Вівторок, 19:53, 28.04.20

Рейтинг
6 0
Переглядів
1938

0
0
У цій статті згадуються
Віктор Ющенко
Політик
Михайло Бродський
Держслужбовець

 

«Дивізія СС Галичина – невизнані герої Україною, яких врятував Ватикан, а прихистили США та Канада»

Сьогодні виповнюється 77 років з моменту створення славнозвісної «14 гренадерської дивізії Ваффен СС Галичина». В Україні і досі точаться дискусії стосовно «Дивізії», тобто чи були вони борцями за Україну, чи ні. Звичайно у кожної сторони є свої явні аргументи з приводу цього питання. Але якщо згадати питання, стосовно відношення до УПА в Україні (Української Повстанської Армії), які в роки Другої світової, воювали на два фронти: проти Вермахту (1942-1944), після того, коли Гітлер літом 1941 року у Львові, не давши втілити у життя, проголошену Бандерою – Українську державу та її союз з Німеччиною. Та боротьба спочатку з радянськими партизанськими загонами та польською «Армією Крайовою» (1942-1944), і війна безпосередньо з окупантами - «Червоною армією» (1944-1955). УПА воюючи проти Гітлера і Сталіна, боролися справді за незалежну Україну, але все одно для багатьох українців вони залишаються – «фашистами и пособниками Гитлера», як зазначала радянська пропаганда. Тому з дивізією «СС Галичина» все складніше! Але слід задуматися, чому за так званих українських (галицьких) націоналістів та патріотів, вступився Ватикан, який порекомендував «союзникам» (США, Британії) не видавати СРСР бійців Дивізії, на відмінну від всіх інших колишніх громадян Союзу, які воювали у лавах Вермахту! Та ще й дозволивши колишнім бійцям «СС Галичини», осісти в США та у Канаді. Тому слід згадати цю сторінку української історії та політичної боротьби!

Процес формування дивізії «СС Галичина», ще розпочався у березні 1943 року, коли губернатор Дистрикту «Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер, який прихильно ставився до українського національного руху, налагодив співробітництво з Українським Центральним Комітетом (Українські Представники, один із відомих Володимир Кубійович) і попросив дозвіл на формування поліційного полку «Галичина». Генріх Гіммлер підтримав ініціативу Вехтера та запропонував у подальшому розгорнути полк у дивізію. Створену у Львові для цієї мети Військову Управу, очолив галицький німець Альфред Бізанц, який до речі добре володів українською мовою, знав місцеві звичаї, традиції. Під час Першої Світової, Бізанц служив у австрійській армії на «Італійському фронті». Після того вернувся на Галичину, де поповнив ряди офіцерів УГА, ставши підполковником, а в армії УНР був полковником. Після війни та польського полону, повернувся додому у село Тернопілля.  В 1939 році після окупації Польщі Вермахтом, у Кракові вступив у добровольці. А в 1945 році, потрапив у радянський полон та був вивезений в Росію у Володимирську область, де в 1951 році за саботаж робіт був розстріляний.

У переговорах з Отто Вехтером представники української сторони наполягали на виконанні таких вимог: Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у назві, зовнішніх відзнаках і у командному складі. Моторизація дивізії до такого ступеня, щоб вона мала всі види зброї, включаючи танки. Дивізія в цілому та її окремі частини не можуть використовуватися проти власного народу. Проте за рішенням Гіммлера, дивізія не мала права носити назву «українська», вона повинна зватися «галицькою» і складатися з жителів тієї країни, яка раніше належали Австрії, тобто з «австрійських галичан». Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою дивізії став «галицький лев». Всі командні пости від батальйону і вище тимчасово передавалися німцям. Гаслом дивізії було: «Meine Ehre heißt Treue», що означає - «Моя честь називається вірність».

Багато істориків зі спогадів самих бійців дивізії, зазначали, що вступаючи до лав німецьких збройних сил, українці розраховували на те, що там отримають військову підготовку і зброю, необхідні для реалізації національної ідеї шляхом боротьби за самостійну соборну Україну. Як згадував один із воїнів «Дивізії» Степан Мовчан: "Багато дивізійників робили саме такий вибір, тому що не бачили перспективи в УПА. У них не було ні достатньої зброї, ні відповідної військової підготовки. Партизанський рух потребував підтримки якоїсь країни. А такої допомоги в УПА не було. Так думали не лише ми, так було і в Прибалтиці. Історія як для українців, так і для прибалтів, воюючих у СС «Вікінг», була дуже схожою, але закінчилася по-різному». Але країни Прибалтики, зокрема Естонія і Латвія, визнали свої дивізії СС, ще на початку 90-х років минулого століття і прирівняли у правах до ветеранів. Тому постала необхідність надання такого статусу галицьким дивізійникам у сучасній Україні, а й консенсусу в суспільстві з цього приводу.

Офіційно Українську дивізію СС «Галичина» було створено 28 квітня 1943 року після того, як німецькі війська зазнали поразки у Сталінградській битві. Набір добровольців розпочався у травні. Для проведення цієї акції був організований окремий комітет із колишніх старшин УГА під назвою «Військова Управа», головою якої став Альфред Бізанц, галицький німець, колишній полковник УГА, а секретарем — сотник УГА Осип Навроцький. 18 липня 1943 року у Львові відбувся парад рекрутів до дивізії СС Галичина. На ньому виступив з промовою губернатор Галичини доктор Вехтер. Цивільне населення прощалося з добровольцями. Після параду добровольці поїхали потягом на вишкіл. Командиром дивізії було призначено бригадефюрера СС Вальтера Шиммана, якого змінив 20 листопада 1943 року бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг, колишній офіцер таємної поліції, пізніше командував полком у єдиній дивізії поліції на фронті (4 Ss-Polizei-Panzergrenadier Division). Дивізія увійшла до складу «Waffen-SS» разом з іншими національними формуваннями, але для неї було зроблено виняток і «Галичина», єдина з усіх різнонаціональних дивізій СС, отримала опіку католицьких, а потім і православних священиків. Сформована дивізія була як напівмеханізована, але не як «Panzergrenadierdivision». Обіцянку використовувати українців тільки на східному фронті, також не до кінця виконано. Українська сторона погодилася на всі ці обмеження, вважаючи їх тимчасовими і такими, що будуть зняті після того, як дивізія покаже себе у боях. Набір добровольців проводився у травні-червні тільки серед українців, що проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники інших регіонів, наприклад, так званий Волинський легіон, і навіть полонені червоноармійці.

Станом на 18 червня 1943 року - записалося 84 тисячі добровольців, 52 тисячі з яких пройшли медкомісію, але у дивізію зараховано тільки 13 тисяч. Після комісування тих, що захворіли, та тих, що отримали «бронь», чисельність майбутньої дивізії становила 11,5 тисяч осіб, і у листопаді 1943 року додатково призвано ще 6 тисяч, так що в навчальні табори відправили 17 200 осіб. Після наближення фронту бажаючих записатися до дивізії стало набагато більше, тому що молоді залишалося або бути мобілізованим до Червоної Армії, або «йти до лісу» (у лави УПА). Тому із добровольців сформували ще п'ять поліційних батальйонів. Мотивацію вояків, які зголосилися вступити до цього формування можна охарактеризувати цитатою одного із бійців, того же Степана Мовчана: «Я воював не за німців. Ми боролися за незалежну Україну. Знаючи, що таке СРСР, навіть у думках не хотів, щоб червона наволоч топтала рідну землю…». Належність до німецьких збройних сил зовсім не означала, що дивізійники поділяли ідеологію націонал-соціалізму. Як правило, це були українські патріоти, які вбачали в дивізії ядро майбутньої української армії. Їхній світогляд і цінності визначалися ще й тим, що вони були здебільшого віруючими людьми, у дивізії були свої капелани (по одному в кожному полку), які опікувалися релігійними потребами військовиків.

Під час навчань, особлива увага приділялася освоєнню трофейної радянської зброї, яку привезли з фронту. Навчання відбувалося за допомогою перекладачів. Рекрути самі прибирали приміщення, у яких проживали. Для виконання всіх інших господарських робіт використовувався спеціальний обслуговчий персонал. За словами Степана Мовчана, добровольців добре харчували, втікати ніхто не збирався. Атмосфера між військовими була доброзичливою, щотижня вони отримували платню в розмірі 10 марок. Це була невелика, та все ж підтримка в ті скрутні часи. 17 червня 1943 року колишні офіцери та підофіцери першими відправилися на перепідготовку: піхотинці — в Лешани, артилеристи — на полігон в Бенешов у Чехії, піхотні артилеристи — в Бреслау-Лісса в Сілезії. 18 червня транспорт відправився також у Брно і на польський військовий полігон «Гайделягер» біля Дембиці, куди через два тижні доставили вже обмундированих рекрутів із Брно. За статутом, дивізія мала складатися із 480 офіцерів, 2587 підофіцерів і 11 622 стрільців, разом — 14 689 осіб. На 20 вересня реально дивізія складалася з 261 офіцера, 673 підофіцерів і 11 967 стрільців, разом — 12 901 осіб. Після закінчення рекрутської перепідготовки і прийняття присяги в Гайделягері найздібніших рядових скерували до підстаршинських шкіл. Відчувалася нестача українських командних кадрів, тому дивізійний штаб домігся дозволу вислати в офіцерські школи кількасот молодих кандидатів, що не мали бойового досвіду, необхідного в таких випадках. У травні 1944 року відібрані поїхали на курси до Чехії. Всі, що пройшли перепідготовку, дістали відповідні звання, що не завжди відповідали тим, які вони мали в інших арміях. Найвище звання майора отримали: командир дивізіону важкої артилерії артполку Микола Палієнко і Євген Побігущий — командир 29-го піхотного полку. Військовий вишкіл проходив у одному з навчально-тренувальних таборів у австрійському Тіролі (муштра, вправи зі зброєю, марш удень і вночі).

На початку лютого 1944 року в Гайделягері була сформована бойова група, яка трьома ешелонами виїхала до України і включилася в бойові дії у північно-західній частині Галичини і Холмщини, а через місяць повернулася до дивізії, яка на той час вже була переведена до Нойгаммеру для завершальної частини формування. У травні 1944 року дивізію відвідав Генріх Гіммлер, який тоді вперше назвав добровольців не галичанами, а українцями. Гіммлер залишився дуже задоволеним бойовою підготовкою дивізії, і у промові закликав «кріпити у боях дружбу українського та німецького персоналу дивізії». 28 червня 1944 року за наказом командувача групою «Північна Україна» генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізія була введена до складу 13-го корпусу 4-ї танкової армії, яка тримала оборону 160-км відтинку фронту біля міста Броди. Дивізія «Галичина» зайняла другу (запасну) лінію оборони фронту довжиною 36 км. На фронт Дивізія була відправлена в неповному складі і ввійшла в бойові дії на фронтовому відтинку під Бродами, маючи понад 11.000 вояків. Водночас 8.000 українців (з пізніших наборів до Дивізії, головно першої половини 1944 року) були ще у вишкільних таборах, а більше 1.000 вже вишколених вояків — у старшинських школах.

«Бродський котел»

Бойове хрещення «Дивізії» відбулося під час так званого – «Бродського котла», який був з 13 по 22 липня 1944 року, біля міста Броди Львівської області між 13-м корпусом 4-ї танкової армії Вермахту, до складу якого входила 14-та гренадерська дивізія СС «Галичина», та радянськими військами 1-го Українського фронту. Станом на 13 липня 1944 року, лінія фронту в Західній Україні проходила лінією Ковель—Тернопіль—Коломия. Німецьке командування віддало наказ про будівництво трьох ліній укріплень, з яких через стрімкий наступ радянських військ було побудовано лише дві. З квітня до червня 1944 року, радянське командування перегрупувало частини Червоної Армії по всій ширині п'ятисоткілометрового фронту з метою підготовки стратегічної наступальної операції, яка отримала назву Львівсько-Сандомирська наступальна операція. Метою операції було оволодіння Західною Україною та Південною Польщею. Згідно із задумом операції, передбачалося завдання двох концентрованих ударів, з метою прориву німецької лінії укріплень: удар 3-ю гвардійською та 13-ю арміями з півдня Волині в напрямку на Рава-Руську, і удар 60-ю та 38-ю арміями з району Тернополя в напрямку Львова. Після прориву фронту, до коридорів мали ввійти бронетанкові та механізовані дивізії з метою оточити та знищити німецькі війська в районі міста Броди. План був затверджений командуванням 1-го Українського фронту 10 липня. Початок здійснення наступу призначено на 13 липня.

На обороні стояла німецька група армій «Північна Україна» зі штабом у Львові. Вона була значно послаблена, адже німецьке командування перекинуло 6 дивізій на білоруський фронт. У квітні 1944 року пост командувача «Північної України» перейняв від генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна генерал-фельдмаршал Модель. Успішні військові операції радянських військ в Україні та Білорусі призвели до значних втрат Вермахту. Нестача людської сили на фронтах змусила німецьке командування спрямувати на фронти ваффен-дивізії СС. У травні в Нойгаммері завершилося формування 14-ї гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина». 28 червня 1944 року за наказом командувача групою «Північна Україна» генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізія була введена до складу 13-го корпусу 4-ї танкової армії, яка тримала оборону на 160-кілометровій ділянці фронту біля міста Броди. Дивізія «Галичина» зайняла другу (запасну) лінію оборони фронту довжиною 36 км. Бойовий склад Української дивізії не перевищував 12 500 вояків. Сили німецьких частин, які не встигли залишити фронту, становили до 2 500 вояків, а ті частини, що відступали, вже не відзначалися бойовою міццю. Перед початком битви ХІІІ корпус нараховував лише 50 танків (жодного — в розпорядженні дивізії) і не мав прикриття з повітря. Від полонених бійців Червоної армії українцям стало відомо, що Конєв планував захопити Українську дивізію в полон і використати її полонених вояків під час заходів, які мали проводитися на святі «визволення» у Львові та Києві.

Згідно з планом, 13 липня 1944 року, після артилерійського обстрілу та бомбардування німецьких позицій, війська 1-го Українського фронту перейшли до наступу на львівському та рава-руському напрямках. Наступ 3-ї гвардійської та 13-ї радянських армій у напрямі на Раву-Руську не мав серйозних ускладнень для Червоної армії й проходив успішно, позаяк відбувався поза лінією оборони дивізії, і аж у глибокому тилу наступальні радянські армії фланговим ударом замкнули кільце оточення дивізії. Значно складніше для радянських армій розвивався наступ 60-ї та 38-ї армій у напрямку на Красне — Львів. Після майже цілоденної артилерійської підготовки та запеклих бомбардувань, радянським військам вдалося зрушити частини Української дивізії з їхньої лінії оборони. Але в цей самий день ситуація стабілізувалася: зайнявши нові позиції, частини дивізії провели цілу низку сильних контрударів. Однак становище частин дивізії було вкрай важким. Вона зазнавала великих втрат від повітряних ударів на її позиції, а танкові колони намагалися оточити поодинокі підрозділи Дивізії. 14 липня 30-й полк Дивізії займає позиції між. с. Лукавець і Колтів, другу атаку після обіду відбили і відкинули супротивника.

Не змігши одразу прорвати оборону, Конєв спрямував до бою оперативні резерви — 69-ту механізовану бригаду зі складу 3-ї гвардійської армії, а потім 15-й корпус під командуванням генерал-майора П. В. Тертюшного. Урешті-решт, 60-й армії вдалося створити так званий «Колтівський коридор», довжиною 20 км та шириною близько 6 км, завдяки якому до прориву почали просуватися частини 3-ї гвардійської, а потім і 4-та танкова армія з метою зламати оборону на лінії Сасів — Золочів. Перед наступом радянських танків проводяться інтенсивна артилерійська підготовка й авіаційні удари. Упродовж п'яти годин було здійснено 2 000 нальотів, у тому числі 1 500 нальотів бомбардувальників. Унаслідок дій військ Конєва 17 і 18 липня перед 13-м корпусом німців постала загроза оточення, і «Галичина» була кинута на різні ділянки для ліквідації небезпечного становища. Важкі бої тривають 17 і 18 липня. Через контрудари 17-го та 18-го липня, танкова армія Лелюшенка була зупинена та скована боєм. Але після запеклих боїв, 3-тя танкова армія змогла прорвати оборону частин дивізії, просунувшись на захід, 19 липня замкнути Дивізію в оточення в районі Бузька. 18 липня радянські війська продерлися крізь загороджувальні укріплення, зайняли Броди і відтяли рештки 4-5 дивізій, що були знищені впродовж наступних п'яти днів із втратами для німців 45 тисяч вбитими й полоненими. В той час німецьке командування було проінформоване про наявність відділів УПА в районі Бродів. 15 липня, коли німецьке угруповання опинилося на межі знищення, було здійснено спробу зв'язатись з повстанцями для спільних бойових дій проти Червоної Армії, однак часу на координацію дій уже не було.

Як результат упродовж 17-22 липня вершилися запеклі бої під Бродами за участю дивізії СС Галичина. Вона опинилася разом із XIII німецьким корпусом усередині оточувального маневру Червоної Армії. З 11 тисяч офіцерів і вояків дивізії лише, приблизно 3 тисячі вирвалися і дістались на захід. Решта потрапила до полону, загинула або перейшла до лав УПА. Дивізія втратила до 70% складу, в той час, як німці цілими частинами здавалися до полону. Після жорстоких боїв під Бродами 22 липня, 13-й корпус припинив існування. Тим не менше, більшість складу «Галичини» разом із рештками Вермахту мужньо чинили опір більшовикам, скувавши в одному місці сили трьох радянських армій аж до 24 липня, а близько 1500 чоловік, з прапорами, штабом на чолі з генералом Фрайтагом організованими колонами прорвалися з оточення - і почали пробиватися на Закарпаття. У селі Середнє зібралося більше 1500 бійців (на додачу із технічною сотнею та запасним куренем, які не попали в оточення), і після короткого відпочинку група повернулася до Нойгаммеру. Там до неї приєдналося ще 1500 осіб, уцілілих під Бродами, і навчально-запасний полк у кількості 8000 чоловік і 5 поліційних батальйонів. Після бою під Бродами, радянські війська перейшли в наступ на Львів. За даними радянських джерел, у бою під Бродами загинуло близько 38 тис. німецьких солдатів і близько 3-4 тисяч українських вояків, і ще близько 17 тис. німців здалися у полон. Разом із солдатами, до полону потрапили генерали Гауфе, Ліндеман і Недтвіг. А 20 липня Червона Армія зайняла Іваничі (Волинь), незважаючи на німецькі протиудари, залізничну станцію Рава-Руська. Одночасно дещо нижче Львова, ліве крило Конєва вдарило на Станіславів і перервало доступ до гірських перевалів у Карпатах.

Наслідком битви став розгром 13-го корпусу Вермахту, що дало 1-му Українському фронту радянських військ сприятливі умови для наступу на Львів. Але «Бродський котел» зіграв неоціненну роль для збереження самого Львова, тому що за час битви, німецькі частини залишили місто і боїв у Львові майже не було. Після Бродівської битви частина дивізійників «Галичини» поповнила ряди УПА, яка вела бойові дії на два фронти — проти німецьких і проти радянських військ. Згодом у лавах УПА боролися і згинули багато бійців Дивізії «Галичина».

«Дивізія після битви за Броди та Галичину»

5 вересня 1944 року вийшов наказ про нове формування дивізії. До 31 грудня дивізія мала бути готовою до бойових дій. На цей час політична ситуація навколо дивізії докорінним чином змінилася. 17 жовтня 1944 року Гіммлер дозволив змінити назву дивізії на «14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Ukrainische Nr.1)». 28 вересня 1944 року командування СС наказало перемістити дивізію до Словаччини для охорони від партизанів району біля міста Жиліни, де дивізія продовжила переформування. У Словаччині місцеве населення, неприязне до комуністів, добре ставилося до бійців української (галицької) дивізії. Бійці навіть взяли під свій захист словацьких робітників, яких тероризували більшовицькі партизани. 26 січня 1945 року дивізію перекинуто до Югославії, де вона воювала з партизанами - Йосипа Броз Тіто, майбутнього президента комуністичної Югославії (1953-1980). Який прославився у світовій політиці – «Розривом з Москвою та Сталіним», після того як уклав договір з Болгарією та увів свої дивізії в Албанію, без згоди СРСР!!! Тоді під час «скандалу» Тіто зібрав пленум свого ЦК, де заявив: «комуніст не має права любити Москву більше, ніж свою країну». У червні 1948 року Москва заявила, що Югославія перебуває під владою «вбивць і шпигунів» і закликала «чесних комуністів і патріотів» усунути Тіто. Після того Югославія з СРСР, була у недоброзичливих стосунках, навіть не вступила у «Варшавський договір» 14 травня 1955 року, тобто у «Соціалістичний блок»! У зовнішній політиці Тіто був відомим ідеологом «Руху неприєднання», проголосивши рівну віддаленість від США та СРСР. В 1968 році, висловивши протест послу СРСР після введення військ у Чехословаччину, заявив: «Зважте на те, що, якщо ви наважитеся на подібний крок проти Югославії, на вас чекає війна тривалістю у 20 і більше років!». Створена Тіто модель держави та соціалізму, як і його незвичайна доля, досі викликають суперечки, він творець найліберальнішої з усіх моделей соціалізму 60—70-тих років, лідер, що зберігав єдність Югославії та її незалежність. Вибачаюся за відхід від теми, але я не міг лишити без уваги той факт, що бійці «СС Галичина», билися проти комуніста Тіто, який у майбутньому «скалив зуби» самому Сталіну та виступив проти Москви!

Пізніше, після Югославії, дивізію перевели до Австрії, де вона брала участь у боях біля замку Гляйхенбер. Бій закінчився перемогою дивізії, і двох українців було нагороджено Залізними Хрестами 1-го класу: це поручники Володимир Козак і Остап Чучкевич. Володимир Козак 15 квітня 1945 року на чолі свого підрозділу зняв блокаду замку Гляйхенбер, а Остап Чучкевич 6 і 8 квітня 1945 року очолив вдалі контратаки «галичан», у ході яких вдалося відбити колишні бойові позиції. Ще наприкінці 1944 року, німці запропонували українцям створити «Український Національний Комітет» (УНК), як представника українського народу. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського «Комітету Визволення Народів Росії», який очолювався генералом Власовим (який очолював славнозвісну – мільйонну РОА – «Русская Освободительная Армия», навіть не дивізія, а ціла армія!), від чого українці відмовилися.

12 березня 1945 року, німецький уряд визнав УНК на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української Національної Армії (УНА). Командуючий УНА 15 березня був призначений Павло Шандрук, начальником штабу — генерал Аркадій Валійський, а 17 березня стало початком формування УНА. До складу регулярних частин УНА мали увійти:

— дивізія «Галичина», котра з 19 квітня 1945 року дістала назву «1-ша Українська Дивізія УНА» (1 УД УНА);

— всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і з 1943 року мали назву «Українське Визвольне Військо» (УВВ);

— добровольці з числа військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині;

— батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді.

7 квітня 1945 року, коли Червона армія вже захопила східні передмістя Берліна, генерал Шандрук виїхав у 1-шу УД, яка перебувала на фронті в районі Фельдбаха, й прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки що — начальника штабу, генерала Михайла Крата. 25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня 1945 року, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту, не пізніш як 8 травня і форсованим маршем перейти за річку Муру в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й німецькі та угорські частини на відступі. Червоноармійські війська в районі Юденбурга, танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Попри те, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і меншу частину 1-ї УД інтернували американці в Радштадті. Англійці перемістили близько 12 тисяч осіб зі складу дивізії «Галичина» в табір для інтернованих в місто Шпиталь, а звідти — до Італії, де вони перебували в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 року — в Ріміні (багато істориків зазначають, що прихисток в Італії, колишнім бійцям Дивізії дав Ватикан, який і клопотався за те, щоб не видавали бійців – СРСР). Перебуваючи в Реміні, дивізійники демонстрували свій патріотизм, збираючись щодня на процедуру підняття державного прапора. У травні-червні 1947 року всі українці, за винятком 1052 осіб, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де залучили до сільськогосподарських робіт. Цілковите звільнення настало наприкінці 1948 року. Колишні вояки дивізії після звільнення роз'їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину. Єдиним бійцем дивізії, нагородженим Лицарським хрестом під час служби в дивізії, був її командир, бригадефюрер СС і генерал-майор військ СС і поліції Фріц Фрайтаґ (30 вересня 1944 року).

«Бійці дивізії після війни»

На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці дивізії «СС Галичини» не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану. Після закінчення Другої світової війни, протягом років лунали звинувачення у скоєнні воєнних злочинів вояками дивізії, зокрема проти поляків та євреїв. На вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади у 1986 році, була створена урядова комісія, відома під назвою Комісія Дешена, яка мала розслідувати факти переховування воєнних злочинців у Канаді, серед них також і колишніх вояків дивізії «СС Галичина». Після вивчення архівних матеріалів та допиту свідків комісія у своєму офіційному рішенні від 1987 року визнала, що: «не існувало доказів скоєння злочинів Дивізією Галичина». Членство у дивізії не могло бути підставою для судового переслідування в Канаді. Також не існувало підстав для позбавлення громадянства чи переслідування ветеранів дивізії в Канаді.

Ще в 1949 році у американській окупаційній зоні Німеччини з'явилася «Асоціація колишніх членів дивізії «Галичина», яка з часом стала «Братством колишніх військовослужбовців першої української дивізії Української національної армії» (Brotherhood of Veterans of the 1st Division of the Ukrainian National Army). Штаб-квартира об'єднання спочатку була в Мюнхені (де також діяли штаб-квартира ОУН (б) і ініційованого ним же «Антибільшовицького Блоку Народів»), після чого в 1950-х роках вона перемістилася в Нью-Йорк (США), а в 1960-х роках остаточно до Торонто (Канада). «Братство» мало свої представництва в місцях компактного розселення персоналу колишньої дивізії — Німеччині, Канаді, США, Аргентині та Австралії. У Великій Британії колишні дивізійники заснували окрему організацію, відому як «Колишні українські комбатанти у Великій Британії» (Ukrainian Former Combatants in Great Britain). З 1950 по 1974 рік у Мюнхені вийшло 140 номерів журналу «Вести Братства колишніх військовослужбовців 1-ї Української дивізії УНА». В США з 1961 року виходили «Вісті Комбатанта». Архіви відділення «Братства» у США доступні в Університеті Міннесоти.

Підсумовуючи вищевикладену історію дивізії «СС Галичина», багато хто їх осудить та скаже, що вони билися під прапором Третього Рейху і є ворогами та злочинцями. Але є ті хто їх таки визнає героями або хоча б не осудить. Нині українська влада і досі не визнала їх на офіційному рівні – героями України, проте забуваючи про українців, які воювали під прапором СРСР! Вся дилема полягає в тому, що є жорстока несправедливість, коли одні українці в складі Червоної Армії були визнані і є визнаними як герої та визволителі, і кожного року, а саме 9 травня (до 2014 року) проводилися паради в їх честь, а після 2014, а саме 8 травня – «день примирення», як у всій Західній Європі. Справа у тому, що «червоні українці» під час війни на своїх спинах, притягнули «машину терору», яка після так званого «визволення» - масово проводила репресії проти мирного населення, розстрілюючи, закатовуючи та висилаючи в Сибір, і паралельно проводячи політику «русифікації». От за це по суті і воювали українці, які носили форму «Червоної Армії», але вони були визнані героями, ветеранами, їм виплачували пенсії, кожного року проводили паради в їх честь, не згадуючи про звірства СРСР на Україні. А «коричневі українці», яких в рази менше було, і дивізія яких, всього то 2 роки проіснувала і то більшу половину часу провела за межами України. І які в 1941 році не були у складі Вермахту, який нападав на СРСР. А «червоно-чорні українці» (УПА), які не вдягали форми - ні тих і ні тих. Билися як проти Вермахту, так і проти Червоної армії. Але чомусь останні дві категорії українців, не те що героями і ветеранами були не визнані у незалежній Україні, їм ніхто навіть пенсії не платив на відмінну від ветеранів «Червоної армії». Дивна логіка якась виходить! Вперше, коли справді піднімалося питання про визнаннями ветеранами і присвоєння звання «Героя України» бійцям УПА та дивізії «СС Галичина», було при третьому президентові України – Віктору Ющенко. При Януковичу і мови бути не могло, хоча в його сімї, під час війни були – поліцаї при німецькій владі, і які проводили каральні заходи проти своїх же, щоб вислужитися перед Рейхом. А з 2014 року, коли почалася гібридна війна з Росією за Донбас, пятий президент – Петро Порошенко, почав активно повертатися до «Бандерівського минулого», тема якого раніше у незалежній Україні була – «табу» або небажана! Проте вже у теперішній час, дуже і дуже мало ветеранів УПА та українських дивізій СС «Галичина», «Нахтігаль» та «Роланд». І по суті уже практично нема кому присвоювати звання «Героя України», платити пенсії, офіційно визнавати ветеранами. Єдине, що можуть - це офіційно та посмертно реабілітувати ветеранів УПА та дивізії «СС Галичина», як колись це зробила Канада (навіть вона провела розслідування, створила міжнародну комісію та визнала, що бійці Дивізії не є злочинцями і не вчиняли злочини проти мирного населення в Україні, Словаччині, Югославії та Австрії, на відмінну від ветеранів «Червоної армії», а Україна і досі цього не визнала!). А от Литва, Латвія, Естонія, які є членами ЄС, з моменту здобуття незалежності від СРСР, почали визнавати на державному рівні ветеранами та платити пенсії, своїм, які служили в лавах Вермахту, окремих дивізіях СС та «Лісовим братам» (аналог УПА). Та яких вшановують кожного року, коли відбуваються «зібрання ветеранів військ СС»! В Естонії після здобуття незалежності кожного літа (липень), де проводилися бої «20 естонської гренадерської дивізії Ваффен СС» з «Червоною армією» у 1944 році (у полках яких, також були естонці, яких призвали з 1939 по 1941 в момент окупації СРСР) проводять урочисті заходи. Так в 2007 році під час зібрання ветеранів СС, міністр оборони Естонії – Яак Аавиксоо, сказав такі слова: «Для учасників Другої Світової війни, воювавших у складі німецької армії, це була друга визвольна війна за нашу незалежність!». Взагалі було 38 національних дивізій СС. Крім 14 української та 20 естонської дивізії, ще відомими були: 15 та 19 латвійські, 13 і 23 хорватські, 6 - фінська, 1 – з числа донських та кубанських козаків, 11 – скандинавська (данці, фіни, норвежці), 25 і 26 угорські, 29 і 30 – російські, 33 – французька, 34 – голландська, 21 – албанська.

Як показує досвід Прибалтійських країн (Литва, Латвія, Естонія), які є членами ЄС, з моменту здобуття незалежності від СРСР, вони зрівняли офіційно у правах своїх ветеранів, які воювали у формах двох армій, а саме СРСР та Третього Рейху. Визнаючи однаково як одних так і других, виплачуючи їм пенсії та гарантуючи соціальний захист. Їхні історики детально почали вивчати національну проблему у часи Другої Світової, коли литовці, латвійці, естонці воювали одне проти одного у формах «Червоної армії» та «Вермахту». Тому і Україні потрібно було прийняти «соломонове рішення» після здобуття незалежності. А саме: визнавати на одному рівні українців, які служили у «Червоній армії», «радянських партизанських загонах», дивізіях СС «Галичина», «Нахтігаль», «Роланд» (останні дві дивізії були сформовані в 1941 з числа українців, які служили у польській армії і в 1939 році, під час німецько-польської війни потрапили у полон, обидві були ще в 1942 році розформовані) і Українській Повстанській Армії. Або всіх – засуджувати! Бо в кожної сторони є свої мінуси, але в когось їх більше, а в когось менше. Тільки тих в кого менше, нажаль були несправедливо засуджені довгі десятиліття, навіть у часи незалежності України. Так може настав час вивчити і обдумати власну історію та вчинити справедливість, ще за життя останніх живих ветеранів неоднозначної для України - Другої Світової війни!

Коментарі

Авторе, 99% українців взагалі відмовляються жити розумом власним!
А ви їм пропонуєте ще "щось там" аналізувати.
За кого, зрештою, ви маєте усвідомлено меншовпартісних укрів!?
Хіба ви забули хоча б останні їхні вибори?
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі