Блоги → Перегляд
Мітки УПАУкраїнська Повстанська АрміяОУНОрганізація Українських НаціоналістівБандерівціУкраїнаЗахідна УкраїнабандерівціДруга Світова війнаБандерівщинаСтепан БандераБандераСРСРСССРРосіяРадянський СоюзкомунізмдемократіянаціоналізмнацизмфашизмРух опоруТретій РейхРейхНімеччинаВермахтЧервона арміяАдольф ГітлерГітлерГаличинаВолиньПоліссяЛьвівКиївПольщаУНРЗУНРДмитро ДонцовЄвген КоновалецьАндрій МельникБроніслав ПерацькийУРСРМикола ЛебідьГригорій МацейкомельниківцібульбівціборовціАкт відновлення Української державиЗаксенхаузенПоліська СічУНР в екзиліТарас Бульба-БоровецьБульба-БоровецьАрмія КрайоваНКВСРоман ШухевичОлевська республікаОлевськНемовичіУПА-Поліська СічУкраїнська Національна Революційна АрміяУНРАКолківська республікаБистричіАнна ОпаченськаУкраїнське національне відродженняУНВБереза КартузькаАндрій ЛівицькийВолинська СічОтаман Тарас Бульба-БоровецьВолинська різняМирослава ҐлодзінськаҐлодзінськіІван-Тадей МітрингаУкраїнська Народно-Демократична ПартіяВаршаваСШАКанадаУкраїнське Вільне КозацтвоБій під Гурбами

«Чому Українська Повстанська Армія демократа Бульби-Боровця стала бандерівською та оунівською» або «Степан Бандера: як стати лідером Руху опору сидячи в концтаборі»

Неділя, 23:01, 24.01.21

Рейтинг
120 0
Переглядів
754

0
0

 

«Чому Українська Повстанська Армія демократа Бульби-Боровця стала бандерівською та оунівською»

або

«Степан Бандера: як стати лідером Руху опору сидячи в концтаборі»

 

Ще з часів Другої Світової війни Західна Україна почала носити статус «Бандерівщини», через лідера Організації Українських Націоналістів (ОУН) – Степана Бандеру. Саме від його прізвища, а саме – Бандера, пішла неофіційна назва всіх жителів Західної України – «Бандерівці». Діяльність ОУН та Української Повстанської Армії в часи Другої Світової війни, зазвичай ототожнюють з тим же Степаном Бандерою. Регулярно та постійно це робила влада СРСР, а тепер Росії. Саме радянська пропаганда, яка не розділяла нікого за ідеологічним переконанням, бо для неї якщо ти не комуніст, то ти лише – враг, зробила узагальнено Рух опору на Західній Україні – «Бандерівським». Проте, якщо відійти від радянської і тепер від російської пропаганди, та вивчивши детально історію періоду першої половини 40-х років минулого століття, стає ясно, що насправді Західна Україна була не «бандерівською». Просто дивно те, що людина на ім’я - Степан Бандера, яка всю німецько-радянську війну відсиділа в німецьких концентраційних таборах, не створивши ніякої партизано-повстанської армії, раптово стала лідером Руху опору на Західній Україні та головним поплічником Адольфа Гітлера.

Саме цікаве те, що саме Гітлер запроторив в концтабір Бандеру та інших діячів та членів ОУН після проголошення незалежності України – 30 червня 1941 року у місті Львів. Бо Гітлер помилково вважав, що він обійдеться і без підтримки українців, які насправді були зацікавлені у поваленні сталінського режиму (яскравий приклад – вересень 1941 року у Києві, де з хлібом і сіллю зустрічали німецьких визволителів – кияни). Багато тодішніх членів НСДАП, СС, генералів Вермахту та просто оточення Гітлера вважали, що проголошення Української держави залучить сотні тисяч українців у лави Вермахту. Також багато міжнародних істориків вважали, що це був реальний шанс для Гітлера, щоб отримати надійного союзника у боротьбі з СРСР. Україна мала природні ресурси, стратегічний плацдарм, родючий чорнозем (який не давав з голоду вмерти), величезні людські ресурси (мається на увазі чоловіче населення, яке можна було призвати у лави Вермахту), тому відмова Бандері у проголошенні Української держави в Львові, стала фатальною помилкою для Гітлера у боротьбі з СРСР.

Але повернімося до того парадоксу, а саме як Степан Бандера, який відсидів майже всю війну в концтаборах став лідером Руху опору на Західній Україні. Почнемо з того, що «лідером» його зробила радянська влада, яка вела боротьбу проти ОУН, ще до початку війни. В 1929 році на теренах Західної України, яка належала тоді Польщі (Галичина, Волинь та Західне Полісся) зародилася підпільна мережа Організації Українських Націоналістів (ОУН). ОУН, як організацію було створено 3 лютого 1929 року у Відні (Австрія) з числа політичних та військових емігрантів часів визвольних змагань на Україні (1914-1921 рр.). Це були різні українські емігрантські організації колишніх політиків та військових діячів УНР та ЗУНР. За мету вони собі ставили - встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Дана мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури. Економіка Української держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном. Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори в поразці Української Народної Республіки в 1917–1921 роках, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».

Згідно з визначенням Інституту історії України НАН України, ОУН була «праворадикальним рухом», орієнтованим на створення національної держави з «ультраправим» політичним режимом. Для ідеологічного обґрунтування своєї діяльності ОУН спочатку, у 30-ті роки використовувала ідеологію націоналізму Дмитра Донцова, основні положення якої він виклав у праці «Націоналізм». Але після розколу і початку війни, ОУН відійшла повністю у своїй філософії від так званого «інтегрального націоналізму», натомість ОУН (бандерівського спрямування) свою ідеологію та політичну практику будувала на тоталітарних засадах. Сучасні прихильники українського націоналізму визнають спорідненість ідеології та практики ОУН (б) з тоталітарною та авторитарною ідеологією та практикою тогочасних подібних політичних рухів в Європі. Незважаючи на те, що Дмитро Донцов заклав концептуальні основи українського націоналізму, членом ОУН він ніколи не був, і безпосередньо ідеологію ОУН розробляли інші люди. Варто також відзначити, що ні Євген Коновалець, ні його «спадкоємці», Андрій Мельник і Степан Бандера, великими ідеологами не були і яких-небудь значних ідеологічних робіт після себе не залишили. Бандера свої основні роботи написав уже після війни.

Так як Західна Україна, а саме Галичина, Волинь та Західне Полісся були під владою Польщі (1921-1939), першочергова боротьба була з польським режимом та його політикою «ополячення» українського населення у вище вказаних регіонах. ОУН тлумачила терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи над ворогом. Найвизначнішими жертвами терористичних актів ОУН стали польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький (особисто відповідальний за пацифікацію, що призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату Олексій Майлов (вбитий у помсту за Голодомор 1932–33 роках в УРСР) та колишній сотник УГА (Українська Галицька Армія – період ЗУНР та Польсько-української війни на Галичині в 1918-1919 роках), директор Української академічної гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співпраці з поляками.

Сам Степан Бандера (1909-1959) починав свою політичну діяльність, як «рядовий» член ОУН (вступив у 1929 році) проте він прославився участю в замаху на Броніслава Перацького (міністр внутрішніх справ Польщі 1931-1934 рр.). Напередодні замаху польська поліція затримала Степана Бандеру, а гестапо видала полякам Миколу Лебедя, який здійснював технічну підготовку замаху на міністра, а після вбивства Перацького у Варшаві іншим оунівцем Григорієм Мацейко (15 червня 1934 року) намагався переховатися в Німеччині. Від 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 року у Варшаві тривав відкритий процес над Степаном Бандерою і 11-ма його товаришами. Мацейко, який застрелив Перацького в столичному ресторані, таки вдалося уникнути арешту. Згодом він з Польщі втече і опиниться в Аргентині у місті Ланус, де проживе до кінця свого життя. Проте оунівці використали публічність суду для пропагування своєї боротьби. Процес завершився оголошенням смертного вироку Бандері, Лебедю та Ярославу Карпинцю. Після Варшавського процесу 1935—1936 років, Бандеру і 22-х його соратників судили на Львівському процесі ОУН (25 травня — 26 червня 1936 року). Згодом Президент Польщі Ігнацій Мосцицький замінив смертні вироки на довічне ув'язнення.

Проте ОУН цікавив не лише польський уряд, ай радянський. Так як ОУН пропагувало відродження Української державності та звільнення земель УРСР від більшовиків, останні були дуже стурбовані діяльністю українських націоналістів. Також сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і відповідно організував убивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938 році. Після смерті Євгена Коновальця - Провід українських націоналістів (ПУН) очолив полковник Андрій Мельник. 27 серпня 1939 року в Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу українських націоналістів, які жили за кордоном. Краєві кадри прагнули відстоювати національні ідеї та методи під сильним впливом ідей Дмитра Донцова, який пропагував культ сили. Мельниківські провідники ОУН були авторитаристськими.

Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з в’язниць, не визнали «ІІ Великого Збору». У січні 1940 року Мельник та Бандера зустрілися у Римі. Бандера домагався від ПУН зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох дискредитованих його членів (Ярослава Барановського, Омеляна Сеника та Сидора Чучмана). Переговори в Римі не привели до врегулювання розбіжностей. Більш того, підозри в зраді, що раніше належали до найближчого оточення Мельника, тепер торкнулися і його самого. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Група на чолі з Бандерою в лютому 1940 року у Кракові утворила «Революційний Провід ОУН» й обрали собі назву ОУН(б) (пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)), а в квітні 1941 року провели II-й Великий збір ОУН(б). Членів цієї організації стали називати «бандерівцями», членів же ОУН  — далі називали «оунівцями» або «мельниківцями» (через абревіатуру ОУН(м). 27 вересня 1940 року Бандеру націоналістами формально виключено з лав ОУН.

Після розколу бандерівці становили в Галичині 80 % від загального числа оунівців, на Волині — 60 %. Боротьба між прихильниками ОУН(б) і ОУН(м) була не просто організаційною або ідеологічною. За деякими даними з моменту розколу до червня 1941 року загинуло в зіткненнях 400 мельниківців і 200 бандерівців. Часто ці сутички майстерно провокували спецслужби Третього Рейху і СРСР. Причину розколу ОУН «мельниківці» пояснюють особистими амбіціями «бандерівців» та прагненням до влади всередині ОУН. Бандерівці ж, виправдовуючи свої розкольницькі дії, у свою чергу звинувачували мельниківців у всіх смертних гріхах (нехтуванні українськими інтересами і колабораційній концепції співпраці з гітлерівською Німеччиною, гітлерівським урядом і гестапо).

30 червня 1941 року ОУН (бандерівці) у Львові проголосила Акт відновлення Української Держави, який був негативно сприйнятий німцями і мельниківцями. Бандеру та ряд його соратників заарештувало гестапо. Бандера постав перед берлінськими чинами, де від нього зажадали публічного скасування «Акту відродження». Не досягнувши згоди, Бандеру помістили до в'язниці, а на початку 1942 року — в концтабір Заксенхаузен, де він утримувався до 27 серпня (за іншими джерелами — до 28 вересня або грудня) 1944 року. І після звільнення він категорично не пішов на співпрацю і відмовився зробити ОУН союзником Рейху у війні проти СРСР.

Ідеологія УПА та її відмінність від «оунівської»

Тепер коли стало ясно, що собою представляла в ідеологічному плані ОУН та Степан Бандера, то переходимо до ідеологічного питання щодо УПА. Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням у серпні 1941 року «Поліської Січі», потім УПА-«Поліської Січі», пізніше УПА, яку очолював Тарас Бульба-Боровець - представник в Україні Уряду УНР в екзилі. Українську повстанську армію було створено восени 1942 року. Підрозділи «Поліської Січі», створили збройні загони УПА на Волині і Поліссі для боротьби з нацистами і радянськими партизанами. Конфлікт між збройними формуваннями УПА під керівництвом Тараса Бульби-Боровця та ОУН(р) Лебідя стався через неузгодження питання про політичний центр керування УПА. Бандерівці вважали, що керівництво повинна здійснювати ОУН(р), а Тарас Бульба-Боровець - Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Група ОУН(р) очолювана Лебедем на початку 1943 року перейменувала свої військові відділи в УПА. Щоб відмежуватися від новоствореної УПА, що здійснювала задуми Миколи Лебедя, 20 липня 1943 року головне керівництво УПА Тараса Бульби-Боровця змінило свою назву і відтоді стало називатися Українською Народною Революційною Армією. З самого початку свого існування УПА воювала на три фронти: з військами Третього Рейху та його союзниками, польським Рухом опору (Армією Крайовою, Армією Людовою) та радянськими партизанами. З поверненням радянського режиму на західноукраїнські землі, УПА ще кілька років змогла чинити активний спротив каральним загонам НКВС. УПА діяла до 1954 року, але активні її військові дії було припинено після вбивства Романа Шухевича (головнокомандувач УПА) членами радянських спецслужб поблизу Львова – 5 березня 1950 року. Також в свою чергу після вбивства Шухевича, почала звертати свою діяльність на території Західної України – Організація Українських Націоналістів (ОУН).

Проте перші загони під назвою УПА — «Поліська Січ» створив з початку німецько-радянської війни отаман Тарас Бульба-Боровець в Олевському районі на Поліссі («Олевська республіка»). Олевська республіка – це було локальне українське державне утворення на Поліссі з 21 серпня по 15 листопада 1941 року в період Другої Світової війни на території Олевського району (теперішня Житомирська область), яка з 20 жовтня 1941 року входила до складу Генеральної округи Житомир. А в селі Немовичі Сарненського району - 28 червня 1941 року Тарас Бульба-Боровець видав свій наказ під № 1 про початок боротьби з більшовиками, які декілька років раніше, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—"Поліську Січ", після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх підлеглих, і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під назвою УПА, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). Чисельність армії становила кілька тисяч бійців (одні історики говорять про 10 тисяч, інші називають число в 3 000 тисячі). Загони Тараса Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі. І в свою чергу вони не підкорялися ОУН, тому що не бажали брати участь в етнічних чистках проти польського населення та коритися Бандері чи Мельнику.

Проте з тієї ж осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН (бандерівці) на Поліссі й Волині, котрі також прийняли назву «Українська повстанська армія». Ці загони 18 серпня 1943 року роззброїли УПА Тараса Бульби. Деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючись на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Окрім бандерівців і бульбівців існував ще один збройний рух опору, що складався з прихильників ОУН Андрія Мельника, який мав свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини. Малочисельні групи мельниківців організувалися у партизанські відділи у березні-квітні 1943 року, загальною чисельністю 2-3 тисячі чоловік. Ці загони перестали існувати влітку 1943 року. Керівництво ОУН намагалося силою змусити бульбівців перейти під їхнє керівництво. Також ОУН вдалося до хитрості, коли свої загони на Галичині і Волині почали перейменовувати в УПА. Головнокомандувачем УПА на території Західної України проголосили львівянина – Романа Шухевича (1907-1950).

Але як там не було, проте як бандерівці, так і мельниківці з бульбівцями успішно протистояли німецькій владі. Так у 1943 році на Волині існували цілі повстанські «республіки» УПА — території, з яких вигнали німецькі війська. Прикладом однієї з таких «республік» була Колківська. Вона проіснувала з весни по жовтень 1943 року, коли була розгромлена німецькою армією. Подібна республіка існувала з весни по осінь 1943 року в селі Антонівці Тернопільської області. Ще одна повстанська «республіка» «Січ» існувала у Свинаринських лісах. З 1944 року існували такі «республіки» і в Галичині.

Тарас Бульба-Боровець і його «демократичний погляд»

Тарас Бульба-Боровець – це людина, яка мала б офіційно очолити Рух опору на Поліссі та Волині під час Другої Світової війни. Але через амбіції керівництва ОУН, Боровця намагалися осунути, хоча його загони Поліської Січі стали ядром формування – Української Повстанської Армії. Насправді Боровець не визнавав ідеологію ОУН, і взагалі, як виявляється він був демократом! Справжнє його імя було – Тарас Боровець, а Бульба у нього зявилося через те, що у дитинстві за схожий на картоплину ніс, старші діти у родині прозвали його «Бульбою». На що Тарас Боровець дуже ображався. Але коли ж у школі прочитав Гоголевого «Тараса Бульбу», то почав своїм ім'ям пишатися. Походив Боровець з села Бистричі, Березнівської округи (тепер Рівненська область). З чотирнадцяти років працював в каменоломні. Наполегливим навчанням здобув загальну освіту, а революційно-політичною діяльністю авторитет серед робітників. В 1930 році відбув військову службу у польській армії. Сам Боровець не був українським націоналістом, тому в 1937 році одружився з донькою чеського колоніста (польського походження) в місті Луцьк з Анною Опаченською.

В 1932 році разом з друзями заснував підпільну організацію «Українське національне відродження» (УНВ), основним завданням якої було проведення культосвітньої роботи, насамперед серед молоді. Організація підтримувала державницьку сторону Симона Петлюри. За свою політичну діяльність потрапляє до польського концентраційного табору «Береза Картузька». Однак через дев'ять місяців, завдяки «зразковій» поведінці, його звільнили із забороною проживати у прикордонній зоні. Згодом виїхав у глиб Польщі. 20 червня 1940 року (коли Західна Україна була окупована СРСР) за наказом Президента УНР в екзилі - Андрія Лівицького мав сформувати та очолити УПА - «Поліська Січ». У ніч 1 серпня 1940 року разом із розвідницею-кур'єром Валентиною Кульчинською перетинає радянський кордон (з Польщі, яка була захоплена Третім Рейхом) для виконання наказу — перепливає річку Буг поблизу м. Влодави і потрапляє під сильний обстріл прикордонників. Кульчинська загинула, а Боровець до місця призначення пішов сам. Там зайнявся підготовкою кадрів для майбутньої «Поліської Січі», УПА. Передбачалося створення й інших окружних бойових одиниць — наприклад, «Волинська Січ», «Полтавська Січ». Станом на 1941 рік чисельність УПА - «Поліська Січ» сягала 10 000 бійців. До початку війни він діяв під псевдами Байда, Гонта. Потім усі накази уже підписував подвійним іменем Тарас Бульба-Боровець.

У серпні 1941 року загони вояків Тараса Бульби-Боровця першими увійшли у містечко Олевськ (нині Житомирська область). Налякані війною, з райцентру державні радянські служби евакуювались на схід ще до приходу Бульби. На тодішньому великому стадіоні Бульба-Боровець вишикував загони вояків і привселюдно з військом склав присягу на вірність Україні, освятивши українські прапори сформованих загонів, їхню зброю і з піднятою шаблею над головою урочисто проголосив, «що звідси розпочнеться визволення України від совітів і всіх її ворогів». «Комуністи, комсомольці та будь-які інші окупанти» були оголошені Бульбою ворогами української державності. В Олевську було запроваджено українське управління, зорганізовано поліцію, сформовано Українську повстанську армію - «Поліська Січ». З середини серпня до середини листопада 1941 року Олевськ був столицею вільної української «республіки» з новими назвами вулиць, яка увійшла в історію під назвою Олевська Республіка. У листопаді 1942 року начальник поліції безпеки і СД генеральної округи Волинь-Поділля оберштурмбанфюрер Пютц зустрівся в райцентрі Березне на Рівненщині з Бульбою-Боровцем, були переговори про співпрацю в боротьбі з радянськими партизанами. Боровець давав згоду за умови визнання самостійності України та звільнення українських політичних в'язнів. Вимоги німецький представник не прийняв.

Конфлікт Тараса Бульби-Боровця з оунівцями (бандерівцями)

Конфлікт між збройними формуваннями УПА під проводом Отамана Тараса Бульби-Боровця та Бандерівцями стався через неузгодження питання про політичний центр керування УПА. Бандерівці вважали, що керівництво повинна здійснювати ОУН(б), а Бульба-Боровець — Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. До Головної Команди УПА Отамана Тараса Бульби-Боровця прибули представники Бандери-Лебедя з пропозиціями не визнавати підлеглості уряду УНР, а підпорядковуватися Проводу ОУН Бандери. Військові підрозділи ОУН(р) повинні увійти в склад УПА, яка зобов'язувалася мати партійних комісарів. Із восьми пунктів пропозицій штаб Тараса Бульби-Боровця погодився лише з одним — включення в лави УПА військових відділів бандерівців, що діяли б під єдиною назвою УПА і якими керували б із спільного штабу. Побачивши, що УПА не поставити під партійний контроль ОУН(р), група ОУН(р) очолювана Лебедем перейменувала свої військові відділи в УПА. В результаті багато бульбівців силою були підпорядковані керівництву нової УПА під проводом ОУН(бандерівці).

Існує версія, що в результаті конфлікту загинула дружина отамана Анна Опаченська, яка походила з чеських колоністів та мала також польське походження (тоді ОУН і Армія Крайова мали доволі смертельно-напружені стосунки, яскравий приклад тому - «Волинська різня»). Хоча сам Степан Бандера мав польське коріння, його матір (Бандера (Ґлодзінська) Мирослава) походила з польської дрібношляхетської родини, яка печаталася гербом Ястшебєц. Глодзінські згадуються в гербовнику А. Бонецького під 1620 роком. Щоб відмежуватися від новоствореної УПА, що здійснювала задуми Миколи Лебедя, 20 липня 1943 року Головна Команда УПА Тараса Бульби-Боровця змінила свою назву. Відтоді вона стала Українською Народною Революційною Армією. Невдовзі Бульба-Боровець створив, спільно з Іваном-Тадеєм Мітрингою - Українську Народно-Демократичну Партію.

Так як Боровець був демократом, то про свої ідеологічні погляди він говорив так: «…Крім того, непорозуміння поглиблювалось тим, що Ви визнаєте фашистську засаду безоглядної диктатури Вашої партії, а ми стояли на позиції кровної та духової єдности всього народу на засадах демократії, де всі мають рівні права і обов'язки. На цих засадах ми ще тоді знайшли площину для співпраці з багатьма націоналістами без того, щоб вони, або ми зрікались своїх поглядів. Ми стверджуємо світоглядову багатогранність серед українського народу й не бачимо потреби ліквідувати її штучними засобами штучної єдности, а вважаємо, що єдино правильна буде та концепція, яка, замість того, щоб розпалювати внутрішню міжусобицю за владу, змобілізує всі сили народу до боротьби насамперед з зовнішніми ворогами та підпорядкує її не тій чи тій партії, а маєстатові нації й держави» - зазначав Тарас Бульба-Боровець.

А в одному з номерів підпільної газети «Гайдамака» вміщено текст промови Бульби-Боровця, у якій є рядки, що також характеризують його погляди: «Я не є демократ, ані соціаліст, ані так званий «урра-націоналіст». Мало того, мені досі навіть було заборонено називатися українцем. Отже, я є «тутейшим» поліщуком... Я з них вийшов i від них ані на крок не відійшов; ...Влада в Україні належатиме тому, хто її здобуває сам великою ідеєю i державно-національним чином. Вождь мусить панувати не багнетом i нагаєм над тілом свого народу, а тільки над його душею, своєю духовною силою. Влада без ідейного підйому — це мертва бовтанина» - зазначав той же Тарас Бульба-Боровець.

Опісля конфлікту з ОУН (бандерівці) залишки Поліської Січі було витіснено на Схід до районів, насичених червоними партизанами, у боях з якими зрештою загинули Мітринга та Василь Раєвський. Бульба вирішує полишити Волинь та податися до Варшави у розрахунку на допомогу з відновлення своїх сил. Згодом, уже перебуваючи за межами України (після Другої світової війни жив у Німеччині в будинку українського письменника з Катеринославщини Юрія Семенка), Тарас Бульба-Боровець співпрацював з Українським Національним Об'єднанням — політичним об'єднанням закарпатських українців. Згодом емігрував до США. З 1948 року проживав у Канаді. Там він організував випуск ряду видань, які нелегально переправлялися в Україну, де вояки УПА вели героїчну боротьбу проти сталіністів. Це були — «Бюлетень Головної Команди УНГ», «Меч i Воля», вишкільні зошити «Військова справа», у яких Боровець передавав свій бойовий досвід молодим, та численні летючки за «залізну заслону». Також створив Українську Національну Гвардію, брав участь у керівництві Спілки Визволення України. Автор спогадів «Армія без держави», видавав журнал «Меч і Воля». Попри конфлікти з ОУН(бандерівці), Бульба-Боровець, як справжній християнин, з пошаною поставився до мертвого Степана Бандери, і виступив на його похороні у Мюнхені (1959 рік).

З 1976 року став членом Світової громадської військово-патріотичної організації українських козаків - «Українське Вільне Козацтво», мав козацьке звання генерал-хорунжий УВК. Помер 15 травня 1981 року в лікарні міста Нью-Йорк (США). 17 травня 1981 року в похоронному бюро П. Яреми в Нью-Йорку, де спочивало тіло отамана, була відправлена панахида при численній участі українського громадянства. Більшість присутніх це були колишні українські діячі часів УНР та Поліської Січі. Також на поминальному обіді був присутній Архієпископ Білоруської Автокефальної Православної Церкви — Владика Ізяслав, який склав співчуття родині отамана та всій українській громаді. Він висловив переконання і тверду віру, що недавні змагання двох братніх сусідніх народів з безбожними ворогами не проминуть марно і ще принесуть свої плоди у формі незалежних держав України та Білорусі. Представників Організації Українських Націоналістів (ОУН), як бандерівців, так і мельниківців – не було.

P.S.

Якщо говорити про діяльність ОУН і УПА в роки Другої Світової війни, і те як ці дві різні ідеологічні структури радянська влада схрестила в одну – «Бандерівську», то задумуєшся про феномен такої людини як Степан Бандера. Бо дивуєшся як людина, яка провела майже всю німецько-радянську війну в концентраційному таборі під назвою Заксенгаузен у Німеччині, змогла стати лідером Руху опору на Західній Україні. Звичайно для більшовиків Бандера був одним із лідерів ОУН та й він 30 червня 1941 року проголошував у Львові - Українську державу. І саме після цього проголошення, Адольф Гітлер дав наказ помістити Бандеру в Заксенгаузен, де він пробув, аж до кінця 1944 року. Після того його звільнили, але німці уже доволі пізно запропонували йому приєднати сили ОУН та УПА до Вермахту. А Бандера в свою чергу відмовив їм, бо уже розумів, що станом на осінь 1944 року, майже вся Україна була захоплена більшовиками. Проте він тоді згодився британським і американським спецслужбам, які були зацікавлені в диверсійній участі на території СРСР представників ОУН.

Але людина, яка насправді створила і очолила Рух опору на Західній Україні в роки війни, а саме Тарас Бульба-Боровець, несправедливо була відсунута на задній план. Як виявилося Тарас Боровець організував військову силу на Поліссі - Поліську Січ, яка сформувала Українську Повстанську Армію (УПА). Але через особисті амбіції лідерів ОУН, як мельниківців, так і бандерівців, які навмисно перейменовували власні загони під назву – УПА, Боровець втратив владу. Тобто оунівці «тягнули на себе ковдру», яку зробив Боровець, ще й намагаючись підкорити його військові сили на Волині і Поліссі. Організація Український Націоналістів (ОУН) намагалася змусити Боровця підкоритися їм та виконувати настанови уже їхньої «партії», а не уряду УНР в екзилі, який тому ж Боровцю у свій час дав наказ створити збройні загони Поліської Січі та її аналог в інших регіонах України. Сам Боровець був демократом, який не визнавав ультраправі погляди ОУН, проте у совєтів, він все одно став – «фашистом». Боровець, як він зазначав боровся за відродження української державності без особливих політико-ідеологічних переконань. Він боровся за справедливість та рівність, тому після війни і в еміграції був у лавах українського демократичного крила.

Проте кого цікавить цей парадокс історії Західної України, першої половини 40-х років 20 століття? Нікого! Тепер росіянам, як і колись їхнім «дєдам» легше далі зазначати, що УПА, то «фашисти» і союзники Гітлера, а західним українцям особливо не заглиблюватися у власну історію, та не задумуватися над тим, чому їх називають - «Бандерівцями», коли насправді вони мали б бути - «Боровцями». Я вважаю, що українці мають переглянути і переусвідомити власну історію в роки Другої Світової війни. Хоч я не є демократом чи лібералом, і в ідеологічному плані не підтримую демократичні погляди засновника УПА, але я вважаю, що таки Тараса Бульбу-Боровця, все одно потрібно справедливо вивести з історичного заднього плану. Бо саме на Поліссі і Волині, де діяли його загони, проходили найбільш масштабні зіткнення УПА і Червоної армії в 1944 році, такі як наприклад – Бій під Гурбами (21-25 квітня 1944 року). І Тарасу Боровцю потрібно віддати належне, бо саме його збройні загони сформували – Українську Повстанську Армію, а не «совєтську» чи «фашистську», та яка воювала за українську державність, а не за ту ж «совєтську» чи «фашистську». І Боровець – не Бандера, він не сидів всю війну в німецькому концтаборі, а тримав в руках зброю і боровся на українській землі за українську державу!

Коментарі

mart mart 23:40
+3
добрий розгляд. все видно що треба

і про ,,єдність,,


я якраз хочу показати про угрофінське село, мордва чи мокша ,ну що ми називаєм москалів угрофінами і мокшею, то треба глянути що це за,,мокша,, така на локальному рівні, не в Москві
soloha . 00:25
0
Дурниці, давно спростовані істориками.
vova stasyuk 09:27
0
Воно то може і кимось спростоване, але мало хто зазначає про справжню історію виникнення УПА, навіть в Україні. На українському телебачення я пам'ятаю лише одну програму, яка розповідала про конфлікт Боровця з Бандерою ("Машина часу", здається так). Тому більшість і далі думає, що УПА - "бандерівська". І мало хто знає, що ОУН, як більшовики силою та підступністю підпорядковували УПА Бульби-Боровця владі своєї організації та сидівшому майже всю німецько-радянську війну - Бандері. А так нині ніхто не згадує про цю сторінку української історії. Та й взагалі українська історична пропаганда "кульгає на дві ногі".
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі