Неділя, 17:49, 16.08.20

Рейтинг
20 0
Переглядів
1109

0
0

«Атака мертвецов: міф чи реальність?

Рівно 106 років тому, а саме 1 серпня 1914 року Німецька імперія оголосила війну Російській імперії, що призвело у свою чергу до початку «Великої війни». Хоча Микола Ⅱ намагався конфлікт Сербії та Австро-Угорської імперії з приводу вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда сербським націоналістом Гаврилою Принципом в Сараєво (28 червня 1914 року), перевести у міжнародний суд в Гаагу (Нідерланди). Але в Європі, серед провідних імперій, ніхто не бажав мирного урегулювання цього питання, тільки війною, щоб зробити новий перерозподіл сфер впливу на планеті та послабити «робітничий рух». Тільки потрібна була причина, і цією причиною стало «Сараєвське вбивство». Австрія звинуватила Сербію у вбивстві, бо саме сербські терористи організували замах, і Відень зажадав, щоб їхня поліція проводила розслідування на території сербів, які в свою чергу відмовили у цьому. Тому Австрія оголосила війну та розпочала військовий наступ на Сербію за яку заступився Петербург, а за Австрію – Берлін. Оголосивши війну одне одному, Російська імперія втягнула зі своєї сторони, ще Британію і Францію (разом були в Антанті), які відповідно оголосили війну Берліну і Відню, а останні також у свою чергу оголосили війну Лондону та Парижу. Так в серпні 1914 року почалася Перша Світова війна. А 20 серпня 1914 року відбулася перша битва на Східному фронті, між німцями та росіяни при Гумбіннені у Пруссії (нині це Гусєв, Калінінградська область). Перемогу у тій битві здобула російська імператорська армія. А Східний фронт розтягнувся від Кенінсберга до Чернівців протяжністю на 850-900 км. Рельєф театру військових дій був рівнинний, що дозволяло залучати велику кількість військ та проводити повномасштабні наступальні операції, які будуть постійним явищем на цьому фронті, на відмінну від Західного. Тому росіяни, як і німці з австрійцями, будуть при оборонні розраховувати на фортифікаційну систему укріплень. Німецька імперія напередодні війни, мала великі фортеці в Кенінсберзі (нині Калінінград, Росія), Данцигу (нині Гданськ, Польща), Торні (нині Торунь, Польща), і ряд укріплень на річці Вісла (нині Польща): Маріенбург, Грауденц, Кульм, Фордон, Летцен (Мазурські озера). Австро-Угорська імперія мала першокласні фортеці в Кракові (нині Польща), Перемишлі (нині Польща, але це етнічне та історичне місто Галичини) та укріплений табір в Львові або на німецький лад - Лемберзі. А Російська імперія мала багато нових фортець на західному кордоні: Ковно (нині Каунас, Литва), Івангород (нині Демблін, Польща), Осовець (нині Польща), Варшава (нині Польща), Новогеоргіївськ (нині Модлін, Польща), Брест-Литовськ (нині Брест, Білорусь), Гродно (нині Білорусь). Більшість західних російських фортець були створені або реконструйовані, після поділу Речі Посполитої в кінці 18 століття, коли Литва, Західна Білорусь, Волинь, Полісся, Поділля, Східна Польща (великі міста: Варшава, Білосток, Люблін, Лодзь) відійшли Петербургу. Але в даній статті буде увага прикута до фортеці Осовець, де сталася славнозвісна «Атака мерців»!

В наш час під «Атакою мерців» розуміють контратаку 13 роти, 226-го Землянського полка російської імператорської армії, яка обороняла фортецю Осовець 24 липня (6 серпня) 1915 року, після німецької газової атаки. Для чергової атаки на Осовець, було виділено 11 дивізію ландвера. Для успіху в наступі, було вирішено задіяти масовану газобалонну атаку хлором. Тому в 04:00 ранку, 24 липня (6 серпня) 1915 року, разом з зустрічним вітром (в бік солдатів царської армії) по всьому фронту атаки, почався випуск хлора з 30 газобалонних батарей. В результаті газ проник в глибину на 20 км, зберігаючи смертельну дію на 12 км по глибині і 12 метрів по висоті. Через відсутність ефективних засобів захисту від газів (противогази від своєї смертельної хімічної зброї придумали тільки німці, лише коли британці натрапили на вбитого німця в противогазі, Антанта почала робити прототипи німецьких противогазів) 9, 10, 11 рота Землянського полка були повністю вибиті зі строю, від 12 роти лишилося близько 40 людей, від трьох рот в Бялогронді, близько 60 людей. Практично вся перша та друга лінії оборони залишилися без солдатів. Після газової атаки, німецька артилерія відкрила вогонь по фортеці, як класичними снарядами так із хлором. У самій фортеці зі строю вибилися більше 1600 людей. Тобто гарнізон фортеці отримав отруєння газами різного рівня тяжкості. В результаті німці швидко пройшли першу та другу лінію колючої проволоки, зайняли укріплений пункт «двір Леонова» та почали просуватися вздовж залізної дороги до Рудського мосту. 76 полк ландвера, швидко зайняв Сосненські позиції, і сам попав у власні гази, через що поніс значні втрати та тимчасово був зупинений вогнем залишків 12 роти, біля центрального редута. Але все одно постала загроза захоплення ландверським полком Рудського мосту, що означало розсічення всієї оборони фортеці та остаточну втрату Сосненської позиції. Комендант фортеці Микола Бржозовський, віддав наказ організувати артилерійський вогонь вже по захопленим ландверами ділянкам Сосненської позиції та контратакувати в штики (рукопашний бій) «всем, чем можно». В контратаку пішли залишки 8, 13 та 14 роти. 13 рота під командуванням 21-річного підпоручника Володимира Котлинського, контатакувала німецькі позиції вздовж залізної дороги та змусила їх своїм наступом – відступити. Саме цей контрнаступ вважається славнозвісною «Атакою мерців». І цю атаку очолив підпоручник Котлинський, який під час наступу був смертельно ранений, але ще встиг передати командування ротою підпоручнику 2-ї Осовецької саперної роти 22-річному Владиславу Стржемінському, який не звертаючи уваги на сильне отруєння газами, із залишками роти, довів атаку до кінця, яка привела до взяття першої та другої ділянки Сосненської позиції. У той час 8 та 14 рота розблокували центральний редут, і разом з бійцями 12 роти вибили німців на первинні позиції. До 8 години ранку, всі наслідки німецького прориву були ліквідовані. А до 11 години ранку, припинився обстріл фортеці, що стало формальним закінченням невдалого штурму.

Хід битви за Осовець тепер нам відомий, але чому ж вона стала «Атакою мертвецов»? Справа у тому, коли німці застосували газову атаку, вони вважали, що солдати царської армії мертві, або не можуть продовжувати бій. Проте підійшовши до позицій царських полків та очікуючи побачити їх там мертвими, кайзерівці (німці) побачили як так звані «мертві», йдуть в наступ зі штиками на них, що привело їх в шок та змусило відступити. Більшість солдатів царської армії, були отруєнні газами, через відсутність противогазів, на їхніх обличчях були ганчірки, які були закривавлені. І та же більшість з них – загинули під час і після бою від газів. На основі цього в 2009 році, у честь 95-ї річниці початку Першої Світової війни, журналіст видання «Совершенно секретно» Володимир Воронов, вперше у своїй статті опублікував назву «Атака мертвецов», стосовно битви за Осовець. Сам він зазначав: «Но когда германские цепи приблизились к окопам, из густо-зеленого хлорного тумана на них обрушилась… контратакующая русская пехота. Зрелище было ужасающим: бойцы шли в штыковую с лицами, обмотанными тряпками, сотрясаясь от жуткого кашля, буквально выплёвывая куски лёгких на окровавленные гимнастёрки. Это были остатки 13-й роты 226-го пехотного Землянского полка, чуть больше 60 человек. Но они ввергли противника в такой ужас, что германские пехотинцы, не приняв боя, ринулись назад, затаптывая друг друга и повисая на собственных проволочных заграждениях. <…> Это сражение войдёт в историю как «атака мертвецов». Однак в статті Воронова були добавлені такі художні елементи як: «выплёвывая куски лёгких на окровавленные гимнастёрки».

 

В 2011 році у журналі «Братишка», була опублікована стаття Артема Денисова «Осовец. Атака мертвецов», у якій події битви описувалися так: «Но когда германские цепи подошли к русским окопам, им навстречу в штыковую контратаку с криком, а точнее, с хрипом «ура» поднялись выжившие защитники — остатки 8-й и 13-й рот, чуть больше 100 человек. Еле держась на ногах, они всё-таки встали на бой, который, казалось бы, проигран. Вид их был ужасен. Со следами химических ожогов на лицах, обмотанные тряпками, они харкали кровью, буквально выплёвывая куски лёгких на окровавленные гимнастёрки». Саме після цієї публікації відбулося поширення в інтернеті мема «Атака мертвецов». В багатьох блогах, форумах, Вікіпедії, як на російській так і на англійській, з’являються цитати із статті Денисова. В 2012 році почали знімати музичний кліп на цю тему, як вмираюча від газів російська рота, змусила втікати німецький полк в противогазах. В результаті це привернуло увагу істориків, які зайнялися вивченням цього питання. Вони дійшли висновку, що дана історія, трішки була прикрашена. Зовнішній вигляд атакуючих (ганчірки на обличчях в крові, і самі бійці були отруєні газом та поступово від якого помирали) був достовірний. Але є один виняток, кричати «ура», солдати не могли через враження легень газом. По-друге сучасні публіцисти описують ці події через сто років після закінчення війни, не будучи очевидцями і не посилаючись на джерела свідків/учасників тієї битви. По-третє, відсутні німецькі документи, які описували ці події з так званою «Атакою мерців».

 

Якщо посилатися на офіційні російські джерела тих часів, то в газеті «Русское слово» і «Псковская жизнь» було опубліковано спогади одного із учасників оборони фортеці Осовець: «Я не могу описать озлобления и бешенства, с которым шли наши солдаты на отравителей-немцев. Сильный ружейный и пулемётный огонь, густо рвавшаяся шрапнель не могли остановить натиска рассвирепевших солдат. Измученные, отравленные, они бежали с единственной целью — раздавить немцев. Отсталых не было, торопить не приходилось никого. Здесь не было отдельных героев, роты шли как один человек, одушевлённые только одной целью, одной мыслью: погибнуть, но отомстить подлым отравителям. <…> Немцы не выдержали бешеного натиска наших солдат и в панике бросились бежать. Они даже не успели унести или испортить находившиеся в их руках наши пулемёты.

Але про факт, що німці після застосування газів, були впевнені, що царські солдати вже мертві, і готувалися займати їхні позиції, то тут є підтвердження в книзі М.С. Свєчнікова та В.В. Буняковського за 1917 рік, тобто через два роки після битви: «Плѣнные нѣмцы, взятые во время газоваго штурма, показывали, что отъ высшихъ начальниковъ до послѣдняго рядового германской дивизіи, атаковавшихъ крѣпость, были увѣрены, что на этотъ разъ не можетъ быть спасенія для гарнизона, что ничто не устоитъ противъ силы яда газовъ. Увѣренность, что весь гарнизонъ погибнетъ отъ газовъ, была настолько велика, что нѣмцы заранѣе нарядили нѣсколько ротъ для похоронъ мертвыхъ, все обозы были запряжены и готовы въѣхать въ Осовецъ. Поэтому первый выстрѣлъ, а затѣмъ все усиливавшійся огонь крѣпостной артиллеріи произвелъ потрясающее впечатлѣніе».

Якщо звертатися до німецьких джерел, а саме документів 18-го ландверського полку, 70-ї бригади, 11-ї дивізії ландвера (Landwehr-Infanterie-Regiment Nr. 18 • 70. Landwehr-Infanterie-Brigade • 11. Landwehr-Division), то там і досі все таємно.  Справа у тому, що їхні журнали бойових дій знаходяться у Федеральному Архіві Німеччини. Але архів неоднарозово повідомляє, що через наслідки Другої Світової війни, значна частина архівних документів була втрачена. Спогадів про «атаку мерців», під час битви за Осовець в щоденниках німецьких офіцерів та солдатів не знайдено!

Як там не було, але є факт, що справді царська рота після німецької газової атаки, відбила наступ німецького ландверу і повернула свої втрачені позиції. І те що німці, сподівалися, що після цієї газової атаки, їхні противники будуть мертвими, це також факт. Проте як воно виглядало зовні, чи справді помираючі царські воїни йшли з останніх сил в штикову атаку, маючи на обличчях закривавлені ганчірки, кашляючи кров’ю – це невідомо! Так як практично не збереглося свідчень учасників тієї битви, як з російської так і з німецької сторони. Хіба що розсекретять дані документів німецького ландверу, стосовно цієї битви, якщо вони ще збереглися, бо з російської сторони тільки міфи! Після Громадянської війни в Росії (1917-1922), радянська влада намагалася стерти з людської пам’яті досягнення царської армії в Першій Світовій, і ні про яке історичне дослідження тем цієї війни, взагалі не могло бути. Радянська влада систематично знищувала всі архівні дані царської армії, часів Першої Світової та Громадянської війни, що призвело до того, що теперішні російські історики тільки можуть посилатися на загальні відомості цієї війни. Про якесь детальне дослідження та розслідування якогось конкретного питання цієї війни, а саме стосовно царської армії, і мови не може бути. Більша половина архівних особових чи полкових справ – знищені! А ті виживші ветерани царської армії, які дивом уникли радянську репресивну політику та приховали своє минуле, старалися самі знищувати власні царські документи та ніколи не згадували комусь, про свою службу в ім’я царя, навіть своїм дітям. Тільки одиниці таємно розповідали своїм нащадкам про своє минуле, бо в СРСР сказати, що ти чи твій батько був царським офіцером або дворянином, було рівноцінне смертному вироку. В 30-ті роки минулого століття, під час першої хвилі сталінських репресій, знищували «старих кадрів», тобто тих, хто при царі був офіцером, чиновником, підприємцем і взагалі мав «буржуйське» походження. Тому тільки з розвалом СРСР можна було відкрито говорити про царське минуле власної родини. І саме тоді історики змогли вільно вивчати питання Першої Світової війни та участі в ній колишньої Російської імперії. Але через відсутність історичної (документальної) бази, час від часу спливали і спливають в інтернеті, подібні міфи різних фантазерів таких як Денисов і про його славнозвісну «Атаку мерців». Сам Денисов, не будучи істориком, сам «домальовував» елементи бою, не посилаючись на реальні спогади учасників тієї битви.

Проте слід згадати, що підпоручника 13 роти, який очолив так звану «атаку мерців», а саме Володимира Карповича Котлинського (1894-1915) було посмертно (ще при царі) нагороджено орденом Святого Георгія 4 ступеня. Згодом його прах мати перепоховала у Пскові, хоча народився він в місті Остров Псковської губернії. Підпоручник Владислав Максиміліанович Стржемінський (Стржемінскі) (1893-1952), який продовжив атаку після Котлинського, був нагороджений Георгіївською зброєю та орденами Святого Станіслава 3 ступеня і Святого Георгія 4 ступеня. В травні 1916 року в Першаях (нині це Мінська область Білорусі) під час бою отримав тяжке поранення, йому ампутували повністю праву ногу і ліву руку по локоть. Був евакуйований на лікування в Москву. Під час лікування, почне малювати картини і стане професійним художником. Саме в Москві він познайомиться з медсестрою Катериною Кобро, яка походила із російських німців. В 1922 році вони нелегально втечуть в Польщу, а в 1924 році стануть громадянами цієї країни. Там вони будуть займатися художньою діяльністю. З 1939 по 1940 рік, будуть в білоруському місті Вілейка, яке буде окуповане Червоною армією. В 1940 році, завдячуючи німецьким кореням дружини, переберуться в польський Лодзь, який був окупований Вермахтом, там вони пробудуть всю війну і до кінця життя. Матимуть дочку Ніку. Сам Стржемінскі був за національністю поляком, але народився у білоруському Мінську, також родом з Мінської губернії був батько Котлинського. В 1952 році через рік після смерті дружини (1951), також в Лодзі помре сам Стржемінскі. А стосовно фортеці Осовець, то через загрозу оточення, царські солдати знищили більшу її частину та поступово відступали з неї з 18 по 22 серпня 1915 року. 25 серпня 1915 року німецькі війська увійшли в пусту та лежачу в руїнах фортецю. Після Першої Світової війни, залишки фортеці опинилися під владою незалежної Польщі. При ній у фортеці були розквартировані військові частини польської армії. В 1939 році фортецю зайняла 10-та радянська армія. В 1941 році її зайняли німецькі війська, які приміщення використовували як склад боєприпасів. 14 серпня 1944 року три форта фортеці зайняли радянські, але форт №2 німці втримуватимуть до січня 1945 року. З 1953 року у фортеці розміщено склад боєприпасів ВПС (Військово-повітряних сил) Польщі. Дані склади і досі зберігаються у приміщеннях фортеці.

Проте на цьому легенди про фортецю Осовець не завершуються. В 20-х роках минулого століття в польських та радянських видавництвах, зявилися замітки про російського царського солдата, якого знайшли поляки у фортеці Осовець. Як виявилося, при відступі у 1915 році, царські сапери зривами засипали підземні склади з амуніцією та продовольством. Коли уже в 20-ті роки польські офіцери спустилися в підвали, які були засипані, то з темряви по-російськи почули: «Стой! Кто идёт?». І це виявився царський «часовий», який ніс до останнього свою службу. Один із офіцерів, який знав російську, заговорив з ним. Як виявилося солдат знав скільки часу він вже провів у цих підвалах. Він сказав, що його може з поста зняти тільки «разводящий», якщо не він, то «Государь Император». Часовий здався лише після того, як йому пояснили, що імперії, якій він служив, уже давно немає. І йому зачитали телеграму президента Польщі Юзефа Пілсудського, після якої він таки здався. Як виявилося царський солдат, провів у засипаних підвалах – 9 років (1915-1924). Всі ці роки він харчувався переважно тушонкою та згущеним молоком, не втративши рахунок часу та звикнувши до напівтемряви (бо тільки з вентеляційних шахт потрапляло світло). Після того, як його вивели на поверхню, він втратив зір від сонячного світла та був відправлений у лікарню, а згодом був переданий радянській владі. Це була популярна історія в пресі, як польській так і радянській, але на даний момент, вона немає точних документальних підтверджень та є легендою.

Якщо вірити цій легенді, то часовий справді провів довгих 9 років в підвальних приміщеннях фортеці, а саме з 1915 по 1924 рік. В 1924 році його знайшли поляки. І тільки після того як йому сказали, що Російської імперії, царя, імперської армії уже нема, то він погодився, щоб його з посту зняли зачитаною йому телеграмою президента Польщі – Юзефа Пілсудського. Потім йому забули надягнути повязку на очі, і він від сонячного проміння втратив зір. В одній із версій, зазначалося, що таки йому надягли повязку на очі і він згодом бачив. Після того часовий Ніколаєв (якщо вірити польським газетам тих часів, саме таке було прізвище часового) розповів, що всі ці роки він харчувався продуктами зі складу, здебільшого консервами. А щоб не було спраги, то він пив грунтові води. За ці роки у нього відросло довге волосся та борода. Але його гвинтівка Мосін зразка 1891 року, була у чудовому вигляді. За час свого перебування, Ніколаєв регулярно змінював шинель та білизну зі складу. Дякуючи світлу з вентеляційних шахт, він вів відлік часу, робивши зарубки на стіні, коли воно згасало. Проте там він був не єдиним живим створінням, крім нього були ще пацюки. Спочатку він радів, що ще, крім нього хтось є, але вони швидко розмножувалися і нападали на склади з продовольством, і йому довелося вести боротьбу з ними. Коли Ніколаєва відправили у Варшаву на лікування, йому пропонували залишитися в Польщі, але він таки захотів повернутися додому. В одній із головних і часто повторюваних версій, Ніколаєв був родом з регіону Війська Донського або Кубані. Сам походив із кубанських козаків. Йому неодноразово пояснювали, що його Батьківщина (Кубань) під владою більшовиків, тобто СРСР. І що для них, всі хто служили царському режиму - вороги та підлягають репресіям. Проте він все одно бажав вернутися додому. Тому його поляки з почестями передали радянській стороні на одній із залізнодорожних станцій, куди приїхала його зустріти власна родина.

Про цю історію також зазначав радянський публіцист Сергій Смірнов, автор книги «Рассказы о неизвестных героях», який також стверджував, що варшавські газети писали, що прізвище часового – Ніколаєв. І що цей Ніколаєв, через полковника, який відповідав за склади, опинився заваленим. Саме полковник переконав командування не знищувати ці склади, про які місцеві жителі нічого не знали. Тому тільки взірвали вхід у підвальні приміщення фортеці. Часового Ніколаєва мали звільнити, коли росіяни знову відвоюють Осовець у німців, але цього не сталося. Про часового і ці склади, поляки могли нічого не знати, якби цей полковник-білогвардієць не вижив в роки Громадянської війни. В результаті, після війни він виїхав закордон, де розповів польським офіцерам про таємний підземний склад. Сам публіцист Сергій Смірнов, після публікації «Бессменный часовой» в 1960 році у журналі «Огонек», отримував листи від тих, хто ніби бачили цього часового або читали про нього в радянській пресі в середині 20-х років минулого століття. Виявилося, що в 1924-1925 роках про заваленого часового у фортеці Осовець, писав журнал «Всемирный следопыт» та інші радянські видавництва. Проте історія про цього часового подавалася в різних варіантах, що призвело до її статусу легенди. Також радянські видавництва, як і польські, часто згадували прізвище часового – Ніколаєв. Також деякі зазначали, що насправді його звали – Іван Івашин. Проте після цих радянських публікацій, які особливого та всесоюзного розголосу не набули, так як мова була про героїзм царського солдата, а не радянського, слід про цього часового зникає! Хоча є версії (якщо виходити з часто повторюваних або подібних) цей часовий Ніколаєв (ця версія прізвища була самою популярною) повернувся додому на Кубань, і там в тиші доживав свій час. Про точне місце смерті і час, нічого невідомо. Вся проблема полягала у тому, що він був царським солдатом, і його героїзм та відданість були царю, а не вождю. Тому ця історія в СРСР, не набула широкого розголосу, ще й до того її «двадцять і два рази» перекрутили радянські ЗМІ, що призвело до її трансформації у абсолютну легенду.

Якщо насправді вірити легендам фортеці Осовець про її героїчну оборону царськими солдатами та славнозвісну «Атаку мертвецов», то доходиш висновку, що царська армія по героїзму і самопожертві в свій час особливо не поступалася німецькій, австро-угорській, французькій, британській арміям. Її солдати були більш віддані царю, аніж радянські воїни вождю, які тим же німцям, але вже в Другій Світовій, сотнями тисяч здавалися в полон. І царська армія зупинила німецьку армію на межі Пруссії, Західної Білорусі та України, і не пустила на відмінну від радянської армії, далі на схід на Київ, Мінськ, Москву, Петербург. Хоча по технічному прогресу вона програвала німецькій, як радянська у свій час Вермахту (німецькій армії), проте це не змусило її ганебно відступати до Москви. Але слід не забувати, що царська армія була в лапочках «русская», бо в ній служило безліч українців, білорусів, прибалтів, поляків, німців, які також зробили вагомий внесок у міцність цієї армії. Також якщо вірити легенді про часового Ніколаєва, то виходить, що саме він є останнім царським солдатом, який носив форму цієї армії та служив в її честь, аж до 1924 року. Проте ніхто вже не дізнається, коли помер останній ветеран царської армії, який ніколи не знав, що таке коли проводять в честь твоєї армії військові паради, коли раз в рік суспільство згадує про ту кровопролитну війну в якій ти воював, і віддає честь тобі і твоїм полеглим побратимам, коли держава тобі присвоює пенсію та матеріальну підтримку. Звичайно жаль таких хлопців як Котлинський (очолював славнозвісну «атаку мертвецов»), які в молодому віці віддали своє життя, аби зупинити наступ ворожих армій, які по суті билися за ту же землю, що і радянські в Другій Світовій війні. Але їхній героїзм та самопожертва виявилися марними завдячуючи більшовикам (радянським), які завдали підступний удар в спину власною революцією, коли в розпалі тривала війна. Тоді царська армія (1917 рік), якраз мала переходити Карпати та наступати на Угорщину і Відень, щоб вивести з війни Австро-Угорщину, і ця армія мала ще тоді потенціал. Але своїми обіцянками негайно вивести Росію з цієї кровопролитної та «капіталістичної» війни, більшовики задурили голови мирного населення, яке постало за цю ідею, а це призвело у свою чергу до того, що на фронті серед бійців та офіцерів почалася акція «дезертир». Командування армії після зміни влади царя урядом Керенського, бунтом генерала Корнілова, поваленням режиму Керенського більшовиками, не наважувалися йти в повномасштабний наступ на ворогів, бо не знало, як кажуть нині - «політику партії». А солдати та офіцери, були ще в більшому нерозумінні того, що відбувалося в Петрограді і просто відмовлялися йти в наступ, тому Східний фронт з боку Російської імперії почав розвалюватися. І це все більшовики на чолі з Леніним робили на гроші буржуазної Німецької імперії, яка таким шляхом вирішила вивести з війни Петроград. Проте Ленін потім кричав, щоб били буржуазію (свою), яка його же і фінансувала, тільки вона була німецькою. Тому цю підступну сторінку власної історії, радянський режим завжди намагався приховати, як і власне моральне уродс.во! Бо комунізм не може бути комунізмом, якщо він створений і профінансований капіталістичним режимом, ще й до того, аби когось вивести з війни. Тому вся ідеологія та цілі Компартії СРСР були банальним розводняком, і були спрямовані на реалізацію тотальної бідності та заляканості населення, а не для будівництва міфічного комунізма, який мав настати по словах останнього вождя і президента СРСР Горбачова, аж в 2000 році!

Нажаль втрачене життя царських солдатів в роки Першої Світової, виявилося марним. Їхнім родинам ніхто не платив компенсації за втрату годувальника, не виплачували пенсії. Також було не легко таким як Стржемінскі (продовжив «атаку мерців» після Котлинського), які на цій війні стали інвалідами, і яким після того, потрібно було якось шукати новий сенс свого життя, утримувати власні родини, при тому, що радянська влада, їм нічого не виплачувала та ще й за їхню царську службу могла розстріляти або відправити в Сибір. Звичайно це морально складно, коли ти усвідомлюєш, що воював 4 роки, став молодим інвалідом, а нова влада у твоїй країні, каже, що героїзм таких як ти – це ніщо! Але саме найгірше для тих царських воїнів було те, що вони програли війну не на полі бою, а за дипломатичним столом. За столом, де вони нічого не вирішували. Проте після Другої Світової війни, прославляли радянських воїнів, яким платили пенсії, надавали соціальний захист, у честь яких кожного року проводили паради, де їм молодші покоління віддавали честь. Тільки вони не знали і ніколи не знатимуть те відчуття, переживання, психічний стан ветеранів царської армії, коли їхній героїзм нівелювали та забули. Нині в Західній Європі та США, кожного року 11 листопада згадують про Першу Світову війну. У школах та університетах детально її вивчають, та головне, що про неї не забувають. І їхні ветерани, тієї «Великої війни», завжди мали фінансову та соціальну підтримку з боку держави, навіть після Другої Світової війни.

Як я люблю згадувати свою фразу, що «історія це політика минулого, якій властиво повторюватися», то хотів зазначити, що нині в Україні відбувається подібна ситуація, коли уряд Зеленського хоче припинити війну на Донбасі, визнати окупацію Криму, визнати ДНР і ЛНР та проводить реванш проросійських сил в країні. І ці проросійські сили вважають військовим злочином, ведення війни Києвом на Донбасі за участі Збройних Сил України (ЗСУ) з 2014 року. І якщо до влади прийдуть ці так звані «реваншисти», то я і багато інших, не здивуються, якщо вони заявлять, що війна за участі ЗСУ на Донбасі є і була злочинною, і будуть повністю скасовувати пенсії, соціальну та матеріальну підтримку ветеранів АТО. І нині проросійські сили в Україні є тим «підступним ударом в спину», як більшовики в 1917 році, коли також тривала війна. І ці же «сили» є профінансовані іншою державою, як Ленін у свій час Німецькою імперією. Звичайно хочеться вірити, що сценарій столітньої давності не повториться в Україні, і тут при владі будуть люди, які вороже ставитимуться до Москви і визнаватимуть Крим та Донбас українським! Тому залишається вчити історію, тобто «політику минулого» та обдумано її аналізувати, щоб не повторити чиїсь давні помилки!

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі