наступальна операція Першої світової – «Брусиловський прорив» або «Луцький».  Після поразки Австро-Угорської імперії, точніше капітуляції - 19 жовтня 1918 року у Львові, було проголошено створення Української держави на українських землях Австро-Угорщини, яка 13 листопада 1918 року, отримала назву - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), маючи в складі Східну Галичину, Буковину та Закарпаття, уряд якої 3 січня 1919 року ухвалив закон про Злуку з Українською Народною Республікою. Столицею ЗУНР був Львів і президентом Євген Петрушевич. А урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22 січня 1919 року. На протязі 1918-1919 років, була сформована на основі УСС – Українська Галицька Армія (УГА), яка брала участь в українсько-польській війні. Особливо памятні бої з поляками за Львів (грудень 1918 – січень 1919). Згодом у листопаді 1919 року, керівництво УГА пішло на союз з «білогвардійцями» Денікіна, але не воювали проти УНР, тільки з «більшовиками». А в 1920 році, по суті УГА зникає, а її воїни поповнили ряди ненависної польської армії, у війні проти спільного ворога – «більшовиків» Леніна.

Проте у липні 1919 року, територію Галичини зайняли польські війська під командуванням генерала Юзефа Галлера. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти, ухвалила 15 березня 1923 року. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, що не було здійснено, а викликало спротив переважаючого чисельно українського населення. Крім того, через 20 років (тобто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини. У 1922 році сейм прийняв статут для Галичини, який не був запроваджений в життя. 14 березня 1923 року, конференція амбасадорів у Парижі ухвалила рішення приєднати Галичину до Польщі, при умові надання краю автономного статусу.

Галичина в момент розпаду Австро-Угорщини, як інші її колишні провінції, могла проголосити незалежність, як королівство Галичина. І це королівство, яке з часом могло набути республіканського ладу з обмеженою монархією, за рахунок нафти і газу могло підняти економіку на високий рівень, і стати «східноєвропейською або слов’янською Австрією». Але шанс нажаль був втрачений! Під час війни, так звану «Галіцію» і Львів, хотіли знищити імперські росіяни, і це була перша спроба русифікації Галичини, наступна буде, під час і після Другої Світової, а реалізовуватимуть її уже комуністи.

Період 1919–1939 років, характеризується заходами активної полонізації краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» та друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші. В Галичині внаслідок урядової програми спольщення освіти в 1937 році діяли тільки 352 українські школи, в той час як за часів Австро-Угорщини — 2417.

Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 року, коли на підставі «пакту Молотова-Ріббентропа» радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим. Розпочалися масові репресії проти місцевого населення. У вязницях НКВС на Західній Україні з 1939 по 1941 роки, відбувалися масові вбивства, катування, четвертування людей. Загони НКВС на території Галичини не гребували навіть храмами, використовуючи їх в своїх «цілях», для прикладу - Церква Святої Покрови в Бучачі, де було знайдено останки 148 осіб, в тому числі дітей. В таких умовах 26 жовтня 1939 року, маріонеткові селянсько-пролетарські «Народні Збори Західної України», ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР — Львівську, Станіславську (з 1962 року - Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 році об'єднана зі Львівською). Також здійснювалися чотири масові депортації поляків, українців, білорусів, німців, чехів, та інших з колишніх східних воєводств Речі Посполитої (західних областей УРСР і БРСР). Приблизно колишніх 335 000 польських громадян було виселено в північно-східні регіони європейської частини РРФСР, Казахстан та Сибір і на Далекий Схід. Як мінімум 198 536 осіб було депортовано із західних областей УРСР: лютий 1940 року - 89 062 осіб (приблизно 84,8 % поляків, 13,8 % українців, 1,4 % та інших) вивезених в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Комі АРСР, Сибір та Казахстан). Квітень 1940 року - 31 332 осіб (приблизно 70,6 % поляків, 25,0 % українців, німців та інших) вивезених в Казахстан. Червень-липень 1940 року - 67 049 осіб вивезених в Сибір і на Далекий Схід, та в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Вологодська область, Марійська АРСР, та інші). Травень-червень 1941 року 11 093 осіб (більшість українців, а також поляки та інші) вивезених в Сибір і Казахстан.

Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 років - Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 року її включили до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт. А напередодні, а саме 30 червня 1941 року у Львові, Степан Бандера, лідер ОУН проголошує незалежність України від Союзу. Але Гітлер на наступний день, дав наказ увязнити Бандеру і його побратимів. І саме в цей момент, Гітлер втрачає шанс мати справді надійного і зацікавленого союзника у перемозі над СРСР та Сталіним. Навіть в Києві у вересні 1941 року, солдатів Вермахту зустрічали люди з хлібом та сіллю, як визволителів від тієї «червоної терористичної ненависної більшовицької саранчі»! Якби тоді «Фюрер» дав Бандері проголосити появу української держави, він би (Гітлер) в Україні, Білорусі та Прибалтиці (Литва, Латвія, Естонія) створив би «Другий і Третій Вермахт»! І які справді були би зацікавлені в перемозі над Сталіним, а не той Муссоліні і його «імпотентна» італійська  армія, яка навіть Грецію не змогла окупувати, ще й втративши Албанію в 1941 році. І тоді Гітлеру довелося весною, того же 1941 року, посилати на допомогу італійським імпотентам (і в Першій світовій італійці були поганими вояками) німецькі війська, щоб завоювати Югославію, Албанію і непідступну для «армії імпотентів» Муссоліні – Грецію! Чесно, «Фюрер» не вмів шукати надійних союзників для Вермахту. Проте на території Галичини було сформовано славнозвісну «14 гренадерську дивізію Ваффен СС Галичина»! Ця дивізія проіснувала від 28 квітня 1943 до 8 травня 1945 року. Була сформована виключно з числа галичан та галицьких німців. Гаслом дивізії було: «Meine Ehre heißt Treue», що означає - «Моя честь називається вірність». Одним із ініціаторів створення даної дивізії був саме галицький німець – Альфред Бізанц! Який до речі добре володів українською мовою, знав місцеві звичаї, традиції. Під час Першої Світової служив у австрійській армії на «Італійському фронті». Після того вернувся на Галичину, де поповнив ряди офіцерів УГА, ставши підполковником, а в армії УНР був полковником. Після війни та польського полону, повернувся додому у село Тернопілля.  В 1939 році після окупації Польщі Вермахтом, у Кракові вступив у добровольці. А в 1945 році потрапив у радянський полон та був вивезений в Росію у Володимирську область, де в 1951 році за саботаж робіт був розстріляний. Сама його дивізія «СС Галичина» станом на кінець 1943 року, налічувала 17 тисяч. Мотивацію вояків, які зголосилися вступити до цього формування можна охарактеризувати цитатою одного із бійців: «Я воював не за німців. Ми боролися за незалежну Україну. Знаючи, що таке СРСР, навіть у думках не хотів, щоб червона наволоч топтала рідну землю…» — пояснював Степан Мовчан. Ця дивізія пройшла шлях від Бродів, всю Галичину, Словаччину, Югославію, і завершила свій бойовий шлях в 1945 році у Австрії. Там дивізія перейшла в зону окупації західних військ. Проте є один дуже цікавий факт, а саме - на відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану. А стосовно Галичини (регіону), то ще у воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 році та згодом після війни у 1951 році, радянський уряд віддав західну частину регіону  - Лемківщину та Надсяння Польщі.

Окупувавши в 1919 році Галичину, поляки єдине, що добре зробили – відстрочили радянську окупацію рівно на 20 років! Що дозволило уникнути: «хворих ідей» перших більшовиків-комуністів Леніна, розправу над буржуазією та духовенством, «розкуркулення» селян, депортаціями цивільного населення на Далекий Схід, масову злочинну колективізацію та індустріалізацію, Голодомор, «сталінські репресії» 30-х проти всього і всіх! Більше нічого доброго для даного краю вони не зробили, але хоч за це можна сказати «дякую» Пілсудському, що в 1921 році, під час переговорів з Леніним, не віддав йому Волині та Галичини. Проте даний регіон, як і сусідня Волинь, знову повернулися до політики «масової полонізації», яка була до Австрійської та Російської монархії. А в 1939 році, нажаль з окупацією СРСР, практично всі вище вказані «екзекуції», таки сталися! Але цій окупації судилося не довго бути. Згадуючи старших людей, які пережили і памятали війну, то вони казали: «добрі були перші совєти, бо як прийшли так і пішли!». Бо в червні 1941 року прийшов Вермахт і звільнив Західну Україну від «червоних окупантів». А «з хлібом і сіллю» зустрічав сміливих солдатів Рейху – Київ, який 24 роки (з 1917, бо більшовики вже тоді пробували захоплювати владу на Україні) страждав від «більшовицької саранчі», переживши Голодомор та масові репресії з боку того ненависного грузина – Сталіна! Тому й не дивно чого у солдатах Гітлера, бачили визволителів. А визволителями їх також бачили у окупованій раніше СРСР (1939 рік) Прибалтиці (Литва, Латвія, Естонія), які пережили все те саме, що й Західна Україна та Білорусь у тому же 1939 році. Та й в європейських містах Росії, окупованих Вермахтом, також населення зустрічало «з хлібом і сіллю» німецьких солдатів, які також, як і Київ, пережили масові репресії. І зразу, черговий раз нагадаю для так званих: русскоязичних, прихильників «русского мира», комуністів, «гомосовєтікусів» і так далі, що на просторах визволеної Росії від більшовиків, Гітлером була створена «Мільйонна армія Власова» та славнозвісна дивізія СС «Русланд», що навіть взявши разом УПА (і то вони до 1944 року воювали проти Вермахта, коли Гітлер літом (30 червня) 1941 року, зрадив Бандеру, і не дав створити в Львові української держави), українські дивізії СС Галичина, Нахтігаль і Роланд, в порівнянні з чисельністю бійців Власова, навіть без дивізії «Русланд» - «як кіт наплакав».

Після війни та окупації Червоною армією, на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Проведено колективізацію сільського господарства. На Львівському церковному соборі 1946 року було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву (вийшла з підпілля, тільки в 1989 році). Проте після 1945 року, як і в Галичині, так і по всій Західній Україні відбувся широкий рух опору, який вела Українська Повстанська Армія та збройне підпілля ОУН, проти «червоних окупантів» (тривав рух опору до 1956 року). Як зазначав згодом український історик Василь Расевич: «Майже весь післявоєнний радянський період назва «Галичина» була табуїзованою. Доходило до курйозних випадків. Наприклад, для того, щоб винести в назву монографію про класову боротьбу українців в Австрійській імперії формулювання «Східна Галичина», потрібна була заледве не згода ідеологічного відділу ЦК КП УРСР. В усіх підручниках історії Галичина проходила окремим параграфом під назвою «Західноукраїнські землі в добу…» Майже вся ідеологічна машина працювала на затирання факту існування в минулому багатоетнічного краю, зміщуючи акценти на соціальне протистояння та класову боротьбу. Назву «Галичина» було дозволено вживати виключно в негативному контексті, або пишучи про факти української колаборації з нацистами та про дивізію СС «Галичина». З ліквідаццією і забороною діяльності Української греко-католицької церкви та з проведенням нового церковного-територіального поділу з ужитку зникла ще одна згадка про Галичину, а саме — «Галицька митрополія». У 1960-1970-х роках Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х років, переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина — це український П'ємонт».

Спорт і політика у Львові та Галичині

Також не можу обійти тему спорту у Львові, бо коли політична боротьба не могла продовжуватися на полі бою, у приміщеннях державних органів, організацій, партій, у виданнях політичних, церковних діячів та істориків з журналістами (особливо за Австро-Угорщини та Польщі), то спортивні арени приймали естафету. Взагалі галицький спорт має давню історію, тут відбулися перші в Україні футбольний (1894), хокейний (1905) та ватерпольний (1914) матчі. У кінці 19 сторіччя на території Австро-Угорщини, поширюється так званий «сокільський рух». Перше товариство «Сокіл» було створено 1862 року у Празі – Мирославом Тиршем, який був панславістом і виступав за звільнення словян з під влади Австро-Угорщини, Німецької та Російської імперії, та обєднання в одну словянську державу (про це детально описано в моїй статті – «Словянська імперія»). Згодом подібні клуби виникли у всіх словянських країнах. А в 1867 році у Львові, поширюється «Сокільський рух», зі своїми вище вказаними політичними ідеями, але це був «польський Сокіл», а український, також виник у місті Лева, проте у 1894 році. У Львові польська влада міста відразу встановила свій контроль, над місцевим осередком українського «Сокола». Товариство «Сокіл», яке було політико-спортивно-воєнізованого характеру, але швидко здобуло прихильність української молоді й 1902 року, налічувало понад 900 осередків і об'єднувало близько 33 000 осіб по всій Галичині та Буковині. Саме українські «соколята» під час Першої світової поповнять ряди «УСС», а під час «національно-визвольних змагань», ряди армій УГА та УНР. А під час Другої Світової ряди УПА та дивізії СС «Галичина».

Після окупації Галичини Польщею у 1919 році, львівська футбольна команда «Погонь» - 4 рази вигравала чемпіонат Польщі з футболу, національна збірна Польщі, деякі ігри проводила у місті Лева, за національну команду регулярно грали гравці із львівських клубів. У 1927-28 роках у спортовому товаристві «Україна» створено секцію хокею. Серед засновників хокейної команди були, зокрема брати Труші: Мирош і Роман — сини відомого художника Івана Труша. Львівський хокейний голкіпер Микола Скрипій, одним з перших в історії почав використовувати захисну маску для обличчя — ще у 1933 році. Він сконструював її з військового шолома, причепивши спереду дротяну маску.

Після Другої Світової та окупації СРСР, славнозвісні львівські «Карпати» у 1969 році, стали єдиним футбольним клубом з нижчої ліги, який здобув Кубок СРСР з футболу. У 1970-х роках «Карпати», були єдиним клубом вищої ліги СРСР, футболісти якого розмовляли українською мовою! У квітні 1990 року саме на львівському стадіоні «Україна» вперше на теренах УРСР, сезон було відкрито підняттям синьо-жовтого прапора та гімном «Ще не вмерла Україна»! Тому футбол для Львова став тим політичним та мовним протестом.

Нині при незалежній Україні, футбольна команда «Погонь Львів» (4-разовий чемпіон довоєнної Польщі), яка була заборонена «совєтами» у 1939 році. Була відновлена у січні 2009 року, за сприянням Генерального Консула Республіки Польща у Львові Гжегожа Опалінського. Нині даний клуб виступає в прем'єр-лізі Львівської області. Чемпіон Львова 2010 року. Цей клуб нині, це втілення духу – «польського Львова».

Також слід згадати, що історія олімпійського руху у Львові, розпочалась у 1912 році, коли першим олімпійцем-львівянином (Олімпіада 1912 року у Стокгольмі, Швеція) став спринтер Владислав Понурскі (Понурський), який змагався у бігу на 200 та 400 метрів. До речі він був етнічним поляком та членом славнозвісної «Погонь Львів».

«Галицька Каліфорнія» або «як Галичина завдяки нафті та газу мала бути українськими ОАЕ»

Нафтопрояви в Українських Карпатах місцеве населення спостерігало ще з давна. В Україні нафту вперше почали видобувати на Прикарпатті в 16 — на початку 17 століття (для порівняння — в Російській імперії промислове видобування нафти розпочато в 60-х роках 19 століття в районі Баку, Азербайджан). Перша згадка про карпатську нафту зустрічається в літературі 1617 року. На старовинному промислі Слобода Рунгунська її добували в 1711 році. На початку 19 століття нафтові поклади, було відкрито в смузі від Добромиля через Дрогобич до Кут і далі до Румунії. Бориславське нафтогазове родовище почали розробляти в 1854 році. У 1865 році в Бориславі функціонувало близько 5 тис. ям глибиною 35-40 м. У 1855-65 роках вартість щорічного видобутку нафти та озокериту в Галичині оцінювалася в 15 млн золотих. У 1865 році за межі Галичини вивезено 150 тонн нафти. У 1870 році видобуток нафти у Бориславі досяг 10,6 тис. тонн. Тут діяло близько 800 дрібних підприємств, на яких працювало майже 10 тисяч робітників. Розширюється нафтовидобуток і на Станіславщині. У 1871 році в Слободі Рунгурській, що біля Печеніжина, закладено шахту, яка давала нафту. У 1886 році, у Бориславі розпочато буріння свердловин механічним ударним способом. Пробурено перших 9 свердловин з добовим дебітом 4 тонни. У 1893 році у Бориславі вперше розпочато буріння свердловин канатним способом. Вже у 1894 році перші свердловини дали до 150 тонн нафти на добу. Глибина свердловин досягає 800 метрів і більше. Деякі свердловини дають фонтани до 3 тисяч тонн нафти на добу з глибини понад 1000 метрів. Перші нафтопереробні заводи в Україні виникли на Прикарпатті — у Бориславі, Львові, Дрогобичі, Надвірній. Перша нафтова лампа публічно спалахнула і засвітилася 30 березня 1853 року в аптеці Петра Мікуляша, а потім 31 липня 1853 року у львівському шпиталі де вночі, цього ж дня, за допомогою освітлення нафтових ламп, була вперше у світі проведена складна хірургічна операція лікарем Загорським, пацієнтові Владиславові Холєцкому. Відтоді почалося використання в різних технічних цілях як самого нафтового дистиляту, так і інших продуктів переробки нафтової ропи. А найбільший видобуток і переробка нафти та озокериту здійснювався у місті Бориславі та його околицях, і завдяки цим мінералам Борислав із середини 19 століття став всесвітньо відомим, найстарішим, найбільшим і єдиним у Європі промисловим центром нафто-озокеритної промисловості.

«Галицька Каліфорнія» — Борислав приваблювала підприємців з усієї Європи і світу. Видобуток нафти зростає. У 1906 році у Бориславському нафтовому районі було видобуто 562 тис. тонн нафти, а в 1909 році — понад 1,9 млн тонн. У 1908 році фірма «Холендерський нафтовий синдикат» побудувала унікальну свердловину «Ойл-Сіті» (Бориславське нафтове родовище). 13 червня вона дала нафту з глибини 1016 метрів. Дебіт свердловини зростав до 3000 тонн нафти на добу, що було максимальним видобутком на одну свердловину. Якщо в період 1890–1893 років в цілому по Галичині видобували понад 90 тис. тонн нафти, то в 1894 році — понад 130 тис. тонн, у 1895 — понад 210 тис. тонн, у 1896–1900 роках — 310–330 тис. тонн, у 1902 році — понад 570 тис. тонн, у 1903–1906 роках — 700–800 тис. тонн, у 1907 році — понад 1170 тис. тонн, у 1909 році — понад 2 млн тонн.

Після 1919 року на Прикарпатті створили ряд акціонерних товариств з видобутку й переробки нафти: «Малопольське нафтове товариство», «Польська спілка з реалізації нафти», фірми «Борислав», «Вакуум», «Карпати», «Франко-Полонія» та інші. Господарями цих товариств та фірм були американські, англійські, французькі та німецькі підприємці. Але з часом видобуток нафти зменшується. В Бориславському нафтовому районі у 1913 році було видобуто понад 1 млн тонн нафти, а в 1938 році — тільки 0,5 млн тонн. У цей час на Галичині діяло близько 40 нафтопромислів, 4100 свердловин. Після 1939 року промислові підприємства нафтогазо-озокеритової галузі були націоналізовані «совєтами» і підпорядковані тресту «Укрнафтовидобуток» (управління в Бориславі).

Під час ІІ Світової війни, наприкінці вересня 1939 року Червона Армія вийшла на демаркаційну лінію. 26 вересня Микита Хрущов відвідав стратегічні нафтопромисли та промислові підприємства в місті Бориславі. А 27 вересня для переговорів про остаточну лінію кордону між СРСР і Німеччиною до Москви знову прибув Ріббентроп. У ході розмов порушувалася справа про деякі ділянки території Західної України. Так, Ріббентроп, покликаючись на дефіцит у Німеччини нафтопродуктів, запронував передати їй Дрогобицько-Бориславський нафтоносний район. Сталін визнав цю пропозицію неприйнятною, мотивуючи свою позицію тим, що українське населення «наполегливо претендує на цю територію». Але він висловлював готовність взамін постачати Німеччині нафтопродукти в обсязі 300, а потім і 500 тис. тонн на рік. У кінцевому підсумку було досягнуто домовленності про те, що додаткові радянські поставки нафтопродуктів Німеччині сягатимуть річного виробництва Дрогобицько-Бориславського басейну, при цьому одна половина цього обсягу мала вивозитись до Німеччини безпосередньо з цього басейну, а друга — з інших нафтоносних районів СРСР.

Від 23 червня 1941 року радянська влада, відступаючи, знищила нафтову промисловість краю. Було вивезено обладнання, знищено рафінерії, спалено сотні нафтових свердловини, нафтові збірники, затоплено озокеритну шахту в місті Бориславі й знищено 2 шахти в місті Старуні, зруйновано багато інших об'єктів нафтогазової промисловості. Страти наприкінці червня 1941 року становили 50 млн злотих згідно з паритетом 1939 року. Також і під час німецької окупації нафтогазову промисловість було націоналізовано. У так званому Генеральному Губернаторстві, або дистрикті Галичина, від 22 вересня 1941 року було створено окреме гірниче управління в  Львові з різними відділами й інспекціями так звані «Betriebsinspektion» у містах: Станіславові (сучасний Івано-франківськ), Дрогобичі, Бориславі, Стрию, Надвірній та з січня 1943 року у Калуші, і які входили до складу фірми «Beskiden Erdöl — Gewinnungs Gesellschaft m.b.H.». До грудня 1941 року німецька влада зуміла ввести в експлуатацію близько 80 % нафтових свердловин. На початку 1942 р. було завершено будівництво газопроводу з Дашави до Стальової Волі (Польща) довжиною 217 км. З 12 жовтня 1942 року, розпочала діяльність новостворена фірма під назвою «Karpathen ÖL A.G.» у Львові, до складу якої входила нафтогазова видобувна та переробна промисловість Галичини. Здійснювалася сейсмічна розвідка та пошукові роботи. 30 березня 1944 року було ухвалене спеціальне гірниче право для Генерального Губернаторства. У серпні 1944 року, після повторного встановлення радянської влади в Західній Україні, відновили роботу другий, четвертий, восьмий і дев'ятий нафтопромисли в Бориславі, п'ятий — у смт. Східниці та третій, що об'єднував Устрики, Чорну та Стрільбичі. Також у серпні 1944 року, ухвалою Народного комісаріату нафтової промисловості СРСР було організовано управління «Укрнафтокомбінат» у Львові, який об'єднав видобуток нафти й газу та їхнє переробляння. В 1945 році систему керування підприємствами комплексу було реформовано за галузевою засадою. На базі управління «Укрнафтокомбінат» було створено: Державне об'єднання «Укрнафта» в Львові з відділами у Бориславі, а пізніше Державне об'єднання «Укрнафта» знаходилось в Дрогобичі та столиці України — Києві. Трест «Укрнафтозаводи» — в Дрогобичі та трест «Укргазвидобуток» — у Стрию. 11 червня 1945 року почав діяти в Бориславі навчально-курсовий комбінат Державного об'єднання «Укрнафта».

У 1946-47 роках побудували газопроводи «Дашава-Калуш-Галич-Добовці», «Бендери-Станіслав» 115 км завдовжки загалом, продуктивністю — 500 тис. м³ на добу. А в жовтні 1948 року було введено в дію магістральний 500 км газопровід «Дашава-Київ», що його споруджували протягом 1946-48 років. Прокладено 534,4 км труб. Продуктивність газопроводу — 5,4 млн м³ на добу, на той час найдовший газопровід в Європі, у 1951 році його подовжили (через Брянськ) до Москви (Дашава — Москва 1530 км завдовжки), а згодом побудовано ще й з Дашави до Мінська й через Вільно до Риги. З території тієї таки України вперше у світі стали постачати на вивіз природний газ — до Польщі від 1944 року. Газу з родовищ Львівщини вивозили за кордон через газопровід Опари-Самбір-Перемишль-Стальова Воля (210 км завдовжки, 300 мм у попереку), який було збудовано під час німецької окупації та реконструйовано силами «Укргазу» протягом 1944–1945 років. За короткий термін було відпрацьовано технологію міждержавної передачі газу та збудовано пункт передачі газу в селі Дроздовичах Мостиського району Львівської області. Перепомповувати нафту територією України до Чехословаччини стали 1962 року. Від 1967 року український газ стали подавати до Чехословаччини, пізніше — до Австрії. У 1950 році дала нафту перша потужна свердловина в Долині. В 1952 році тут утворено нафтовидобувне підприємство «Долинанафта». За 1950-55 роки видобуток нафти в Долинському нафтовому районі зріс у 20 разів. У 1953 році на основі Битківського нафтопромислу і Надвірнянської нафторозвідки створено Битківську контору буріння, а в 1957 році нафтовидобувне підприємство «Надвірнафта». Всі підприємства галузі увійшли у об'єднання «Укрнафта». В 1969-72 роках проведена реорганізація об'єднання «Укрнафта».

У середині 60-х років 20 століття, видобуток нафти на Прикарпатті досяг максимуму. Подальше зниження видобутку — закономірний процес, пов'язаний з вичерпанням запасів. З 1966 року застосовуються нові методи заводнення, циклічного витиснення водою нафти з продуктивних пластів. Починаючи з середини 90-х років 20 століття, пошуково-розвідувальні роботи на Прикарпатті різко скорочені, що зумовлено кризою економіки країни.

Якби Галичина зберегла своє королівство після розпаду Австро-Угорщини та здобула незалежність, вона би була по економічному потенціалу та розвитку, як та же Австрія! Потрібно було по прикладу чехів, словаків та югославів звертатися до Ліги Націй та Австрії про офіційне визнання Королівства Галичини, а не перейменовувати у ЗУНР, яке ніхто не визнавав, що спровокувало поляків та йти на об’єднання з УНР, що спровокувало більшовиків зазіхнути на галицьку нафту. Австрія допомогла галичанам розвинути нафто-видобну інфраструктуру, а Польща і СРСР тільки качали нафту до самого спустошення запасів. Дякуючи місцевій нафті, СРСР на ній заробляв гроші та збагачувався, постачаючи її на Захід, і ніякої компенсації, ні від поляків і ні від «русских» не буде, які забули і не згадають даний факт!

«Галичина при незалежності України»

Галичина в незалежній Україні, досі має спадщину від СРСР, а саме коли радянська влада індустріалізувала Львів та весь регіон, звівши ряд промислових гігантів. Особливо у «місто Лева» в 1950-х і особливо у 1960-х роках масово переселяються українці з навколишніх сіл, паралельно їм підселяли «русских», щоб зробити – «русский Львов». І це досі, нажаль відчутно, які своїм «язиком», псують галицький Львів! Також було збудовано великі спальні райони, як-от Сихів, Рясне, Збоїща, на вулицях Любінській, Науковій, та інші. У Львові вкотре змінилося населення. Тепер він став найбільшим україномовним містом (близько 80 % мешканців) і центром національно-визвольного руху, який привів до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Тепер Львів залишається великим регіональним центром. Хоча місто поступово втрачає значення промислового центра, тут залишився великий освітній потенціал, розвивається сфера послуг, зокрема, туризм, як і у всьому регіоні. У 2006 році місто відсвяткувало своє 750-річчя. У 2012 році, Львів був одним із приймальних міст Чемпіонату Європи з футболу, в майбутньому місто планує подавати свою кандидатуру на проведення Зимових Олімпійських ігор.

Про українську Галичину часів незалежності, можна сказати цитатою українського публіциста Миколи Рябчука: «Галичина, поза сумнівом, є однією з тих символічних „останніх територій“, що їх боронить і боронитиме від агресивного (пост)совєтизму … уся прозахідна українська інтелігенція. Для кожного з них Галичина є тим клаптиком України, котрий здатен, — завдяки своїй польсько-австрійській спадщині — певним чином легалізувати європейські амбіції усієї країни.» Також слід згадати цитату греко-католицького священника та історика Ісидора Нагаєвського: «Галичина, будучи в сфері західного культурного впливу, вже в давні часи відігравала роль „українського вікна“ в Західну Європу. Це й було причиною того, що Львів став першим вогнищем української культури ще до революції Богдана Хмельницького і звідси почалось культурне й національне-політичне відродження всього українського народу». Але є одна цитата українського політолога, яка до речі демонструє всю ситуацію з теперішньою Галичиною або «Галичиною української незалежності», а саме Тараса Возняка: «Альтруїзм галичан призвів до того, що вони постійно будують Україну, але втрачають Галичину».

Продовжуючи ідею думки Тараса Возняка, тепер я, будучи українським німцем, напишу особисто свою цитату, яка підсумує висновки про вищевикладену історію формування Галичини та галичан, як окремого українського регіону та етносу: «Галичина від Середньовіччя до розпаду СРСР була «полум’ям» ідеї української державності та права на існування української нації. Постійно «палаючи» поміж всіх інших європейських націй та «підпалюючи» всіх недоброзичливців, які посягали на українську землю, була тим нагадуванням, що першочергове право на неї має – українська нація! І досягнувши своєї мети та дочекавшись незалежності – України, попри всі спроби поляків та росіян знищити її – Галичину, яка їм на зло, не дала погубити українську націю. Тепер незалежній українській владі, потрібно дбати про своє «ядро» державності, зберігаючи його самобутність, етнічність, культуру, діалекти, яке колись берегло все – українське!»

Нажаль нині Галичина, уже при незалежній Україні поступово втрачає свою самобутність. Не дарма кажуть, що виконавши всі цілі у житті, можна спокійно йти помирати. Але попри досягнуту та бажану незалежність, Галичину ще чекають нові виклики. Боротьба зі спадщиною СРСР, ще не закінчилися, Київ, який був столицею «колиски українців» – Київської Русі, ще й досі по своїй суті – «русский». Та який ще не оговтався після «300 – літнього рабства» Росії, на яке його і всю Наддніпрянську Україну підписав славнозвісний – Богдан Хмельницький! Україна здобула незалежність, але її ще потрібно відстояти, а ідеологічно це може Галичина, яка сотні років боролася за ідею незалежності українців, як на папері, так зі зброєю в руках! Так і нині багато галичан, починаючи з АТО в 2014 році, кинулися захищати «русскоязичний», але український Донбас від посягань «брудних рук» Кремля та «русских»! І всі свідомі українці повинні жити принципом – «ні клаптику української землі» та продовжувати боротьбу за Донбас і Крим, бо на прицілі – незалежність України та існування її нації! Жаль тільки, що в Україні не має такої національної пропаганди, яка була у Німеччині при Гітлері.

Коментарі

mart mart 00:51
0
автор багато назбирав інфи
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі