Блоги → Перегляд
Мітки УкраїнаКиївКиївська РусьРусьРосіяМоскваЯрослав МудрийМудрийМосковське князівствоМонголо-татарська навалаМосковське царствоРосійська імперіяСанкт-ПетербургПетербургСРСРСССРВелике князівство МосковськеВолодимиро-Суздальське князівствоЗолота ОрдаІван КалитаКалитаХан БатийБатийЧингісханМонголіяВолодимир МономахМономахДмитро ДонськийІван ГрознийГрознийКазанське ханствоКазаньАстраханське ханствоОлена ГлинськаСибірське ханствоСибірУралДалекий СхідТретій РимРимРимська імперія. Джильс ФлетчерОсманська імперіяСтамбулКонстантинопольБорис ГодуновГодуновМосковський патріархатПравослав'яХристиянствоКатолицизмЛжедмитрій IЛжедмитрій IIСмутное времясмутное времяМосковіяРіч ПосполитаПольщаІван БолотніковВасиль ШуйськийШуйськийМарина МнішекЄжи МнішекГаличинаЛьвівВладислав IV ВазаСигізмунд IIIМихайло РомановРомановРюрикРюриковичіРомановиРюрикиСмутний часОлексій МихайловичГетьманщинаЗапорізька СічСічБогдан ХмельницькийПереяславська радаЛівобережна УкраїнаПравобережна УкраїнаАндрусівське перемир'яЄрмакАмерикаСШААляскаКамчаткаЧукоткаЄвропатубільціРосійсько-чукотські війниЧукчічукчіКолимаСемен ДежньовДежньовДмитро ПавлуцькийПавлуцькийАфанасій ШестаковГромадянська війнавійнаПетро IЗахідна ЄвропаСхідна ЄвропаКатерина IIКримКримське ханствоЧорне мореОлександр IКавказГрузіяДагестанНаполеон БонапартБонапартНаполеонМикола IОлександр IIБалканиОлександр IIIСередня АзіяАзіяКитайПрибалтикаБессарабіяКримська війнаМикола IIРосійсько-турецька війнаРосійсько-японська війнаЯпоніяАнтантаТроїстий союзПерша Світова війнаДруга Світова війнаВелика БританіяБританіяФранціяНімеччинаБританська імперіяНімецька імперіяБосфорСередземне мореТуркестанКалінінградська областьКалінінградКенігсбергПруссіяСахалінКурильські островаТемуджинКонцепція "Москва - Третій Рим"Володимир ПутінПутинПутінЛев ТроцькийТроцькийВолодимир ЛенінЛенінЛенинЛаврентій БеріяБеріяЙосип СталінСталінСталинБілорусьРусинирусинирусичіСлов'янислов'яни

«Українці та росіяни ніколи не були однією нацією – 2» та «Як Москва стала імперією завдяки монголам, де правили царі, які були нащадками Чингісхана, а імператори німцями та як чукчі стали великоросами»

Вівторок, 23:55, 31.08.21

Рейтинг
49 0
Переглядів
788

0
0
У цій статті згадуються
Олег Царьов
Політик

 

«Українці та росіяни ніколи не були однією нацією – 2»

та

«Як Москва стала імперією завдяки монголам, де правили царі, які були нащадками Чингісхана, а імператори німцями та як чукчі стали великоросами»

В попередній своїй статті «Українці та росіяни ніколи не були однією нацією та Москва – нащадки підкорених Києвом», я згадував історію Київської Русі, де зазначав, які племена формували цю державу. Я вказував на факти, що в момент формування Русі, на території сучасної Росії мешкало лише одне слов’янське плем’я – словенів. Те що на території майбутньої Москви, впритул до 10 століття мешкали племена мордви. А південніше мешкали тюркські племена адигів та аланів. І що при масштабному наступі на землі теперішньої пн-сх Росії при Ярославі Мудрому, підкорялися племена угро-фінів, які стали частиною держави і частиною майбутньої російської нації, як племена мордви, адигів, аланів, башкірів, удмуртів та інших неслов’янських племен. Та пояснював головне, а саме як Москва приписала собі історію Київської Русі та назвала себе, її «спадкоємицею». І чому вона до сьогодні дотримується в пропаганді теорії про «великоросів» та «малоросів». Я аргументував це тим, що завдячуючи географічному та кліматичному чиннику, Московське князівство одне із перших, серед колишніх земель Київської Русі, після монголо-татарської навали, здобуло державність. Саме це дало Москві привід вважати себе головним «нащадком» Київської Русі. І це переконання зберігалося при Московському царстві, Російській імперії, СРСР та при сучасній Росії. Але головне те, що «наслідниками Русі» нині себе називають ті, хто по суті не має ніякого генетичного словянського звязку з колишнім корінним населенням Київської Русі. Так як нині в Росії, де понад 90% її території ніколи не було у складі Русі, більшістю населення є кавказці, татари, угро-фінські та монголоїдні народності. В даній статті, я продовжу доводити історичними фактами, що українці та росіяни ніколи не були однією нацією, та як Москва завдяки підтримці з боку монголів, заклала фундамент майбутньої імперії.

Після падіння Київської Русі постало Моско́вське князі́вство (1263-1547), згодом відоме як Вели́ке князі́вство Моско́вське (рос. Великое княжество Московское), також відоме під історичною назвою Московія (лат. Moscovia) — спочатку удільне князівство у складі Володимиро-Суздальського князівства (за часів Київської Русі), потім під безпосередньою владою Золотої Орди до 1480 року. Назва Велике вперше з'явилась у 1363 році, остаточно закріпилась з 1432 року. Розташовувалось спочатку в межах сучасної Москви та Московської області, а згодом розширило свої володіння на всю північну частину європейської Росії. З 1328 року московські князі отримали ярлик від хана Золотої Орди на титул Великий князь Володимирський. Москва стає центром збору данини на користь хана з усіх на той час підконтрольних Золотій Орді північно-східних руських князівств.

Іван Калита (1325-1340 роки правління) по-батькові був нащадком Володимира Мономаха, а по-матері хана Батия та Темуджина, тобто Чингісхана! Його баба (Феодора Сартаківна) була внучкою самого хана Батия, який у свою чергу був внуком самого Чингісхана (це титул, а славнозвісного правителя, який обєднав всіх монголів і почав завойовувати світ, звали – Темуджин). Москва при Калиті стала багатим містом, яка була під покровительством монголів. Сам Калита наполовину русин, наполовину монгол збирав дань для Золотої Орди. Частину земель він купував, а на удільні князівства Углич, Галич, Білозеро отримав ярлики у Орді. Протягом свого правління мав вельми тісні контакти із ординськими ханами, надсилав хану, його дружинам та вельможам подарунки, сам часто їздив у Орду. Був вірним підданим Золотої Орди, за що отримував постійну підтримку татарських ханів. Не гребував використовувати в ході міжусобиць військо Золотої Орди. Спираючись на підтримку ординців, зумів послабити свого основного супротивника — Велике князівство Тверське. Зміцненню авторитету Івана Даниловича саме як московського князя сприяло перенесення на початку його правління (1325) резиденції митрополита Київського і всія Русі Петра Ратенського з Владимира на Клязьмі до Москви. Помер Іван Калита в 1340 році.

Вже в 1362 році Дмитро Донський (внук Івана Калити) зігнав з престолу Дмитра Суздальського і став володарювати над князями ростовськими і суздальськими. Після смерті його молодшого брата Івана доля останнього була приєднана до Москви. Василь I (син Дмитра Донського) продовжував збільшувати московські володіння. Перебуваючи в Орді, він купив ярлик на Нижньогородське князівство, що було у володінні двоюрідного діда Василя, Бориса Костянтиновича. Окрім Нижнього, за том же ярликом Василь придбав Городець, Муром, Мещеру, Тарусу і, таким чином, опанував всім Суздальським княжінням. Василь II приєднав до Москви лише Серпухов. Вмираючи, Василь II розділив свої володіння між синами. Старшому, Івану, він дав велике княжіння Володимирське, яке було нерозривно пов'язано тепер з Москвою. У Москві він дав йому тільки свою спадкову третину. Іншим синам, Юрієві, Андрію Великому, Борису і Андрію Меньшому, великий князь також дає долі, але Іван отримав значно більше, чим всі брати разом, і у нього були всі засоби тримати їх в своїх руках.

Іван III (син Василя II )полюбляв збільшувати свої володіння мирним шляхом. Силою, Іван III приєднав до Москви лише Новгород і Твер. Василь III (син Івана III) був останнім князем Московського князівства. Йому вдалося без воєн приєднати до Москви Псков, Рязань і сіверські князівства. Удільна система цим не була знищена. Як звичай, вона продовжувала існувати і не була відмінена яким-небудь законодавчим актом, а вимерла поступово, поступившись місцем ідеї державної єдності, яка давно вже позначалася в тому, що старший брат отримував звичайно частину, що у багато разів перевершувала частки решти братів. Вмираючи, Василь III розділив свої володіння між синами Іваном і Юрієм. Хотів виділити значну частину синові своєму Федору і Івану IV, який згодом отримає славнозвісне прізвисько «Іван Грозний».

З 1533 по 1547 рік Московським князівством керує Іван IV Грозний. В 1547 році він став першим московським царем. Його мати Олена Глинська мала монголо-татарське походження. Її предком був золотоординський намісник Мамай. А по-батькові він був нащадком Івана Калити, який був нащадком хана Батия та Чингісхана. Грозним було підкорено Казанське (1552) та Астраханське (1556) ханства. У 1558—1583 роках велася Лівонська війна за вихід до Балтійського моря і вперта боротьба проти протекторату кримського хана Девлет I Ґерая. Після перемоги у Молодинській битві (1572) Московська держава укріпила за собою права на Казанське та Астраханське ханства, а також розпочала приєднання Сибірського ханства (1581). Номінально (з 4 грудня 1533 р. по 18 березня 1584) правив найдовше серед усіх російських монархів — 50 років та 105 днів. Улюбленою ідеєю царя, усвідомленою вже в юності, стала думка про необмежену самодержавну владу. Ця ідея спиралася на створену за Василя III концепцію «Москви — Третього Риму», що стала ідеологічним підґрунтям московського самодержавства. Іван, зважаючи, що його бабуся по батькові Софія Палеолог була племінницею останнього візантійського імператора Костянтина ІХ Палеолога, вважав себе нащадком римських імператорів.

Джильс Флетчер (1548-1611), мемуари якого згодом в Російській імперії довгий час не хотіли видавати через критично правдиве зображення московського політичного побуту, писав, що «Спосіб правління у них (московитів) вельми схожий до турецького, якому вони, очевидно намагаються наслідувати, наскільки це можливо по становищу своєї країни і в міру їх здібностей в справах політичних». В історичній та історико-правовій літературі навіть існує думка, що реформи Івана IV були спрямовані на перетворення Московії за взірцем наймогутнішої держави того часу — Османської імперії. Проект Івана Пересвєтова містив лише ідею цих реформ. Сама ідея порхала в повітрі досить давно, і перші кроки до її втілення були вжиті ще Іваном ІІІ. Однак реформи не зводились лише до простого переймання турецьких порядків. В їх перебігу мали місце інновації і відступи від взірця, як було, наприклад, з вимірюванням земель і виплатами поміщикам додаткового жалування. … Реформи Івана IV перетворювали Московію в «східну державу». Під впливом східних традицій в Московському царстві навіть сформувався культ поклоніння грізному цареві як богу.

Івана IV Грозного змінив його син Федір, який був розумово відсталим і нездатним керувати. Фактично ж влада перейшла до боярина Бориса Годунова, який очолив регентську раду над Федором. Мабуть, найважливішою подією в царювання Федора було визнання Московського патріархату в 1589 році, що стало ключовим моментом в історії російської православної церкви. У 1598 Федір помер, не лишивши спадкоємця, що означало припинення династії Рюриків. Борис Годунов скликав Земський Собор, на якому його проголосили царем. Сам Борис Годунов мав татарське походження і був за національністю татарином, так як по лінії матері походив із роду князя-оглана Чета Мурзи. Проте ряд боярських угруповань відмовилися визнати це рішення, крім того, попри офіційні висновки слідчої комісії, Бориса Годунова підозрювали у причетності до смерті царевича Дмітрія.

На тлі неврожаю, голоду 1601 — 1603 років, і всенародного невдоволення з'являється людина, що видає себе за чудесно врятованого царевича Дмитрія. Цей претендент на трон, який став відомий як Лжедмитрій I (видавав себе за покійного сина Івана Грозного - Дмітрія, який через загадкові обставини був убитий ножом в горло, по одній із головних версій Лжедмитрій був поляком, присланий із Речі Посполитої), і який отримав підтримку в Польщі та пройшов до Москви з польським військом, збираючи послідовників серед бояр та простого люду. Після смерті Годунова 1605 року Лжедмитрій вступив до Москви і був коронований царем в цьому році, але після вбивства царя Федора II, сина Бориса Годунова. Згодом Московське царство вступило у період безперервного хаосу, відомий як «час смут» (російською – «смутное время»). Незважаючи на переслідування царем бояр, невдоволення містян і поступове поневолення селянства, ідея обмеження влади царя не знаходила ентузіастів. Не знаходячи альтернативи самодержавству, незадоволені московити гуртуються навколо різних претендентів на трон.

У цей період в Московії була розгорнута громадянська війна, в якій боротьба за трон була ускладнена інтригами конкуруючих боярських кланів, військовим втручанням Польщі та Швеції, а також масштабне народне повстання, очолюване Іваном Болотніковим. У травні 1606 року Лжедмитрій І був убитий заколотниками, а царем був проголошений Василь Шуйський (1606-1610 – роки царювання). Намагаючись зберегти трон, Шуйський уклав союз зі шведами, виступивши на їх боці у війні проти Польщі. Проте вже 1608 року під стінами Москви з'явився інший авантюрист — так званий Лжедмитрій II (ще один поляк, який видавав себе за вбитого сина Івана Грозного, який дивом вижив після ножового поранення у шию, і він же цей невідомий поляк без імені для історії, як його попередник Лжедмитрій І, був одружений на Марині Мнішек, дочці львівського старости поляка Єжи Мнішека), який за підтримки поляків створив табір у селі Тушино і сформував уряд з частини московських феодалів і приказних службовців. Уряд Шуйського запросив шведські війська для боротьби з самозванцем, в грудні 1609 року Лжедмитрій II змушений був втекти до Калуги, де й був наступного року вбитий.

Проте претензії на московський престол заявив син польського короля Сигізмунда III – Владислав IV Ваза (представник шведської династії Ваза), який знайшов підтримку у певної групи московських бояр. Після поразки під Клушиним 1610 року Шуйський був скинутий з престолу та вивезений у Польщу, де невдовзі й помер, а польське військо увійшло в Москву. Польська присутність у Москві, однак, викликала спротив московитів. У Нижньому Новгороді була сформована добровільна армія, очолювана Дмитром Пожарським і Кузьмою Мініним, яка розпочала наступ на Москву. 1612 року поляки змушені були залишити Москву, а 1613 року Земський Собор проголосив боярина Михайла Романова царем. Йдеться, що Михайло Федорович Романов народився у 1596 році у сім'ї боярина Федора Микитовича Романова і його дружини Ксенії Іванівни (уродженої Шестової), і доводився двоюрідним племінником царю Федору Івановичу з московської гілки династії Рюриковичів (тобто мав споріднення з родом Івана Грозного). Проте з цього моменту також розпочалося 300-річне царювання династії Романових (впритул до 1917 року).

На початку Романови були слабкими правителями. Цар Михайло Федорович фактично передав державні справи Філарету, який у 1619 став Патріархом Московським. Пізніше син Михайла Олексій (1645—1676) спирався на боярина Бориса Морозов. Морозов відзначився корупцією та податковими зловживаннями, що стали причиною соляного бунту у 1648 році. Після безуспішних спроб відвоювати Смоленськ у Польщі в 1632 році Московія уклала з Польщею Поляновський мир (1634). Польський король Владислав IV Ваза (який у поляків до 1634 року зберігав титул московського царя, і намагався повернутися у Москву), чий батько і попередник Сигізмунд III був обраний московськими боярами московським царем в часи смути, відмовилися від усіх претензій на звання, як одну з умов мирного договору.

Після «Смутного часу» Московія продовжувала свою територіальну експансію протягом всього 17-го століття. При синові Михайла Федоровича – Олексію Михайловичу (1645-1676 – роки правління) на південному заході Східної Європи Москва захопила східно-українські землі, які до того входили до складу Речі Посполитої. На цих землях розвивалося Запорізьке козацтво — військові формування прикордонних районів. Хоча формально козаки Запорізької Січі служили в польській армії як найманці, вони й раніше прагнули незалежності й організовували повстання проти поляків. 1648 року в Україні вибухнуло повстання на чолі з Богданом Хмельницьким, причиною якої були соціальні та релігійні утиски з боку польської шляхти. Спочатку українці були в союзі з кримськими татарами, проте після переходу татар на бік поляків, українцям довелося шукати військову підтримку у московитів. 1654 року на Переяславській раді було вирішено укласти військово-політичний союз з Московською державою, наслідком якої стала Московсько-польська війна 1654-1667. За Андрусівським договором, Україна була розколота вздовж Дніпра на Правобережну, що залишалася у складі Польщі, та Лівобережну, що стала автономною одиницею (Гетьманщина) у складі Московського царства. Звичайно завоювання Лівобережної України (1654 рік) для Москви мало стратегічне, сировинне, податкове, військове і звісно символічне значення, так як Київ та його землі опинялися у руках Московії. Московська експансія на схід зустрічала відносно слабкий опір, так як населення Гетьманщини бачило у ній захист православя від католицизму.

Як Москва почала підкорювати Сибір та її народи

Паралельно, на протязі кінця 16 - кінця 17 століття, Москва здійснила нові завоювання на Сході, які склали теперішній її Далекий Схід. А починалося все з того, що в 1581 році купці Строганови, зацікавлені в хутровій торгівлі, найняли волзького козацького ватажка Єрмака Тимофійовича для здійснення експедицій в Західний Сибір. Загони Єрмака розбили Сибірське ханство і проголосили всі території до Обі й Іртиша володіннями Московського царства. У Сибіру було засновано кілька міст, першим з яких стало Мангазея, звідки купці, торговці, а також дослідники вирушали на схід, рухаючись річками Єнісеєм, Леною і далі у напрямку узбережжя Тихого океану. 1648 року козак Семен Дежньов відкрив Берингову протоку між Америкою та Азією (віддаляє на 86 км Чукотку від Аляски). До речі мало хто нині знає, що територію США (Аляска) та Росії (Чукотка) віддаляє всього то 86 км, більшість через фактор прямокутної карти (яка має краї, тобто закінчення карти) думає, що Росію і США віддаляє Європа та Атлантичний океан, а от на глобусі, можна побачити, що Чукотка межує з Аляскою (так як глобус у формі кулі, і не має країв, які заводять в оману, стосовно межування одного краю прямокутної карти планети з другим.

Але повернімося до завоювань Москви. Так до середини 17-го століття, московити досягли річки Амур та околиць Китайської імперії. Після конфлікту з Маньчжурською династією (Китай), Московія уклала мир з Китаєм в 1689 році. Нерчинський договір (1689) став першим у московсько-китайських відносинах, за яким Московія поступилася долиною Амура, але отримала доступ у райони, що лежали на схід від Байкалу, а також до торгового шляху з Пекіном. Цей мир зміцнив шлях московитів до Тихого океану, відкритий у середині століття. У XVII ст. Московське царство розпочало поступове захоплення земель крайнього північного сходу Сибіру, Камчатки і Чукотки. Але московити наразились на опір тубільців, який переріс у серію московсько-чукотських воєн.

Далі на шляху була Аляска. Першими європейцями, що відвідали Аляску 21 серпня 1732 року, були члени команди бота «Св. Гавриїл» під командуванням геодезиста М. С. Гвоздєва та підштурмана І. Федорова в ході експедиції А. Ф. Шестакова і Д. І. Павлуцького 1729—1735 років. Крім того, є уривчасті відомості про відвідування російськими людьми Америки в XVII столітті. Від 9 липня 1799 року до 18 жовтня 1867 року Аляска з прилеглими до неї островами перебувала під управлінням Російсько-американської компанії. Бойові дії на Далекому Сході в період Кримської війни показали повну незахищеність східних земель Російської імперії та особливо Аляски. Щоб не втратити дарма територію, яку неможливо було захистити й освоїти в осяжному майбутньому, було ухвалене рішення про її продаж американцям (у 1867 році). Приблизно в той час американцям, відразу там було виявлено золото. Але регіон розвивався повільно, аж до початку золотої лихоманки на Клондайку у 1896 році. За роки золотої лихоманки на Алясці було видобуто близько 1 000 тонн золота, що в цінах на квітень 2005 року відповідало 13—14 мільярдам доларів. І тільки тоді Москва почала собі «кусати лікті», зрозумівши скільки втратила золота.

Підкорення Далекого Сходу шляхом геноциду та як чукчі стали частиною «великоросів»

Росі́йсько-чуко́тські ві́йни (1641—1778) — серія воєн у XVII—XVIII столітті між московсько-російськими завойовниками та їхніми союзниками і чукотськими племенами. Прагнення Московського царства підкорити нові сибірські землі зустріло опір тубільного населення (корінного). Перша сутичка між чукчами і московськими людьми відбулась 1641 року. Тубільці в районі Колими напали на урядових збирачів ясака (натуральної податі). Росія постійно нарощувала свою військову присутність у тих краях. 1648 року на Чукотці з'явились козаки під проводом отамана Семена Дежньова. 1649 року Дежньов у верхній течії Анадира заснував зимовище, на місці якого 1652 року звели Анадирський острог (у районі нинішнього села Маркове Анадирського району Чукотського автономного округу). Вони продовжували збирати ясак із підкорених народів. Водночас будь-які спроби змусити чукчів платити данину виявились марними. Цей народ, на відміну від інших племен Крайньої Півночі, чинив найбільший опір російській колонізації.

Усі походи на Чукотку в 1730-1740-х роках мали суто каральний характер. Росіяни проявляли невиправдану жорстокість щодо чукчів. Підкорювачі Сибіру постійно проявляли підступ. Так сотник Василь Шипіцин покликав на переговори 12 чукотських старійшин і всіх убив. А Дмитро Павлуцький так свідчив про свій похід 1731 року: «9 травня дійшли до першої юрти чукчів, сидячих близько того моря, в якій чукчів побили… Угледіли від того місця неподалік… одну юрту і чукчів, що були в ній, побили… І дійшли до їхнього чукотського острожку… і в тому острозі було юрт до восьми, які розорили і спалили». Анадирські козаки також підтверджували крайню жорстокість Павлуцького: «Чукчів, не закликаючи в підданство, побив до смерті». Часто чукчі чинили самогубство всією сім'єю, щоб не вмерти від рук завойовників. Павлуцький діяв виключно за допомогою придушення і залякування. Після такого досвіду стосунків з росіянами довіра до них була підірвана на довгі роки. У результаті цієї війни цілі народності були в буквальному сенсі слова стерті з лиця землі.

1727 року Сенат Російської імперії і Верховна таємна рада ухвалили рішення про підпорядкування російській владі народів крайнього північного сходу Сибіру, Камчатки і Чукотки. На Охотське узбережжя вислали військову експедицію. Так звана Анадирська партія налічувала 400 вояків і козаків, кілька моряків і кораблебудівників, озброєних артилерією, боєприпасами, будівельними та морськими інструментами. Очолили її капітан Тобольського драгунського полку Дмитро Павлуцький і козачий голова якутського гарнізону Афанасій Шестаков. Проте між завойовниками стався розбрат і військо розділилось на два загони. 1729 року Шестаков із загоном, що складався з козаків і ясачних якутів, тунгусів і коряків відправився в Охотськ, а звідти до Тауйського острогу. Він прагнув підкорити немирних коряків, що мешкали в північній частині Охотського узбережжя, а потім сухим шляхом рушити до Анадира. 14 березня 1730 на річці Егач (Шестаковка) сталась битва між російським військом і чукотськими загонами. Росіяни були вщент розбиті двома тисячами чукчів. У бою загинули 10 козаків і 18 їхніх союзників, решта розбіглась. Сам Шестаков був важко поранений стрілою в горло і зрештою убитий.

Спочатку Сенат закликав підкоряти тубільців мирним шляхом й умовляти їх «у підданство добровільно і ласкою», але завойовники застосували силу. Чукчі відповіли їм тим же. І хоча тубільці мали примітивну зброю (стріли і списи), вони досягли значних успіхів у війні з озброєним мушкетами і шаблями противником. Дізнавшись про війну, Сенат 1742 року видав указ: «на тих немирних чукчів військовою озброєною рукою наступати, викорінити зовсім». Тих, хто здався, наказувалося «з їхніх осель вивести і надалі для безпеки розпорошити в Якутському відомстві у різних острогах і місцях». У 1744–1746 роках Дмитро Павлуцький, півищений до чина майора, з командою в 400—650 солдатів, козаків і ясачних юкагірів і коряків здійснив три походи на Чукотський півострів. Чукчі у цих битвах зазнали серйозних втрат. Проте після поразок тубільці перейшли до партизанських дій.

14 березня 1747 року в битві на річці Орловій поблизу Анадира чукчі розгромили вщент загін Павлуцького. З російської сторони в битві загинули сам майор, 40 козаків і 11 коряків. До того ж чукчі захопили оленів Анадирського гарнізону, зброю, боєприпаси та спорядження, зокрема одну гармату і прапор. Цей розгром справив приголомшливе враження на російську владу. Сенат і Сибірський приказ спішно ухвалили рішення про перекидання в Анадир додаткових військ. Російсько-чукотська війна тривала майже 150 років. На початковому етапі чукчі навіть здобули в ній перемогу. Поразка російських військ вселила страх у завойовників, в одному з документів йшлось: «Негайно вселити всьому російському населенню Нижньо-Колимської частини, щоб вони аж ніяк нічим не дратували чукчів, під страхом, в іншому випадку, відповідальності по суду військовому».

1763 року новий комендант Анадира підполковник Фрідріх Пленіснер, ознайомившись зі станом справ, запропонував сибірському губернатору Федору Соймонову зовсім ліквідувати Анадирську партію, оскільки витрати на її утримання в 50 разів перевищували доходи. Водночас чукчів у підданство не навернули, а чукотсько-коряцько-юкагірські зіткнення не припинились. Сенат погодився з цією пропозицією. 1765 року з Анадиру евакуювали військо і цивільне населення, а 1771 року зруйнували фортечні укріплення. Це означало фактичну поразку Росії у війні. Чукчі поступово проникнули на Анадир, відтіснивши звідти коряків і юкагірів.

Проте поява біля берегів Чукотки англійських і французьких експедицій викликала стурбованість росіян. 1776 року Катерина II наказала докласти всіх зусиль для підкорення чукчів. Цього разу цей проект вдалось реалізувати не силою, а підкупом. У березні 1778 року був підписаний договір про прийняття чукчами російського підданства. Водночас чукчі звільнялися від ясака на 10 років і зберігали незалежність у внутрішніх справах. До кінця XIX ст. чукчі у порівнянні з іншими народами мали більш привілейоване становище й значну автономію. Чукчів остаточно підкорили після Громадянської війни в Росії. Разом з росіянами до чукчів через коряків, чуванців і юкагірів прийшли заразні хвороби, наприклад сифіліс, який по-чукотськи зветься «чуванською або російською хворобою».

Російська імперія: останні штрихи формування російської народності

При останньому царі та при першому імператорові Петру І (1682–1725), внаслідок Великої Північної війни (1700–1721) зі Швецією, Московія захопила Естонію, частину Латвії та землі по річці Неві, що дало їй вихід до Балтійського моря та сприяло налагодженню економічних зв'язків із Західною Європою. У 1712 році Петро І переніс столицю з Москви до Петербурга, який був заснований у 1703 році. Також Петро І неофіційно започаткував нову традицію – всі наступні імператриці та матері майбутніх імператорів (впритул до 1917 року), були за національністю – німкені. В результаті де-юре Романови були росіянами, а де-факто – німцями!

За правління німецької імператриці Катерини II, справжнє ім’я якої звучало як Софія-Августа-Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурзька (1762-1796 – роки правління), Росія проводила активну зовнішню політику, яка, в основному, зводилась до оволодіння Чорноморським узбережжям. Успішні війни з Османською імперією (1768-74, 1787-91) призвели до ліквідації Кримського ханства (1783) та загарбання Росією Приазов'я і Північного Причорномор'я. Російська імперія взяла активну участь у трьох поділах Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), внаслідок яких були захоплені Правобережна Україна (Київське, Брацлавське, Волинське та Подільське воєводства), Білорусь, частина Литви та Курляндія (Латвія).

При Олександрі I (1801-1825 – роки правління) у зовнішньополітичній діяльності російський уряд головну увагу приділяв південному напрямку, прагнучи оволодіти новими територіями у Закавказзі та чорноморськими протоками. З цією метою Росія вела війни з Османською імперією, підтримуючи національно-визвольну боротьбу слов'янських народів на Балканах. Для зміцнення стратегічних позицій на Чорному морі і послаблення Османської імперії у першій половині 19 ст., до імперії були приєднані Сх. Грузія (1801), Зх. Грузія (1810), Пн. Азербайджан та північна частина чорноморського узбережжя Кавказу. Просування Російської імперії на Кавказ супроводжувалося війнами з Іраном (третя: 1804—1813, четверта: 1826—28) і війнами з Османською імперією (війна 1806-12 та війна 1828-29), внаслідок яких Росія заволоділа Закавказзям і поширила новий територіально-адміністративний поділ на губернії і області. Численні князівства і ханства, що там існували, були ліквідовані. Мужній опір гірських народів завойовникам змусив імперіалізм вести тривалу війну (1817—1864), яка перетворилась на теренах Чечні і Дагестану у мусульманський національно-визвольний рух-мюридизм. Найбільшого розмаху національно-визвольна боротьба гірських народів набула за імама Шаміля (1799—1871), котрому вдалось утворити міцну теократичну державу — Імамат і довгий час успішно відбивати наступ російської армії (до 1859 року).

Антиосманську спрямованість мала також підтримка Росією першого (1805—1813) і другого (1815) сербських повстань, національно-визвольної боротьби грецького народу. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 року Російська імперія приєднала Бессарабію та домоглася автономії Молдови і Валахії у складі Османської імперії. Внаслідок російсько-турецької війни в 1828-29 імператорський уряд добився визнання Портою (Османською імперією) за Адріанопольським миром 1829 року автономних прав Греції, Сербії і Дунайських князівств. Ще на початку 19 ст., виконуючи умови Тільзитського миру 1807 з Наполеоном, Олександр І розпочав війну зі Швецією (1808—1809), яка завершилась Фрідріхсгамським миром і приєднанням до Росії на автономних правах Великого князівства Фінляндського. Королівство Польське Конгресове було утворене з Варшавського герцогства згідно з рішеннями Віденського конгресу 1815, коли європейські держави перебудовували Європу після Наполеонівських війн. Утворення Царства Польського обумовило поділ польських земель між Росією, Австрією та Пруссією.

На середину 19 століття Російська імперія при Миколі І (1825-1855 – роки правління) перетворилась на одну з найбільших європейсько-азіатських держав зайнявши велику частину Євразійського Великого Степу, колишніх земель імперії Чингізхана. З кінця 1850-х років Росія при Олекса́ндрові ІІ (1855-1881 – роки правління) посилила військову експансію у Середній Азії. Війни за загарбання території Кокандського та Хівинського ханств, Бухарського емірату та казахських земель тривали з 1864 до 1884 року, і завершились встановленням тут російського військово-адміністративного управління. Зіткнувшись у цьому регіоні з інтересами Великої Британії, Внаслідок після смерті Олександра ІІ (1881), Російська імперія змушена була у 1887 році підписати протокол про російсько-британське розмежування, який зупинив подальше просування Російської імперії на південь. Проте внаслідок російсько-турецької війни 1877-1878, Османська імперія визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 року обмежив впливи Росії на Балканах і Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Російську імперію шукати союзу з Францією та Великою Британією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

При Олександрові III (1881-1894 – роки правління) відбувалося піднесення, що охопило економіку Росії наприкінці 19 століття, привело до формування системи російського капіталізму, особливостями якого були співіснування передової промисловості і монопольних об'єднань з напівфеодальними відносинами на селі та самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян демократичних прав. У цей період, після врегулювання російсько-японських територіальних проблем на Далекому Сході, в основному завершилось становлення величезної Російської колоніальної імперії, що включала величезні простори Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу, України, Прибалтики і Польщі з населенням близько 170 млн чоловік.

За спогадами, молодий Олександр III був дуже вражений поразкою Росії у Кримській війні та смертю в наслідок цього його діда — імператора Миколи І. У зовнішній політиці він та його міністр закордонних справ Н. К. Гірс проводили суто обачну політику, прагнучи захистити країну від усіляких авантюр. Своє прізвисько «Миротворець» він отримав за дійсно народною думкою. Зовнішню політику країни імператор значною мірою визначав сам. У результаті економічних та політичних суперечностей у 80-х роках погіршилися стосунки з Німеччиною і розпочалося зближення з Францією, яке завершилося оформленням франко-російського союзу (1891—1893).

А при Миколі II (1894-1917 – роки правління) міжнародна ситуація початку 20 століття характеризувалась загостренням боротьби європейських держав за колонії і впливи в різних куточках світу. Росія прагнула розширити свій вплив на Чорному морі, щоб відкрити шлях експансії на Балкани і Близький Схід, а також у Середній Азії. Протиріччя між Росією і Японією на Далекому Сході призвели до російсько-японської війни 1904-05, у якій Російська імперія зазнала нищівної поразки. За умовами Портсмутського миру 1905 року до Японії відходила половина о. Сахаліну (на південь 50 паралелі). Протиріччя між Німеччиною і Австро-Угорщиною, з одного боку, і Росією — з іншого, зумовили створення у 1904-07 спільно з Великою Британією і Францією воєнно-політичного блоку — Антанти. Протистояння Троїстого союзу та Антанти в 1914 році призведе до Першої Світової війни (1914-1918). У цій війні Микола II планував розгромити армію Австро-Угорської імперії та захопити всі слов’янські нації, які були під її владою (українців, поляків, чехів, словаків, словенців, хорватів, боснійців). Та звісно захопити весь Балканський півострів на шляху до якого стояла Австрія. Також він хотів захопити протоку Босфор у Османської імперії (Туреччина), яка давала вихід у Східне Середземномор’я, під приводом звільнення православної святині – Константинополя, який був у руках османів та звався – Стамбул. Микола II хотів об’єднати всіх слов’ян (східних, західних та південних) в Російській імперії, але цій мрії останнього імператора Росії не судилося збутися. В 1917 році в Петрограді (Петербург) відбулося дві революції, які покінчили з Російською імперією та родиною Романових (Микола II, його дружина, син та дочки), які 17 липня 1918 року були розстріляні єврейськими більшовиками.

Під час Громадянської війни (1917-1922), більшовики захоплять майже всі володіння колишньої Російської імперії, на яких встановлять владу комуністичної партії. Проте Москва, яка після цієї війни повернула собі статус столиці, втратить Литву, Латвію, Естонію (які в 1939 році окупує), Фінляндію, Східну Польщу (з центром у Варшаві), Волинь та Західне Полісся (які в 1939 році окупує), Західну Білорусь (яку окупує в 1939 році). Також буде втрачено частину Туркестану, а саме сучасний Сіньцзян-Уйгурський автономний район (Китай). До 1924 року проіснує Туркестанська АРСР, пізніше з неї утворять нові радянські республіки: Таджицьку, Туркменську, Узбецьку та Киргизьку, а північна частина Туркестану увійшла до складу Казахської РСР. На Кавказі було втрачено Карську область, яка відійшла Туреччині. Згодом Сталін намагатиметься її повернути, але це йому не вдасться. Лише в 1945 році СРСР окупує частину німецької Пруссії, яку зробить Калінінградською областю з центром в місті Калінінград (колишній німецький Кенігсберг), та окупує японський острів Сахалін та Курильські острови. Остаточно радянська Москва окупує Галичину, Буковину, Закарпаття, Західну Білорусь, Литву, Латвію, Естонію, Молдову. Після 1991 року Росія постане в межах колишньої Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). Москва втратить землі, які Російська імперія на протязі кількох століть згортала до себе, а саме Прибалтику: Литву, Латвію, Естонію; так званих «братів менших»: Білорусь, Україну; Бессарабію: Молдову; Кавказ: Грузію, Вірменію, Азербайджан; Туркестан: Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан, Таджикистан, Казахстан. Проте в 2014 році Москва окупує український Крим, який на своїх картах вона позначатиме, як частину «єдіної і нєділімої».

P.S.

Сучасна так звана російська нація почала зароджуватися в часи Московського князівства (1263-1547), яке раніше було частиною Володимиро-Суздальського, і яке в свою чергу належало Київській Русі перед навалою монголів. Спочатку в ньому переважало словянське населення, яке прийшло із західніших земель, проте з часом (після монголо-татарської навали) воно увібрало в себе монголоїдні елементи. Москву, яку ми сьогодні знаємо, могло б не бути. Якби не активна співпраця місцевих бояр з монголами, яким вони допомагали збирати данину серед місцевого населення. Москва тоді «прославилася» своїми зрадниками, які були на службі у монголів та які записалися в «монголи». Тому не дивно, що перший узурпатор та тиран Москви – Іван Калита (1325-1340 роки правління) мав коріння Чингісхана (Темуджина) та хана Батия. І саме Калита «нагородив» всіх наступних московських князів, аж до Івана Грозного – монгольськими генами, так як його влада передавалася в спадок від батька до сина. Проте слід визнати, що допомога монголів Москві (за допомогу у зборі дані з простого населення) в приєднанні сусідніх земель колишніх руських князівств, мала історичне значення, так як заклала фундамент майбутньої імперії.

В часи Московського царства (1547-1721), першим же царем Іваном Грозним (1547-1584 – роки правління) було закладено ідеологічну концепцію, яка існує до сьогодні в стінах Кремля. А саме про необмежену самодержавну владу. Ця ідея спиралася на створену за Василя III концепцію «Москви — Третього Риму», що стала ідеологічним підґрунтям московського самодержавства. Іван Грозний, зважаючи, що його бабуся по батькові Софія Палеолог була племінницею останнього візантійського імператора Костянтина ІХ Палеолога, вважав себе нащадком римських імператорів. Проте Московське царство Грозного, крім амбіцій, нічого не обєднувало з Римом. Нащадок Чингісхана (Грозний) ніс із собою в народ – масові вбивства, грабежі, насильство, голод, хвороби, економічний занепад, деградацію суспільства на фоні «казково» багатого боярства та царя і їх безмежної влади. Грозний та всі його наступники в Кремлі (у тому числі Володимир Путін) в своє і не в своє суспільство, ніколи не несли економічного, культурного, наукового та інноваційного благополуччя для населення, на відмінну від Римської імперії. Хоч і Рим був завойовником, але таким, який із своєю армією на території поневолених народів ніс інновації, науку, культуру, економічний розвиток та в загальному – прогресивну цивілізацію. Москві ніколи не стати «третім Римом», хіба що «другим Стамбулом», колишня турецька столиця завжди несла в суспільство те, що й Іван Грозний у свої зіркові часи - грабіж та насильство.

Недарма англійський сучасник Івана Грозного - Джильс Флетчер (1548-1611), мемуари якого згодом в Російській імперії довгий час не хотіли видавати, через критично правдиве зображення московського політичного побуту, писав, що  - «Спосіб правління у них (московитів) вельми схожий до турецького, якому вони, очевидно намагаються наслідувати, наскільки це можливо по становищу своєї країни і в міру їх здібностей в справах політичних». В історичній та історико-правовій літературі навіть існує думка, що реформи Івана IV Грозного були спрямовані на перетворення Московії за взірцем наймогутнішої держави того часу — Османської імперії.

Яскравим прикладом «московського грабежу та насильства» стало завоювання Сибіру та всього Далекого Сходу, тим же Московським царством. Далекий Схід підкорювався з кінця 16 століття по кінець 18 століття, від Івана Грозного і до Катерини II. На протязі цього періоду, такі люди як Семен Дежньов та Дмитро Павлуцький, на своєму шляху в Сибір і до Аляски, знищували всі дикі племена, влаштовуючи їм справжній геноцид. Теперішня Росія любить вказувати, що від колонізації Заходу «постраждав» весь світ. І що Західна Європа одних знищувала, як індіанців в Америці, а інших робила рабами, як африканців. Проте Москва весь час забуває, який геноцид місцевих племен робили такі завойовники Сибіру, як Дежньов і Павлуцький. Але один народ, як чукчі, довго захищав свою землю від рук Москви, чим її добре виснажив у цій боротьбі. Тому з часом чукчам було запропоновано російське підданство, що означало визнання Москвою корінного населення Далекого Сходу – «російським». Так Москва після завоювання Казанського ханства Грозним, поповнивши тоді своє населення татарами, додало після підкорення Сибіру, ще й монголоїдні народи, як чукчі. А на початку 19 століття, підкоривши Кавказ, Москва прийняла у свої обійми його народності.

Саме на початку 19 століття Росія завершила процес формування свого російського народу, який складався з кавказців на півдні, з татар в центрі (перед Уралом), з угро-фінів на півночі (які ще з часів Київської Русі там мешкали) та з монголоїдних народностей Далекого Сходу. Російське (словянське) населення, де б воно не було, чи то на Кавказі, чи то в Казані, чи то в Сибірі, зазвичай змішувалося з місцевим населенням. Тому нині в Росії є поняття - «росіяни тюркського походження», які нині є більшістю населення країни. Москва підкореним народам нав’язувала російську мову, культуру, релігію, прізвища. Не дарма всі татарські прізвища (наприклад Сайфутдінов, Белялетдінов, Бердиєв, Нігматулін, Гізатулін, Гафуров) та чеченські і дагестанські (наприклад Кадиров, Дзагоєв, Дудаєв) мають російське закінчення –ов, -єв, -ін. Саме таким чином Москва намагалася асимілювати підкорені народи, але не врахувала те, що їх більше, аніж слов’янського населення пн-зх Росії і центру, який межує з Білоруссю та Україною.

В Російській імперії, підкорені народи, більш-менш утримувалися на своїй території, що дозволяло зберігати слов’янське населення земель так званої «групи А», тобто елітних. А саме пн-зх Росії (Петербург) та центру (Москва). Німецькі імператриці, які були в моді з часів правління Петра I і до 1917 року, у Росію запрошували німецьких колоністів та англійців, французів, поляків, голландців, які робили вагомий внесок у розвиток інновацій, науки та економіки. Проте з приходом до влади єврейських більшовиків у 1917 році, провідні та багаті міста пн-зх і центральної Росії, Білорусі та України почали полонити євреї (як Троцький і Ленін) та вихідці з Кавказу (Берія і Сталін). Корінне населення Далекого Сходу, Кавказу, Уралу, Сибіру, активно ринуло в центр. Тому доволі швидко «внутрішні емігранти» почали займати провідні місця словян у їхніх містах. І ця тенденція зберіглася в сучасній Росії, через це Москва та Петербург, нині стають якимись тюркськими, аніж залишаються слов’янськими.

Якщо нині в Росії і збереглися населенні пункти з переважаючим словянським населенням, то це лише в пн-зх частині (перед Петербургом зі заходу) та в центральній (перед Москвою зі заходу). Але їх дуже мало. А так переважаючою більшістю населення Росії є так звані «росіяни тюркського походження», які є «коктейлем» угро-фінів, татар, кавказців і монголоїдних народностей. Проте це не заважає російській владі стверджувати, що їхнє багатонаціональне населення, де слов’ян, як білих в Африці - це «великороси», і що Росія «головна та єдина спадкоємиця» Київської Русі. Москва і її пропаганда нагадує варварські королівства на території колишньої Римської імперії, які намагалися проголосити себе «спадкоємцями» вічного міста. Коли генетично, культурно, мовно та інтелектуально, взагалі вони не мали ніякого відношення до римлян. Тому з того нічого доброго не вийшло, бо варвари так і не змогли себе проголосити «римлянами», ні «новими», ні «старими». Так само буде з Москвою, який ніколи не бути справжньою «спадкоємицею» Київської Русі. А українцям та білорусам потрібно з історії робити висновки, і усвідомлювати, що вони ніколи не були однією нацією з росіянами. Їм потрібно цінувати власне словянське походження та статус нащадків Київської Русі. Та ставати до оборони власних держав та власного права на існування як окремої нації від тюркської Москви та її населення – нащадків Чингісхана та Батия, які з собою, як  османи в свій час перед Константинополем, несуть лише грабіж та насильство, деградацію та бідність, страх та смерть!

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі