Блоги → Перегляд
Мітки НаціоналізмУкраїнаНаціяЙоганн Готфрід ГердерКирило-Мефодіївське братствоТарас ШевченкоКиївЛьвівГаличинаРосійська імперіяАвстро-Угорська імперіянаціоналізмшовінізмУкраїнський націоналізмбуржуазіяелітаінтелігенціямасониєвреїВолодимир ЛенінЛенінЙосип СталінСталінСРСРДмитро ДонцовДонцовМикола МіхновськийМіхновськийУНРПольщаВолиньПоліссяОУНБандерівціСтепан БандераБандераЄвген КоновалецьАндрій МельникмельниківцібандерівціПерша Світова війнаДруга Світова війнаПоліська СічТарас Бульба-БоровецьУПАуряд УНР в екзиліРоман ШухевичШухевичНКВСЧервона АрміяВермахтТретій РейхАдольф ГітлерГітлерНімеччинаАвстріяЗаксенгаузенБогдан СташинськийСташинськийСШАКанадаАмериканаціонал-демократизмдемократіяУРСРСНУМУНАУНА-УНСОУНСООлександр МузичкоМузичкоСашко БілийКУНВО СвободаСвободаВіктор ЯнуковичЯнуковичПартія РегіонівМайданПравий СекторАрсен АваковАваковДмитро ЯрошЯрошЯрослав ГранітнийГранітнийОлег ТягнибокТягнибокАндрій БілецькийРуслан КошулинськийНаціональний маніфестРівненська Народна РеспублікаРНРПетро ПорошенкоПорошенкоІгор КоломойськийКоломойськийолігархіяноменклатуражидобільшовикиВіктор МедведчукМедведчукРінат АхметовАхметовГеннадій КорбанКорбанукраїнський націоналізм

«Український націоналізм: вчора, сьогодні, завтра» та «Чому сучасний український націоналізм - немічний»

Четвер, 02:08, 13.05.21

Рейтинг
140 0
Переглядів
2145

0
0
У цій статті згадуються
Олег Тягнибок
Політик
Виктор Медведчук
Громадський діяч
Дмитро Ярош
Політик

 

«Український націоналізм: вчора, сьогодні, завтра»

та

«Чому сучасний український націоналізм - немічний»

Термін «націоналізм» вперше був запропонований Йоганном Готфрідом Гердером (nationalismus) наприкінці 1770-х років, який позначав ідеологію та напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Саме ця ознака відрізняє націоналізм від інших ідеологій — лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, анархізму та комунізму. Націоналізм просував інтереси певної нації, особливо з метою здобуття та підтримки суверенітету нації над своєю батьківщиною. Націоналізм стверджував, що кожна нація має керувати собою, вільною від зовнішнього втручання, що нація є природним та ідеальним підґрунтям для політики, і що нація є єдиним правомірним джерелом політичної влади (народний суверенітет). У своїй первинній основі націоналізм проповідував вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність, наявність національної ідеї задля практичного захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей.

Саме в той час (кінець 18 століття) зароджувався також український націоналізм, і як би дивно не звучало, проте поштовхом до його формування стала література, а не будь-яка політична діяльність. Тодішній українській націоналізм формувався на основах проявів наукового зацікавлення мовою, літературою, фольклором та історією рідного краю. На Лівобережній Україні (зазвичай у Харкові) група освічених дворян, нащадків козацької старшини розпочала наукові дослідження з української мови та фольклору. Їх представникам належить авторство першого літературного твору, створеного народною українською мовою («Енеїда» І. Котляревського, 1798), першої національної історії українців («Історія Русів»). В 1830-х рр., цей рух розгортається вже не лише в Харкові, але й у Києві, де було засновано університет Св. Володимира. В київському регіоні виріс також Тарас Шевченко, чия перша поетична збірка 1840 року («Кобзар») справила величезний вплив на розвиток національного руху завдяки поєднанню національного та соціального елементів. Під впливом наддніпрянських українців, а також слов'янських народів Габсбурзької монархії в 30-х рр., у Львові сформувався патріотичний гурток греко-католицьких священиків і семінаристів. Найважливішим здобутком їх діяльності стали руська граматика і перший літературний твір розмовною українською мовою Галичини — альманах «Русалка Дністровая».

До політики український націоналізм дістався лише у 40-х роках 19 століття. Так 1846-го в Києві було створено Кирило-Мефодіївське братство з його національно-українською програмою, проте вже наступного року товариство було викрито, а його учасників і прихильників заарештовано, а потім засуджено до тривалих термінів заслання (Тарас «Кобзар» Шевченко також входив у це товариство та виступав за обєднання всіх словян у одній федерації з центром у Києві). Невдовзі революція під назвою «Весна народів» 1848 року, яка прокотилася майже по всіх європейських монархіях, стала нетривалим підготовчим етапом національно-культурного відродження і сприяла розгортанню динамічного політичного руху галицьких українців (які були у складі Австрійської імперії). Потужними рушійними силами тут були організуюча роль УГКЦ (греко-католики) і, до певної міри, політика Відня, що використовував русинів (галичан) у боротьбі з польським домінуванням в Галичині. Виникали національні організації, очолені Головною Руською Радою з місцевими осередками, з'явилась українська преса. Згуртуванню національних сил сприяли вибори до парламенту та діяльність у ньому українських депутатів, а також робота делегатів-українців у Слов'янському з'їзді. Було розроблено національно-політичну програму, в якій проголошено єдність усіх українців і висунуто гасло поділу «коронного краю Галичини» (входила Західна Галичина – польська з центром у Кракові, Східна Галичина – українська з центром у Львові та Буковина) з метою подолання переваги поляків у населеній переважно українцями Східній Галичині. Проте в умовах австрійського неоабсолютизму політичні національні організації зійшли зі сцени, а репрезентований клерикалами-консерваторами та русофілами-старорусинами національний рух втратив свої позиції.

Перші переслідування, ще так званого українського націоналізму (тоді цей термін практично не вживали) почалися у 60-х роках 19 століття. Тоді українська інтелігенція Російської імперії, скористалася відносно ліберальною тогочасною політикою. Літератори та історики в Петербурзі гуртувалися навколо журналу «Основа», з'явилася мережа українських громадських товариств. Проте після січневого повстання 1863 року у столиці Царства Польського – у Варшаві (в якому взяла участь значна частина українців) почалися переслідування зародків «українофільського» руху, що розглядався як «польська інтрига». Це пояснювалося тим, що польський національний рух розвивався пліч-о-пліч з українським одночасно. Валуєвським указом українській мові було відмовлено в праві на існування, а друкування книжок цією «неіснуючою» мовою заборонено. На початку 70-х рр., були відроджені громади, а в інтелектуальних колах Києва університетські професори В. Антонович і М. Драгоманов окреслили більш диференційовані національно-політичні програми. Однак умови для розгортання національно-культурного руху незабаром погіршилися. Відбулися чергові репресивні акції, зокрема Емський указ.

Від середини 60-х рр., пожвавлюється національний рух у Галичині (Австро-Угорська імперія). Передумовою цього стало утвердження австрійського конституціоналізму, що гарантував основні громадські права та уможливлював політичну активність. Консервативне «москвофільське» угруповування почало втрачати популярність, поступаючись молодшому поколінню народовців. Засновувалися національні організації, як-то, «Просвіта» 1868 р., що з допомогою численних читалень поширювала народну освіту та виховувала національну свідомість. В 1873 р., засновується культурно-наукове Товариство ім. Шевченка, і у 80-х рр. виникають перші українські кооперативи. Агітацію в середовищі селянства провадились разом з греко-католицьким кліром. Це сприяло успіхові, але в той же час змушувало ставити значно поміркованіші цілі. Тому такі інтелектуали, як І. Франко і М. Павлик, стали ініціаторами радикальної та соціалістичної течії, що розвивалася під впливом ідей Драгоманова, який з політичних мотивів 1876 р., емігрував з Росії. Вони заснували 1890 р., першу сформовану українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію. Було створено патріотичні та національні спортивні товариства: «Сокіл», на кшталт чеського, і «Січ». Також швидко розвивалася україномовна періодика.

В підсумку можна сказати, що зародження українського націоналізму відбулось на зламі XVIII—XIX ст., як визнання власних культурних особливостей козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової інтелігенції. Саме поняття «націоналізм» на теренах сучасної України було введене в 1880 — 1890-х роках. На той час воно ототожнювалося, головне, з культурним самовизначенням представників української інтелігенції або як альтернатива російському, чи польському «шовінізму».

Термін «націоналізм» з'являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Спершу цей термін використовувався не на позначення конкретної політичної доктрини, а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців. Наприклад, Борис Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки…», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців.

На рубежі XIX—XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм». Спочатку українські соціал-демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 році про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них класів — національна буржуазія, яка називає себе „інтелігенцією“, намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює „інтелігенція“ народ на сліпу їй службу». Одним із найактивніших опонентів «буржуазного націоналізму» був публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфесту радикального українського націоналізму Д. Донцов. Цікавим є той факт, що українських соціал-демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).

Тогочасна українська ліберально-демократична інтелігенція (або, за термінологією того часу, поступовська), яку соціал-демократи охрестили «буржуазно-націоналістичною», у свою чергу також відмежовувалася від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально-націоналістичною ідеологією, шовінізмом, або ж згадуючи як націоналістів російські шовіністичні кола в Україні. В дусі цієї традиції вживав термін «націоналізм» Грушевський у своїх публіцистичних працях. Навесні 1917 року він згадував про те, що він та його однодумці завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами».

Водночас з Грушевським, Юркевичем та Донцовим активно використовував термін «націоналізм» політичний теоретик Микола Міхновський. «Головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її» — писав в 1905 році М. Міхновський. Також він зазначав: «У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична…». Міхновський використовував термін «націоналізм» на позначення політичної свідомості українців.

Український націоналізм у міжвоєнний час (1921-1939)

Практично всі дослідники вважають виникнення радикально-націоналістичного руху реакцією частини українського суспільства на поразку Української революції 1917—1921 років та ліквідацію реальної української державності і поділ етнічних українських земель між іншими державами. До чинників поширення українського націоналізму слід віднести: моральний і політичний занепад українських політичних партій в еміграції, наявність суспільних груп, здатних на самоорганізацію під націоналістичними гаслами (студентство і українські старшини), зростання впливів тоталітарних, право-радикальних рухів у Європі на фоні незадоволення політикою західних демократій, для яких українське питання було маргінальним, зрештою — ідеологічна еволюція окремих особистостей, що мали вплив на суспільну свідомість і наявність нехай слабкої, але власної традиції націоналістичного мислення.

Не можна не згадати й того, що політичний клімат деяких держав, де виникали осередки українського націоналістичного руху, давав можливості для його більш-менш сталого розвитку. Варто пригадати, що провідні еміграційні осередки націоналістичних організацій на еміграції утворилися і діяли в демократичних країнах (Європа і США). На західноукраїнських землях (Волинь, Галичина, Західне Полісся – в складі Польщі – Другої Речі Посполитої – 1921-1939) за всіх відомих нам історичних умов навіть найбільш жорсткі політичні режими не досягали такого рівня репресивності, як в СРСР, отже, і там був, нехай обмежений, проте хоч якийсь простір для діяльності згаданих радикальних груп. Незважаючи на цілком зрозумілі спроби партійних істориків ОУН довести, що в СРСР у 1920-ті — 1930-ті роки існувало організоване націоналістичне підпілля, очевидно, що така можливість була мінімальною, такою, що її ніяк не можна порівняти зі згаданими країнами.

ОУН

В 30-ті на теренах Галичини, Волині та Західного Полісся, які були у складі Польщі, активно діяла вище згадана Організація Українських Націоналістів (ОУН). Вона була однією з найвпливовіших та найвідоміших українських націоналістичних організацій у той міжвоєнний час (1921-1939). ОУН виникла у Відні (Австрія) в 1929 році шляхом об'єднання Української Військової Організації та декількох студентських націоналістичних спілок — Групи Української Національної Молоді, Легії Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Після вбивства Євгена Коновальця у 1938 році, в ОУН відбувся розкол, і з того часу постало три напрями: ОУН (б) — бандерівці (вживалося також (р) — революційна та СД — самостійники-державники) і ОУН (м) — мельниківці, які діяли як окремі політичні сили, що переслідують спільну політичну мету. Окрім того, у повоєнний час у середовищі ОУН(б) стався конфлікт між групою представників ОУН(б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією Степана Бандери. У результаті в 1956 році в еміграції з'являється ще одна - ОУН (з) — закордонна, вони ж «меншовики», або «двійкарі» (за іменем лідерів-засновників З. Матли та Л. Ребета).

На початковому етапі існування ОУН склався певний набір центральних світоглядних принципів, які впродовж десятиліть залишалися незмінними, але при цьому вони ніяк не могли розглядатися як монопольний ідеологічний продукт лише самої ОУН — загалом вони збігалися з базовими світоглядними засадами будь-якого націоналізму (державність нації, її суверенітет, культурна гомогенність). Однак трактування цих принципів, способи їхньої реалізації та взаємодії з іншими ідеологіями мали «місцеву специфіку» і змінювалися, щоправда, різними темпами і в різних спрямуваннях в окремих відгалуженнях руху.

Постанови Конгресу Організації українських націоналістів (Відень, 28 січня — 3 лютого 1929 р.) стали першим систематизованим варіантом викладу світоглядно-ідеологічних основ ОУН. Ідеологічну комісію Конгресу очолював Андрієвський, і, як свідчить Книш, найбільше тривалих дискусій відбувалося саме тут, і дискусії ці точилися саме між «крайовиками» (Ленкавський та Охримович) і представниками еміграції — Андрієвським та С. Демчиком. На думку Мірчука, суть полеміки полягала в тому, що «Юліян Вассіян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно-ідеалістичні основи українського націоналізму, теоретично сформульовані в писаннях Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дмитром Андрієвський і Дмитром Демчук, які намагалися включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріалістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція».

Найвищим типом людської організації проголошувалась нація як внутрішньо органічна, цілісна спільнота. Український націоналізм визначався як «духовий і політичний рух», який виник природним шляхом «з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття». Абсолютизація органічності нації та українського націоналізму, їхньої природності стала одним з базових і незмінних постулатів, яких ОУН у всіх її іпостасях неухильно дотримувалася впродовж усієї своєї історії.

Природною формою самоствердження нації та найвищим щаблем її розвитку проголошувалася держава, у цьому ОУН слідувала принципам класичного націоналізму, і цей елемент залишався незмінним у її програмах до початку 1990-х років. Майбутня форма державного устрою визначалася досить туманно і мала змінюватися відповідно до трьох етапів «державного будівництва України». На першому етапі — «національного визволення» чи «визвольної боротьби» — йшлося про встановлення національної диктатури (в яких формах буде реалізовано цю диктатуру, не згадувалося). В перехідний період побудови основ державності, після перемоги національної революції, «голова держави» мав «підготувати створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств». Зрештою, із закінченням «перехідного періоду», із стабілізацією держави мав утворитися «представницький орган», який призначав би голову держави. Останній мав формувати найвищий орган виконавчої влади, відповідальний перед ним та «найвищим законодавчим тілом».

Поруч з «інтегральним націоналізмом», українським уособленням якого діаспорські дослідники передусім вважають Організацію Українських Націоналістів та її попередників (Легію Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді та ін.) можна поставити споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий «донцовський» («чинний») націоналізм. Між донцовським «чинним націоналізмом» і так званим «організованим націоналізмом», хоча вони й були спорідненими явищами принаймні у 1930-ті роки, існували досить серйозні розбіжності, передусім, у тому, що «організований націоналізм» з усіма його крайнощами пропонував певну конструктивну політичну програму, мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як «чинний націоналізм» Д. Донцова був зразком тотальної критики, нігілізму, йому бракувало елементів конструктивної програми, і він не являв собою виробленої світоглядної системи, будувався на публіцистичних посилках.

Оцінку «Націоналізму» та його автора дав В. Мартинець, член Проводу Українських Націоналістів: «Саме найновіший твір Донцова «Націоналізм» — це на ділі кільканадцять ідеологічних фраз, але це не ідеологія в розумінні оцієї ідеологічної системи. Тому й назва його дещо претензійна, бо, показуючи на «Націоналізм» Донцова, ніхто не сказав би: ось це й є альфа та омега ідеології українського націоналізму. «Націоналізм» навіть не був закінченою світоглядною системою; програмової проблематики він зовсім не торкав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто?, як?, коли?), по невдачі його (Донцова) почину з «Партією Національної Роботи», не тільки не цікавила його, але й наче взагалі не існувала для нього» - зазначав Мартинець.

Донцовські гасла, оформлені у привабливу, яскраву публіцистичну фразу, сприймалися набагато легше, аніж переважно громіздкі теоретичні конструкції ідеологів ОУН 1920-х — 30-х років, жодний з яких не міг похвалитися літературно-публіцистичним даром рівня Донцова. Його книга «Націоналізм» правила колосальне враження саме на ту частину молоді в Західній Україні, яка згодом стала основою «крайової ОУН». Для діячів ОУН з мігрантського середовища 1920-х — 30-х років Д. Донцов з його ідеями не мав статусу націоналістичного гуру, навіть більше, войовнича диструктивність його настанов стала об'єктом їхньої критики. Щоправда, керівництво ОУН утримувалося від оприлюднення цієї критики в пресі у 1930-ті роки, вважаючи це тактично недоцільним кроком.

Важко виокремити якусь конкретну ідеологічну концепцію бандерівської фракції ОУН. Тривалий час ідеологією ОУН (б) був інтегральний націоналізм Дмитра Донцова. Багато чого з націоналістичної ідеології, включно з концепцією диктатури, не могло привабити колишніх радянських громадян, які пережили тяжкий досвід партійної тиранії. Отже, настійно необхідним був перегляд ідеології та політичної програми ОУН (б). Основні політичні компоненти ідеології ОУН було піддано ревізії (на Третьому Великому Зборі ОУН). Трапився розкол на «ортодоксів» і «ревізіоністів» (1943–1954 рр.), крім того, розпочалася повільна еволюція «мельниківської» ОУН.

Упродовж з кінця 1940-х і до 1980-х pp., усі три течії ОУН, які мали організаційне оформлення, розвивалися кожна своїм шляхом. Після тривалої ідеологічної стагнації «мельниківці» досить рішуче змінили ідеологічне обличчя. «Двійкарі» практично перейшли на позиції демократичного націоналізму, поза тим якихось визначних ідеологічних декларацій вони не залишили. «Бандерівці» після вигнання «ревізіоністів» та повернення на довоєнні позиції найдовше перебували в стані ідеологічного догматизму, і їхні спроби еволюціонувати в бік плюралізму та відходу від деяких принципів ортодоксального націоналізму зразка 1930-х років були досить суперечливими і не завжди послідовними.

Зрештою, не варто забувати й того, що до руху на всіх його етапах приєднувались люди, світогляд яких не вповні підпадав під гасло «інтегрального націоналізму». На першому конгресі висловлювалося чимало ідей і пропозицій, які часом мали взаємно суперечливий характер — ігнорувати їх було неможливо, але й взяти їх усі до уваги означало б перетворення програмних документів на еклектичний набір гасел. Потрібний був або компроміс, або відповідна тактика. У листі (16 липня 1929) до Макара Кушніра (Богуша) член Проводу ОУН і редактор журналу «Розбудова нації» Володимир Марганець писав: «Біда в тому, що Конгрес не висловився ясніше про майбутній державний устрій України. Під тим оглядом ми на Конгресі вели досить макіявелістську лінію: якби всі устрої взяли до нашої програми, то з ніяким не зв'язалися на життя і смерть».

Отже, формування ідеологічної платформи ОУН (всіх трьох течій) відбувалося під впливом різних мислителів та теоретиків, в процесі тривалих дискусій, конфліктів та розколів. Цей процес розтягнувся на декілька десятиліть. Одне лиш можна стверджувати з впевненістю - ідеологія ОУН пішла далеко від вузькопартійної ідеології українських партій першої половини XIX ст., надовго визначивши розвиток право-радикальної думки не лише в Україні а й далеко за її межами.

Друга Світова війна та післявоєнний час

Під час Другої Світової війни у 1942 році на території українського Полісся в селі Немовичі (до 2021 року – Сарненський район, Рівненської області) виникають перші загони «Поліської Січі», які очолить Тарас Бульба-Боровець. Ці загони стали головним ядром формування – Української Повстанської Армії (УПА) на Поліссі і Волині. Сам очільник УПА – Боровець (Бульба – це дитяче прізвисько, яке в дорослому віці використовувалося, як частина подвійного прізвища) був керованим із-за закордону – урядом УНР в екзилі (емігрантський уряд Української Народної Республіки часів визвольних змагань в Україні 1917-1921). Згідно своїх політичних поглядів Боровець був демократом, або максимум націонал-демократом, який у свою чергу категорично відмовлявся від партійної зверхності радикало-націоналістичної ОУН (бандерівці) в лавах УПА. Тому оунівці повелися підступно, і власні загони на Галичині та Волині, також називали – УПА. Оунівцям не було, що втрачати, особливо після 30 червня 1941 року, коли у Львові Бандерою було проголошено Українську Державу. Гітлер такий крок позитивно не оцінив, тому кинув Степана Бандеру та його найближчих соратників з ОУН в концтабори. Після цього, здебільшого рядові оунівці почали вести збройну боротьбу проти німців, як і загони Боровця на Поліссі. Проте бажання мати вплив на чисельні загони Боровця, які були такими, завдяки густим та важко прохідним лісам – перемогло. Тому оунівці намагалися демократа та керованого урядом УНР в екзилі – Боровця, таки змусити підкоритися волі ОУН. Але Боровець так і не погодився, в результаті оунівці хитро та підступно почали називати свої загони, як і Боровця – Українською Повстанською Армією. Нажаль у наш час, ця сторінка історії не досліджена, як слід. Тому більшість думають, що ті загони Поліської Січі, які сформували УПА, були – оунівськими, тобто – бандерівськими.

Під час війни, що УПА Боровця, що «УПА» Шухевича (керована ОУН) – боролися за Незалежність України проти Вермахту (1942-1944) та проти Червоної Армії (1944-1956). Після введення майже мільйонної армії на терени Полісся та Волині, совєти почали придушувати загони УПА. Боровець подався у еміграцію в США. На Галичині боротьба оунівської УПА по суті припинилася в 1950 році, коли НКВС було вбито очільника армії – Романа Шухевича. А сам Бандера всю німецько-радянську війну просидів у концтаборі в Заксенгаузені. І головне та пародоксально, що йому це не завадило стати лідером Руху Опору на Західній Україні під час війни, коли Боровець та Шухевич вели збройну боротьбу проти німців та радянських. Після звільнення подався у американо-британську зону окупації Німеччини. В результаті осів в Баварії у Мюнхені, де 15 жовтня 1959 року був вбитий своїм земляком та радянським агентом Богданом Сташинським. Попри ідеологічні розбіжності, очільник первинної УПА та Поліської Січі – Тарас Бульба-Боровець все таки був присутній на похороні Бандери.

З 50-х років більшість головних та рядових діячів ОУН та УПА (як Боровця, так і Шухевича) подалися в еміграцію. Закордоном вони створювали багато українських організацій, які намагалися втримати - разом всю українську діаспору у подальшій політичній боротьбі за Українську державність. Ідеологія ОУН в цей час перейшла з вуст на папір. Її як звичайну справу «відправили в архів». Дана ідеологія не вдосконалювалася і не зазначала який буде план Української державності (устрій, ідеологія, тип економіки, правова система, соціальна політика), коли вона буде здобута у непростій політичній боротьбі з комуністами. Більшість колишніх оунівців та вояків УПА (бандерівці) з часом асимілювалися соціально (знайшли роботу, купили житло, здобули вищу освіту) у західному суспільстві, і відповідно лише ідейно підтримували Українську державність. Від радикального націоналізму, вони почали відходити до поміркованого націонал-демократизму. На теренах СРСР до 90-х років про якусь діяльність ОУН мови не було.

Український націоналізм після здобуття Незалежності

Процес національного відродження 1989–1991 рр., в УРСР ознаменувався появою нових, альтернативних до КПУ політичних партій та рухів, переважно націонал-демократичного спрямування: «Народний Рух за перебудову», Українська Республіканська Партія та інші. Однак за короткий час значна частина найбільш політично активних громадян, переважно молодь, розчарувалась у новітніх націонал-демократичних течіях, закидаючи їм політичну нерішучість та надмірну поміркованість у поглядах. Так 19 серпня 1989 року члени молодіжного крила Української Гельсінської Групи на горі Маківка проголосили створення Спілки Незалежної Української Молоді. Снумівці відкрито маніфестували вихід України зі складу СРСР як мету своєї діяльності; виховання молоді в дусі патріотизму на прикладах національно-визвольних змагань ОУН та УПА тощо. Хоча СНУМ й була організацією нелегальною і діяла в умовах ідеологічних табу та заборон, проте, вона швидко знайшла прихильників по всій Україні. Менш ніж за рік з дня свого утворення СНУМ у своїх лавах об'єднала близько тисячі націоналістично налаштованих молодих людей з усіх регіонів України. У травні 1990 року загальна кількість обласних організацій СНУМ збільшується до 18. Існував осередок СНУМ у Перемишлі, Польща.

Головним засобом діяльності Спілки була агітаційна та просвітницька робота, організація мітингів, страйків, голодувань та пікетів. На своїх перших нелегальних мітингах у Києві та Львові снумівці збирали гроші для друку своїх маніфестів та періодичних видань (свої газети та листівки СНУМ друкувала в Литві та нелегально завозила до УРСР), що дало можливість поширювати свої ідеї в масах. Члени спілки влаштовували театралізовані дійства зі спаленням комсомольських квитків у Києві, Львові, Тернополі, Рівному, Дубно. Снумівці зорганізували бойкот весняного призову до Радянської Армії. З цією місією влаштовувались пікетування та голодування біля військкоматів. Жоден антирадянський мітинг в УРСР в період 1989–1990 рр. не відбувався без участі СНУМу. На весні 1990 р. СНУМ бере активну участь у парламентських виборах. Депутатом від СНУМ стає Ігор Деркач. У 1990 р. організація все виразніше поляризується на два табори: радикальний (формується навколо О. Вітовича та Д. Корчинського) та демократичний. Демократичне крило СНУМу реформувалось у Спілку Української Молоді, яка взяла за зразок діаспорну організацію СУМ, що відродилась у Німеччині у 40-х роках ХХ ст. СУМ не була радикальною організацією і ставила на меті виховання молоді на ідеалістичних засадах в дусі християнства та патріотизму.

Іншою була доля радикальної фракції СНУМу. Вона оформлюється (3-4 листопада 1990 року) в нове організаційне тіло: Українську Націоналістичну Спілку. Того ж 1990-го року УНС згуртувавши довкола себе найрадикальніших членів націонал-демократичних партій та організацій утворює Українську Міжпартійну Асамблею, яка згодом реформується в Українську Національну Асамблею і являла собою типову ультраправу партію. У 1991 році як реакція на путч в СРСР на заклик УНА формуються перші підрозділи Української Народної Самооборони, що ставлять собі на меті збір зброї та формування воєнізованих підрозділів з метою збройної протидії ГКЧП. Хоча УНСО формально й не було структурною частиною УНА, проте діяло як воєнізоване крило партії. З поширенням право-радикальних ідей на Заході України та в Києві лави УНСО швидко поповнюються. УНСО бере участь у збройних конфліктах: у Придністров'ї (1992 р.) на боці придністровських сепаратистів, у грузино-абхазькому конфлікті (1993 р.) на боці Грузії, у Нагірному Карабасі, у Косово на стороні Сербії, у Чечні на боці Ічкерії (у лавах УНА-УНСО був Олександр Музичко, він же славнозвісний – Сашко Білий).

1990 року до України переїхав один із лідерів ОУН (мельниківців) Павло Дорожинський. Того ж року в Україні з'явилася лідер ОУН (бандерівців) -  пані Ярослава Стецько. В українських вищих школах з циклом лекцій виступали лідери «двійкарів» Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. Стратегічна мета у всіх була спільна — Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, на 1991 рік в Україні було три націоналістичні організації з одним брендом — ОУН. Варто зазначити, що згодом «двійкарі» вирішили відмовитися від діяльності в Україні, зосередившись на культурно-просвітницькій праці в країнах перебування української діаспори. Ідеологія «двійкарів» трансформувалася в ідеологію так званого ліберального націоналізму, який є дуже близьким до ідеології мельниківців. Часто ці організації виступають як союзники. Одним з небагатьох проявів діяльності ОУН (з) в Україні було продовження видання часопису «Сучасність» в Києві (з 1991 р.), співредакторами якого виступили Тарас Гунчак та Іван Дзюба.

Однак тактичні й особистісні розбіжності призвели до протистояння між мельниківцями та бандерівцями. ОУН (революційна), залишивши незареєстровану й нелегалізовану структуру ОУН, заснувала легальну партійну надбудову, яка діяла згідно з чинним законодавством України, — Конґрес Українських Націоналістів. Він був зареєстрований Міністерством юстиції України 26 січня 1993 року. КУН в цілому стоїть на право-консервативних позиціях та орієнтується на тих, хто визнає ідеологію українського націоналізму. Крім того, з ініціативи ОУН (р) було створено ряд громадських організацій, таких як: «Тризуб» ім. С.Бандери, «Меморіал» ім. В. Стуса.

ОУН (мельниківців) оголосила себе «громадсько-політичною організацією» — такою собі сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в українському законодавстві не були передбачені такі форми об'єднань громадян, однак їй Мін'юст вручило свідоцтво про реєстрацію як громадської організації. А отже — висування депутатів і активної участі у виборчих компаніях ОУН не могла собі дозволити.

Восени 1993 року Міністерство юстиції зареєструвало ще одну партію — Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНвУ), головою якої був Микола Сливка. Партія складалася переважно зі старих членів ОУН, які діяли лише в Україні. Протестуючи проти засилля представників діаспори, вони створили партію «ОУН в Україні». Нова партія ставила за мету об'єднати націоналістичні сили (хоча її виникнення часом пов'язують із непризнанням Слави Стецько як лідера бандерівського націоналізму) з метою опору комуністичній ідеології, розвитку української економіки, поліпшення правового становища українців. Але невдовзі ОУНвУ почала ділитися на безліч дрібних угруповань.

Окремою силою 1991 року постала Соціал-національна партія України, яка зайняла крайню праву позицію і була зареєстрована як політична партія 1995 року. Головою партії був обраний Ярослав Андрушків. СНПУ — радикальна партія крайнього правого напрямку, яка керується ідеологією соціал-націоналізму, ставить за мету взяти політичну владу в Україні для побудови нового суспільства; виступає за створення «Великої України» як унітарної держави української нації з президентською формою правління, з багатопартійністю; непримиримий противник комуністичної ідеології; вважає Росію причиною всіх бід в Україні; підтримує існування різноманітних форм власності; прихильник гармонійного поєднання інтересів суспільства і держави.

Український націоналізм на початку 21 століття

У 90-х роках націоналістичні партії не потрапляли у склад парламенту, лише їхні поодинокі висуванці. Після революції 2004 року західна й центральна частини України здобули політичну національну ідентичність, яка сьогодні в цих регіонах послужила опорою для її наповнення громадянської суттю. 14 лютого 2004 року «Соціал-національна партія України» перейменовується на «Всеукраїнське об'єднання «Свобода». 2005 року починається відродження ГО «Патріот України» у Харкові. 17 січня 2006 року «Патріот» офіційно зареєстровано в Харківському обласному управлінні юстиції як громадську організацію. Керівництво нового й єдиного «Патріоту України» позиціонує себе як Головний Провід незалежної організації, без прив'язку до будь-якої партії. 2006 року виникає ОУНД (Об'єднання українських націоналістів (державників)). ОУНД виникла внаслідок певних розходжень та суперечностей у поглядах і тактиці усередині Організації українських націоналістів. Це призвело до відходу від ОУН у 2005 році Павла Дорожинського і його середовища та виникнення нової націоналістичної організації. ОУНД перейняла від ОУН свою символіку, гімн та основоположні ідейні засади.

18 жовтня 2008 відбулося побиття міліціонерам представників націоналістичних організацій. Ця подія важлива в історії Українського Націоналізму, тому що після неї стався остаточний розкол між так званими «старими» націоналістами і «новими» націоналістами. На українській політичній арені з'явилися українські «нові праві». «Новими правими» зокрема є ВО Свобода та ГО «Патріот України». 2009 року на Позачергових виборах до Тернопільської обласної ради 2009 уперше значну перемогу на місцевих виборах здобула ВО Свобода, взявши 50 мандатів.

Проводяться марші пам'яті та з'їзди. Ситуація 2010 року загострюється через Вибори Президента України 2010. Інтереси націоналістів на цих виборах представляла партія Свобода та кандидат від неї — Тягнибок Олег Ярославович. Виникали протиріччя між представниками ВО Свобода та КПУ, а також ВО Батьківщина і Партії Регіонів. Внаслідок перемоги Януковича на президентських виборах положення націоналістів значно погіршилось. На Місцевих виборах 2010 року абсолютну більшість у Галичині і представництво по Західній Україні отримала ВО Свобода. Також уперше Мером став представник від ВО Свобода Мер Тернополя Сергій Надал.

5 червня 2012 року у першому читанні 234 голосами «за» було прийнято закон Колесніченка-Ківалова. Він безпосередньо утискав українську мову, надаючи привілеї російській. Внаслідок цього відбулись акції протесту проти цього закону. На Парламентських виборах 2012 року уперше в Історії України Націоналістична Партія ВО Свобода пройшла у Парламент, набравши 10,44 % голосів виборців, і уперше в Історії України сформувала в Парламенті України потужну Націоналістичну Фракцію.

Український націоналізм з 2014-го і до сьогодні

Після Революції Гідності 2013—2014 року відбувся підйом ідей націоналізму в суспільстві. Цьому сприяли постреволюційний хаос у політиці, анексія Криму, окупація Донбасу, повернення до влади олігархів, зростання криміногенної ситуації. Ще під час революції 2013—2014 почали творитися Сотні Самооборони Майдану. 28 листопада 2013 року із представників націоналістичних організацій «Тризуб» ім. Степана Бандери, УНА-УНСО, Карпатська січ, Білий Молот, Чорний комітет, Комітет визволення політв'язнів, Патріот України була створена 23 сотня Самооборони Майдану - «Правий сектор». Відомим і нині покійним діячом був – Сашко Білий (вбитий 24 березня 2014 року в Бармаках, поблизу Рівного), він же Олександр Музичко.

Олександр Музичко

Музичко був особливим тим, що він народився в місті Кізел, Пермської області в українській родині, яку вислали на Урал, через службу в УПА. В 1994 році під час Першої Чеченської війни був одним із особистих охоронців президента Ічкерії – Джохара Дудаєва. Саме там отримав прізвисько – «Білий». Після війни та вбивства Дудаєва, повернувся в Україну. По неофіційних версіях перебував у кримінальних колах. Займався рейдерством, кришуванням і звісно бурштином (Рівненська область). У 2012 році Олександр Музичко балотувався в народні депутати України по 153-му виборчому окрузі (центр — м. Рівне), посівши 6 місце (1226 голосів; 1,14%). З 2013 року був координатором Правого сектора у західних областях. Активний учасник рівненського Євромайдану. 27 лютого 2014 року прийшов до прокурора Рівненської районної прокуратури Андрія Таргонія зі зброєю та словесно принизив. Пізніше пообіцяв покарати міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова «як собаку». 28 лютого 2014 року Сашко Білий повідомив, що якщо люди Авакова приїдуть на територію Рівненської області затримувати його, то він їх знищить і після цього поїде «брати Київ».

8 березня 2014 року слідчими МВС було відкрите кримінальне провадження за статтями Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за хуліганство, а також за погрози чи насильство щодо працівника правоохоронного органу. Музичка було оголошено у розшук. У МВС заявляли, що Музичко був членом організованої озброєної злочинної групи, яка вчиняла кримінальні правопорушення на території Рівненської та кількох інших областей. Близько 1 години 25 березня 2014 року Олесь Доній на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook повідомив про смерть Сашка Білого: «Щойно повідомили, що вбили «Сашка Білого» (Олександра Музичка) в Рівному (с.Бармаки, біля Рівного). Два автомобілі підрізали його машину, витягнули, пересадили до себе. Потім викинули на землю — руки за спиною в наручниках, два постріли в серце. Рівненський активіст Сергій Понурко у соціальних мережах теж повідомив про вбивство Сашка Білого, однак за його даними тіло з двома вогнепальними пораненнями у голову знайшли поблизу села Бармаки. Повідомлялося також про те, що тіло Сашка Білого знайдено поблизу кафе «Три карасі», а сам Музичко загинув внаслідок стрілянини, влаштованої невідомими у цьому кафе. На тілі Музичка виявлено вогнепальні поранення у ногу і серце.

На брифінгу МВС повідомили, що Олександр Музичко був смертельно поранений під час затримання, оскільки відкрив вогонь у бік правоохоронців. У ніч з 24 на 25 березня співробітники ГУБОЗ, зокрема спецпідрозділи «Сокіл», проводили спецоперацію з затримання членів ОЗУ поблизу м. Рівне. За даними МВС України Олександр Музичко був членом організованої злочинної групи. Перший заступник міністра ВС України Володимир Євдокимов наголосив, що Музичко під час затримання відкрив вогонь, і співробітники міліції у відповідь почали стріляти по ногах, а потім, під час самого затримання, лунали постріли. Музичка було двічі поранено у ногу з табельної зброї, інші три постріли були зроблені з його власного пістолета після того, як правоохоронці повалили його на землю. Працівники міліції виявили у загиблого крупну суму грошей і обойму до пістолета.

Пізніше перший заступник міністра внутрішніх справ Володимир Євдокимов заявив, що Сашко Білий застрелився під час затримання. Знайомий Олександра Музичка Сергій Пандрак, в ефірі Громадського ТБ заперечив, що Сашко сам себе застрелив: «Коли він почав кульгати, у цей момент співробітник накидається на нього, аби завалити, стріляє Білий... Падають на землю, стріляє другий раз... Лежить обличчям вниз, на землі, рука під собою. Коли намагаються руку з пістолетом знешкодити, звучить третій постріл. 26 березня Аваков підписав Наказ про призначення та проведення службового розслідування. МВС України повідомило, що готові долучити до розслідування діла про смерть Музичка громадськість. Згідно з висновком комісії МВС, Музичко сам випадково вистрелив у себе, а правоохоронці під час затримання діяли відповідно до законодавства. Розслідування також проводили Генпрокуратура України та тимчасова слідча комісія Верховної Ради, засідання якої транслювалися у прямому ефірі.

За 10 днів до загибелі Сашко Білий у відеозверненні звертався до правоохоронних органів з попередженням, що його можуть «прибрати». Після загибелі Олександра Музичка представники партії «Правий сектор» заявили, що мають намір помститися міністру МВС України Арсену Авакову за вбивство Сашка Білого. Лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош на брифінгу в Києві заявив, що вимагає відставки міністра МВС України Арсена Авакова і арешту бійців «Сокола», причетних до убивства С.Білого. Судмедекспертизою так і не було підтвердженно факт самовбивства Олександра Музичко.

Згодом у 2017 році його (Музичка) колишня права рука – Ярослав Гранітний готуватиме у Рівному встановлення – РНР (Рівненська Народна Республіка). Сам Гранітний з 2000 до 2007 року був на заробітках в Росії. Як повернувся звідти вступив в «Свободу». Згодом в «УНСО». Після загибелі Музичка очолив її. А почалася історія з «республікою» в травні 17-го, коли він проводить мітинг стосовно легалізації видобутку бурштину. «Бурштиновий майдан», «За бурштинову народну республіку», «Копачі бурштину заблокували ОДА» — так акцію висвітлили проросійські медіа. Ніби учасники мітингу не студенти, а копачі, та без жодного натяку на проплаченість їхньої участі. Спікер даної акції - киянин Юрій Клейнос — людина, яка зробила громадські протести своєю роботою. Він організовував акції проти забудови у Києві, очолював блокування НАБУ, захоплював приймальну Кабміну та зрештою підтримував Трампа. Тепер у Рівному вимагав від влади легалізувати видобуток бурштину. «У разі невиконання вимог, на наступних акціях, громада займе приміщення Рівненської ОДА та вирушить на Київ для особистої зустрічі з Президентом по вищевказаним питанням», — зачитує звернення, нібито представляючи якусь громаду, Юрій Клейнос, стоячи під адміністрацією. Під час акції Юрія Клейноса затримала поліція. Через плакат із написом «Бурштин — надбання Рівненської народної республіки» вже за кілька годин його допитували в СБУ. Також СБУ схопила Гранітного (який досі перебуває в СІЗО і має прізвисько – «карцерний Гранітний»).

Інші націоналісти

22 березня 2014 року з'явилася політична партія «Правий сектор». Лідером політичної партії «Правий сектор» став Дмитро Ярош. Проте під час позачергових президентських виборів 2014 року (25 травня) Олег Тягнибок («Свобода») програє, як і Дмитро Ярош. А на парламентських виборах (осінь 2014) «Свобода» втратить своє місце у парламенті. А її у свою чергу ні одна націоналістична партія не замінить у ВРУ (навіть той же «Правий сектор»). На Місцевих Виборах 2015 року ВО Свобода змогла закріпити свій результат, а також отримала ще трьох мерів. Представникам від ВО Свобода уперше стали Мер Івано-Франківська Руслан Марцінків, Мер міста Хмельницький Олександр Симчишин та Мер Конотопа Артем Семеніхін. 14 жовтня 2016 року була утворена партія «Національний Корпус», лідером якої став колишній командир батальйону «Азов», народний депутат України Андрій Білецький. Партія складається з ветеранів російсько-української війни, громадських активістів, волонтерів. Офіційна ідеологія партії — націократія (корінна нація панує на власній землі).

22 січня 2019 року націоналісти із партій ВО «Свобода», «Правий сектор», ОУН, КУН та організації С14 заявили про підтримку єдиного кандидата на президентських виборах 2019 року Руслана Кошулинського. При цьому, незважаючи на підписаний «Національний маніфест» разом із іншими націоналістичними партіями, «Національний корпус» про підтримку єдиного кандидата так і не заявляв. Кошулинський зайняв 9-те місце з 307 244 голосами, що склало 1,62 % від усіх виборців, що голосували в першому турі. На Парламентських виборах в Україні 2019 року ВО Свобода змогла перемогти лише у одному місті Івано-Франківськ, завдяки чому здобула лише одне мажоритарне місце в парламенті. Представницею партії у Парламенті стала Оксана Савчук. На Місцевих Виборах 2020 року ВО Свобода змогла закріпити свій результат у регіонах. Усі 4 мери від ВО Свобода були переобрані на наступні терміни.

Також не можу забути про «Національний маніфест». Національний маніфест — документ, що 16 березня 2017 року підписали Організація українських націоналістів, Всеукраїнське об'єднання «Свобода», Національний корпус, Правий сектор, Конгрес українських націоналістів та С14. Представлення Національного маніфесту відбулося у Київському міському будинку вчителя. Під ним підписалися лідери ВО «Свобода», «Правого сектора» та «Національного корпусу» ‒ Олег Тягнибок, Андрій Тарасенко та Андрій Білецький. Також документ підтримала ОУН на чолі з Богданом Черваком, Конгрес українських націоналістів під керівництвом Степана Брацюня, організація «С14» (лідер ‒ Сергій Мазур). Маніфест укладено на основі програмових засад організацій-підписантів. Документ декларує єдність зусиль націоналістичних політичних сил у реалізації поставлених завдань.

Тобто даний «маніфест» об’єднує кілька націоналістичних сил у спільній боротьбі, або як краще зазначено у їхньому документі – «Ми, українські націоналісти, усвідомлюючи катастрофічний стан нашої країни та маючи на меті здобуття й розбудову великої національної держави, здатної забезпечити добробут українців та майбутнє українських дітей, єднаємо свої зусилля на основі фундаментальних, беззаперечних, непорушних для нас усіх принципів та цілей і пропонуємо чіткий план першочергових кроків для досягнення цієї мети» - далі в «маніфесті» зазначено 20 пунктів – цілей (хто хоче, то може з ними самостійно ознайомитися).

P.S.

Досліджуючи історію українського націоналізму та паралельно згадуючи його теперішню ситуацію, складно не згадати слова Миколи Міхновського. На початку минуло століття (ще до Першої Світової війни), а саме в 1905 році, Міхновський зазначав про тодішній український націоналізм так: «Головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її». Також він зазначав: «У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична…». Тоді до Першої Світової, лише українська інтелігенція була головним прапороносцем українського націоналізму. Багато знатних дворян, підприємців, поміщиків, які мали козацьке походження, активно цікавилися своїм корінням, тому вони позитивно відносилися до всього українського. Саме вони вкладали кошти на розвиток українських навчальних закладів, української літератури, та українських партій. Саме українська інтелігенція відіграла ключову роль у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років. Саме вона найбільше прагнула створення Української Держави. Але просте населення української нації, через свою неосвіченість (заборона україномовних навчальних закладів, дорога освіта, та її доступність для обмеженого кола суспільства), яка була спричинена російською владою, як спосіб керування підкореним народом, здебільшого повірило більшовикам (жидобільшовикам) та їхнім гаслам. Прості українські селяни та робітники повірили у гасла Леніна, що «земля – селянам» та «заводи – робочим». Тому ідеї державності української інтелігенції, яку більшовики на ряду з російською охрестили  «буржуйською» - провалилися.

Рівно через століття, але уже на початку 21 століття, головним прапороносцем українського націоналізму є народ. За століття все змінилося, і вже прості люди більш зацікавленні в становленні українського націоналізму. Але нині вони жертви політичних маргіналів, які лише обіцяють виконувати всі заповіді українського націоналізму. А тими маргіналами керують олігархи (масони), які століття тому звалися буржуазією. Проте проблемою є те, що олігархами в теперішній Україні зазвичай є - євреї, росіяни, татари, але не українці. Саме в цьому полягає головна причина немічності сучасного українського націоналізму. Тобто відсутність справжніх українських (за етнічним походженням) олігархів, які були би прихильними до ідей українського націоналізму. Які б фінансували націоналістичні політичні сили. Саме цього нині не вистачає українському націоналізму, коли століття тому, буржуазія українського походження була політично зацікавлена та проукраїнською.

Для того аби зрозуміти, як це все сталося, і як ми до цього дійшли, потрібно згадати минуле. А саме те, що після поразки УНР в національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років, майже вся українська буржуазія емігрувала на Захід з Наддніпрянської України, яка в жидобільшовиків стала – УРСР. Західна Україна, а саме Волинь, Галичина, Західне Полісся відійшла Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччині. На підконтрольних полякам українських землях (Галичина, Волинь, Західне Полісся) з кінця 20-х років минулого століття, почала діяти мережа Організації Українських Націоналістів (ОУН). Саме ОУН до початку Другої Світової війни активно виносила ідеї Української державності. Під час війни, ОУН сформує військові загони, які воюватимуть з німцями, які кинули у концтабір Степана Бандеру, який 30 червня 1941 року в Львові проголосив Українську Державу, не узгодивши це з Гітлером. На Західному Поліссі та Волині, керованим урядом УНР в екзилі – Тарасом Бульбою-Боровцем буде сформовано перші загони Української Повстанської Армії (УПА). Яка також воюватиме проти німців за Українську державність. Проте Боровець мав конфлікт з ОУН, так як не визнав їхньої партійної зверхності. Але це не завадило ОУН назвати свої загони також – УПА.

Як там не крутили, але в 1944 році наступаюча Червона Армія, нажаль знищувала всіх українських борців за державність, не розбираючи, чи то УПА Шухевича (ОУН), чи то УПА Боровця (уряд УНР в екзилі), бо вони всі для неї були – «бандеровци» і «пасобнікі фашистов». Тому повторилася історія, як колись з УНР, тільки тепер на Захід від більшовиків (жидобільшовиків) тікали лідери ОУН та УПА.

З середини 50-х років, коли припинили свій спротив останні загони УПА, і до 90-х років, на території України (УРСР) по суті ніякого націоналізму не було. Радянська номенклатура – партійні діячі, держслужбовці, керівники промислових обєктів сформували на українських землях нову еліту, або як казали колись - буржуазію. Проте її формували євреї (жидобільшовики), росіяни (яких пригнали з центральної Росії, або «сталіци») та кавказці (так як Сталін був грузином, тому своїх завжди ставив на хлібні місця). Серед нової еліти також були українці, але це були ті українці, які свідомо перейшли на російську мову та русифікувалися, тобто стали – хохлами (типу «українці», але які по «рускі разгаварівают»). Саме такий «салат» після здобуття Незалежності формував українську олігархію. Більшість сучасних «українських» олігархів, як Порошенко, Коломойський, Медведчук вийшли з числа радянської номенклатури (були у її лавах, або їхні батьки). Лише з простих здебільшого вибралися – «данєцкіє», як Ахметов. Але він татарин, а не українець.

Проте українська діаспора (нащадки українців часів УНР, ОУН, УПА та й просто вихідців з українських земель) в США та Канаді, не полишала надії повернутися на історичну Батьківщину, щоб формувати та розвивати омріяну Українську Державу. За час окупації більшовиками - України, колишні діячі ОУН та УПА, і їхні нащадки остаточно – демократизувалися. В Америці вони відійшли від ідей радикального націоналізму до поміркованого, тобто – націонал-демократичного. Були звісно на початку 90-х спроби відродити ОУН, але українці Америки не змогли втриматися у боротьбі з колишньою радянською номенклатурою, яка доволі добре вкорінилася на Україні. Тому ОУН типу відроджували місцеві свідомі українці, які звісно з однієї організації зробили кілька, і які стали малоефективними. Альтернативи типу «відродженому» ОУН, не було. Так як серед сформованої олігархії в Україні у 90-х практично не було українців, які справді були б зацікавлені в становленні українського націоналізму.

Хоча я не розумію для чого було відроджувати ОУН, якщо головна їхня ціль була реалізована, а саме – Українська Держава. В 30-х та 40-х роках, і після них, тодішні діячі ОУН не сформували план Української державності, тобто, який мав би бути устрій, політичний режим, правовий режим, економічний тип та багато чого іншого в Незалежній Україні. Тобто зі здобуттям Незалежності в 1991 році, ОУН автоматично втратила свій сенс подальшого існування. Так як головна мета була досягнута, а нових цілей не тільки було не поставлено, ай не передбачено. Тому всі теперішні псевдо «ОУН» в Україні – це «шарашкіні кантори», які нині контрольовані західними демократами, та є малоефективними.

Проте в нульових роках нашого століття, почали формуватися в Україні нові націоналісти, які уже на пряму не повязували себе з ОУН. Вони дещо видозмінили ідеологічну програму, де програма ОУН була лише як взірець, а не як чітко встановлений припис від якого ні кроку вперед та ні кроку назад. І це в першу чергу була партія «Свобода», яка стала першою націоналістичною партією в Україні, що пройшла в парламент (осінь, 2012 рік). Нажаль довго вона там не затрималася, так як осінню 2014-го провалила наступні вибори. Хоча «Свобода» відіграла одну із ключових ролей на Майдані осінню-зимою 2013-2014 років. Багато рядових  представників цієї політсили подалися в АТО. Але це не врятувало їх від провалу.

Також в буремний 2014 рік, партія «УНА-УНСО» зі славнозвісним Сашком Білим (Олександр Музичко) намагалася вдертися у велику політику. Але після вбивства Білого - «УНСО» затихнула на кілька років. Також Музичко встиг побути головним координатором «Правого Сектора» на Західній Україні. Який згодом очолив Дмитро Ярош. Сам «Правий Сектор» фінансувався головним соратником олігарха Ігоря Коломойського (єврей)  – Геннадієм Корбаном (також єврей). Озброєні бійці «Правого Сектора» займалися викраденнями людей, віджиманням бізнесу на користь Коломойського, також усуненням невигідних посадовців. В 2017 році, уже колишній соратник Музичка – Ярослав Гранітний (колишній свободівець) у Рівному намагався проголосити – «Рівненську Народну Республіку» (РНР), або «Бурштинову Народну Республіку». Є певні докази, що він фінансувався з боку Росії, та й не дивно, бо сам сім років жив там. Звісно також є версії, а дехто навіть докази надавав, що «Свобода», як і Гранітний фінансувалася з Росії. Але це лише версії. Хоча дивлячись на «УНА-УНСО» та «Правий Сектор», то уже нічому не дивуєшся. Проте після великого провалу в 2014 році на президентських та парламентських виборах, «Свобода» лише зберігає свої позиції на місцевих виборах, і то в кількох західних областях, що є малоефективно для всього сучасного українського націоналізму.

Наостанок я можу сказати лише одне, що нині в Україні немає ні однієї міцної націоналістичної політсили, яка б відстоювала інтереси націоналізму в парламенті. В Україні націоналісти на партійному рівні утримуються, як не кацапами, то жидами. І тому теперішньому пересічному українському націоналісту - ні нащо сподіватися, бо нині олігархами в Україні є - євреї, росіяни, татари, хохли (русифіковані українці), але не кровні і свідомі українці. Саме в цьому полягає головна причина немічності сучасного українського націоналізму. Тобто відсутність справжніх українських (за етнічним походженням) олігархів, які були би прихильними до ідей українського націоналізму. І які б фінансували націоналістичні політичні сили. Саме цього нині не вистачає українському націоналізму, коли століття тому, буржуазія українського походження була політично зацікавлена та головне - проукраїнською.

Коментарі

mart mart 20:05
+5
+2
я ще не прочитав але + вже поставив.

читаю.

і думаю що націоналістам має бути встидно, бо не відгукуються.

вже за саму величину варто б відгукнутися.

хоча б для стимулювання автора , він же писав.
mart mart   21:17
+5

націоналістам деяким не можна вірити бо вони християни а християнам не вільно убивати.

вони цього не перескочуть.

значить брешуть.
mart mart   21:34
+6

Гердер та Україна
Оригінальна просвітницька програма була окреслена Гердером у «Щоденнику моєї подорожі в 1769 році» («Journal meiner Reise im Jahre 1769»). У цій праці Ґотфрід Гердер пророкував Україні велике майбутнє[1]:

Україна стане колись новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля та ін., колись прокинуться: так із багатьох диких народів, якими також були колись греки, постане культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти на весь світ.

— Herders. Werke: In 5 Bd. Berlin; Weimar, 1969. Bd.1.s.135
vova stasyuk   23:23
0

Політика і релігія це несумісні речі - по духу і по моралі. До Першої Світової, коли в Європі почало "пахнути" війною, то люди казали - "хіба християнин вистрелить у християнина?". Як виявилося, і як показує остання двохтисячолітня історія - і ще як вистрелить! Для християнства та його богословів - це вічний позор. Для чого така віра, коли брати душать одне одного, коли талмуд це забороняє!? Але християнство, коли з'явилося у Римській імперії, ще тоді стало частиною політики. Тому націоналізм і християнство це доволі протиречиві два поняття. Проте мене особисто бісять так звані "християни", які типу мають жити по заповідях біблії, а самі живуть, як антихристи. Коли при тому називають себе віруючими людьми. А найбільше я не розумію філософії цієї релігії, особливо про піст. Типу люди мають 40 днів стримувати себе духовно і тілесно, а весь інший час на протязі року - то можна грішити. Найбільший гріх для віруючої людини - це лецимірство! В даному випадку - вдавання із себе "християнина". Краще визнати себе атеїстом чи деїстом, аніж бути псевдо християнином.
mart mart   18:57
+4

та це я дражню нашого націоналіста Юркa Антонякa
Український націоналізм потрібен теперішній Україні як повітря. Якщо націоналісти не потраплять в наступну ВР, то Україна не матиме майбутнього. Теперішні політичні сили ліберального спрямування ведуть Україну не в ЄС, євроінтеграція - міф, яким нас дурачать, Україна рухається в клуб найбідніших країн третього світу, якщо її не загарбає Путін, то вона має стати сировинним придатком Заходу, колонією і постачальником робочої сили. Надіятися що появиться за пару років до наступних виборів щось новеньке, не варто. Тож потрібно підтримати існуючі націоналістичні сили.
Автор в цілому прав, йому лайк, але є окремі зауваження. Що до фінансування націоналістів - не варто вірити фейкам, які поширюють ЗМІ, фінансовані РФ, або фондом "Відродження". Ворог України не жид, не росіянин, не татарин а ЛІБЕРАЛ. Лібералізм - хитра, витончена, тоталітарна космополітична, глобалістська ідеологія, яка відкидає все національне, культуру, мораль, яка повертає людині тваринне начало. Тож боротися потрібно не з жидами чи етнічними росіянами а з лібералами. Серед ворогів України багато чистокровних українців, які прийняли як ідеологію лібералізм, або "русскій мір". І боротися потрібно в першу чергу розгвинчуючи ці ворожі ідеології.
Олігарх не може бути націоналістом, чи навіть прихильником націоналізму, бо олігархія - космополітичне явище, усі олігархи - ліберали. Жоден олігарх ніколи не фінансуватиме націоналістів. Що до неолігархіної буржуазії, то це їхня фатальна помилка, що не підтримали націоналізм, буржуазія поступово втрачає свій бізнес на користь олігархії. Після відкриття ринку землі в Україні зникне фермерство, якщо не підтримає націоналістів.
Проблема теперішніх націоналістів не тільки відсутність фінансування (Правий Сектор і Нацкорпус не пішли навіть на місцеві вибори із-за відсутності необхідних коштів), а і відсутність доступу до ЗМІ. Усі ЗМІ, фінансовані олігархією, працюють на пропаганду лібералізму.
«Тризуб», Білий Молот, Чорний комітет, Комітет визволення політв'язнів, Патріот України, «Правий сектор» - це все псевдопатріотичні фінінсовані закулісою радикальні організації, що створені для "радикалізвції протестів", які потрібні в технологіях "кольорових революцій". Вони виконали свою функцію - і їх зняли с фінансування. Зняли тому що вони заточені були битися проти влади, а після того як вдаду захопило зовнішнє управління, їз "списали в запас", тому що вони небезпечні для нинішньої злочинної влади.
-2

А докази? А твоя БЮТ ким фінансується?
-2

Докази такі що тит також засланий. Ну як жид може бути українським націоналістом??
-2

Це твій такий рівень культури, що ти переходиш відразу на особисті образи, якщо хтось з тобою не згоден? А якщо тобі кругом мерещаться жиди - сходи до психіатра.
-1

Якщо людина поводиться як жид і говорить як жид - то це жид.
-1

Ести в кране не воды
значит выпили жыды,
если в кране есть вода
знаит жыд насцал туда!
Ти явно хворий на голову. У тебе шизофренія.
vova stasyuk   23:35
0

Не можуть євреїв просто так ненавидіти. На все є свої причини і головне факти. Ну як єврей Коломойський може нормально відноситися до українських націоналістів, якщо націоналізм та його форма як націонал-соціалізм знищував таких як він у Другій Світовій? Коломойський мудро вчинив. Щоб нейтрелізувати правих радикалів, їх потрібно знищувати із середини. Тобто із фінансування. Не дарма ж в 2014 році був популярний мем про Коломойського, як - "жидобандера". Після того, як через єврея Корбана фінансував "Правий Сектор".
0

Вибачте, але Ви пишите дурню. Проблема не в євреях, просто євреї завжди стараються бути на стороні переможця. Відколи Україна втратила державність, євреї завжди були на стороні окупантів. А ми , поки що, програємо. Ахметов - татарин, Кучма - українець. Путін - істинний і чистокровний арієць, переконаний великорос і ідейний слов'янин. Не всі вороги євреї, і не всі євреї - воорги. Для того аби перемогти, боротися потрібно не з фантомами, а з реальним ворогом. А в України два ворога - Російська федерація з режимом путіна і світова олігархія з ідеологією лівого лібералізму, та їхні агенти - соросята. Якщо Ахметов татарин, то це не означає що всі татари вороги. Але всі ліберали - вороги, бо прийняли ворожу до України ідеологію.
Націонал-соціалізм - це ліва імперська ідеологія, її не можна ототожнювати з націоналізмом. Гітлер жорстоко переслідував націоналістів.
Мене дивує і шокує то що ви, критикуючи соросят, готові легко повірити у ті міфи і фейки які вони вам підкидають. Звідки Ви знаєте, хто кого фінансує? Бачили платіжки, банківські транзакції? У Вас є доступ до банківської таємниці? Чи може прочитали в інтернеті? Для чого Коломойському фінансувати Правий Сектор? Аби він потрапив у ВР? У нього була своя партія - "Укроп", яку він вміло розкрутив як націоналістичну (насправді ліберальна), вона потрапила у ВР, і потіснила на Галичині "Свободу". Тепер у нього партія "За майбутнє". Фінансувати він ще міг добровольців, бо боявся за втрату підприємств на Сході.І який стосунок до Правого сектору має Корбан, лідер партії Укроп?
Про всяк випадок - я не єврей.
vova stasyuk   16:11
0

В історії України важко щось добре знайти про євреїв. Вони весь час з неї сосали активи. А що натомість дали? Поляки розбудовували міста на Західній Україні, чехи та німці відкривали підприємства, заводи, впроваджували західні технології на Волині і Поліссі. Для прикладу перший цементний завод відкрили чехи - брати Елінеки. Німці проводили меліоративні роботи осушуючи болота на Волині. А згодом на тих місцях господарства виникали. Австрійці Галичину та Буковину розбудовували. Дякуючи їм Галичина і Львів нині найбільш туристичні місця в Україні. А що позитивного жиди, тобто євреї зробили в Україні? Міста будували, як поляки з австрійцями? Чи займалися технологічним розвитком на Україні, як місцеві німці та чехи (до 1939 року)? Вони тільки вміли з кацапами - все нищити і всіх у рабство відправляти. Так як Ленін був жидом, як і вся більшість компартії, то всі наслідки їхньої злочинної діяльності на Україні лягають на їхні плечі.
Панове, вроджена небайдужість до суспільних проблем є не лише у частини людей, а й навіть у деяких тварип.
Проте це жодним чином не означає, що всі ці небайдужі хоч якось розуміють ВНУТРІШНІ ПРИЧИНИ цих проблем.
А вже без розуміння СУТІ суспільних процесів марно й сподіватися хоч на якийсь позитив.
До того ж, панове, цими своїми дурнуватими міжусобицями ви лише гарантовано зменшуєте навіть кволу протидію суспільношкідливій активності всіх найгірших людей у суспільстві.
vova stasyuk, потрібно дати чітке визначення чим націоналісти відрізняється від псевдонаціоналістів.
І для чого "вирощують" і розвивають псевдонаціоналістів - таких як «Свобода», ПС, Тризуб, Автомайдан тощо.
Даю підказочку - ключове слово "ідеологія".
Ти часто-густо плутаєш націоналізм і псевдонаціоналізм.
vova stasyuk   15:48
0

В даній статті я описував український націоналізм в загальному. Тому довелося згадувати і про псевдонаціоналістів. Нині в Україні поняття статусу націоналіста, доволі риторичне питання. Бо нині кожна націоналістична організація чи партія по-своєму тлумачить термін - націоналізм. Так звані "відродженні ОУН" (а їх кілька) нині здебільшого є націонал-демократичними. Тобто вони відійшли від первинних радикально-авторитарних ідей ОУН 30-х років (бо якщо детально розібрати їхню тодішню ідеологію, то вона передбачала - вождизм). А після війни, ніхто ту ідеологію ОУН впритул до 90-х особливо не змінював. Але вона демокрратизувалася в політичних оунівських емігрантських колах (США, Канада). Крайні праві радикали типу УНА-УНСО, вони намагалися дійти до первинних ідей ОУН. Але вони, як виявилися, мають зв'язки з расєї (Гранітний і його не реалізована РНР - бурштинова республіка). До речі Гранітний був колишнім свободівцем. "Свобода" також має зв'язки з расєєю, але це лише на рівні слухів (також це одна із можливих причин, чому соросятня їх не пустила в парламент). Але типу єврейський "Правий Сектор", який працював на євреїв Коломойського і Корбана не пройшов в парламент. Хоча Коломойський також в союзі з Порошенком і відповідно Соросом. Це був так званий маневр на фоні патріотичного піднесення в 2014 році, щоби взяти під контроль крайніх правих. Одним словом "без ста грам - тут не розберешся" - хто націоналіст, а хто псевдо націоналіст. Бо колись титульна ідеологія українського націоналізму - оунівська (30-ті), мала євреїв, ляхів, москалів за ворогів, а з 90-х "відродженні" "оунівці" стали націонал-лібералами. Тому вони стали поміркованими до питань єврейства. Так і вийшло, що такі "оунівці-державники", як Юрко Антоняк нині возвеличують єврея Порошенка - паралельно кланяючись бюстам правого радикала - Бандери і пам'ятним дошкам націонал-соціалістичної дивізії СС Галичина (де-юре вона такою була). От і парадокс! Білецький (Азов) пробував там відійти до націократії - панування корінної нації на власній землі. Але й тут питання дискусійне, бо євреї також можуть порахувати, що вони "корінні" в Україні.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі