Блоги → Перегляд

Ігор Набитович. Цитокіновий шторм. (Приватна історія переживання хвороби Сovid-19)

Неділя, 00:02, 11.04.21

Рейтинг
18 0
Переглядів
718

0
0
У цій статті згадуються

04_10_2021_07_17_pm_aUerfDRq5z56q6WRKljKzpofWL3271RwcWHTK5Zf.jpeg

ВІД РЕДАКЦІЇ.  Наприкінці минулого року видавництво Човен оприлюднило український переклад роздумів американського історика Тімоті Снайдера "Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника" з такими рядками на обкладинці: «Я майже помер, але вижив, щоб написати цю книгу»…

Сьогодні пропонуємо міркування професора, українського та польського літературознавця і перекладача, Ігоря Набитовича про його власний досвід захворювання на COVID-19 і виживання в українських реаліях. Цей текст з’явився як незаперечний факт одужання одного з тисяч українців наперекір хворобі, брутальній реальности, у якій опинилася національна система здоров’я, а тому є живим свідченням того, що НАСПРАВДІ відбувається в нашій країні, у нашому з вами житті.

...Ця приватна історія боротьби з Сovid-19 розпочалася у перші дні березня 2021 року, коли Україну накрила його чергова хвиля – через рік після початку світової пандемії. Лежачи непорушно на животі у кисневій масці на лікарняному ліжку, втупившись поглядом у страшний, розбитий роками праці замок у відчинених дверях лікарняної палати, я готувався, коли одужаю, описати свою власну історію війни за життя із цією жорсткою розумною субстанцією – коронавірусом.

04_10_2021_07_19_pm_pEqpOOlWaYuu7pf6r2tihOz3JMAJ07bWdry1wWbW.jpeg

 Автопортрет часів заражень

…Із дитячих років для мене символом зустрічі зі страшними заразними хворобами був чумний цвинтар на забутому Богом і людьми хуторі Гора, частини села Брониця біля Дрогобича, де я проводив літні й зимові учнівські та студентські канікули. Там час завмер був на межі XVII – ХІХ століть, спресувавши в собі історію повсякденности і ментальних уявлень минулих віків.    

Той чумний цвинтар походив, як видається, із 1870-х років. І через сто літ, через чотири-п’ять поколінь у колективній пам’яті села жили історії переживань часів зарази, хоча сюди чума навідувалася реґулярно. Якось часто наверталася у цих розповідях ґотична історія жінки, яку, напівживу, привезли разом із мертвими, щоб закопати у спільній ямі. Жінка утекла від гробарів, вижила, й повернулася до рідної домівки.

Як і щороку, влітку 1873 року брат Софії Шептицької Ян Фредро зі своїми дітьми виїхав зі Львова до родинного дому у Беньковій Вишні. Софія Фредро, мати Софії Шептицької (майбутньому митрополитові Андреєві тоді було вісім років), у кінці липня з тривогою повідомляла сина Яна, який планував разом із дітьми виїхати до Прилбичів до Шептицьких: «Цілий Львів вражений відомостями про Дрогобич. А я, хоч і є переконана, що холера мусить поширитися по всій Галичині, трохи спокійніша за вас буду, коли ви звідти віддалитеся. Адже ж Прилбичі трохи далі є, ніж Б[енькова] Вишня, від Дрогобича і Самбора»...

     Нинішня пандемія коронавірусу дає прикру змогу людству наново пережити гіркий досвід різних хвиль епідемій, які супроводжують homo sapiens усю їхню історію… 

 …Смерть тих, кого любиш, рідних і друзів, побратимів приходить завжди раптово. Навіть тоді коли знаєш достеменно, що вона ось-ось прийде, що вона вже стукає у двері. Сovid-19 так само підкрадається тихим, майже нечутним котячим кроком рисі, що вийшла на полювання.   

Я завжди дотримувався усіх правил безпеки в часи пандемії. У липні минулого року на два тижні вилітав із Києва до Евросоюзу, й, не маючи потреби проходити карантин, із захопленням спостерігав безпрецедентні заходи безпеки – від ранкового експресу Львів-Київ, у бориспільському аеропорту, у літаку, а далі й у сусідній країні. Тоді все обійшлося…     

…На початку березня упродовж кількох днів я відчував якусь дивну втому. Ніяк не міг зібратися з силами, щоб написати навіть резюме замовленої статті для українського випуску хорватського журналу «Književna smotra», присвяченого українській літературі 1991 –  2021 років під загальною назвою «Незалежна література». Час наглив, а я, сформулювавши ідею статті, ніяк не міг сісти записати цю одну сторінку її резюме. Коронавірус уже потихенько вліз у мене і розгортав у мені свої табори для початку наступу…   

На довгі три вихідні дні зранку, після міцного сну, я був переконаний, що зі мною все гаразд. Два дні (суботу й неділю) ми провели з дітьми, які приїхали нас відвідати з Києва. Коронавірус вони повезуть у подарунок від нас із дружиною зі собою. На щастя, лише легку форму, подібну до грипу, але із втратою нюху і смаку й кількох днів високої температури та лихоманки. Наймолодший син, виїхавши уранці від нас до Львова, уникнув зараження. 

Мій ворог почав свій відкритий наступ у понеділок. Два дні я плавав у гарячкових мареннях, намагаючись збити високу температуру. До сімейного лікаря вдалося потрапити лише у середу зранку. Й у дружини, й у мене експрес-тест одразу показав, що зелений маленький гном-блазень (яким я собі вимарив портрет коронавірусу) вже поводиться у наших організмах, як у себе вдома. 

По дорозі до поліклініки, яку довелося равликом проповзати пішки, бо містечкові таксі не мають усередині скляної перегородки, яка б захищала водія від вірусів, ми зустріли одного із наших сусідів (йому було трохи за шістдесят), який сумно кивнув нам головою на привітання із свого скрипучого велосипеда. Я ще не знав, що пані Смерть тоді щойно легенькою пір’їнкою-дементором знову майнула попри нас, і я бачив його востаннє. Через тиждень він помре, лікуючись удома від коронавірусу…

Дружина Галина пережила коронавірус як звичайний грип, і казала, що якщо б не пандемія, то вона, як у старі добрі грипозні часи, перечекала б день-два, підлікувалася, й одразу б подалася до праці. 

Після слів сімейної лікарки, яка, відправляючи нас із дружиною на кілька днів лікуватися вдома, пройти тестування й здати аналізи, я реально відчував, як пані Смерть вперше у ці дні легким ефірним вітерцем промайнула попри мене: «Наступного тижня, якщо ситуація погіршуватиметься, Вас треба госпіталізувати. Але усі лікарні навколо переповнені, буковельна безвідповідальність і зажерливіть збирає жниво. У нас є хвора, яка кілька днів задихається, але ми не можемо знайти для неї місця із кисневою маскою, не те, що з ШВЛ». У мене тоді сатурація (показник рівня кисню в крові) була 92-93, у дружини – 94-96. Рівень кисню 89-90-91 – є рівнем червоної ватерлінії, хоча при 92 вже, мабуть, слід переходити до госпіталізації. 

До слова, для оглядин одного пацієнта сімейний лікар має півгодини. Час розрахований так, що пацієнтові  він може присвятити лише 5 хвилин, а 25 іде на заповнення документів.  

У суботу до нас зателефонували із санепідемстанції і підтвердили, що ми удвох із дружиною носимо у собі Covid-19, запитали, чи є попутні хвороби, побажали швидкого одужання. 

Отож, тепер ми зійшлися з коронавірусом на лезі скальпеля.   

Наступні п’ять днів після перших відвідин лікаря були для мене танцем на шпагаті надії та безнадії, протягненому високо над землею. Я постійно відчував холодний гострий подих страшної пані, яка ніби ненароком, але періодично, заглядала у вікно моєї спальні. Я спав при температурі 5-10 градусів і ледь привідчиненому вікні – бо так значно легше дихати, мене лихоманило. Сатурація починала зміщуватися в зону 90-92. 

Життя увійшло в коло із заштриків, антибіотиків, намагання збити температуру, яка злітала часом навіть до 39,5. Я відчував, як у мені йде невпинна війна. У легенях – відчуття плавання там маленьких зелених піраній, які грайливо, але злісно їх покусують і надгризають мою плоть.

У кілька моментів проблисків відступу температури я встиг написати та відіслати до редакції резюме для хорватського журналу і потаємно від дружини зателефонував до близького приятеля-професора у Франківськ. Іван мене намагався якось розрадити, що все має бути лише добре. Але, за словами великого князя київського Володимира Мономаха, «осе я, сидячи на санях», я просив його закінчити за мене, у гіршому із варіянтів розвитку моєї приватної війни із Covid-19, дві майже готові книжки – роман «Carmina Burana», баварську історію нашої із ним університетської молодости й одночасно художню історію наукового розвитку европейських університетів, та монографічно-біографічну історію про культурну спадщину роду Фредрів-Шептицьких.

 Я маю свою християнську надію на інше життя і твердо знаю: «Помирати не страшно». Ці єдині слова, які я запам’ятав, що їх сказав колись мені батько, коли якось востаннє приснився мені через багато літ після його смерти. Але мене в ті дні війни з хворобою брав на муки відчай від того, що я ще стільки не встиг зробити й доопрацювати. Й що саме зараз, тут-і-тепер, як сформулював би цю драму моєї екзистенції Мартін Гайдеґґер, я уже нічого не зможу й не встигну виправити…

У понеділок зранку, через тиждень після початку відкритої фази хвороби, стало зовсім зле. Сатурація була 92-93, але до поліклініки я повз як слимачок, поруч із дружиною, яка постійно намагалася непомітно уповільнювати кроки.  

Лише через призму хвороби й намагання не нашкодити іншим, я, зайшовши до корпусу поліклініки, зрозумів, наскільки бездарно і безвідповідально вона архітектонічно спланована. На вузьких сходах на другий поверх, коли мене оминали пацієнти і лікарі, я, хоч і в масці, яка мене брутально душила, відвертався, як арештант у в’язниці до стіни, коли конвой поруч проводить іншого в’язня.

В очікуванні зустрічі із сімейним лікарем, я, носій смертоносної інфекції, не мав де притулитися, бо всі лавки були забиті пацієнтами, зокрема й маленькими дітьми, які чекали на прийом. Тому, прилаштувавшись у кінці коридору біля вікна, я привідчинив його, й спрагло хапав ротом холодне повітря. Дихати ставало усе важче.

Коли нарешті мене покликали до лікарки й вона прослухала хрипку какофонію звуків симфонії моїх покалічених і погризених коронавірусним бронхітом легенів, а потім зміряла сатурацію (87), я зауважив її перелякані очі.     

Вона тремтячими руками почала набирала номери головних лікарів шпиталів із відділеннями для хворих на Covid-19 у сусідніх районних містечках, але місць ніде, наразі, не було.      

Біла пані Смерть заклично усміхалася й махала мені на привітання кістлявою рученькою ген у вікні лікарського кабінету, із-за чорного гілля дерев весняного парку. Я, жахливо втомлений, із гарячкою, повільно брів додому – можливо вмирати, захлинаючись від нестачі кисню у чудовому, легкому і леткому, весняному повітрі…     

…Цей момент став переломним на межі між життям та смертю. Дружина раптом згадала про Юрка. Мого старого друга, який не раз виручав мене у житті.     

Я зателефонував до нього й, захлинаючись від нестачі кисню, сухо й колюче кашляючи, прохрипів у трубку: «Друже Юрку, я тут мабуть мав би вже помирати, бо для мене, простої української людини, немає місця в жодному шпиталі».     

Юрка, громадського, як це називають, діяча, віолончеліста й фізика, знає у Львові, мабуть усе соціяльно й політично активне середовище. Юрко – янгол світла й надії на життя – звинуватив мене одразу в апокаліптичних настроях, «кінецьсвітньому», як писав поет Олекса Стефанович, і приступив до праці, яку мала б виконувати недореформована система медицини. Як тепер мені видається, він сам міг би замінити так зване «міністерство охорони здоров’я», величезну зграю чиновників, яку очолює Доктор Смерть.

     Дякую вам, друзі Юрку й Романе, що ви дали мені шанс вижити!..     

Через дві години Юрко вже мав чітку і повну картину в усіх відділеннях і лікарнях Львівщини: де, скільки є вільних місць, забезпечених киснем, які готові приймати хворих. Пообіцяв, що завтра мене приймуть у леґендарне пульмонологічне відділення  львівської міської клінічної лікарні № 5.      

Окрушини часу того важкого переломного понеділка, через тиждень після початку хвороби і тривожна ніч на вівторок минули у гарячковому напівмаренні. Дихати ставало усе важче. Я сумно посміхався собі у темряві безсонної гарячкової ночі, бо відчував, що це ніби про мене написано було вісім із половиною століть тому у «Слові про Ігорів похід», коли перед втечею князя Ігоря із половецького полону, він чекав сигналу від Овлура: «…Ігор спить, Ігор не спить…»…     

     …Сірий світанок, о 6-тій годині розбив на друзки тривожний дзвінок. Телефонувала сімейна лікарка, яка напередодні пообіцяла замовити спеціяльну машину швидкої допомоги, що мала мене б перевезти з мого містечка до Льовова. Їй зателефонували з централі 103, яка розподіляє такі бригади, і вимагали вже і негайно подати контактні телефони головного лікаря і завідувача відділенням, щоб переконатися, що мене там приймуть. Ці дрібні стерв’ятники від медицини явно хотіли на людській біді заробити. Оскільки на світанку знайти якісь контактні телефони просто неможливо, біля дев’ятої вони заявили, що нікого нікуди не повезуть, бо їх повідомили, що про мене в лікарні нічого не знають (звичайно ж, як виявилося, що вони не повідомили у лікарні ні прізвища хворого, ні звідки його мають привезти). Тобто я повинен був знайти приватну машину й добиратися 60 кілометрів до Львова сам, ризикуючи заразити когось, або померти по дорозі від нестачі кисню. Сатурація в мене висіла на межі 87-88.     

Дружина узяла справу у свої тверді руки багатолітнього завуча школи. Очевидно, що у той момент на тій централі приступили до праці інші оператори, стерв’ятники пішли відпочивати, бо після її дзвінка, через двадцять хвилин після контакту централі з лікарнею, мене уже повідомили, що через сорок хвилин машина швидкої допомоги приїде з Миколаєва Дністерського й забере мене до Львова.   

 Перед виходом із свого рідного дому, на порозі, я кілька разів глибоко вдихнув повітря, щоб не показати дружині свій розпач розлуки, можливо останньої, але мій прихований внутрішній схлип кілька разів вирвався таки із грудей.    

Двоє працівників цієї ковідної бригади, закутані в кокони спецодягу й маски та щитки, турботливо всадили мене у крісло в машині швидкої допомоги, під’єднали кисень. Через півтори години я вже успішно став пацієнтом лікарні.

     Сюди пані Смерть, яка, як бачиться, ходила досі за мною по п’ятах, входу уже не мала!..   

 У шпиталі мені поставили остаточний діягноз: 

     «…Двобічна вірусно-бактеріяльна пневмонія, ІІІ клінічна група. ДН1. Коронавірусна хвороба Covid-19, важкий перебіг». Перше речення цього вердикту має й тепер для мене на собі печать таємничости лікарського тезаурусу.  

Однак, як видається, пані Смерть, печально усміхаючись, напевно вже зрозуміла, що цього разу я, повільно, але невблаганно почав вислизати з її кістлявих пальців. Але я ще про це не здогадувався… 

   04_10_2021_07_24_pm_z7QtbjuBjh0o9ZFsoTX9KB5orBhjtS1iZFRrtYDp.jpeg     

Частина особистого простору в  лікарняній палаті

…І саме у цій точці біфуркації мушу закликати всіх, хто захворів на коронавірус, що доповнюється вірусно-бактеріяльною пневмонією або іншими задавненими хворобами, бути відповідальними за своє життя. Господь не дає його нам намарне. Коронавірус не є вироком для хворого. Я переживав колись значно гостріші й болючіші форми грипу. Але спроба відсидітися вдома при потребі кисневої підтримки й лікуватися при важкій формі коронавірусного бронхіту чи інших ускладнень – це, на моє переконання, достатньо легкий спосіб самогубства і пряма дорога в обійми пані Смерти.      

Я знав двох моїх учителів і приятелів, доцента (60 р.), і професора (83 р.), які до останньої миті відмовлялися шпиталізуватися. Перший помер (75 % уражених легенів), задихаючись, у жахливих муках, у серпні, другий – у листопаді минулого страшного року.     

Я ж твердо впевнений – вони ще могли жити. Їх обірваний життєвий шлях був для мене неабиякою пересторогою.     

І ще один важливий особистий висновок із цієї дуже приватної моєї, а разом із тим, і всезагальної історії сучасного людства: якою крихкою, нестійкою, тимчасовою є кожна людська екзистенція!..       

…У часи, коли гостро розумієш, що рівненького асфальту на коронавірус не намажеш, коли щодня помирає чотириста людей, частина із яких могла б вижити і жити, дуже важливими є прості, але зрозумілі форми міжлюдської, соціяльної солідарности, вияви людяности, прояви милости до тих, хто не помре завдяки твоєму співчуттю і можливій допомозі. Один із колишніх Президентів невтомно й ненастанно, мовчки, стиснувши зуби, закуповує за свої кошти апарати ШВЛ (апарат штучної вентиляції легенів) для лікарень. Для мене вони є символом християнського прощення того, що він зробив для держави, а, особливо, чого не зробив, проґавив, протринькав, коли займав найвищу посаду…

04_10_2021_07_26_pm_LwzD0ducgBVNEB3ain6GnDNz2vpA7uHX3wl5s3JD.jpeg

     Кисень - засіб збереження життя хворих

…Повідомлення придворної преси про темпи вакцинації починається дивним в Україні формулюванням: «УЖЕ вакциновано…» – і далі мізерні цифри в десятки і сотні разів менші, ніж у сусідніх країнах. Насправді ж, усе має починатися правдою: «Незначні відсотки громадян України починають вакцинувати(ся). Їх щойно нова дещиця… (ну і далі мізерні цифри цього «величного успіху»)».     

Зростання швидкости захворювань під час нашого лікування викликали постійну нездорову бурхливу радість одного із сусідів по палаті: «Добре, що ми захворіли раніше і для нас знайшлося місце в лікарні. Якщо б це сталося пізніше, місця могло б і не бути. Вмирати б, задихаючись, довелося б удома….».     

Новий пацієнт, літ 50-ти, першої своєї ночі в шпиталі, знявши маску, сидів непорушно на ліжку й, здавалося, чогось очікував. Я, раптово прокинувшись, запитав його, що сталося. У нього зросла температура, його лихоманило. Я швидко знайшов медсестру, яка надала йому допомогу. А я сказав йому фразу, яка мені потім здалася символом надії для кожного пацієнта з важким перебігом хвороби під час перебування у шпиталі: «Пане, тут потихеньку вмирати не можна. Тут, коли Вас чують, умерти не дадуть…».

04_10_2021_07_27_pm_Y9AaL2xl6Umh1hlUrYx6NIICmnkPw8WquY1OyMWg.jpeg

     Двері до палати     

…Лежачи у напівтемряві шпитальної палати й легко, майже озонно дихаючи у кисневій масці, якогось вечора я молився, знаючи що десятки людей у різних частинах і країнах цієї великої Землі, моляться за мене різними мовами. Якоїсь миті я ніби задрімав, і мені раптом здалося, що я знову мав пережиття, яке десять літ тому пізнього вересня уже відчув на острові Ява, у столиці Індонезії Джакарті. Тоді, якогось світанку, на межі ночі та дня, коли у мусульманів закінчувався Рамадан і почався Лєбаран, у маленькому готелі крізь твердий і в’язкий ранковий сон я раптом почув спів муедзина, підсилений динаміками й моїми сонними візіями, який закликав вірних до першої ранкової молитви. Ті дивні вокальні пасажі чулися мені музикою чужих сакральних сфер, посилюючись гортанними модуляціями й варіяціями прадавніх і неземних вібрацій людського голосу…     

Про межу між sacrum та profanum, про зустріч людини із сакральним я знаю, бо написав про його прояви у художній літературі докторську дисертацію. Того вечора на шпитальному ліжку у Львові я знову, як у далекій Джакарті, можливо у напівмаренні, пережив tremendum et fascinans – страх і захоплення, головні ознаки зустрічі людини із метафізичним, сакральним…     

     …Спостерігаючи працю медперсоналу львівського шпиталю, я часто згадував у ті дні відомі події середини XIV віку, коли в Европу під розпущеними вітрилами, із Криму прибула Чорна смерть – чума. Колись я навіть детальніше займався цією історією.     

Я порівнював цей медперсонал із майже забутим нині лікарем, Ґі де Шоліяком, народженим біля 1300 року, батьком нової европейської хірургії, який був у епіцентрі подій Чорної смерти.      

Він походив із бідної сільської французької родини. Зовсім юним Ґі вилікував когось із родини барона де Меркюр із сусіднього замку й отримав за це стипендію для студіювання медицини в університеті. Він навчався в університетах у Тулюзі, а потім в Монпельє. У 1320-их роках Ґі де Шоліяк подався на студії до Болоньї, яка славилася своїм правничим і медичним факультетом. Тут він розпочав вивчати анатомію не тільки із книжок та анатомічних атласів, але й розтинаючи тіла страчених злочинців. Далі був Париж, а в 1344-му він став каноніком у Ліоні.     

З 1348-го року де Шоліяк переїхав до тодішньої папської столиці Авіньойну, де він був і капеланом, і лікарем водночас. Саме тоді в Европу прийшла страшна Чорна смерть. Пошесть ширилася, долаючи кордони, як вогонь по сухій стерні.   

 Ґі де Шоліяк писав про свій досвід спостережень над хворими на чуму: «Велика хвиля смертей у нас почалася у січні [1348-го] і тривала упродовж семи місяців. Хвороба була двох видів: у першому випадку тривала два місяці й супроводжувалася постійною лихоманкою і харканням кров’ю; тоді смерть наставала упродовж трьох днів. У другому – тривала упродовж решти часу, також із безперервною лихоманкою, із виразками і фурункулами на кінцівках, головним чином під руками і під пахвами; і смерть приходила протягом п’яти днів. І [се] була настільки страшна зараза (особливо коли йшла кров), що не тільки через спільне життя в одному будинку, а й лише через погляд, одна людина заражалася від іншої». Він і сам заразився, однак вижив. Де Шоліяк критикував лікарів, які не виконували своєї повинности – надавати хворим допомогу, бути обіч них у час випробувань: «Вони не відвідують хворих, маючи страх перед заразою. А якщо вже прийдуть, то нічого не роблять, бо ж усі недужі вмирають, окрім небагатьох, які виживуть, бо морове повітря вже відступає».      

Ніхто із тодішніх лікарів, окрім нього, власне не помітив, що Чорна смерть насправді одягала різні маски: легеневу та бубонну. Як стало зрозуміло значно пізніше, був іще й третій різновид – септична чума. Її й бубонну чуму поширювали блохи, які жили на чорних пацюках. Легенева чума передавалася повітряно-крапельним шляхом. 

04_10_2021_07_28_pm_8xqvs33xjj30ynPWBF2FinnsQiuNJtJf2sok0HBu.jpeg     

Бернт Нотке. "Танець Смерти". Музей мистецтв Естонії. Кінець XV cт.

Після того чума реґулярно поверталася до Европи й смерть знову й знову збирала своє жниво. Тоді ж народилися в европейській уяві, зболеній пошестями і війнами, danse macabre – танці Смерти, в якому Смерть поступово перетворилася на скелет із косою.     

Після епідемії Ґі де Шоліяк став особистим лікарем понтифіків Інокентія Шостого, а потім – Урбана П’ятого. Через півтора десятка років після страшної епідемії він оприлюднив свій архитвір із хірургії “Chirurgia magna”, або “Велика хірургія”. Потім ця Шоліякова “Chirurgia magna” використовувалася у студентських авдиторіях і в практичній хірургії ще упродовж трьох століть…    

Може найтрагічнішою, з огляду на долю династії Тюдорів, була  дивна та малодосліджена й сьогодні пошесть хвороби, яку називали «пітницею», що тривала в Англії в часи короля Генрика Восьмого, а потім поверталася й у часи правління його доньки – Елизабет Першої. Ця хвороба була однією з причин завершення доби Тюдорів…  

     …Головний лікар у шпиталі, в якому я лікувався, у фольклорі пацієнтів є постаттю леґендарною. Сусіди по палаті оповідали, зокрема, що колись харчування тут було неякісним і несмачним. Він же добився того, що за ті ж самі кошти сьогодні харчування тут, що дивно, смачне й чудово збалансоване для пацієнта.

04_10_2021_07_29_pm_s0FJeiWTRq5Of1175GtXyvCZ168kFWcecKitKdLs.jpeg     

Прощальний обід перед залишенням шпиталю

Але в цій юдолі хвороби я був і свідком одного випадку, достойного барокового пера Франсуа Раблє. Хворий на сусідньому ліжку (64 р.), львівський пан із міських окраїн, перебував у значно гіршому стані, ніж я. Лікарняну їжу він собі вибридав; до вбиральні не вставав; усім розповідав, як йому зле. Він і справді переживав свою приватну війну з коронавірусом і пневмонією дуже важко. Сатурація під маскою була 90-92, температуру увесь час йому намагалися збити.       

Якогось дня він зателефонував до дружини і попрохав привезти йому на вечерю літровий слоїк вареників із сиром. Подумавши, за якийсь час зателефонував знову і попросив, щоб вона  докупила сметану в супермаркеті – але обов’язково 30-тивідсоткову. Під час вечері він усі ці вареники з’їв (таки зжер) із надгустою сметаною і, щасливий, зателефонував дружині, повідомляючи її, що дуже смачно повечеряв.     

Наступного дня усі вареники поперли з нього стрімким потоком на свободу. Він довго потім охав і бідкався. А ще наступних два дні, поки його не перевели від нас у реанімацію, їв тільки ріденький лікарняний бульйон і кашки…    

…Поки я лежав у шпиталі, у моєму містечку помер старий учитель фізики (86 р.). Він завжди мені здавався створеним із твердого мореного дуба. Був рафінованим галицьким українським інтеліґентом. Йому знайшли місце у тій лікарні, де для мене, на щастя, не знайшлося. Можливо, на тому ж місці міг опинитися і я. Там на 50 ліжок із підведеним киснем – 75 хворих, які лежать у коридорах, й у всіх інших можливих лікарняних шпарках і закутинах.     

Він потрапив у реанімацію, лежав під апаратом штучної вентиляції легенів. Коли він вставав із ліжка й не дихав киснем, сатурація падала до 60 (!).  Комусь молодшому стало дуже зле, й старого учителя від’єднали від ШВЛ і перевели у звичайну палату, де був доступ до кисневої маски.     

Його поховали наступного дня після того, коли я повернувся зі шпиталю додому. І несть їм числа – тим, що померли такою смертю! Багато хто з них міг би жити. Але це було б тоді, коли б гроші із Ковідного фонду не були заасфальтовані в дороги для прославлення «Великого будівництва»…

04_10_2021_07_30_pm_PKRrVZqUnBuALYjVcU2xwWhG1jhqPhVidRwEdTLz.jpeg

Напис на одній із палат          

При Сovid-19 (як і інших інфекційних та автоімунних перебігах хвороби) особливим явищем є так званий цитокіновий шторм. Він був причиною смерти багатьох пацієнтів у часи страшної епідемії «еспанки» сто літ тому. Це явище невиправданої й нерозбірливої хаотичної реакції імунної системи організму на інфекційну атаку на нього. Тобто ті структури людського організму, які управляють його захистом, поводяться при цьому штормі, як дилетанти-неуки, що неадекватно реаґують на виклики буття. Арнольд Тойнбі у «Дослідженні історії» сформулював результат, до якого ідуть цивілізації й держави, які входять у зону, сказати б, цитокінового шторму. Вони поступаються сильнішим. Завмирають і помирають, або розчиняють в успішніших, динамічніших цивілізаціях – тих, якими керують не напівбожевільні злодійкуваті блазні, не видатні виконавці музики Ваґнера на роялях, а вишколені професіонали політичної діяльности, державного управлінського менеджменту…    

Пандемія коронавірусу, російська окупація частини територій України, економічна криза часів «кінця епохи бідности», інші зовнішні подразники, з якими не може собі дати раду нинішній державний і політичний менеджмент на чолі з президентом-дилетантом, прозраджує вже сьогодні в Україні усі ознаки початку цитокідного шторму її державних інституцій, політичних структур і організму загалом.  

 Багатьох хворих на коронавірус в Україні убив, убиває й убиватиме цитокіновий шторм недореформованої Уляною Супрун державної медицини. Ця Людина (на моє переконання – саме з великої літери!) зірвала гнилі струпи совєтської медицини, розворушила злодійські «відкатні» схеми трупної медицини. Вона розпочала украй важливу реформу, яка, якби була завершена після її відходу, сьогодні б не дозволила б умирати людям, яким, як альтернативу їхнього порятунку, пропонують комфортні подорожі по нових дорогах найвеличнішого «Великого будівництва» на цвинтарі, а замість вакцинації – рідкий бітум і чорний гіркий асфальт.      

Свідченням цього є подібна система медицини у Польщі: хоч і не бездоганна, але гнучка й динамічна, здатна забезпечити у десятки разів швидші темпи вакцинації, ніж в Україні.

04_10_2021_07_32_pm_gYERJj1ajsehlY6x6tbcZ5KFf7tvNLH0Iq7rlLpL.jpeg

"Музейний експонат" для потреб пацієнтів     

Медична мафія, яка десятиліттями годувала людей замість таблеток крейдою (перевірено на власному досвіді моєї старшої доньки на одному з видів ліків, куплених у минулому-позаминулому році в Україні та Польщі), перетворила медичні державні інституції на приватні контори, які, як казав відомий своєю величною мудрістю велюровий депутат, «помпують як насоси» зелений валютний силос із хворих. Ця мафія втоптала міністерку Супрун у болото на всяких гнилих 95-тих каналах і кварталах «Г+Г», приклеївши їй несправедливу вигадану бірочку «докторасмерти». Хрещені батьки цієї мафії – лікарняні й міністерські боси, які вже давно стали доларовими мільйонерами, перетворили державні інституції, інститути та шпиталі на свої приватні контори, де лікують серця, ракові та інші хвороби, сидячи на бюджетних потоках, як гнійні священні жуки-скарабеї. Наукові дослідження, найважчі операції лише освячуються їхніми сакральними іменами. Їх за них провадять інші, молоді й талановиті, отримуючи за це мізерні зарплати й винагороди, але набуваючи досвід і знання. Саме на них залишається надія на майбутнє, коли цей смердючий гнійник нарешті буде прорвано й випалено.     

Символічним відображенням сучасної забави політичної «еліти» в Україні під час зарази, як мені видається, могло б бути відоме оповідання Едґара По «Король Чума» (український переклад у 1 томі «Повного зібрання прозових творів». Київ: Видавництво Жупанського, 2020. с. 190-202).   

 У часи Чорної смерти (1348-1349 років) двоє підпилих моряків ідуть шукати пригод у ту частину Лондона, де чума лютує найсильніше. Вони прямують у цьому ґетто смерти до кнайпи свого старого приятеля, але потрапляють на дивну гостину під час зарази. Це – бенкет у залі, де мали б тепер робитися труни для померлих. Тут сидить товариство, яке проголосило себе володарями сього світу. Головним між ними є король Чума, одягом якого є домовина з червоного дерева.

04_10_2021_07_33_pm_ktHn7Muvnz2YfdPQBAk1P1viLakeEcXNxEmCxMqa.jpeg

Міхаель де Вольґемут, учитель Альбрехта Дюрера. Ґравюра «Танець Смерти» із «Нюрнбезької хроніки» Гартмана Шеделя (1493 р.)     

Моряки розганяють це «королівське» товариство, й головним рефреном у цій демістифікації ніби звучать слова казки Андерсена «Нове вбрання короля»: цей декоративний король, як виявляється, є звичайним блазнем одного із театрів Лондона. Він не править цією зачумленою територією, він тільки грає ролю короля, натягнувши на себе й свою королівську «родину» розкішні шати. Поруч із цим блазнем сидять, «королева Чума, наша благочестива дружина», «інші вельможні панове, яких ви маєте честь бачити, – всі нашого роду, всі мають на собі печать королівської крови під відповідними титулами: його милість архикнязь Чума Мор, його милість князь Чума Дан та її благочестива високість Чума Рка». Верховним же володарем цього королівства, твердить король Чума, «що панує над нами всіма, володіння якої безмежні та ім’я якої – Смерть» (переклад О. Українця та К. Дудки). Коли моряки проголошують справжнє ім’я цього актора-блазня, який проголосив себе королем, із уст усіх цих примарних володарів життя лунає украй актуальне нині слово: «Зрада!»…    

…Для мене символом нинішньої медицини в Україні є Доктор Смерть із поголеним черепом, одягнений у розкішну елеґантну куртку за 20 тисяч евро, який повсюдно з екранів і інших мас-медій переконує, що в Україні відбувається найвеличніша в Европі вакцинація. Доктор Смерть не тільки закуповує вакцини через прокладки (і цього чомусь не помічають «копитентні» органи; так їх називають у народі – від слова «копита»), що помпують невідомо на які рахунки гроші з державного бюджету, «освоюючи» кошти Ковідного фонду, на які мали б купуватися нові добротні ліжка для лікарень (на моєму, до слова, вимогу спати тільки на животі виконати було майже неможливо, бо його середина була на 30 см. нижча ніж краї), до яких був би підведений кисень, на які мали б бути вставлені нові сучасні двері в лікарнях, на які слід було б бути закупити ще бодай прості й зручні приліжкові тумбочки біля ліжок пацієнтів; це кошти, які мали б піти, насамперед, на суттєвє підвищення зарплати лікарям, медсестрам і медбратам, санітарам і санітаркам...   

 …Свою лікарку пані Марію, молодого (літ 35-ти), впевненого у собі фахівця (хотів би завжди мати таких студентів), я бачив майже щодня, вона мене прослуховувала, контролювала, як звичайно, перебіг хвороби й чітко та конкретно відповідала на усі мої розпитування й запитання.     

Через два тижні після початку хвороби, я питав її, чи можна теоретично ствердити, що зелений гномик коронавірусу в мені уже здох. Вона заперечила й розповіла зі свого досвіду, що в одного з її пацієнтів коронавірус, як козу-дерезу, виганяли 72 дні. Тільки аналіз мав би підтвердити смерть у мені цього гномика.      

Коронавірус у кожного пацієнта різний і дуже індивідуальний.     

Теоретично, як мені це бачиться, ця вірусна розумна субстанція може мати таки й штучне походження. Саме здатність її пристосовуватися у кожному організмі по-різному, підштовхуючи спустошення у найслабших життєвих ділянках організму й динамізуючи головні супутні хвороби, які часто добивають хворого, видають наявність у цій розумній субстанції добре випрацюваних механізмів ведення війни в людському тілі, якусь дивну алгоритмічну, побудовану на бездоганній математичній запрограмованости (пишу це не тільки як філолог, але й як математик і фізик за фахом) на перемогу над людським організмом. Зрештою, художня версія можливости таких подій профетично була представлена в романі Стівена Кінґа «Протистояння», написаному ще в 1975 р. (повне українське видання в 2-х томах, Харків 2017 р.). В основі його сюжету – історія про те, як у американській лабораторії відбувається «втеча» штучного вірусу. Америка поступово починає вимирати, й лише невелика горстка людей залишається живими, щоб розпочати остаточну війну із втіленням абсолютного Зла…     

     …Окремою темою тут-і-зараз мало б бути нагальне обговорення того, скільки власних коштів затрачає кожен пацієнт (від депутата ВР до звичайного сільського учителя) на лікування від коронавірусу. Це дуже широкий простір для обміну думками про рівень зарплат в Україні, й рівень заощаджень через важкий рік після пандемії, й несправедливі компенсації за лікування тим, хто сидить на найвищих щаблях державних інституцій і органів, і відсутність таких компенсацій для тих, хто поруч із лікарями стоїть на першій лінії цього коронавірусного фронту й першим ризикує життям – насамперед, до прикладу, для учителів… 

04_10_2021_07_39_pm_tAD7EvNKDh2mw4aDK7lx6PP76NzvAdaNqD9l5e0c.jpeg    

Ізенгаймський вівтар Маттіяса Ґрюневальда (Ельзас, 1505-1506 роки). Замовлений був ченцями ордену антонітів, які опікувалися хворими. До нього молилися пацієнти шпиталю, хворі на заразні хвороби. Тіло Спасителя було подібним до їх тіл: зболеним і зраненим не тільки муками, а й із ранами і виразками від якоїсь заразної хвороби     

…Десять діб перебування у шпиталі були для мене милуванням злагодженої, майже бездоганної праці цієї інституції – лікарів, медсестер, санітарок і тих чоловіків, які на руках перетягують величезні балони з киснем, який тут є головним джерелом збереження життя.     

Ці люди постійно ризикують своїм життям. Їхній одяг-кокон, маска і щиток на обличчі створює важкий тепловий дискомфорт. Я бачив їхню величезну психологічну й фізичну втому. Однак їх праця для хворих мені бачиться самовідданою, затятою й завзятою. Нині вони знову й знову, зціпивши зуби, роблять те, що робив колись, у часи Чорної смерти лікар Ґі де Шоліяк, що чинив головний герой роману Альбера Камю «Чума».     

Вони постійно ризикують своїм здоров’ям і життям. Багато хто з них по кілька разів перехорів Covid-19. Однією з найприкріших митей у шпиталі для мене була та, коли молода медсестра, вколовши мене, інфікованого коронавірусом, у живіт, якось ненароком незручно одразу вкололася в долоню тим самим шприцом. Я бачив, як колір її обличчя став сіро-землянистим…     

Як виявилося пізніше, у мене було вражено 60 % легенів. У кисневій масці я жив і спав 5 днів і ночей. Я втратив десяту частину маси свого тіла.      

А далі все почало змінюватися. Хвороба почала повільно відступати.    

За кілька днів до її закінчення я відчув, що я тепер просвітлений, як Будда, а розум мій – гострий, як бритва, й прагне праці… Хоча, одночасно, відчуття великої фізичної втоми ще довго супроводжуватиме мене після смерти в мені Covid-19. Може, саме в ту мить відчуття просвітлення у мені остаточно здох мій лютий ворог – коронавірус…     

І того ж дня я отримав підтвердження від редакції журналу «Književna smotra», що ідея моєї статті, написана у коронавірсній лихоманці, підійде для українського випуску журналу, й слід одразу братися до її втілення…

04_10_2021_07_41_pm_hLYLb5Me5Wa6p78HhnL7hC8NYxnkRrA9yQ7tB3rK.jpeg   

 …Квітневого теплого погожого вечора я сиджу на дерев’яному настилі на березі великого озера неподалік мого будинку на окраїні маленького містечка. Пройшов десяток днів після мого повернення зі шпиталю. Поруч зі мною сидить мій близький приятель, товариш і брат.    

Його звати Джерман, він – німецький вівчур. Тепер, за його собачим віком, ми однолітки. Сім років тому, він налаштувався був померти від хвороби Карре, себто собачого коронавірусу – чумки. Породисті пси мають дуже марні шанси (1-2 %) у цій війні. Йому відняло ноги, він повільно конав. На межі його дитячого собачого життя й близької смерти я тоді тиждень спав на підлозі поруч із ним, обнімаючи й глядячи тремке напівмертве собаче зболіле тіло, яке ми з дружиною при допомозі ветеринарного лікаря намагалися, здавалося б зовсім безуспішно, повернути до життя уколами й крапальницями. Пес тоді дивом вижив і став ніби ще однією моєю дитиною (я довго казав йому – «синку»), а далі подорослішавши – і ще одним моїм, молодшим, рідним братом.     

Джерман із пильною увагою розглядає чудову пару лебедів, які перезимувавши найстрашніші морози на озері, плавають уздовж берега, косить оком на самотнього сірого гусака, який низько пролітає над очеретами. Я милуюся освітленим призахідним сонцем бароковим костелом удалині за озером, у якому колись охрестили маляра Артура Ґроттґера, а пізніше – відомого історика, автора «Генеалогії П’ястів» Освальда Байцера.   

 Я питаю Джермана, чи він чув колись про Ґаррі Поттера. Його погляд видає невпевненість. І тоді я йому просто пояснюю: «Ми з тобою тепер, брате, як Ґаррі Поттер – хлопці, що вижили…». Я мимовільним порухом обнімаю його лівою рукою, а він, перебираючи навприсядки довгими задніми лапами, підсовується до мене впритул і, піднявши до мого обличчя свою мудру сиву собачу морду, раптом, зі щенячою радістю, як у далекі часи його одужання від чумки, починає своїм довгим жорстким мокрим язиком облизувати мої мокрі щоки. Я гостро, зі спазмами у горлі, відчуваю цю терпку коротку мить єднання простого собачого та людського щастя, тремкого й щемливого відчуття радости життя тих, що вижили…     

Ігор Набитович/ Ihor Nabytovych,

доктор філологічних наук, професор

Джерело

Коментарі

Цікаво й сильно.
Допоможи, Господи! Най на тому стане! Будь здоров, Друже! "Український націоналіст є здоровий!" (11/12)
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі