Блоги → Перегляд

«Миролюбство – головна причина нещастя українців» або «як національний світогляд впливає на благополуччя народу і держави»

Неділя, 12:48, 14.06.20

Рейтинг
1 0
Переглядів
548

0
0

«Миролюбство – головна причина нещастя українців» або «як національний світогляд впливає на благополуччя народу і держави»

Доволі часто політологи, експерти, історики шукали і шукають причини нещастя українців з якими вони стикалися сотні років. А саме чому українці століттями не мали власної державності, і були весь час під чиїмсь гнітом. Більшість часто вказувала на жадібність, розбрат, ненаситність, неосвіченість, геополітику, фактор сусідів, ітд. Проте ніхто так і не зміг досі пояснити, і вказати конкретну причину. Але в Україні, особливо на Західній, проживають досі представники центральних і західноєвропейських націй, чиї народи давно створили власні держави, та які паралельно зі своїм «національним світом», виросли поміж українського етносу. Зазвичай це: поляки, чехи, німці, предки яких кілька сотень років тому, поселилися на теренах Галичини, Волині, Західного Полісся, Поділля, Буковини, Закарпаття. І в них зовсім протилежні погляди на причини бездержавності українців, що привело останніх до негативних наслідків. Так як я маю походження «Волинських німців» і є українським німцем, якого ще встигли виховати німецькі діди-колоністи (хоч вони свої німецькі колонії, ще застали тільки раннім дитинством) і маючи тісний зв’язок з такими ж як я (мається на увазі по походженню), я викладу так звану «німецьку версію» причин українського бездержав’я.

Так як в Російській імперії за Катерини II (яка була німкенею), була запущена активна програма переселення німців у Східну Європу, і яка тривала, аж до 90-х років 19 століття, коли припинили «політику заохочування до поселення в Росії колоністів з німецьких земель». У другій половині того же 19 століття, а саме в 60-х роках з Польщі, переселяється понад 200 тисяч німців-колоністів у Волинську губернію, яку ж поповнювали також переселенці з Пруссії, Баварії та Австрії. Мої предки в той час переселилися з Баварії в Луцький повіт, Волинської губернії, а з часом перебралися в самий Луцьк. Так само, німці активно заселяли південь сучасної України, після його звільнення від татар, які сотнями років турбували українців своїми набігами. В Галичині, Буковині та Закарпатті, які були під Австрією, активно селилися самі ж австрійці та також німецькі колоністи. Там де були німці, там завжди розвивалася промисловість, сільське господарство, технологічний прогрес, і німці розвинули б Україну, якби не Перша Світова, Громадянська війна в Росії, Друга світова, які у свою чергу скоротили в рази, чисельність українських німців. Нині більшість з них є юридично асимільованими та є православними. Проте коли впав ненависний Союз і постала незалежна Україна, можна було піднімати вцілілі родинні справи в архівах, і доводити своє справжнє походження! В результаті частина подалася назад в Німеччину, завдячуючи політиці репатріації для німців Східної Європи від ФРН (Федеративної Республіки Німеччина), а частина залишилася. І ті що залишилися, більш це мотивують тим, що українська земля родюча і на ній можна заробити, тому сюди і переселялися наші предки. По-друге, тут дешевше життя і легше відкрити свій бізнес, аніж в дорогій нашій Німеччині. І по-третє, сучасний світ дозволяє завжди тримати тісний зв'язок з історичною Батьківщиною! Тому німці більше цінують і поважають українську землю, аніж самі українці, які помилково думають, що на Заході краще жити, хоча там дороге життя, високі податки, високі комунальні платежі, проблеми з емігрантами ітд. Але більшість українських заробітчан, таки сформували думку – «добре там заробляти, а жити тут», бо ті зароблені копійки там, тут в Україні стають солідними грошима, на які можна жити, а не виживати! І більшість українок, хибно вважають, що чоловіки там кращі, аніж українські. Якби українські чоловіки в Україні малу зарплату, таку ж як і там, вони гірше не були (в усьому винні евреї). Бо там чоловіки також зловживають, курять, і багато чого іншого поганого роблять. Але як казав один німець, дивно, коли українки себе «продають», коли в той час їхні чоловіки гинуть на Донбасі, за українську землю, і вони не можуть все кинути та не дозволяють собі вести себе так, як їхні «продажні» жінки. Проте є факт, що середньостатистичний німець в 25 років, закінчивши університет, отримавши робоче місце, таки живе в маленькій квартирі, а середньостатистичний житель міста Дубровиця (одна із «бурштинових центрів») в 25 років їздить на «Range Rover» і має будинок на два поверхи, то виходить, що перші чимсь не тим у цьому житті займаються. Тому ще раз нагадаю, що це і є однією із головних причин, чого українські німці, повністю та остаточно не покинули Україну. Тому в таких як я, залишилася ностальгія за німецькими колоніями на просторах України, а все інше, і так добре.

Відійшовши від вступу - переходимо до конкретики! Німці, які поселялися на території Російської імперії, втілювали у життя «Дранг нах Остен», тобто «Натиск на схід» та завоювання нового життєвого простору та ресурсів. Саме життєвий простір та ресурси, вчили мене цінувати та прагнути мої діди-колоністи. Вони як справжні німці, мені втирали у голову, що всі війни на планеті, тільки за РЕСУРСИ і ЖИТТЄВИЙ ПРОСТІР. Що все наше життя це – суцільна боротьба, тобто ти маєш, все своє життя боротися за своє «місце під сонцем», а опущенні руки означає, що ти втратиш повноцінні ресурси для власного буття, і ти станеш чиїмсь рабом. Тому вони часто любили мені цитувати німецького філософа Фрідріха Ніцше, який неодноразово зазначав, що життя це – боротьба. І якого до речі шанував Адольф Гітлер. І що наш світ, як в дикій природі, де один хижак бється на смерть з іншим хижаком (за звичай для прикладу це були вовки) за дичину, для того щоб вижити. Тому завжди застерігали, що потрібно бути готовим до війни, спрямованої на знищення і з «безпрецедентною жорстокістю», бо там діють закони, як в дикій природі, або ти когось, або тебе хтось! І кожний справжній німець, не в залежності, де він знаходиться, завжди має бути готовий вдягнути воєнну форму і битися за священну Німеччину, так моїх два прадіда, які були офіцерами, загинули в Сталінграді і Курську. Вони виконували святий обовязок перед Німеччиною! Билися проти варварів і дикунів, тобто «гомосовєтікусів». Саме такого войовничого характеру і життєвої філософії, не вистачало українцям на протязі довгих століть.

Згадуючи Історію України, українці востаннє вели «агресивну» зовнішню політику, ще за часів Святослава (батька Володимира Великого), який у 10 столітті вів війни проти Хозарського каганату, Болгарії та Візантії. При його синові – Володимирові Великому, було підкорено «Червону Русь» - Волинь та Галичину, Закарпаття і Корсунь (це русинська назва грецького Херсонеса в Криму, а нині він, точніше його руїни в межах Севастополя). Як результат Київська Русь стала в той час найбільшою державою Європи з населенням 5 мільйонів людей, та територією 800 тис. кв. км.  А Ярослав Мудрий продовжить утримувати цю державу, але після його правління, настане період роздробленості Київської Русі. Це був останній період в історії українців, коли їхні предки, ще ввели активну та агресивну зовнішню політику, і саме цікаве, що на неї припав – розквіт, як економічний, так і культурний!

В подальшому роздробленість Русі, завершиться в 13 столітті – монголо-татарською навалою! А з 14 століття сучасні території України та Білорусі, відійдуть – Великому Литовському князівству. При якому словянське населення, було більшістю і мало певні привілеї. Тобто Литва – це єдина держава, при якій українцям, а тоді ще русинам, жилося непогано. А саме русинська культура, мова, закони («Руська правда») та звичаї, були панівними в князівстві. Тоді також сформувалася українська та білоруська шляхта. Проте в 1569 році, після злиття Литви і Польщі в державу під назвою - Річ Посполита, українські землі безпосередньо відійшли Польщі. Саме з цього періоду починається активна полонізація, закріпачення та окатоличення українців. Паралельно, ще з кінця 15 століття в Дикому Полі (теперішня пд-сх Україна, яка колись була вщент спустошена до самих основ - монголами) починає формуватися – козацтво. Первинна ідея появи українських народних збройних формувань – захист українських міст від набігів надокучливих татар! Згодом з появою Речі Посполитої, туди починають втікати жителі Галичини, Волині, Полісся, Поділля, Брацлавщини, які втікали від бідності, полонізації, окатоличення і звісно – кріпацтва. До 1648 року, козаки почали успішно вести військові кампанії проти Кримського ханства та Османської імперії, здійснюючи напади на їхні прикордонні міста. Одним із прославлених українських борців з татарами і турками був – Петро Конашевич Сагайдачний, уродженець теперішньої Львівщини, який прославився морськими походами на Стамбул, Хотинською битвою та походом на Москву у складі армії Речі Посполитої! Насправді Сагайдачний мав реальний шанс своїми походами на татар і османів, раз і назавжди покінчити хоча б з Кримським ханством, та встановити козацьке домінування у Північному Причорномор’ї. Він міг завоювати сучасний південь України та увірватися в Крим з материка або зробити повномасштабну висадку козаків на побережжі західного і південного побережжя. Якби тоді Річ Посполита не намагалася вести мир з Стамбулом, а підтримала Сагайдачного, питання з Ханством було б остаточно вирішено, і татари стали б рабами козаків і поляків, і нарешті був би широкий та повноцінний вихід до Чорного моря. Це була б справедлива помста за набіги, грабежі та продаж українців в рабство! Проте цього так і не сталося, але Ханство таки знищили, і це зробила вже Російська імперія, а точніше Катерина II, яка була – НІМКЕНЕЮ! Вона добре розумілася на війні за ресурси і життєвий простір, тому покінчила остаточно з надокучливим Ханством! Але вона й покінчила з козацтвом (1775).

Проте українці, мали великий шанс створити власну державу під назвою – Гетьманщина, під час Національно-визвольної війни (1648-1657), під проводом Богдана Хмельницького. Звичайно я маю власне відношення до цієї історичної постаті, але зараз я не буду заглиблюватися в питання, щодо її політики і її наслідків для українців, тому хто хоче, може прочитати мою статтю «Хмельницький великий гетьман або від героя до антигероя - один крок» (https://politiko.ua/blogpost154500) та ознайомитися з фактами із життя цієї людини. Під час війни з поляками, козакам потрібно було укладати союз з Швецією, яка воювала також проти Польщі, а не з Московським царством. Бо добрий союзник той, з яким не маєш спільного кордону! Але до думки про союз з Швецією, дійшов тільки – Іван Мазепа, і то на початку 18 століття, але тоді уже було пізно, бо Хмельницький до нього «продав» українців в рабство на 300 років – Москві! Козакам було по силам, і самим розібратися з Польщею, без Москви, яка по суті з 1654 року (коли була укладена Переяславська угода) суттєво своїм військом не допомогла козакам. А так уклали б союз з Швецією, і з часом до Варшави дійшли би. Проте як не крути, а козаки на Січі, на Запоріжжі стали так званими «середньовічними спартанцями», які як і воїни зі Спарти, бачили свій сенс у війні. І вони могли і мали реалізовувати українську державність - шляхом війни. Тоді в українців, знову на мить прокинулася войовнича кров їхніх предків часів Київської Русі.

Після розподілу Речі Посполитої наприкінці 18 століття, більша половина українських земель затверджуються за Російською імперією, а Галичина, Буковина та Закарпаття відходять Австрійській імперії Габсбургів, де їх чекає розквіт і прогрес. Тому й не дивно, що галичани після розпаду Австро-Угорщини, ласкаво її називали і називають досі - «Бабуся Австрія» та мали і знову ж мають певну ностальгію за тим періодом. Після падіння Австрійської імперії наприкінці 1918 року, виникає ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). Яка ж з кінця того року та впродовж 1919 року вела «україно-польську війну», у якій нажаль її УГА (Українська Галицька Армія) програла та втратила свою землю, яка відійшла – Польщі. Якщо галичанам не вистачило часу для повноцінного формування армії, то керівництву УНР – розуму! Коли в лютому 1917 року, у Петрограді відбувся переворот (не плутати з «Жовтневою революцією»), який усунув від влади Миколу II, але створив «Тимчасовий уряд» на чолі з Керенським, який зберіг монархію в Росії. Але це мало значний вплив на російську імперську армію, яка після літа 1916 року, коли відбувся славнозвісний «Брусиловський прорив» (в честь його автора – генерала Олексія Брусилова) або «Луцький» (так як наступ первинно був на місто – Луцьк) переживала піднесення. Бо даний «прорив» посунув лінію фронту з австрійцями на 80-120 км в їхній тил, і дав можливість знову окупувати Галичину та вийти до Карпат. Це була сама масштабна наступальна операція всієї Першої Світової, і вона проходила на території Західної України (Волинь та Галичина). Імперське командування планувало після тимчасового «зимового затишшя» (бо зимою при можливості старалися не вести наступальних операцій, а віддавали перевагу позиційній війні, тобто «окопній»), весною 1917 року відновити наступ на Карпати, щоб їх перейти, а там увірватися в Угорщину і наступати до австрійського Відня, щоб остаточно вивести з війни – Австрію. Проте цим планам не судилося статися, хоча російська імперська армія, після літа 1916 року, мала великий потенціал. А так судилося статися в 1917 році – «Лютневому перевороту» та «Жовтневій революції», які остаточно вивели з війни, уже Російську імперію. І під час цих подій, Україна отримала від долі –  «золотий шанс» здобуття незалежності!

Після 23 лютого (8 березня) 1917 року, коли в Петрограді (столиці Російської імперії), спалахнула Лютнева революція, а 2 (15) березня 1917 року, Микола II зрікся престолу, в країні встановилося двовладдя. Замість старого центрального уряду, постав Тимчасовий уряд з Керенським, який виступав за продовження участі Росії у «Великій війні» (тобто Перша Світова). Паралельно у регіонах сформувалися Ради робітничих і солдатських депутатів, які вимагали припинення війни, ліквідацію приватної власності, передачі землі селянам, встановлення соціалістичного ладу. Революційні події в Петрограді стали поштовхом для розвитку українського національного руху. Так 4 (17) березня 1917 року в Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР). А 7 (20) березня 1917 року було обрано її склад на чолі з істориком Михайлом Грушевським. Після того - 19 березня (1 квітня) 1917 року в Києві пройшла 100-тисячна українська маніфестація, на якій було висунуто вимогу національно-територіальної автономії для України. З 6 (19) квітня по 8 (21) квітня 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, на якому Центральна рада була перетворена на головний представницький орган політичних і громадських організацій України. Конгрес постановив добиватися національно-територіальної автономії українців у складі федеративної та демократичної Росії. В травні 1917 року була заснована Українська демократично-хліборобська партія, що стояла на позиціях негайного проголошення незалежності України! І це було саме ПРАВИЛЬНЕ РІШЕННЯ, А САМЕ – НЕГАЙНЕ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ!

Російська імперська армія, яка перебувала на Східному фронті – на Волині та Галичині, не несла загрози, так як після подій в Петрограді була деморалізована і армія та фронт розпадалися: масові втечі з фронту, здача в полон, вимоги припинити війну ітд. Кубанські козаки, які служили в імперській армії, були прихильниками незалежності України (навіть проголошена Кубанська народна республіка (1918), згодом виступала за приєднання до України!) і в разі звернення Центральної Ради до них з проханням захистити молоду та незалежну державу, вони б не відмовили. Саме з того моменту можна було формувати українську армію, ядром якої стали боєздатні, загартовані в боях Першої Світової – кубанські козаки. Крім того серед офіцерів і солдат імперської армії вистачало свідомих українців, які також би поповнили лави української армії (до 1917 року в імперській армії було близько – 3 млн українців!). Армію потрібно було створювати ще у березні 1917 року, і тоді доля України була б іншою. Проте пан Грушевський після подій в лютому у Петрограді, не видав указ про формування власних збройних сил, адже вважав їх непотрібними, допоки Україна на правах автономії перебуває у складі Росії. Але все одно, частина військових самі переходили на бік Центральної Ради і створювали полки з назвами гетьманів – «богданівці», «полуботківці», «мазепинці». Та українська влада їхніх послуг не потребувала і в серпні 1917 року, їх відправила на фронт Першої світової у складі російської імперської армії. Грушевський зазначав, що Україна мирна країна, і вона не збирається, ні з ким воювати, тому їй армії не потрібно. Людина, яка все своє життя вивчала історію, мала б розуміти, що створити державу, це половина справи, а друга половина - це її захистити!

Проте на протязі 1917 року, та на початку 1918 року, буде проголошено 4 універсали. В перших універсалах, Центральна Рада намагатиметься отримати автономію у межах федералізованої Росії (ще тоді була ідея перетворення Росії з імперії у федерацію). І тільки після «Жовтневої революції» та початку Громадянської війни в Росії, яка призведе до наступу більшовиків на Україну в кінці 1917 – аж в січні 1918 року, буде проголошено незалежність «Української Народної Республіки», але ця запізніла незалежність, уже не врятує УНР. Ленін тоді казав, що без українського хлібу, буде голод, тому навіть проголошена незалежність УНР, його не зупинила. Та й зупиняти не було кому, коли армії, як такої не було, бо деякий пан Грушевський, не додумався її починати формувати, ще в березні 1917 року, коли було з кого її робити та ліпити! Але час був втрачений, той час, який не вистачило галичанам для формування власної армії, коли вони почали воювати з поляками, практично через місяць після розпаду Австрії і проголошення ЗУНР. Але їм вистачило розуму, щоб зрозуміти, що без армії – ніяк! І їхній легіон «Українських Січових Стрільців», який був у складі австрійської армії та малочисельний, у порівнянні з трьома мільйонами українців в царській армії. А в Грушевського було – 9-10 місяців, щоб скористатися «золотим моментом», а саме проголосити незалежність України, ще в березні 1917 року, і сформувати військо з трьох мільйонів українців, які служили в царській армії, яка після «Лютневого перевороту», почала розпадатися, ставала деморалізованою, зростала у ній кількість саботажів та дезертирства, і здачі в полон австрійцям та німцям. Проте це були боєздатні солдати, загартовані масштабними наступальними операціями та битвами 1914-1916 років, а не «вчорашні курсанти» військових училищ! По-друге, їхнє озброєння, автоматично стало б українським, бо Петрограду і царській родині було не до цього, а головнокомандування, не могло справитися з масовим дезертирством і здачею в полон, не те що зберегти, якесь там озброєння. Наявності власних українських солдатів та офіцерів, які були загартовані в битвах та мали в руках по суті «халявну зброю» - Грушевський просто не замітив!

Антанта після «Лютневого перевороту», бачила в Україні союзника, і провідні її країни були готові визнати її незалежність (яку УНР 4 універсалом проголосила 9 (22) січня 1918 року). Взамін вони надіялися, що Україна вступить у «Велику війну» на її боці, і буде вести війну проти Німецької та Австрійської імперії. Хоча і останні були не проти з Києвом укласти сепаратний мир. Тому 27 січня 1918 (9 лютого 1918 року) Українська Народна Республіка з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою в кордонах окресленими ІІІ Універсалом! Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання до неї Холмщини і Підляшшя, а також утворення в Галичині, Буковині та Закарпатті окремого коронного краю в складі Австрійської імперії. Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки, військову допомогу у війні з російськими більшовиками за умови постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині: 60 млн пудів хліба, 2,75 млн пудів м'яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції.

Тому 9 лютого 1918 року є особливою датою для України, бо те що не зробив Грушевський за рік до того, те зробили німці, а саме — Українська Центральна Рада підписала Берестейський договір, яким Україну, як НЕЗАЛЕЖНУ державу було визнано державами Четверного союзу та РРФСР. Радянська Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду та громад, установ УНР, укласти з нею мирний договір. В порушення домовленостей з РРФСР у березні в Харкові, проголошується створення сателітної УСРР. В той же день Центральна Рада була евакуйована із захопленого більшовиками Києва. Німецько-австрійські окупаційні сили, на введення яких у тому же договорі погодилась Центральна Рада, швидко вигнали Військові формування УСРР за кордони, встановлені договором (НІМЦІ виконували свої обіцянки на відмінну від британців, французів, американців!). А 20 лютого 1918 року - Законодавча Рада Самостійної Кубанської Народної Республіки, ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до УНР! Проте 29 квітня 1918 року відбувся - Гетьманський переворот. За гетьманського уряду Павла Скоропадського (який співпрацював з німцями), назву УНР було замінено назвою Українська Держава, Українську Центральну Раду розпущено. А ще у березні 1918 року, у Бресті (Білорусь) уклали перемир’я Німеччина, Австрія з урядом Леніна, якого вони і послали зробити революцію у Петрограді, щоб вивести з війни Російську імперію, що їм і вдалося!

Проте поразка Німецької імперії в Першій Світовій, нажаль поховала українську державність, так як всі угоди Німеччини, здійсненні під час війни – анулювали, що дозволило Леніну відновити наступ на Україну, і в результаті він таки її окупує, хоч і не всю, бо Західна Україна в результаті «радянсько-польської війни» (1920-1921) відійде Польщі. Але про втрачений «золотий шанс» Грушевським в березні 1917 року, слід не забувати. Бо якби він проголосив незалежність та сформував армію з трьох мільйонів українців, колишньої імперської армії, та вступив у війну на боці Антанти, подальша історія була б зовсім іншою! Але головне, що позитивною, бо Німеччина все одно б програла війну за дипломатичним столом (і цьому сприяли німецькі євреї!). Але все одно, я чесно дивуюся, чому Грушевського в Україні, досі вважають героєм. За втрачений ним шанс, який призвів до окупації України – СРСР та Польщею, йому місце на – «смітнику історії»!

Під час Другої Світової, Україна знову матиме нагоду на здобуття незалежності, але Гітлер так і не дасть Бандері проголосили нову державу. Якби Степан Бандера проголосив Українську державу, вона б все одно залежала від Берліна, але ця держава хоча б таки була! А в 1991 році, Леонід Кравчук міг би повторити помилку Грушевського, через бачення України в одній державі з Росією на засадах автономії (Грушевський прагнув автономії України в складі Росії). Хоч 24 серпня 1991 року проголосили незалежність України, проте питання про її вихід з СРСР, залишався відкритим, аж до 8 грудня 1991 року. Саме в той день у Біловезькій Пущі – Борис Єльцин (Росія), Станіслав Шушкевич (Білорусь), Леонід Кравчук (Україна) зберуться, щоб остаточно припинити існування СРСР, що їм вдалося. Саме цей день, є «днем смерті» - СРСР!

І Україна після розпаду СРСР, постала в топ-3 країн нашої планети, по чисельності ядерних боєголовок на ряду з США і Росією. Проте вельмишановний пан Кравчук, почне «зрадницьке» розброєння України, яке закінчить, уже пан Кучма в 1994 році у вигляді «Будапештського меморандуму», який нині де-факто – недійсний! В результаті українці у черговий раз в своїй історії, через свою лояльність та толерантність – поплатилися! Ще й кровно! Якби Кравчук і Кучма твердо стояли, як КНДР, на позиції збереження ядерної зброї, то не було б окупації Криму і війни на Донбасі. А так вбиті молоді українські воїни на Донбасі з 2014 по 2020 – на совісті Кравчука з Кучмою, бо одна країна, учасник «Будапештського меморандуму», яка мала бути гарантом незалежності і територіальної цілісності України – її порушила! А так була б ядерна зброя, було б легше гарантувати собі незалежність. Україна могла відкрито виставити свої територіальні претензії до Польщі, Угорщини, Румунії, які уже «облизуючись» дивляться на прикордонні землі України.

Проте українці миролюбні люди, яким легше віддати свою землю, чим йти воювати і вбивати тих, хто посягає на їхні території. І я не дивуюся, що нині в українському суспільстві, все більше виступають за думку, щоб змиритися з окупацією Криму та відгородитися від ДНР і ЛНР, бо типу, якщо вони (більшість із них нащадки росіян, яких заселили після Голодомору в міста та села українців Донбасу) хочуть бути з Росією, то хай залишаються! А те що Донбас, це українська історична земля на якій мають жити українці, і що це територія «українського життєвого простору», а не російського. То хай ті росіяни Донбасу, переселяються в Росію – на Урал, Сибір, Тайгу, звідки їх і привезли! То з таким миролюбством можна Польщі віддати – Галичину, Волинь, Поділля, Угорщині – Закарпаття, Румунії – Буковину, Білорусі – Полісся, Росії – пд-сх Україну, і в результаті лишитися в центрі з Жмеринкою, Крижополем, Жашковом і Кобеляками. От і вся буде Україна – миролюбних українців! Чи може українці вірять, що за «дякую» замість них воюватимуть і оберігатимуть Україну – позаземні цивілізації Марсу! Проте як не крути, а всі економічні і державні нещастя українців, напевно йдуть від їхнього вродженого миролюбства, толерантності та лояльності, і принципу «моя хата з краю»! Бо земля і її ресурси – це головні активи і шлях до економічного благополуччя. Але їх щоб отримати, потрібно мати власну державу та армію, щоб за них воювати, або якщо вони є, то хоча б втримати у власних руках. І ніяка миролюбна теорія соціологів, суспільствознавців, новаторів про їхні шляхи до економічного та суспільного благополуччя, не будуть ефективними на ряду з «війною за ресурси». Бо всі нині провідні держави світу, завжди намагаються ввести свої війська, туди, де «пахне грошима» та ресурсами, здебільшого під виглядом миротворчих місій НАТО. Тому США має власні війська на Близькому Сході, де головні запаси нафти та газу, намагається через політичну нестабільність у Венесуелі (яка має одні із найбільших запасів нафти на планеті) ввести туди своїх солдатів, і взяти під тотальний контроль Європу, як один із головних фінансових центрів, даної планети. Китай, який таємно готується до вторгнення на Далекий схід Росії, де є безмежний життєвий простір, нафта і газ, за рахунок якого нині живе Москва та Петербург, які в свою чергу вважають, що їм нині потрібна Україна, а не ліквідування «жовтої загрози» на Сході (доволі дивна стратегія і далекоглядність у русских, але нема чому дивуватися, якщо згадати, що головне досягнення їхнього «інтєлєкта» – це ВОДКА і БОЯРИШНІК!!!). І ці всі факти є підтвердженням моїх слів і поглядів. І я ще раз згадаю слова своїх німецьких дідів, що «всі війни на планеті за ресурси і землю!». Тому українцям на протязі історії, не вистачало тієї войовничості і світогляду німців, бо якби він був у них такий самий, то б мали вони державу давно. І якщо судити з позиції німця, який народився і виріс тут, та який вивчив історію України, він би сказав, що миролюбство українців їх губило сотні років і губить досі!

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі