Блоги → Перегляд
Мітки ВавилонДунайБібліяСтарий ЗаповітХристиянствоРимська імперіяАвстро-Угорська імперіяАвстро-УгорщинаАвстрійська імперія ГабсбургівАвстріяВіденьУгорщинаБудапештВесна народівСлов'янислов'яниРосійська імперіяПанславізмпанславізмЧехіяРосіяФранц-ЙосифКарл IГабсбургиКатолицизмПротестантизмЛютеранствоЦислейтаніяТранслейтаніяГаличинаБуковинаЗакарпаттяАндрей ШептицькийВасиль СтефаникБогеміяРейхсратГерцогство БуковинаЧернівціКоролівство Галичини та ВолодимиріїЛембергЛьвівOst-GalizienРусиниРутенирусинирутениАвстро-угорська арміяDienstspracheЛандверландвергонведПерша Світова війнаЛегіони ПольськіLegiony PolskieЮзеф ПілсудськийПілсудськийПольщаWest-GalizienGalizienСхідна ГаличинаЗахідна ГаличинаКраківПеремишльЦарство ПольськеЮзеф ГаллерУГАЗУНРСтаніслав ШептицькийУкраїнські Січові СтрільціУССГоловна Українська РадаСокілПластКарпатиВільгельм ГабсбургЄвген КоновалецьАндрій МельникАдольф ГітлерГітлерЦісар

«Вавилон на Дунаї»

Неділя, 23:57, 14.11.21

Рейтинг
15 0
Переглядів
562

0
0
У цій статті згадуються
Степан Хмара
Політик

 

«Вавилон на Дунаї»

Багато християн, як і нехристиян читали або чули про біблейську оповідь про Вавилон. Старий Заповіт Біблії розказував, що колись всі люди розмовляли на одній для всіх зрозумілій мові. Так в один чудовий день, люди, які мешкали в Месопотамії вирішили побудувати вежу, яка б досягала хмар і неба. Вежа весь час росла вверх, і в один момент Творець розгнівався на пихатих людей, і вирішив їх покарати. Він змусив будівельників заговорити на різних мовах одне до одного. Зарозумілі творці вежі, як і будівельники не зрозумівши одне одного, покинули велике будівництво та розійшлися у різні боки. Вежа залишалася недобудованою, а місто, де відбувалося будівництво назвали – Вавилоном. Чи вірити в цю біблейську оповідь сучасним людям, як легенду про утворення різноманітних націй і мов – це справа кожного (я особисто в це не вірю). Але сама назва «Вавилон» і її значення, залишаються на вустах навіть у теперішніх християн. Згадуючи світову історію складно назвати аналоги біблейського Вавилону. Звичайно більшість знавців історії назвали би Римську імперію та Рим, але там все одно в суспільстві переважала нині мертва латинь. По ідеї Біблії це має бути одне єдине місце, де зібралися представники різноманітних мов, які не розуміючи одне одного, мають досягнути якусь єдину ціль. І я можу назвати аналог біблейського Вавилону, який відповідає цим умовам і він навіть не надто старий – це Австро-угорська армія часів Першої Світової. Я ще від свого покійного діда, який був німцем-колоністом, чув назву «вавилоно-дунайські солдати», і таке військове, більш для офіцерів недоброзичливе побажання, яке звучало навіть як прокляття – «вавилоно-дунайських воїнів тобі!». Я будучи, ще дитиною, ніяк не міг зрозуміти суті цих назв. Але коли мені в 14 років потрапили під очі спогади одного австрійського офіцера, який описував початок Першої Світової на Галичині, я таки зрозумів суть. Він описував, як йому офіцеру, у помічники прислали трьох солдатів, на вигляд вони були вдягнуті в одну і ту ж форму (австро-угорську), але вони ніяк не розуміли одне одного, так як виявилося, що перший із них був чехом, другий угорцем, а третій боснійцем. Ще гірше, вони ледь розуміли його загальні команди на німецькій мові. От з такими воїнами австрійський офіцер мав йти в наступ на російські позиції. Саме цікаве, що це стосувалося не лише окремого якогось там полку, а це мало відношення до всієї армії, яка мала єдину ціль – наступ на росіян, але її воїни розмовляли на різних мовах і не розуміли одне одного.

«Вавилоном на Дунаї» традиційно називали Відень – столицю Австро-Угорщини. Саму ж Австро-Угорщину почали називати «клаптиковою імперією» після 1867 року, коли вона політично і економічно неоговтавшись після «Весни народів» (1848-1849) та Угорського національного руху (1849-1867) погодилася на утворення дуалістичної монархії (влада монарха і парламенту). Австрійська імперія Габсбургів з 1848 по 1867 рік, була на межі розвалу, через національне піднесення підлеглих народів Австрії, більшість яких були слов’янськими. Ідеї чеського панславізму (звільнення слов’ян та утворення єдиної федеративної слов’янської держави – «Слов’янська імперія» - https://politiko.ua/blogpost154872 ) активно поширювалися межами імперії. Плюс до того Російська імперія посилювала ідеї власного панславізму (обєднання всіх словян під протекторатом Росії). Хоч Австрія таки втримала імперію, але їй довелося йти з радикальними угорцями на австро-угорський компроміс 1867 року, який її перетворив в Австро-Угорську імперію. Навіть пішовши на міжнаціональний компроміс і лібералізацію влади, все одно більшість народів імперії прагнули незалежності. Імперія в той час займала терени сучасної Австрії та Угорщини, а також Чехії, Словаччини, Хорватії, Словенії, Чорногорії, частини Італії, Польщі, Румунії, Сербії, України (Галичина, Буковина, Закарпаття).

Очолювалася австро-угорська монархія імператорами з австрійського дому Габсбургів — Францом-Йосифом (1867—1916) і Карлом I (1916—1918). Заснована була, як я вже вище згадував після компромісної угоди між Австрією і Угорщиною. Столицею був Відень. Офіційною мовою була німецька та угорська. Панівна конфесія — католицизм. Була населена різними народами, провідну роль серед яких відігравали австрійські німці та угорці, так як імперія ділилася на австрійську - Цислейтанія (Галичина і Буковина входили у її склад) і угорську частину - Транслейтанія (Закарпаття входило). Існування імперії весь час супроводжувалося потужними національно-визвольними рухами. Австро-Угорщина була багатонаціональною державою і однією з головних держав Європи того часу. Австро-Угорщина була географічно другою за величиною країною в Європі після Російської імперії — 621 538 км2 (239,977 кв. миль) і третя за чисельністю населення (після Росії та Німецької імперії). Імперія створила четверту за величиною машинобудівну галузь у світі після Сполучених Штатів, Німеччини та Великої Британії. Австро-Угорщина також стала третім за величиною виробником і експортером побутових електроприладів, промислових електроприладів і обладнання для вироблення електроенергії для електростанцій після Сполучених Штатів і Німецької імперії. На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно мав титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена Рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. За положеннями нової австрійської конституції Рейхсрат — двопалатний парламент — складався з Палати шляхти і Палати послів (всього — 525 осіб). До Палати шляхти, крім спадкових членів, імператор міг призначати довічних членів. Ними, зокрема, були митрополит Андрей Шептицький та письменник Василь Стефаник.

Австро-угорська угода 1867 року не вирішила всіх розбіжностей між окремими частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Богемія (Чехія) і Хорватія. З останньою 1868 року, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час послабила суперечки. Однак із Богемією (Чехія) домовитися не вдалося. Її представники подали у Рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання Богемії, Моравії та Сілезії (так званим землям корони Святого Вацлава) прав, аналогічних угорським. Внаслідок тривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський і німецький та інше), однак повністю вирішити всі суперечності не вдалося. Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорською владою. 1868 року сейм у Будапешті оголосив усе населення краю - угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у Рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.

На початку XX століття перед Австро-Угорською монархією почала все гостріше виявлятися найбільша проблема держави: із 11 різних етнічних груп тільки дві — німці та угорці (які разом становили лише 44% від загальної кількості населення) мали політичну владу в державі. Інші народності — українці, поляки, чехи, румуни, хорвати, словаки, серби, словенці та італійці взагалі не мали офіційних політичних прав у імперії. Тільки хорвати та серби мали обмежену автономію в рамках Королівства Хорватії та Славонії. Після 1867 року, коли Австрійська імперія була поділена на два королівства — Цислейтанію, де домінували австрійцські німці, та Транслейтанію — де влада належала угорцям, сама імперія ще ділилася на: 1. Королівство Богемія, 2. Герцогство Буковина, 3. Каринтія, 4. Крайна, 5. Далмація, 6. Королівство Галичини та Володимирії, 7. Австрійське Примор'є, 8. Нижня Австрія, 9. Маркграфство Моравія, 10. Зальцбург, 11. Австрійська Сілезія, 12. Штирія, 13. Тіроль, 14. Верхня Австрія, 15. Форарльберґ, 16. Угорщина, 17. Хорватія і Славонія, 18. Боснія і Герцеговина. До початку XX століття стало явним те, що такий державний організм, де дві нації домінують над дев'ятьма в принципі нежиттєздатний, що підтверджувалось численними терористичними актами, повстаннями, демонстраціями та заворушеннями. Франц Фердинанд планував радикально перекроїти карту Австро-Угорської імперії, створивши напів-автономні штати, кожен з яких би представляв одну з 11 націй імперії. Разом вони мали б утворити велику федерацію — Сполучені Штати Великої Австрії. Таким чином він хотів виправити дисбаланс політичного впливу в імперії. Цей проект отримав сильну опозицію з боку угорської частини імперії, так як за результатами планованих реформ Угорське королівство суттєво втрачало в території та населенні.

Сама ідея реформування Австро-Угорщини у федеративну Дунайську монархію була висловлена угорським революціонером Лайошем Кошутом. Згідно з реформою мали стати автономними такі території: 1.Deutsch-Österreich — Німецька Австрія, німці; 2. Deutsch-Böhmen — Німецька Богемія, німці; 3. Deutsch-Mähren — Німецька Моравія, німці; 4. Böhmen — Богемія, чехи; 5. Slowakenland — Словаччина, словаки; 6. West-Galizien — Західна Галичина, поляки; 7. Ost-Galizien — Східна Галичина, українці; 8. Ungarn — Угорщина, мадяри; 9. Seklerland — Шеклерлянд, мадяри, мадяри-секеї; 10. Siebenbürgen — Семигороддя, румуни; 11. Trento — Трентіно, італійці; 12. Triest — Трієст, італійці; 13. Krain — Крайна, словенці; 14. Kroatien — Хорватія, хорвати та серби; 15. Woiwodina — Воєводина, серби. До того ж, у проекті реформи було передбачено створення автономних районів в німецьких анклавах на території не-німецьких штатів та польського анклаву у місті Лемберг (Львів). Проте в 1914 році ерцгерцога було вбито в Сараєві, що стало приводом до розв'язання Першої світової війни, у підсумку якої Австро-Угорська імперія перестала існувати (1918), а її територію було поділено між новоутвореними на її теренах національними державами та країнами Антанти.

Австро-Угорщина була багатонаціональною державою, в якій у 1908 році проживало 50 293 000 осіб 25 націй та народностей. Найчисельнішими з них були німці, угорці, чехи, русини (українці), поляки, словаки, хорвати та румуни. Русинів або на німецький лад - рутенів (українців) 1910 року налічувалось 4,178 млн осіб, що становило 8 % населення імперії. Крім них було також понад 400 тисяч латинників (обернених в католицизм українців) та пословачених українців. Зі зростанням капіталістичної економіки на національних краях, зокрема в Чехії, посилилися національні суперечності. Тому національне питання в Австро-Угорщині було віссю політичного життя. Панівні класи розглядали Боснію, Галичину, Словаччину та інші слов'янські краї як колонії. В економічному і культурному житті Галичини панувала польська шляхта, на яку спирався австрійський уряд. В списку найбільших міст (по населенню) Цислейтанії (австрійської частини) у 10-ку входило, аж два русинських (українських) міста. От для прикладу перша десятка: 1. Відень  – 2 мільйони (Австрія); 2. Прага – 668 тисяч (Чехія); 3. Трієст – 229 тисяч (Італія); 4. Лемберг-Львів – 206 тисяч (Україна); 5. Краків – 151 тисяча (Польща); 6. Грац – 151 тисяча (Австрія); 7. Брно – 125 тисяч (Чехія); 8. Чернівці – 87 тисяч (Україна); 9. Плзень – 80 тисяч (Чехія); 10. Лінц – 67 тисяч (Австрія).

Австро-угорська армія: Вавилоно-дунайське військо

В період від 1867 по 1914 рр., Австро-Угорщина уникала великих воєн та збройних конфліктів, але брала участь у декількох військових операціях. Наприкінці XIX століття армія була використана для придушення заворушень у межах імперії: у 1882 і 1887 роках у Відні, проти німецьких націоналістів у Ґраці та чеських націоналістів у Празі в листопаді 1897 року. Солдати під командуванням Конрада фон Гетцендорфа використовувались для придушення сутичок, спричинених італійським іредентистським рухом в Трієсті в 1902 р. У Хорватії армія використовувалася під час повстання в Раковиці у 1871 році, для придушення протестів проти Угорщини в 1883 році і знову під час народного руху в 1903 році. Найбільшою військовою операцією Австро-Угорщини стала окупація Боснії та Герцоговини в 1878 році. Війська під командуванням Йосипа Філіповича та Степана Йовановича увійшли до Боснійського вілаєту, очікуючи незначного чи зовсім відсутнього спротиву, але зустріли значний опір з боку місцевих мусульман і сербів. Незважаючи на труднощі поблизу Маглая та Тузли, Сараєво вдалося окупувати в жовтні 1878 року. Австро-угорська сторона зазнала 5000 втрат. До 1908 року провінція знаходилася формально в кондомініумі Австро-Угорщини і Османської імперії.

Австро-угорська армія укомплектовувалася за призовом. Призовний вік — з 21 року, термін служби становив: a) для службовців регулярної армії — 3 роки, 7 років в резерві армії, 2 роки в резерві ландверу, б) для службовців ландверу — 2 роки та 10 років у резерві ландверу. Відмінною рисою австро-угорської армії був її міжнаціональний склад. Комплектування армії відбувалося по територіальній системі. Вся територія країни була розділена на 105 округів поповнення, з яких кожен поповнював один піхотний полк імперської армії. За національністю полки розподілялися наступним чином: угорських — 19, німецьких — 16, чеських — 15, польських — 9, сербо-хорватських — 9, румунських — 7, словацьких — 4 і словенських — 2, (в даних полках відповідні національності становили понад 50 % складу). Етнічний склад відображав етнічну різноманітність держави. У 1906 р., з 1000 солдатів 267 були німцями, 223 угорцями, 135 чехами, 85 поляками, 81 українцями, 67 хорватом (або сербом), 64 румунами, 38 словаками, 26 словенцями та 14 італійцями. Офіцери в переважній більшості були католиками. У 1896 р. З 1000 офіцерів 791 був католиком, 86 протестантами, 84 євреями, 39 православними та одним уніатом.

Австро-угорська армія була чи не єдиною армією європейських держав до 1914 року, яка регулярно просувала євреїв на командні посади, хоч євреї становили 5 % населення, в той же час вони складали 18 % офіцерів запасу. Хоча офіційних бар'єрів для вербування та просування євреїв не було, Конрад фон Гетцендорф та Франц Фердинанд іноді висловлювали антисемітські світоглядні позиції. Франца Фердинанда також звинувачували у дискримінації, але уже протестантських офіцерів. Оскільки Австро-Угорщина була багатонаціональною державою, німецьку мову ввели як загальну командну мову армії. Це означало, що кожен призовник повинен вивчити 100 найважливіших правил німецькою мовою, щоб мати можливість виконувати свої обов'язки. Однак лише невелика частина армії розмовляла німецькою мовою. Офіційна мова (нім. Dienstsprache) використовувалася в офіційній поведінці та командуванні. В австрійському ландвері, Об'єднаній армії та Військово-морському флоті офіційною мовою була німецька, в угорському гонведі — угорська, а в хорватсько-слов'янських відділах — хорватська. Мова полку (нім. Regimentssprache) була мовою більшості полкових команд. Наприклад, у 100-му полку Об'єднаної армії в Кракові, 27 % членів були німцями, 33 % чехами та 37 % поляками, отже існувало три полкові мови. Кожен офіцер, який служив, повинен був опанувати полкову мову за три роки (в даному випадку всі три).

Українці в складі Збройних сил Австро-Угорщини

Русини або рутени (українці) становили майже 9 % всього особового складу збройних сил імперії. Зі 105 полків, дев'ять були сформовані з українців. Територіальна система комплектування австро-угорської армії дає можливість виявити її національний склад та ступінь участі в ній русинів (українців). До Першої світової війни вся Австро-Угорська імперія була розділена на 16 корпусних округів. В межах одного округу проводився набір військовослужбовців для поповнення розквартированих на цій території полків. Певні полки так і називались: Станіславський, Коломийський та інші. Більшість вояків полку були, якщо не сусідами, то із сусідніх сіл. Таким чином, військова частина формувалася постійно з одної місцевості. Виходячи з цього можна констатувати, що українці були представлені практично у всіх родах військ австро-угорської армії. На весну 1914 року чисельність Збройних сил Австро-Угорської імперії становила понад 450 тисяч військовослужбовців, з яких близько 36 тисяч було офіцерів. Основну живу силу армії і найбільш чисельний її склад складали піхотинці. Зокрема, можна відзначити, що 20 полків піхоти комплектувалися русинами (українцями), при цьому у більшості полків вони складали половину або більшість від всього особового складу. 30-й піхотний полк напередодні Першої світової війни комплектувався зі свого округу поповнень № 30, що складався з Сокальського, Жовківського, Львівського повітів та м. Львова. Управління (команда), яка керувала поповненням полку (нім. ErgBezKmdo) була розташована у Львові, а сам полк мав неофіційну назву «Львівські діти».

Напередодні війни русини (українці) відбували службу в наступних піхотних полках австро-угорської армії: 9-й (73 % особового складу - русини), 10-й (47 % русинів), 15-й (62 % русинів), 20-й (10 %), 24-й (10 %), 30-й (59 %), 41-й (27 %), 45-й (47 %), 55-й (59 %), 58-й (72 %), 65-й (25 %), 66-й (22 %), 77-й (69 %), 80-й (68 %), 85-й (33 %), 89-й (60 %), 90-й (60 %) і 95-й (70 %). Крім них існували 19 окремих піхотних бригад і 5 гірських бригад. Русини (українці) були представлені в одинадцяти піхотних полках територіальної оборони, що входили до складу австрійської 43-ї (штаб у Львові) і 45-ї (Перемишлі) дивізії ландверу та угорських 20-ї (Наді-Вараді) і 39-ї (Колошварі) гонведної дивізії. Конкретніше це виглядало так: 18-й перемишльський полк ландвера (47 % особового складу), 19-й львівський полк ландвера (59 %), 20-й станіславський полк ландвера (72 %), 22-й чернівецький полк ландвера (27 %), 32-й новосончський полк ландвера (9 %), 33-й стрийський полк ландвера (73 %), 34-й ярославський полк ландвера (20 %), 35-й золочівський полк ландвера (68 %), 36-й коломийський полк ландвера (70 %), 11-й мукачевський полк гонведу (10 %), 12-й сатмарський полк гонведу (точніші відомості відсутні). Після піхоти за чисельністю і значенням вважалася кавалерія. Значна кількість русинів-українців (до 40 % і більше) служили у складі окремих драгунських і уланських полків. У кавалерійські частини гонведу українців не закликали. Русини (українці) служили в одному драгунському полку (9-му, 29 % особового складу становили русини) і шести уланських полках (3-му, 26 %; 4-му, 65 %; 6-му, 40 %; 7-му, 72 %; 8-му, 80 %; 13-му, 55 % русинів). Ці полки входили до складу 3-ї (штаб у Відні), 4-ї (Львів), 6-ї (Ярослав), 7-ї (Краків) та 8-ї (Станіслав) кавалерійських дивізій. Кавалерія австрійської територіальної оборони була представлена трьома кавалерійськими бригадами з уланських полків ландвера (нім. Kaiserliche und Königliche Landwehr Kavallerie Brigaden). Русини (українці) проходили службу в двох уланських полках ландвера — 1-й (65 % особового складу становили русини) та 3-й (26 % русинів), що входили до складу 3-ї бригади (штаб у Львові).

Чимало русинських (українських) військовослужбовців перебувало в артилерії австро-угорської армії. Зокрема, русини-українці служили в шести полках польової артилерії, двох гаубичної і в трьох дивізіонах важких гаубиць, які входили до складу 2-ї, 11-ї, 12-ї, 24-ї та 30-ї піхотних дивізій. Згідно статуту кінної артилерії, дивізіон прирівнювався до артилерійського полку і додавався для потреб кавалерійській дивізії. Русини (українці) перебували у двох дивізіонах, доданих четвертій і шостій кавалерійським дивізіям. Вояки з русинів-українців складали також більшість у двох артилерійських полках гірської артилерії, що входили до складу Першої стрілецької дивізії (штаб у Бріксені, Південні Альпи). В армійських корпусах, що мали на своїй території великі фортифікаційні укріплення, передбачалась наявність полків фортечної артилерії. Вона складалася з шести полків і восьми батальйонів, об'єднаних у 5 бригад. Русини-українці проходили службу в одному полку 3-ї бригади (штаб в Перемишлі). Також русини-українці проходили військову службу в двох дивізіонах польової і двох гаубичної артилерії.

Таким чином, русини (українці) входили до складу артилерійських частин: 23-й полк польової артилерії (60 % особового складу становили русини), 29-й полк польової артилерії (20 % русинів), 30-й полк польової артилерії (66 %), 31-й полк польової артилерії (69 %), 32-й полк польової артилерії (55 %), 33-й полк польової артилерії (43 %), 10-й гаубичний полк (24 %), 11-й гаубичний (52 %), 10-й кінно-артилерійський дивізіон (36 %), 11-й кінно-артилерійський дивізіон (57 %), 1-й важкий гаубичний дивізіон (21 %), 10-й важкий гаубичний дивізіон (46 %), 11-й важкий гаубичний дивізіон (46 %), 10-й полк гірської артилерії (46 %), 11-й полк гірської артилерії (48 %), 3-й полк фортечної артилерії (50 %), 43-й дивізіон польової артилерії ландвера (55 %), 45-й дивізіон польової артилерії ландвера (60 %), 43-й гаубичний дивізіон ландвера (55 %), 45-й гаубичний дивізіон ландвера (60 %). Австро-угорська армія використовувала різні інженерні підрозділи. Русини-українці були представлені в двох саперних батальйонах — 10-му (30 % особового складу становили русини) і 11-му (48 % русинів) та в одному піонерному — 10-му (30 % русинів), які входили до складу 11-ї та 24-ї піхотних дивізій. У Повітряних силах Австро-Угорщини українці, переважно, були зайняті в обслуговуванні аеродромів. Під час війни у м. Львові (Левандівка) функціонував військовий аеродром з відповідними приміщеннями, але інформація про нього тривалий час складала державну й військову таємницю, тому її ретельно оберігали. Впродовж війни у Львові, Перемишлі, Золочеві, Чернівцях, а також на зайнятих австрійцями волинських землях у Ковелі та Володимирі розміщувались невеликі авіаційні роти.

Легіони Польські та Галичина

Окреме місце у австро-угорській армії під час війни займали Легіони польські (пол. Legiony Polskie) — добровольче польське військове з'єднання 1914-1918 рр., створене за ініціативи Юзефа Пілсудського в складі австро-угорської армії з метою боротьби за відновлення незалежності Польщі.  Справа в тому, що своє формування вони починали на теренах обох сторін Галичини – Західної з центром у Кракові, яка була польською, і Східної з центром у Львові (Лемберг), яка була українською. Напередодні війни за сприяння влади Австро-Угорщини у Галичині було створено польські спортивні та парамілітарні об'єднання, що зосереджували патріотичну молодь - «Стрілецький союз» («Związek Strzelecki»/Звйонзек стшелєцкі), «Польські стрілецькі дружини» («Polskie Drużyny Strzeleckie»), «Бартошові дружини» («Drużyny Bartoszowe»). Влітку 1914 року з членів цих організацій, що нараховували кілька десятків тисяч молодих людей, командування австро-угорської армії дозволило формувати добровольчі підрозділи для участі у війні проти Росії з метою звільнення Царства Польського з-під влади Романових. 27 серпня 1914 року Головне командування австро-угорської армії видало наказ про формування двох польських легіонів – Західного у Кракові та Східного у Львові, по 2 полки піхоти та 2-3 ескадрони кавалерії в кожному. В ході війни польські підрозділи мали підбурити польське населення Російської імперії на повстання, а їх ряди повинні були швидко поповнитися за рахунок поляків імперії. Однак повстання у Царстві Польському не відбулося, сформувати два легіони також не вдалося через загрозливу для Австро-Угорщини ситуацію на фронті. Сформовані на той час військові частини у вересні 1914 року були відправлені на фронт до Карпат. У грудні 1914 року було створено «І бригаду легіонів» (командувач – Юзеф Пілсудський – колишній японський і австрійсько-німецький агент 1904-1918 та майбутній президент Польщі 1918-1922), що воювала у Царстві Польському. У березні 1915 року сформовано «ІІ бригаду», відому як “Залізна”, або “Карпатська” бригада (командир – Юзеф Галлер, у 1919 році на чолі польської армії розгромив УГА та ЗУНР). Польські легіонери, зокрема улани, прославилися у боях з російською армією на Буковині.

Восени 1915 року всі формування Легіонів (15 тис. чол.), до яких приєдналася нещодавно утворена «ІІІ бригада» (командир – Станіслав Шептицький - австрійський граф, генерал-майор цісарсько-королівської армії Австро-Угорщини, генерал-поручник Війська Польського, міністр оборони Польщі 1923-1926 та рідний брат митрополита Андрея Шептицького і Климентія Шептицького), перебували на позиціях на Волині. Легіонери відзначилися у боях під Костюхнівкою під час російського наступу 1916 року. 5 листопада 1916 року на землях, зайнятих військами Центральних держав, монархи Австро-Угорщини та Німеччини проголосили створення Польського королівства. Було створено військову комісію, яка мала формувати збройні сили королівства – “Польську збройну силу” (“Польський вермахт”), союзні арміям Центральних держав. У вересні 1916 р. Польські легіони були виведені з фронту з метою доукомплектування та перетворення на «Польську силу збройну». Однак у липні 1917 року солдати І та ІІІ Бригад за ініціативою Ю. Пілсудського відмовилися присягати на вірність Німеччині, і Легіони було ліквідовано. На підставі ІІ бригади, що склала присягу, було створено Польський допоміжний корпус (7,5 тис. чол.), який в жовтні 1917 року був відправлений на Буковину. В ніч на 16 лютого 1918 року корпус на знак протесту проти умов Брестського миру вийшов з-під підпорядкування австро-угорської армії, перейшов фронт під Раранчею (тепер Рідківці) та в Сороках приєднався до 2-го Польського корпусу.

Українські січові стрільці

Українські січові стрільці (УСС, усуси), Український добровольчий легіон — українське національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 року. УСС були першими українськими частинами Австро-Угорщини, відібраними за національною ознакою, вплинули на створення русинсько-українського військового словництва, термінології, фольклору, пісні й музики (оркестру УСС), та форми українського однострою (мазепинка). Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед I Світовою (товариства «Українські Січові Стрільці», створеного Кирилом Трильовським в березні 1913 у Львові при Українському Січовому Союзі, а в 1914 році — було вже 94 таких товариств на Галичині), а також «Січей», товариств «Сокіл» і Пласт. На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких було поділено на 10 сотень по 250 стрільців, що згодом вирушили на вишкіл до Закарпаття. Січові стрільці дали клятву слугувати своєму народові. Під час клятви Австрійська Монархія вимагала, щоб дали клятву їй, але Січові стрільці виправили більшу частину тексту, тим самим підтверджуючи свою вірність українському народові. По короткому вишколі на Закарпатті (Горонда, Страбичове) сотні УСС вислано на фронт у Карпати. Їх зведено в два польових курені (команданти: сотники Михайло Волошин і Григорій Коссак, отаман Степан Шухевич), з жовтня — в 3 самостійні групи. УСС було підпорядковано командуванню корпусної групи генерала П. Гофмана. Вони воювали в складі 129-ї і 130-ї бригад (їх командирами були українці: генерал С. Кобилянський і генерал Йосип-Михайло Вітошинський-Доброволя) і 55-ї піхотної дивізії генерала Фляйшмана.

Узимку 1914—1915 року сотні УСС в складі 130-ї бригади боронили карпатські переходи, їм припала тоді розвідувальна й охоронна служба. Зокрема брали участь у відбитті масованої атаки Російської Імператорської Армії (РІА) на горі Лисоня, що знаходиться між селами Воля і Звір. Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях проти кубанських козаків російської імперської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 1915—1917 рр., «усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова, де четвертий курінь відбив атаку 5-того кінного ескадрону.

Найбільших втрат «усуси» зазнали в битвах за гори Маківка і Лисоня. Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій з боку австрійського керівництва, стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 року вони повернулися на фронт. Удруге відчутних втрат легіон УСС зазнав на початку липня 1917 в бою під Конюхами, під час т. зв. офензиви Керенського, коли в полон потрапив майже весь Легіон УСС. Від полону врятувалося близько 400 старшин і стрільців. З них, з Гуцульської сотні і доповнень з Коша УСС сформовано було новий курінь УСС, який здійснив похід до р. Збруча, а в лютому 1918 вирушив у похід на Україну з австрійською окупаційною владою, де був розташований на Херсонщині і приділений окупаційною владою до групи Вільгельма Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного). Куренем командував до Збруча Дмитро Кренжаловський, після нього отаман Мирон Тарнавський (жовтень 1917 — 08.01.1918) і сотник Осип Микитка (08.01. — жовтень 1918) (до Листопадового чину). 5 вересня 1918 року на сторінках газети «Народня воля» опубліковано звернення Головної Ради галицьких, буковинських та угорських українців в Києві, яка, зважаючи на загрозу Українській Державі зовні та отримавши згоду уряду, ухвалила організувати знову січових стрільців і закликала всіх українців вступити до їх лав.

На початку жовтня 1918, формацію УСС переведено з Херсонської губернії у Герцогство Буковина. Основним місцем перебуванням були Чернівці і місцеві українські політичні кола, розглядали УСС як фактор стримування і безпеки від можливої румунської окупації. Застосувати УСС для оборони Буковини не вдалось, легіону було віддано наказ відправитись до Львова. Проте українці Буковини встигли провести Буковинське віче з вимогою приєднання до України. Легіон УСС прибув до Львова 3 листопада 1918 року, під час українсько-польських боїв і вже не зміг змінити бойової ситуації в місті. Далі Легіон УСС входив до складу групи «Схід» УГА (Українська Галицька Армія) і в січні 1919 був переформований на 1 бригаду УСС в складі одного, пізніше двох полків піхоти УСС, кінної сотні УСС, гарматного полку УСС і допоміжних відділів. Командантом 1 бригади УСС був отаман Осип Букшований. Поповнені українцями з російської армії, УСС сформували в Києві у листопаді 1917 Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС), який згодом розгорнувся в полк СС, а далі в корпус і групу СС, що були однією з найкращих формацій української армії. В лавах УСС були майбутні оунівці (ОУН): Євген Коновалець та Андрій Мельник. Також в лавах УСС служив Степан Шухевич - двоюрідний брат батька майбутнього очільника УПА-Бандери - Романа Шухевича. Однак, створення УСС, в українській сучасній історії стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і визволити їх від іноземного панування.

P.S.

Австро-Угорська імперія, або ще як її називали – Дунайська монархія, була унікальною державою у сучасній світовій історії. Якщо практично всі попередні імперії намагалися навязати свою титульну мову підкореним, то австрійці навпаки – давали можливість говорити на своїй національній мові. Австро-Угорщина є тим яскравим прикладом біблейського Вавилону, де на одній території переплелися різноманітні мови. Так географічно та історично склалося, що Австрія та австрійці (які походили з Баварії та розмовляли на німецькій мові) на фоні інших роздроблених німецьких земель, доволі швидко стали могутніми в економічному та політичному плані. Проте з півдня і сходу, вони були оточені слов’янами, які були явно слабші від австрійців та інших німецьких народностей. В 1276 році австрійців очолила династія Габсбургів, яка намагалися спочатку затвердитися в Західній Європі, проте через політичні і військові невдачі, Австрія з 16 ст., змушена була змінити курс на Центральну і Південну Європу. Так з того ж 16 століття, Моравія (Чехія) та Угорщина були в складі імперії Габсбургів. До середини 19 століття, поступово в склад Австрійської імперії увійшли теперішні землі (в тому числі Чехії і Угорщини): Південної Польщі, Західної України, Словаччини, Румунії, Словенії, Хорватії, Сербії, Боснії, пн-сх Італії. Більшу половину населення імперії, станом на середину 19 століття, становили – словяни, які під час «Весни народів» 1848 року, своїми збройними виступами зажадали незалежності. Тому австрійцям довелося піти на поступки. В Моравії (Чехія) і в Далмації (Хорватія), вони дозволили вживання національної мови в державних органах та закладах освіти. Також це поширилося і на польську Західну Галичину з центром у Кракові. Найбільше австрійці пішли на поступки – угорцям, які були не словянами. З ними вони утворили дуалістичну монархію – Австро-Угорщину, у 1867 році. Хоча хорвати, поляки, чехи, русини та інші, не поступалися угорцям по масштабах національно-визвольному руху в імперії. Але деякі міжнародні історики зазначають, що австрійці, в угорцях – не слов’янах, бачили надійних союзників в протистоянні поширенню ідей чеського панславізму, який виношував мету абсолютного визволення слов’ян з під влади австрійців. Проте все одно з 1867 року, австрійцям довелося лібералізувати свою імперію, і дати кожному народу право говорити на власній мові та мати певну фактичну автономію. Так і склалося, що австрійське, водночас титульне населення, складало меншість проти всього іншого населення. Навіть разом з угорцями, австрійці не становили навіть 50% населення імперії. Так Австро-Угорщина стала «клаптиковою» імперією, яка складалася з надцяти народів і мов.

Австро-Угорщина стала унікальною, ще й через свою армію, яка справді була «вавилонською». Австрійська армія формувала свої полки за національним принципом. Кожний регіон імперії, чи то Моравія (Чехія), чи то Угорщина, або Західна Галичина (Польща), формували полки з числа представників своєї нації, які мали право говорити на своїй національній мові, яка ставала полковою (якщо більша половина солдатів полку на ній розмовляла). Проте та зазвичай керівниками полків були австрійці, які мали вивчити полкову мову (наприклад чеську, якщо присилали в Богемію) і навчити солдатів – «німецькій армійській мові», яка складалася з близько сотні наказів на німецькій мові. Але в більшості випадків полки були змішаними, і мали в своєму складі безліч представників різних націй. Для прикладу в Богемії (Чехія) проживало багато німців на ряду з чехами, були, ще й словаки з поляками, які також собою формували місцеві полки. В румунській Трансільванії, полки формували місцеві румуни, угорці та німці (австрійці). На теренах Угорщини на Закарпатті, полки формували місцеві русини (українці), угорці, румуни, німці. На території Східної української Галичини, полки зазвичай складалися з русинів (галичан), поляків, чехів, словаків, німців (австрійців). В Далмації (Хорватія) служили в полках хорвати, словенці, серби, боснійці, австрійці. Тобто полки, в незалежності від місця знаходження, незавжди складалися з представників однієї національності, яка б становила більше 70%, не говорячи про 90%.

Під час Першої Світової війни, австро-угорські полки комплектувалися солдатами з різних куточків імперії, тому часто траплялося таке, що в одному полку можна було зустріти представників практично всіх націй імперії, як австрійців, поляків, чехів, угорців, боснійців, русинів (українців), словаків, хорватів, сербів, словенців, румунів, італійців. Кожний офіцер в момент знайомства з новобранцями, зазвичай спочатку питав про національність, а не про ім’я. Часто австрійські офіцери в своїх мемуарах, знаходячись на Східному фронті в Галичині, чи на Італійському фронті, писали про мовні проблеми, коли в їхніх полках можна було зустріти солдатів від чеської Моравії до румунської Трансільванії, від рутенської (русинської) Галичини до італійського Трієсту. І зазвичай ці солдати не розуміли одне одного, так як, наприклад в полку могли служити чехи, угорці та боснійці. Здавалося всі вони були в одній і тій же формі (австро-угорській), але говорили то на різних мовах. Ще й до того вони погано розуміли, або взагалі не знали (так як зразу були мобілізовані на фронт) «німецької армійської мови» (близько ста наказів на німецькій), якою до них говорили австрійські офіцери. І ця «армія», хоча правильніше було її назвати «збрід народів», мала якось йти в атаку на російські, сербські та італійські позиції. Мало хто б із сучасних офіцерів, позаздрив австрійським часів Першої Світової, яким доводилося командувати солдатами та вести їх в атаку, які незавжди розуміли одне одного, і які ще важко усвідомлювали накази свого офіцера. Цим австрійська армія, і стала унікальною в своєму роді. Але слід відзначити, що інколи ця армія зупиняла наступ Російської Імператорської Армії, і переходила в контрнаступ, також вона успішно вела війну проти італійців та сербів. Виявляється цей «збрід народів» міг інколи успішно протистояти комусь, незважаючи на свої мовні та міжнаціональні комунікаційні проблеми. Саме так австро-угорські воїни стали – «вавилоно-дунайськими»!

Досвід Австро-Угорщини і її армії є для нас яскравим прикладом. А саме міфічного демократичного, комуністичного та анархістського інтернаціоналізму. Інтернаціоналізм Австро-Угорщини, нам показав, що сукупність представників різних націй і релігій в одному обєднаному суспільстві, призводять до ефекту «порохової бочки». Як би хто не старався досягнути міжнаціонального, міжрелігійного і міжполітичного компромісу для досягнення певної мети, все одно приречений на поразку. Всі народи, релігійні общини, політичні партії, які були і є, прагнули і прагнуть – свободи дій. В Австро-Угорщині, крім представників різних націй, були представники католицької, протестантської, православної і навіть мусульманської віри (Боснія). І вони все одно ворогували між собою. Також були представники різних політичних поглядів – монархісти-імперіалісти, капіталісти, комуністи, соціалісти, ліберали, анархісти, націоналісти, панславісти, австрофіли, москвофіли. І всі ці різносторонні люди мали якось досягати цілей поставлених династією Габсбургів та парламентом. Але вони не могли бути досягнутими, бо кожна сторона за національним, релігійним чи соціально-політичним чинником бачила по-своєму подальший хід подій. Як можна було змусити йти вмирати за Цісаря - боснійця - мусульманина, австрійця - протестанта (протестантів, австрійські католики дискримінували), православного русина, галичанина - москвофіла, чеха - панславіста, угорця – соціал-комуніста, поляка - націонал-реваншиста? Цікавим фактом є те, що Адольф Гітлер, славнозвісний очільник Третього Рейху, був австрійцем. Він у 1889 році народився у Верхній Австрії (регіон) в прикордонному із німецькою Баварією, австрійському містечку Браунау-на-Інні. З початком Першої Світової, майбутній Фюрер добровольцем вступив у 2-й Баварський піхотний полк армії Німецької імперії. Хоча він був громадянином Австро-Угорської імперії, і мав йти добровольцем у її армію, де служив би напевно десь в Сербії, Італії чи на Галичині. Згодом на це питання, а саме чому Гітлер пішов у німецьку, а не в австро-угорську армію, він відповів, що не хотів служити разом із словянськими унтерменшами (недолюдьми).

Звичайно вступ Гітлера в австро-угорську армію, міг би докорінно змінити хід його життя та хід світової історії, але цього ми вже не дізнаємося, що саме могло бути, якби Фюрер вдягнув би таки австрійську форму. На прикладі Гітлера, я хочу показати, що навіть самі австрійці мали розбіжності між собою по релігійним (протистояння австрійських католиків і протестантів) і політичним поглядам (ліберали і монархісти), не говорячи навіть про їхні стосунки з підкореними народами. Це інтернаціональне суспільство, яке очолювали монархісти-капіталісти, та яке увібрало в себе представників різних націй, релігій та ідеологій, було приречене, як і Вавилонська вежа на падіння. Нині урок з Австро-Угорщиною, нічому не вчить керівників Європейського Союзу, які хочуть об’єднати між собою представників корінних європейських націй та емігрантів із Близького Сходу, Африки і пд-сх Азії. Об’єднати між собою християн, мусульман, буддистів та атеїстів. Об’єднати між собою інноваційно-прогресивних Білих європейських кар’єристів та чорних африканців, прихильників філософії «Акуна Матата» («Життя без турбот») + арабів мусульман, які марять ісламською революцією. Демократи роблячи таку «солянку», як в Австро-Угорщині, ведуть європейське суспільство до тієї ж самої «порохової бочки», на якій століття тому, уже сиділа Австрія. І Європейський Союз чекає те саме, що й Австро-Угорщину у її час, а саме – розвал та анархія.

Коментарі

Ідея всеслов'янської федерації і до сьогодні живе в Сербії."Від Скопье до Варшави і Москви. З угорською автономією в середині". Щоправда при цьому головний ворог сербів це болгари :)
vova stasyuk 20:48
+3
Першими ідею про слов'янську федерацію виносили чехи, вони ще в 30-х роках 19 століття зародили ідеологію панславізму, яка мала за мету - звільнення всіх слов'янських народів з під влади австрійців, та утворення з них єдиної федерації, де всі нації були на рівних умовах. Згодом в 50-60-х роках 19 століття ідеї чеського панславізму підхопили кацапи, вони створили свій кацапський панславізм, який мав на меті захоплення Російською імперією всіх територій слов'ян в Центральній і Південній Європі (Балкани). В Києві "Кирило-Мефодіївське товариство" виступало за створення єдиної слов'янської федерації із слов'ян Російської та Австрійської імперії, з центром у Києві. До речі цю ідею виношував славнозвісний Тарас "Кобзар" Шевченко.
+1

«Слов'яни! слов'яни!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаете
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка ,
І в слов'янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слов'янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дасть бі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже,—
Отоді ми заходимось!..
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі