Субота, 00:19, 29.05.21

Рейтинг
141 0
Переглядів
1230

0
0
У цій статті згадуються
Виктор Медведчук
Громадський діяч

 

«Журналістика – очі, вуха та рот виборця»

Журналістика нині це та сфера без якої складно представити життя пересічного громадянина. Саме з її головного продукту діяльності під назвою – новини, ми дізнаємося, що відбувається навколо нас. Особливо у сфері політики. Саме політичні новини є найбільш популярними у нашому житті. Тому перші враження про політичні події та про їхніх учасників, первинно у нас формується з інформаційних джерел від журналістів. Вони першими нам подають інформацію зі світу політики, і від їхнього висвітлення подій у нас також формується перша оцінка щодо певних політичних подій. Більшість людей, які особливо не фільтрують інформацію (відсутня аналітична функція в мозку), сприймають її так - як їм її подали. Тому зазвичай вони стають типовими жертвами політичної пропаганди (як нині в Росії, Китаї, КНДР, ЄС, США). Бо нині нема незалежної від будь-якого режиму, ідеології та політиків – журналістики. Практично всі журналісти підкорюються панівному режимові і висвітлюють події так, як передбачено владними вказівками. А так звані журналісти-опозиціонери, зазвичай керовані іншим режимом ззовні (як колись демократи в комуністичних країнах Варшавського договору, або нині в Росії чи Білорусі). Тому, як не крути, а чесних та справді незалежних журналістів не існує.

В нашому демократичному режимові, журналісти повинні коритися приписам демократії. Тобто писати в дозволених цим режимом межах, і також матеріал журналіста не має суперечити демократичним цінностям. Тому ніхто і ніде не побачить, щоб справжній журналіст відкрито засуджував демократичні програми у суспільстві. Щоб він засуджував рух ЛГБТ-спільноти, повагу до кольорових емігрантів, повагу до представників інших релігій, які вчиняють на його території теракти (зазвичай мусульмани), засуджував тих же емігрантів, або як кажуть демократи – біженців, які вчиняють безлади, крадіжки, насильство щодо корінного населення. Чи наприклад журналіст у Китаї та КНДР, не може відкрито засуджувати комуністичний режим та вказувати на його недоліки. Журналістика по суті з моменту своєї появи, стала частиною політики, і головне, що головною, бо дозволяє промивати мізки індивідам (про це дещо згодом).

А якщо говорити про поняття та мету журналістики, згідно загальних та демократичних тлумачень, то журналістика — це соціальний інститут, створений з метою забезпечення всебічного й об'єктивного інформування всіх суб'єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптимального функціонування всіх інших соціальних інститутів суспільства в цілому як саморегульованої системи. Соціальна місія журналістики полягає у інформуванні громадян задля їхнього розвитку. Функціонування журналістики забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка складається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських, навчальних закладів та установ. Під журналістикою розуміють також практику збору, інтерпретації інформації про події, теми і тенденції сучасного життя, її уявлення в різних жанрах і формах, і подальшого розповсюдження на масову аудиторію. Журналістика інституційно є частиною полісистеми засобів масової інформації, тобто входить у багатофункціональні інститути суспільства, такі як преса, телебачення, радіо, Інтернет та інші. З точки зору суспільних інтересів, журналістика адаптує частину науково-практичного знання даних груп для сприйняття масовою свідомістю з метою прийняття іншими соціальними групами моделей поведінки, ідеології (культури, моралі, етики, естетики) та способів розвитку.

Коротка оповідь про історію журналістики

Перші прояви так званої журналістики, ще були за часів Стародавньої Греції (до н.е.). В полісах на площах міст часто проводили народні зібрання, де озвучувалися останні новини. Тому саме слово «журналістика» походить від латині - diurnalis — «щоденний», яке у Давньому Римі було утворено від словосполучення «Acta diurna» («Acta diurna populi Romani») — «Щоденні події» — першої європейської газети! «Acta diurna» (оригінал) були покритими білим гіпсом дошками, які щоденно вивішувалися для ознайомлення на римському Форумі. «Щоденні події» містили інформацію не тільки офіційного, але й світського характеру. Крім того, за наказом Гая Юлія Цезаря було створено тижневик «Коментаріус рерум новарум» («Записки про нові події»), що мав наклад майже 10,5 тис. примірників — його переписували 300 рабів. «Acta diurna» передували «Acta Senatus» — протоколи засідань римського сенату, але останні були обмеженими у доступі. Гай Юлій Цезар після вступу (59 р. до н. е.) на консульську посаду «першим наказав складати й обнародувати щоденні звіти про зібрання сенату і народу». За форматом «Acta diurna» були скоріше дайджестом, що інформував про постанови, ухваленні сенатом. Рукописні варіанти розсилалися по провінціях Римської імперії з метою ознайомлення влади на місцях із рішеннями центральної влади. Їх, як й інші документи того часу, розвозили - tabellarii — листоноші, долаючи за добу відстань до 50 римських миль або 75 км. В подальшому започатковану практику Цезарем продовжували наступні імператори впритул до падіння імперії в 4 столітті нашої ери (хоча Цезар не був імператором, а його наступник, а саме його ж прийомний син та племінник – Октавіан Август, став першим кому присвоїли такий титул – 27 р. до н.е.).

На зміну постійно новому циклічному часу Античності приходить тривалий, аграрний та церковний час Середньовіччя (час єврейського злочинно-інквізиційного Християнства – від автора – vova stasyuk), ознаками якого вчені вважають подієву ненасиченість, строгу підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних і соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу — необхідних характеристик повідомлення — знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських і культурних зв'язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків. Найпоширенішим жанром журналістики були в цей час агіографія та історичні хроніки (на українській – літописи). Саме вони за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб'єктивно оцінювали своїх героїв. Втім, історіографічні пам'ятки були не єдиними факторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадян відбилися в моралізаторських «прикладах» (exempla), у міській політичній пісні, в «покаянних книгах», в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагу феодальній пропаганді (та єврейсько-християнській). Тому панування релігійної ідеології єврейського Християнства зменшило діапазон публіцистичної творчості, дистанціювало вчену культуру кліриків від народної, переважно усної культури.

А сучасна журналістика виникла з необхідності поширення значущої для суспільства інформації. Проте спочатку слід згадати німецького богослова Мартіна Лютера, який повстав у 1517 році проти Папи Римського і його католицької церкви (та який підтримував науковців та інтелектуальний і технологічний розвиток – Лютер зробив просто, він сказав, що Інтелект даний людині Творцем, а не дияволом). Тому якби не бунт Лютера, то Європа продовжувала б бути у «аграрно-церковному полоні та єврейсько-християнському дегенератизмі» - від автора (vova stasyuk). Також винайдення друкарства та його поширення уможливило швидкий процес масового копіювання інформаційного матеріалу, який раніше поширювався переважно в усний спосіб (саме поява друку по суті породила сучасну журналістику).

Політичну інформацію в Середньовіччі повідомляли глашатаї, герольди, кур'єри та вісники, які зачитували укази, реляції та рескрипти, іноді з власними коментарями. В сучасній журналістиці назви газет і журналів нагадують про цих гінців: «Кур'єр ЮНЕСКО», «Daily Herald» (герольд), «Chicago Tribune» (трибуна — місце для промов), «Форум» (площа в Римі, де за часів Римської імперії проходила агора — народне зібрання). «Повідомлення всіх видатних і пам'ятних історій» (німецькою - Relation aller Fürnemmen und gedenckwürdigen Historien), опублікована 1605 року в Страсбурзі (нині Франція), вважається першою друкованою газетою (і вона була німецькою!). Першим успішним щоденним виданням англійською мовою була британська газета «The Daily Courant», яка виходила впродовж 1702—1735 років. З часом преса стала впливовим соціальним інструментом, яка через можливості тиску на владні структури, стала називатися - «четвертою владою».

Політична преса та журналістика народилася у Франції під час Великої французької революції у 1789 р., коли практично всі політичні партії зрозуміли важливість періодичного друку. Майже всі лідери революції виступали в ролі редакторів власних газет — Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп'єр, Демулен. Революція 1789 р., зняла всі цензурні заборони щодо друку. Передові газети революції: — «Patriot Franscais» («Патріот Франції» (1789–1793. Видавець — Жан-П'єр Бріссо; — «L'Ami du peuple» («Друг народу» (1789–1793. Видавець — Жан-Поль Марат. Ще у дореволюційній Франції цензурні заборони носили драконівський характер — одна з королівських декларацій (1757) оголошувала смертний вирок - «усім, хто буде помічений у складанні та друкуванні творів, де будуть напади на релігію, образа королівської влади чи порушення порядку чи спокою у державі». До Французької революції про незалежну політичну пресу говорити практично неможливо — вона просто не могла існувати за такої цензури.

Проте у 1811 році Наполеон Бонапарт готує постанову про закриття майже всіх газет у Франції. В результаті у Парижі їх залишилося лише 4 — «Journal de Paris», «Gazette de France», «Monituer» («Наставник»), «Journal de l'Empire». Після падіння режиму Наполеона у 1814 році Конституційна хартія відновила свободу слова, яку тут же перекреслив закон від 21 жовтня 1814 р., який вводив цензуру для всіх періодичних видань і творів, обсяг яких не перевищував 20 друкованих листків. Але навіть ці обмеження в порівнянні з антижурналістською політикою Наполеона вважалися послабленнями, і до 1824 року у Парижі виходило 12 щоденних газет. Хоча політична журналістика у Англії дещо раніше почала зароджуватися, але вона була скутою і вона лише описувала дії влади. Так у листопаді 1641 року англійці вперше отримали можливість дізнаватися про парламентські новини зі шпальт тижневика Семюеля Пека - «The Heads of Several Proceedings In This Present Parliament» («Основні події, що відбуваються у нашому парламенті»). Але це були лише новини.

У Східній Європі сучасна журналістика почала зароджуватися на початку 17 століття, а саме в Московському царстві - з 1721 року в Російській імперії (1721 – рік перетворення Московського царства в Російську імперію). Росія була відсталою від Західної Європи імперією, хоча відбувалися уже певні зміни, реформи, зокрема, за царя Петра І. Перше періодичне видання — газета «Відомості» (1702–1727) яка саме і відображала протиріччя епохи петровських змін. Газета виходила під безпосереднім наглядом Петра І. «Відомості» подають зразок використання кольорового друку. В Україні тоді склалися свої передумови появи журналістики. Ще в дожурналістський період були закладені писемні та усні традиції публіцистичної творчості (давньоруські літописи, фольклор кобзарів, полемічна література, козацькі літописи, творчість мандрівних дяків, творчість Г.Сковороди). Таким чином, українська журналістика виникла на основі загальноєвропейських чинників та національних традицій.

Коротка історія журналістики в Україні

Перша газета в Україні з'явилася у Львові (Австрійська імперія Габсбургів). 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою «Kuryer Lwowski» («Кур’єр Львівський»). Першою газетою в Україні, що відповідає сьогоднішнім уявленням, стала львівська «Gazette de Leopol» («Львівська газета»), яка щотижнево виходила впродовж 1776 року французькою мовою. Виходила форматом 4 сторінки, не завжди регулярно, вийшло 52 номери. 1783 року німець Іван Фрідріх Шіц почав видавати газету-тижневик польською мовою «Листок галицьких новин», що виходив півроку. З 1784 року він отримав назву «Листок львівських новин», а його власницею стала пані Піллерова, видаючи газету весь рік. З 1786 року вона почала видавати польською та німецькою мовами «Львівські тижневі новини» двічі на тиждень. Польська газета проіснувала рік, а німецька — до 1795 року. У 1796–1811 роках видавалася німецькомовна газета «Львівський цісарсько-королівський привілейований листок для інтелігенції». У Львові вперше почав виходити також журнал. Це був ілюстрований літературно-науковий місячник «Зібрання творів цікавих…», що виходив польською в 1795 році. Вийшло шість номерів, які помістили матеріали з історії, географії, фізики, виховання, перекладені з тогочасних французьких часописів. У 1811 році починає виходити «Gazeta Lwowska», якій судилося стати найтривалішим періодичним виданням в Україні. Вона існувала до 1939 року. Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік. Тут журналістика виникла в Харкові. Цього року вийшло 12 номерів газети «Харьковский еженедельник». Тираж — 600 примірників. Через три роки у 1815-му у Харкові виникла одразу два журнали — «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник».

За чотири століття існування журналістика (сучасна – з 17 століття) довела свою спроможність забезпечувати саморегулювання суспільства, міцно увійшла до механізмів суспільного самоуправління, стала одним з найважливіших суб'єктів соціального управління. У тоталітарному суспільстві роль журналістики зводиться до агітації та пропаганди, тобто передавання готової, створюваної у вузьких владних колах інформаційної продукції споживачам (як і при демократії). У вільному демократичному суспільстві роль журналістики незмірно зростає, вона перетворюється на «фабрику новин», її працівники збирають, обробляють і виготовляють інформацію, без якої неможливе існування жодного іншого суб'єкта суспільної дійсності. Таке велике значення журналістики як соціального інституту - сьогодні.

Журналістика сьогодення

Нині журналістика є доволі розвинена і має велику структуру. Основними її видами є: пресова, телевізійна, радіо, інтернет - журналістика. За тематикою вона може бути: соціальною, політичною, діловою, комерційною, міжнародною, аграрною, медичною, правовою, науковою, військовою, релігійною, спортивною. Проте слід звернути увагу на функції журналістики. Загальними та основними функціями журналістики є - збирання, обробка й поширення інформації — без цієї функції не можуть бути реалізовані інші завдання журналістики. Її виконують абсолютно всі друковані періодичні видання, радіостанції й телестудії, електронні газети й журнали. Та найголовніше - формування громадської думки — громадська думка може бути сформована тільки через соціальний інститут масової інформації. Саме про це я зазначав на початку своєї статті, що журналістика формує думку і погляди на певні речі у багатьох індивідів (у яких зазвичай відсутня аналітична функція в інтелекті, якщо він взагалі є у них). За допомогою журналістики організовується обговорення важливих соціальних проблем, зацікавлені громадяни мають змогу висловити думку з широкого кола актуальних питань.

Також слід звернути увагу на спеціальні функції журналістики, а саме на організаційну функцію журналістики, яка допомагає суспільству самоорганізовуватися й структуризуватися. Через журналістику громадянське суспільство здійснює вплив на державні, господарські та громадські установи й організації, домагається розробки й прийняття необхідних рішень, здійснює роз'яснення прийнятих державних ухвал і постанов. А от ще одна спеціальна функція, яка зветься як функція «сторожового собаки» (соціальної критики) — представляє собою боротьбу журналістики з суспільними вадами чи хворобами, захист законності й правопорядку від тих, хто намагається їх порушувати, від корумпованого чиновництва. Цей термін виник в американській теорії журналістики, як образ сторожового собаки, що охороняє дім і голосно гавкає при наближенні небезпеки.

Але найголовнішою спеціальною функцією журналістики є - Ідеологічна функція журналістики — це пропаганда певних життєвих цінностей та агітація на їх підтримку. Ці поняття близькі, але мають істотні відмінності. Якщо пропаганда — це діяльність журналістики в справі поширення ідей, утвердження певної ідеології, формування історичної свідомості та художньої картини світу (як нині це робить демократична панівна журналістика), то агітація — це діяльність журналістики в справі поширення оперативної інформації, що активно формує позицію читача, подаючи йому, як правило, приклади для наслідування (це також нині робить демократична журналістика). Від пропаганди й агітації невіддільна партійна журналістика, такий же пропагандистський, за визначенням, характер має сьогодні й релігійна журналістка. Але й загальні ЗМІ також зорієнтовані на пропаганду і агітацію здорового способу життя, моральних національних та загальнолюдських цінностей (тобто демократичних).

Не можу також обійти стороною головні етичні принципи роботи журналістів. Тому напишу основні, а Ви мої любі читачі, думаю, що зрозумієте які вони далекі від дійсності:

Ми дбаємо про моральність наших повідомлень.

Ми не втручаємося в чуже приватне життя.

Лише вирок суду дає нам право назвати людину винною.

Ми не завдаємо додаткових страждань жертвам злочину.

Ми до кінця захищаємо наші джерела інформації.

Ми збираємо інформацію лише в законний спосіб.

Ми збираємо відкриту і доступну інформацію.

Ми не крадемо чужих думок.

Ми не сортуємо людей за будь-якою ознакою.

Ми не беремо хабарів.

Ми особливо обережні з правами дітей.

Ми поважаємо чужу довіру.

Жахливим порушенням журналістської етики та журналістських стандартів є вигадування й підлаштування фактів під визначені висновки. Нині преса часто бере участь у «війні компроматів», керуючись інтересами не аудиторії, а власника чи замовника (зазвичай це бізнесмени та політики). Унаслідок цього в журналістиці часто виникає проблема морального характеру — пріоритет вигоди, прибутку. Тому цілком закономірно, що мас-медіа перетворюються з джерела інформації на засіб заробляння грошей, що з часом може призвести до повної бульваризації преси.

P.S.

Хто б що там не говорив, а журналістика – це владний проект! І це сказав не я, а сказала історія. Бо хто її знає, то той відповідно розуміє, що незалежних журналістів не існує в природі. Ще до христових часів, славний керівник Риму – Гай Юлій Цезар започаткував практику інформування населення та управлінського складу на місцях – владними новинами. І головне, що Гай Юлій подавав таку інформацію, яка була вигідна йому. І цю ідею згодом підхоплювали всі наступні імператори Риму після нього. Тому ще у момент зародження власного коріння, журналістика стала частиною політики. Звісно в темні віки Середньовіччя, коли в Європі панував єврейсько-християнський деспотизм, ні про яку журналістику, і мови не могло бути. Не через те, що тоді ще друк не використовували, а через те що церква виступала проти Розуму та Інтелекту. Єврейсько-християнській церкві потрібні були безграмотні раби у яких на умі мала бути робота на полі, ходіння на службу до ксьондза і звісно купівля індульгенцій («путівок у рай»). То ні про яке поширення новин чи публікацій, знову - мови не могло бути. Проте бунт німецького богослова Мартіна Лютера проти Папи Римського в 1517 році, докорінно змінив життя європейців. Лютер підтримав науку і прогрес та проголосив Розум даром від Творця – людині. Тому він підтримав вчених, що призвело до появи друку, який своїми технологічними властивостями породив сучасну журналістику у вигляді паперових газет.

Проте в 1789 році під час Великої французької революції, кожна революційна партія зрозуміла перевагу друкованих матеріалів у політичній пропаганді. Тому кожна політсила здійснювала періодичний друк своїх видань. Саме ця історична деталь пояснює, чому в майбутньому (з тих часів і до сьогодні) власниками видавництв газет, журналів, та радіо і телевізійних каналів були люди, які на пряму або заочно були пов’язані з політикою. І така практика була по всій Європі. Так в Російській імперії, ще при Петрі видавалася газета «Відомості» (1702-1727), яка стала першим періодичним виданням в Східній Європі, та яка була під безпосереднім контролем імператора (тобто Петра ). Всі історичні факти вказують на те, що сучасна журналістика з моменту свого зародження стала для політики засобом пропаганди і впливу на свідомість індивідів, тобто теперішня «зомбація». Але найгірше те, що теперішній демократичний тоталітарний режим забувається про власний головний принцип – свободу слова. Даний принцип проголосила Велика французька революція (1789), заборонив Наполеон Бонапарт, але в 1814 році після розгрому його військ у Парижі, він (принцип свободи слова) знову повернувся та існує до нині. Типу «існує» до нині. Справа в тому, що демократія для прикладу забороняє комуністичну, анархічну та расистську (нацистську) свободу слова, навіть якщо немає закликів до фізичних та насильницьких антисуспільних дій.

Яскравим та свіжим прикладом сьогодні в Україні є закриття трьох телевізійних каналів - «ZIK», «NewsOne», «112». Ці канали належать опозиційному та проросійському політикові Віктору Медведчуку. Хоча в Україні, якщо подивитися, то кожний канал належить якомусь політику або олігарху (мій історичний приклад вище пояснює цю ситуацію). Але цікаве те, що причиною закриття є підтримка Росії власниками каналів, при тому, що в Україні кожний другий канал можна закривати за трансляцію російськомовного контенту (в Україні українська мова – єдина державна, а російська – це мова агресора!), як 2+2, ICTV, Інтер, НТН (особливо українські російськомовні серіали про ментів та слідаків). Також можна закривати канал 1+1 за трансляцію українських російськомовних серіалів за участі акторів, які публічно підтримали Володимира Путіна та окупацію Криму, як «Свати» (улюблений серіал одного із його творців – Володимира Зеленського). Нажаль таких прикладів безліч, але ніхто масово канали не закриває. Дана ситуація з закриттям каналів Медведчука свідчить про наступ на свободу слова. Я нікого конкретно не підтримую, але думаю, що якщо уже проголосили ті лайнократи – свободу слова, ну тоді вибачайте, але вона для всіх має бути, як свідчать демократичні доктрини. І головне що в цьому задіяний єврей Джордж Сорос (начальник євреїв Порошенка та Зеленського), який зі своїм вчителем Карлом Поппером колись створили теорію «відкритого суспільства», яке пропагувало і пропагує свободу слова та свободу від тиску з боку влади. Але як показують теперішні події це все – бла-бла-бла!

Тому наостанок і в підсумку, я можу написати лише те, що журналістика – це частина політики, як кажуть, ще «з допотопних часів». Що вона стала головним засобом пропаганди та зомбації суспільства. Що журналісти мають відповідати вимогам панівного режиму, а якщо вони опозиціонери, то як показує практика, вони керовані кимось ззовні. Що нині нема ні одного так званого чесного, справедливого та принципового журналіста. Та й нема сенсу цьому дивуватися чи засмучуватися, бо як показує історична практика, політика завжди утримує, фінансує та дає роботу всім хто несе інформацію в маси. Навіть якби і були журналісти без конкретної ідеологічної приналежності та конкретного фінансового утримання, то їм ніхто зарплату не платив за правду. Тому теперішні журналісти первинно покликані своїми публікаціями та новинами формувати думку та оцінку у свідомості індивідів, так як цього хоче панівна влада чи потужна опозиція. Саме так журналістика стала – «очима, вухами та ротом» виборців.

 

 Дана стаття присвячується всім комерційним, залежним та безпринципним журналістам в честь дня журналістики, який буде 6 червня 2021 року. Зі святом Вас шановні карасі пєра!

Коментарі

В Україні після Майдану не стало журналістики
vova stasyuk   20:29
0

Журналістика є і була. Питання зовсім в іншому. А саме в подачі інформації журналістами - суспільству. Саме як вони це роблять і в якій формі. І хто за ними стоїть. Нині не існує незалежних журналістів. Хтось чиїсь інтереси відстоює.
0

vova stasyuk журналістика померла тому що у 90% людей зараз кліпове мислення. Змінилися комунікаційні технології і в аналітичній журналістиці (а все інше це репортерство) відпала потреба.
https://postivka.blogspot.com/2020/09/Clip-thinking.html
vova stasyuk   04:15
0

Якби журналістика померла, то померла б професія журналіста.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі