Блоги → Перегляд
Мітки Степан БандераБандераНаціоналізмнаціоналізмукраїнський націоналізмГаличинаАвстро-Угорська імперіяАвстро-УгорщинаАвстріяРосійська імперіяНаддніпрянщинаКиївська РусьРусьРусинирусиниРутенирутениРіч ПосполитаБуковинаЗакарпаттякозацтвокозакиЛьвівМикола МіхновськийМіхновськийДмитро ДонцовДонцовКоролівство Галичини та ВолодимиріїСтарий УгринівБатько наш - БандераГреко-Католицизмгреко-католикиМирослава ГлодзінськаАндрій БандераПластОУНОрганізація Українських НаціоналістівСокілОлексій МайловБроніслав ПерацькийМайловПерацькийНКВСНКВДЄвген КоновалецьКоновалецьАндрій МельникБандерівціМельниківцібандерівціПольщаТретій РейхРейхВермахтНімеччинаПУНКраківСРСРРадянський СоюзЧервона арміяУВОАдольф ГітлерГітлерФюрерЯрослава ГанковськаЯрослава ОпаровськаНахтігальРоландССОУНРРоман ШухевичШухевичАбверАкт проголошення Української ДержавиУкраїнська ДержаваУкраїнаКиївЄвген ПобігущийДивізія СС ГаличинаЗаксенгаузенГанс ЛютерЯків ДжугашвіліДжугашвіліЙосип СталінСталінВождьРОААндрій ВласовВласовТарас Бульба-БоровецьБульба-БоровецьБоровецьУкраїнська Повстанська АрміяУПАПоліська СічУряд УНР в екзиліВолиньПоліссяЗахідна УкраїнаОУН-БДемократіядемократіяКомунізмФашизмНацизмкомунізмфашизмнацизмбільшовизммельниківціЗЧ ОУН-БШтефан ПопельСШАВелика БританіяБританіяДруга Світова війнаВінстон ЧерчилльЧерчилльПетро ДудаКім ФілбіФілбіІван ХомаБогдан СташинськийСташинськийМикита ХрущовХрущовЛев РебетРебетМюнхенБерлінФРННДРГДРСССРІнге ПольМоскваОлександр ШелепінКГБКДББерлінська стінаЯрослав СтецькоСтецькоЦРУАвторитаризмТоталітаризмавторитаризмтоталітаризмвождизмВождизмІсламська ДержаваІсламЄвропаСвободанові націоналістиУкраїнський націоналізмукраїнські націоналістиНезалежна Україна

«Степан Бандера – парадокс українського націоналізму»

Субота, 01:13, 22.01.22

Рейтинг
39 0
Переглядів
1130

0
0

«Степан Бандера – парадокс українського націоналізму»

Історія українського націоналізму знає багато відомих імен, які внесли вагомий внесок у цю національну ідеологію. Український націоналізм, як і в загальному весь міжнародний націоналізм виник у другій половині 19 століття. Саме на протязі всього 19 століття в межах Наддніпрянської України, яка входила у склад Російської імперії, та Галичини, яка входила в Австро-Угорську імперію, відбувалося українське національне відродження. Саме тоді на просторах Наддніпрянщини почали широко використовувати назву – «українці», протиставляючи її назві – «малороси». Багато хто із тодішніх «малоросів», як зазначала царська пропаганда, і одночасно колишніх «русинів» (первинна назва предків українців часів Київської Русі) звернувся до своїх козацьких коренів. Багато підприємців, дворян, держслужбовців козацького походження почали займатися своїм національним відродженням. Саме українська інтелігенція, стала головною рушійною силою тодішнього українського національного відродження. Вони за свій рахунок публікували книги українською мовою, створювали читальні та національно-культурні організації, але з часом царський режим їх закривав. Колишні русини стали українцями, бо саме так в польському сеймі часів Речі Посполитої, називали козацьких послів. А в той же час на Галичині, Буковині і на Закарпатті, які були під Австрією, місцеве східнословянське населення, яке колись було частиною Київської Русі, австрійці називали – «русинами», або «рутенами» (це німецька версія назви). Русинами називали через поляків, які були присутні в регіоні. Поляки ще з часів Речі Посполитої, колишнє населення Русі називали – «русинами» («Русини – первинна назва українців з якою вони пройшли найдовший шлях до Незалежності» - https://politiko.ua/blogpost158179 ). Проте у другій половині 19 століття, місцеві русини запозичили із Наддніпрянщини назву – «українці», так як мали тісний зв’язок з нею. На Галичині, особливо у Львові, який назвали «українським Пємонтом», був епіцентр українського національного відродження. Тут практично без перешкод видавали україномовні книги, відкривали читальні та школи. І в цей же час паралельно формувався український націоналізм, який дав такі імена як Микола Міхновський та Дмитро Донцов, які стали основоположниками даної ідеології на українських землях.

Національне походження Бандери і початок його політично-терористичної діяльності

У той же час, в австрійській Галичині, 1 січня 1909 року на світ зявився Степан Бандера. Сталося це у селі Старий Угринів, Королівства Галичини та Володимирії, яке входило у склад Австро-Угорщини.  Нині це село у складі Калуського району, Івано-Франківської області. Тоді ніхто не підозрював, що новонародженому синові греко-католицького священника Андрія Бандери, через століття в Незалежній Україні, у його честь співатимуть – «Батько наш – Бандера». Сучасні українці, співаючи цю пісню, насправді мало що знають з біографії головного ідеолога українського націоналізму. І вони не вивчили історію першої половини 20 століття, а лише кидаються на загальні гасла певних маргіналів, які конкретику приховують. Так от слід українцям нарешті ознайомитися з головними фактами життя Степана Бандери, який був лядського роду, політичним терористом та тиловиком. Ну так що ж! Почнімо! А почнемо з того, що Степан Бандера був греко-католиком, а не православним, як більшість думає. Як я уже вище згадував, його батько – отець Андрій Бандера, був греко-католицьким священником. Греко-католицизм – це східні католицькі церкви візантійської літургійної традиції (за календарем).

Доволі цікавий факт стосовно національності його матері. Його матір звали - Мирослава Ґлодзінська. Скажу зразу, це польське прізвище. Її батько Ґлодзінський Володимир (Влодзімеж) був також греко-католицьким священником. Походив з польської дрібношляхетської родини, яка печаталася гербом Ястшебєц. Ґлодзінські згадуються в гербовнику Адама Бонецького (з 1620 року). Отець Володимир (Влодзімеж) був парафіяльним священиком села Завоя, Королівства Галичини та Володимирії, яке входило у склад Австро-Угорщини. Нині це сільська гміна у південній Польщі. Належить до Суського повіту Малопольського воєводства (на пд-зх від Кракова), яке взагалі не межує з Україною. І дане село не належить до історичних українських земель, які відійшли Польщі. З цих підтверджених фактів виходить, що Степан Бандера по-матері «jest Polakiem», тобто він був поляком. Це один із найголовніших парадоксів біографії Бандери, бо тероризуючи польських політиків у 30-х роках, він же сам був їхньої крові.

Я не буду детально описувати подальшу біографію Бандери, а просто обійдуся конкретними фактами. Так після Першої Світової війни (1914-1918) у вересні або жовтні 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії у Стрию (нині Львівська область), де вчився до 1927 року. У третьому класі (від 1922 року) він став учасником скаутської організації Пласт. У середині 1927 року Бандера успішно склав випускні іспити (матуру) в гімназії й вирішив вступити до Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина), проте польська влада відмовила в наданні йому закордонного паспорта, тому він був змушений на рік залишитися в Старому Угринові. У вересні 1928 року він переїхав до Львова й там записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність, його було арештовано і ув'язнено. Ще в студентські роки розпочав політичну карєру. У 1929 році вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Також перебував у Пласті та Соколі, де активно займався націоналістичною пропагандою, спортом (біг, плавання, лижі, шахи), музикою (співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні). Був активним противником паління та алкоголю.

У 1932–1933 рр., виконував функцію заступника крайового провідника ОУН, а в середині 1933 року був призначений крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом УВО на ЗУЗ. У липні 1932 року Бандера з кількома іншими делегатами від ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу). У 1933 році брав участь у конференціях у Берліні і Гданську. Під керівництвом Бандери, ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. У цей період оунівці здійснили три політичні вбивства, що отримали значний розголос: убивство шкільного куратора Гадомського, звинувачуваного в нищенні поляками українського шкільництва та полонізації; убивство Олексія Майлова, секретаря консульства СРСР у Львові, який був одночасно агентом ГПУ при НКВС — як протест проти Голодомору в Україні; та вбивство Броніслава Перацького, міністра внутрішніх справ Польщі, за керівництва якого польська влада провела криваві акції «пацифікації» (умиротворення) українців. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова та Перацького.

14 червня 1934 року, за день до вбивства Броніслава Перацького, Бандеру заарештувала, а потім ув'язнила польська поліція і він перебував під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. З 18 листопада 1935 до 13 січня 1936-го відбувався Варшавський процес, на якому Бандера, разом з 11-ма іншими обвинуваченими, був суджений за належність до ОУН і за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Бандеру засудили до смертної кари, яку згодом було замінено на довічне ув'язнення. Після того він сидів у в'язницях «Święty Krzyż» («Святий Хрест») поблизу Кельць, у Вронках поблизу Познані та в Бресті до вересня 1939 року. 13 вересня 1939 року, коли становище польських військ на тому відтинку стало критичним, в'язнична адміністрація та сторожа поспішно евакуювалися, в'язні вийшли на волю.

Розкол ОУН на бандерівців і мельниківців

У першій половині січня 1940 року Бандера прибув в Італію. Був у Римі, де станицею ОУН керував професор Євген Онацький. Після вбивства Євгена Коновальця радянським агентом Судоплатовим, Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. Проте група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з в’язниць і була відірвана від діяльності Організації, почала домагатися від ПУН та його голови полковника Андрія Мельника зміни вичікувальної тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. У лютому 1940 року утворився «Революційний Провід ОУН» на чолі з Бандерою. Саме з 1940 року ОУН поділилося на мельниківців і бандерівців.

Краків і Бандера

Польське місто в пд-сх Польщі, під назвою Краків, має важливе значення у житті Степана Бандери. Після нападу Німеччини на Польщу у 1939 році, Бандера звільнюється із в’язниці і осідає в Кракові. Так як Львів і вся Західна Україна опинилися під радянською окупацією. Розглядаючи українців як потенційне гарматне м’ясо в майбутньому зіткненні з СРСР, німці в 1939-40 рр., не перешкоджали діяльності українських організацій. Тож ОУН на території Польщі діяла цілком відкрито. У відносно спокійній атмосфері Кракова 1940 року ОУНівці згромадили майже весь свій актив, що дозволило їм нарешті спокійно поглянути на перспективи організації. Більшість з них, включаючи Степана Бандеру, розуміло, що німці намагаються їх використати напередодні війни з СРСР. В той же час, у разі якихось відхилень від співпраці, усіх українців було б легко заарештувати. Зважаючи на масові репресії НКВС на території Східної Галичини в період з 1939 по 1941 р., Краків замість Львова стає центром діяльності ОУН. Співробітництво УВО і ОУН з німецькою розвідкою і контррозвідкою почалося ще в часи Веймарської республіки. Орієнтуючись на досвід Першої світової війни та революційних подій, українські націоналісти природно вбачали в Німеччині союзника. До того ж, прихід Адольфа Гітлера до влади посилив антиверсальську спрямованість німецької зовнішньої політики. В тому ж ключі діяли і ОУНівці, які були теж незадоволені рішенням Ліги Націй, але щодо дозволу Польщі окупувати ЗУНР (ще в 1919 році), чим нівелювали українські інтереси.

Головне те, що саме в польському Кракові. Бандера вирішив своє особисте життя. Там він познайомився із Ярославою Ганковською (Ганковська – це прізвище її матері). За батьком вона була - Ярослава Опаровська (Опарівська). Ганковська – це польське прізвище, як і Опаровська. Хоча останнє також можна знайти серед числа лемківських прізвищ. Але в світі, більшість Опаровських, мають польське походження. Тим не менш, її батько був як і батько Бандери -  греко-католицьким священиком, капеланом Української Галицької армії (УГА). Вступивши на вищі студії до Технічного університету Львова, в 1936 році Ганковська-Опаровська приєдналася до ОУН. За участь у студентських маніфестаціях була арештована в квітні 1939 року у Львові. З майбутнім чоловіком, Степаном Бандерою, познайомилася 1940 року в Кракові. Шлюб узяли в краківській Церкві Воздвиження Хреста Господнього (Греко-Католицька). Вінчання здійснив священник Степан Граб, свідками були Люба Лемик і молодший брат Степана Бандери - Василь Бандера (загинув у 1942 році в нацистському таборі Аушвіц). За свідченнями очевидців, весілля пройшло «скромно і без алкоголю».

Співпраця Бандери з Третім Рейхом і утворення легіонів «Нахтігаль» і «Роланд»

Через рік Революційний Провід ОУН скликав II Великий Збір ОУН, на якому одностайно обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН-Б з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі -німецькими військовими колами Третього Рейху, творить українські легіони та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Ця частина ОУН відома під назвою ОУН революційна (ОУНР) (згодом — ОУНСД «ОУН самостійників-державників», поширена назва «бандерівці»). Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення в Кракові Українського Національного Комітету для об'єднання українських політичних сил до боротьби за державність. Степан Бандера писав: «На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силу куреня». Бандера зазначав, що «військово-вишкільну працю» виконували в ОУН-бандерівців Роман Шухевич, Д. Грицай-Перебийніс та О. Гасин-Лицар. Легіон був створений в Кракові у березні 1941 року. Спочатку зголосилися 350 чоловік. Згодом в легіоні військову підготовку пройшли 700 чоловік. Було вирішено поділити легіон на дві частини — «Нахтіґаль» і «Роланд». Спеціальний батальйон Абверу «Нахтіґаль» («Соловей») імені Степана Бандери був сформований у березні-квітні 1941 року.

«Нахтігаль» і «Роланд» були не просто звичайними військовими формуваннями в складі Вермахту. (Націоналісти називають їх «Дружинами українських націоналістів», ДУН), а формуваннями Абверу спеціального призначення — для здійснення диверсійних акцій в стані противника. За чотири дні до німецького нападу легіон «Нахтіґаль» був мобілізований до кордону. У ніч з 23 на 24 червня 1941 року, легіон перейшов кордон в околиці Перемишля. 30 червня 1941 року о 04:30 ранку 1-й Бранденбурзький батальйон із 330 вояків батальйону «Нахтіґаль» увійшов до Львова. Після проголошення Української Держави у Львові (30 червня 1941 року) та арешту Бандери згідно наказу Гітлера (5 липня 1941 року), легіони «Нахтіґаль» та «Роланд» були ліквідовані. 21 жовтня 1941 року з учасників обидвох колишніх легіонів у Франкфурті-на-Одері був сформований 201-й Шуцманшафт-батальйон. На той момент в батальйоні нараховувалося 650 солдатів і старшин; командував українським формуванням майор Євген Побігущий, заступник командира — Роман Шухевич. Бійцям батальйону надали нову німецьку форму і 16 березня 1942 року їх вислали до Білорусі під командування генерала Й. Якоба. Батальйон був розбитий на 12 частин і охороняв територію 2400 квадратних кілометрів. 1 грудня 1942 року термін дії контракту скінчився і учасники легіону відмовилися присягати Адольфові Гітлеру. Батальйон перевезли до Львова, де офіцерів заарештували. Роману Шухевичу вдалося втекти. Німецька команда вимагала, щоб учасники переїхали до Любліна для створення нового батальйону. Ніхто з батальйону до Любліна не поїхав. Більшість учасників пішли у загони УПА (кому цікаво у моїй статті «Дивізія СС Галичина – невизнані герої Україною, яких врятував Ватикан, а прихистили США та Канада», згадується про легіони «Нахтігаль» і «Роланд» - https://politiko.ua/blogpost155091 ).

Проголошення Української Держави та арешт Бандери

Рішенням Проводу Організації, 30 червня 1941 року проголошено відновлення Української Держави у Львові. Ця подія стала спробою «поставити перед фактом» керівництво Третього Рейху та змусити визнати українську боротьбу. Проте Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників». Як наслідок — гітлерівці заарештували Бандеру після акту проголошення віднови Української Держави — 5 липня 1941 року. Якийсь час Бандера перебував у берлінській поліційній вязниці на Принцреґентен-штрассе. У січні 1942 року разом з кількома соратниками з ОУН (Революційна) Бандера потрапив до «Целленбау» — відокремленого барака («бункера») в концтаборі «Заксенгаузен», відомого місця утримування найбільш важливих в'язнів Рейху та кращими умовами ув'язнення порівняно з умовами концтабору (головним чином для політв'язнів). Там крім Бандери сидів Ганс Лютер - Рейхсканцлер Німеччини (Веймарська республіка) у 1925—1926 роках, і був президентом Рейхсбанку. Також там був Яків Джугашвілі – син Йосипа Сталіна, який у липні 1941 року поблизу білоруського Вітебська потрапив у полон до німців. Степан Бандера і кілька інших провідних членів ОУН у вересні (чи у грудні) 1944 року (коли уже майже вся Україна була окупована комуністами) були звільнені нацистами з ув'язнення. Гітлерівці спробували приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА як союзників проти Москви. На чолі цього руху вони планували поставити генерала Андрія Власова (керівник славнозвісної російської мільйонної армії «РОА», яка була у складі Вермахту). Після таємної наради (брали участь Бандера, Мельник, А. Лівицький, П. Скоропадський) таку гітлерівську пропозицію Степан Бандера відкинув. Також гітлерівцям поставили умову: зректись усіх претензій на українські землі, визнати повноважним органом влади України спеціальний комітет, який мав діяти окремо від «комітету народів Росії» Андрія Власова (стосовно цієї теми посилання на мою статтю - «Поговорим о русском фашизме: Русская освободительная армия, дивизия СС Русcланд та славная Русская фашистская партия» - https://politiko.ua/blogpost155565 ).

Як УПА націонал-демократа Бульби-Боровця стала «бандерівською»

Рік тому я писав статтю стосовно історії виникнення УПА, де доводив, що ОУН насильно і підступно зробила її – «бандерівською». От посилання на мою статтю «Чому Українська Повстанська Армія демократа Бульби-Боровця стала бандерівською та оунівською» - https://politiko.ua/blogpost156356 ). Парадокс цієї всієї історії у тому, що Бандера майже всю німецько-радянську війну відсидів в концтаборі. І взагалі фактично не був причетним до діяльності УПА. Перші загони УПА називалися загонами «Поліської Січі», які на Поліссі осінню 1942 року організував Тарас Бульба-Боровець, який у свою чергу був керованим Урядом УНР в екзилі. Боровець був націонал-демократом, і він не визнавав авторитарних і ультраправих поглядів Бандери. Саме загони Бульби-Боровця утворили Українську Повстанську Армію (УПА). Так як поліські ліси та болота дозволяли загонам Боровця переховуватися від німців, і створити надійний тил, вони стали звільняти цілі райони від військ Вермахту (як наприклад Олевськ або Колки). Ця сила вразила оунівців Бандери, які захотіли підпорядкувати загони Бульби-Боровця владі ОУН. Оунівці після ув’язнення Бандери і ряду лідерів організації, теж почали відразу формувати військові загони, які чинили опір німцям та їхній окупаційній владі, яка не виконала усні та довоєнні обіцянки Гітлера - Бандері, стосовно української державності.

Але під час перемовин, Бульба-Боровець категорично відмовився підпорядковуватися авторитарній владі та ідеології Бандери. Загони Тараса Боровця не підкорялися ОУН, тому що не бажали брати участь в етнічних чистках проти польського населення і особисто підкорятися Бандері. Новоспечена військова організація ОУН спочатку мала називатися «Українською Визвольною Армією». Однак, оскільки вже існувала подібна військова структура, бандерівські партизани майже ніколи не вживали цієї назви, тому замість неї з кінця квітня і початку травня 1943 року використовували популяризовану Тарасом Боровцем назву «Українська Повстанська Армія». Тому бандерівці свої загони на Галичині і Волині почали називати УПА, як і в Боровця. І це оунівське УПА очолив Роман Шухевич (колишній очільник легіону «Нахтігаль»). Але в будь-якому випадку Степан Бандера не був причетним ні до УПА Бульби-Боровця, ні до УПА Романа Шухевича. Найзапекліші бої для обох УПА припали на 1944 рік, коли Червона армія вступили на територію Західної України. В цей час Бандера був у Німеччині. Але для радянської влади всі загони Боровця та Шухевича були лише «бандерівськими». Бандера до війни був одним із лідерів ОУН, а «кровним ворогом» для совєтів став після вбивства у Львові радянського консула Майлова. Також він активно пропагував звільнення української землі (УРСР) з під влади радянських. А апогеєм стало проголошення Української Держави у Львові в 1941 році. Тому всі українські націоналісти та патріоти на Західній Україні, для Москви стали – «бандерівцями».

Бандера після Другої Світової війни: відмова від демократизації ОУН та фактична відставка

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 р., що була тлумачена, як частина Великого Збору ОУН-Б (бандерівці), обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН-Б 1947 року, і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він завзято організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують зносини з Краєм постійно, аж до його смерті. У 1948 році, в Закордонних Частинах ОУН-Б утворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставлявся в площині ідейній, організаційній і політичній. Він категорично виступає проти ідей демократизації ОУН та відмови від авторитарних, тоталітарних методів її діяльності. Посилаючись на твердження опозиції, що ідеологія і програма ОУН не витримали проби життя в зустрічі з настроями цілого українського народу, Бандера заперечив її погляди як невірні і на тому тлі розвинув теорію подвійної політичної програмовості ОУН — одна програма, за його твердженням, мала б бути призначена для членства і прихильників націоналізму, а друга для сторонніх чинників. Перша повинна бути основною вірою Руху і підґрунтям для виховання кадрів та загалом мала б залишитися незмінною незалежно від зовнішніх обставин. Бандера вважав, що таку програму ОУН вже створила, має її, і вона не потребує ніяких змін та доповнень. Друга програма повинна існувати для зовнішнього вжитку. Вона може мінятися залежно від обставин і міжнародного положення. Вона повинна узагальнювати передусім способи тактики і їх широко пропагувально використовувати.

У грудні 1950 року Бандера пішов з посту Голови Проводу Закордонних Частин ОУН-Б (ЗЧ ОУН-Б). 22 серпня 1952 року він залишив також пост Голови Проводу всієї ОУН-Б. Але це його рішення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН-Б і Бандера залишився надалі Провідником ОУН-Б до своєї смерті у 1959 році. 1955 р. відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру, і з того часу робота організації знову проводилася активно. В той час напруженими для родини Бандери були перші повоєнні роки, адже радянські спецслужби полювали не лише за провідником національного руху, а й за його дітьми. Наприклад, до 1948 року сім'я Бандери шість разів змінювала місця проживання: Західний Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Зрештою, через необхідність дати доньці хорошу освіту, родина у 1954 році остаточно переїжджає до німецького міста Мюнхен (Баварія). Батьки намагались приховати від Наталки важливість особи її батька, щоби не наражати дівчинку на небезпеку. Саме в Мюнхені Степан Бандера провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель. За однією з версій, паспорт залишився йому від львівського шахіста Степана Попеля, який у 1944 році покинув Україну, на початку 1950-х років жив у Парижі, а в 1956 році переїхав до США.

Співпраця Бандери із британською розвідкою

Степан Бандера ніколи не був громадянином СРСР. До осені 1939 року, коли Польщу поділив Радянський Союз і Третій Рейх, Бандера перебував у польській вязниці, яку згодом захопили війська Вермахту. Тобто він попав у німецьку зону окупації. А так як ОУН мала звязки з Рейхом до війни, Бандера безперешкодно вирушив в Італію до Мельника, де відбувся славнозвісний розкол ОУН. До 30 червня 1941 року Бандера тісно співпрацював з Гітлером. Було створено два легіони СС – «Нахтігаль» і «Роланд» із числа оунівців. Але після проголошення Української Держави, Бандеру кинули в німецький концтабір. Там умови для нього були доволі людські. Тому що Рейх ще припускав можливість використання Бандери для пропаганди вступу українців в лави Вермахту. Але цього не сталося, і його утримували до кінця 1944 року. В той час Україна була окупована Червоною армією, тому Бандері довелося залишитися у Німеччині. В 1945 році він переходить в британо-американську зону окупації. І відповідно починає співпрацювати з британською і американською розвідкою. Вінстон Черчилль, ще напередодні закінчення Другої Світової у Європі, припускав можливу війну із СРСР. Навіть розробив план наступу на радянські війська (про це я писав у своїй статті «Останній герой: переможці Другої Світової розіграють Третю Світову війну» або «Як Вінстон Черчилль розробив план та хід Третьої Світової війни» - https://politiko.ua/blogpost155766 ).

Але доволі скоро, після отриманих даних від розвідки про чисельність радянських військ, які переважали американо-британські в рази, Черчилль перейшов до плану оборони «Острова» (Британії) від радянських. Тобто він мав два плани – на випадок успішного нападу на сили СРСР і на випадок відступу до Британії. У першому випадку (у наступі на радянських) Черчилль передбачав навіть мобілізацію полонених німецьких солдатів та офіцерів колишнього Вермахту. І також хотів залучати польський уряд в екзилі, який втік у Англію в 1939 році (після окупації Польщі Гітлером) та який не визнав окупацію Польщі Червоною армію на початку 1945 року. Польський уряд в екзилі мав підняти місцеве польське населення до Руху опору проти радянських. Також Черчилль розраховував на Бандеру і ОУН, які протистояли радянській владі. Тому Бандеру і його поплічників, британці з американцями не видали радянським, і розраховували на них у дестабілізації політичної ситуації в СРСР після війни.

У 1949 році починається офіційна співпраця закордонних частин ОУН із британською розвідкою «МІ6». З того часу британці починають тренувати зв’язкових або кур’єрів, які проходять спеціальні вишколи. Перший десант відбувся в 1949 році: британський літак вилітав із Мальти і скидав групу десь над Карпатами. Але більшість з тих десантних операцій бути провальними. Чому? Тому що вся інформація про ті групи проходила через радянського агента Кіма Філбі, який у «МІ6» був відповідальний за роботу по СРСР і відповідно зливав інформацію. Наприклад, одну з груп пілот помилково скинув на 50 кілометрів далі від місця висадки. Так сталося з групою Петра Дуди, або сотника Громенка, якого у 1950 році десантували коло Болехова (нині Івано-Франківська область). Їм вдалося уникнути переслідування. У складі тієї групи був найуспішніший кур’єр УПА на Заході, якому вдалося два рази ходити туди і назад, і це був - Іван Хома. Саме він у грудні 1950-го пробрався з СРСР і повідомив про загибель Романа Шухевича.

Полювання КГБ за Бандерою і його вбивство земляком

15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого та залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський із спеціального пістолета вистрілив в обличчя  Бандері струменем розчину ціаніду калію. Радянська офіційна пропаганда поспішила звинуватити в скоєнні цього злочину міністра у справах біженців ФРН - Теодора Оберлендера, з яким Степан Бандера мав тісні зв'язки в роки Другої Світової війни. Нібито за наказом цього політика «ліквідували» керівника ОУН. У Бонні (тодішня столиця Західної Німеччини) до цієї версії поставилися скептично. Також серед українських емігрантів почали стрімко поширюватися чутки про те, що Степан Бандера став жертвою західнонімецьких спецслужб. Цю версію поліція відразу ж відкинула. Керівник ОУН активно співпрацював з британською розвідкою. Малоймовірно, що Бонн вирішив спровокувати конфлікт з Лондоном. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 року, німецькі судові органи оголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський, який з наказу Шелепіна і Хрущова здійснив дане вбивство. Після докладного слідства проти вбивці відбувся так званий «процес Сташинського» від 8 до 15 жовтня 1962 року. Рішення було оголошено 19 жовтня  — убивцю засуджено на 8 років ув'язнення. Німецький Верховний Суд у Карлсруе затвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві. В інтерв'ю російській газеті «Комсомольская правда», оприлюдненому у номері за 6 грудня 2005 року, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав, що «вбивство Степана Бандери було одним з останніх усунень КДБ небажаних елементів насильницькими методами». 20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф на 43 полі.

Богдан Сташинський – вбивця Бандери та агент який втік від радянських спецслужб

Стосовно Сташинського, то він був земляком Бандери, родом із Галичини (село Борщовичі, у 20 км від Львова). Став агентом КГБ у 1950 році (у віці 20 років, 1930 р.н.) через затримання міліцією за безквитковий проїзд у поїзді від Львова до свого села. Сім'я Богдана, зокрема, три його сестри активно підтримували бандерівське підпілля. Його сестра Марія була заручена із командиром боївки Борщовичі-Пикуловичі Іваном Лабою, псевдо Кармелюк. Сташинським зацікавився КДБ, і йому запропонували співпрацю — в разі відмови погрожували ув'язненням та висланням до Сибіру його родини. Співпрацю із секретною службою Сташинський розпочав зі зради власної родини — через сестру проникає до місцевого бандерівського підпілля (група Кармелюка) і повідомляє про це КДБ. Зрада з часом була розкрита — це призвело до розриву з сім'єю й остаточного рішення співпрацювати з радянськими органами держбезпеки. Наступні два роки Сташинський займається активною диверсійною роботою, під прізвиськом «Олег», «Тарас» або «Агент Т» проникає та видає декілька боївок УПА на Львівщині. Успіхами молодого двадцятиоднорічного агента цікавиться керівництво КГБ, і його посилають на курси підвищення кваліфікації до Києва у 1953 році. З часом Сташинського вирішують використовувати в Федеративній Республіці Німеччина (ФРН) і починають готувати для нового завдання: він вчить німецьку мову і нові навички шпигунської діяльності. У 1954 році під прізвищем Йозеф Лєман його засилають до Німецької Демократичної Республіки (НДР), де він вдосконалює німецьку мову і готується до нового завдання. З початку 1956 року неодноразово приїздить до Мюнхена, де йому поставили завдання спочатку слідкувати, а потім вбити одного з лідерів ОУН Льва Ребета.

12 жовтня 1957 р., використовуючи спеціальний пістолет з синильною кислотою, він вбив Ребета і повернувся до НДР (комуністична). Оскільки жертву вбили пари отрути, а інших доказів злочину не залишилося, смерть Льва Ребета кваліфікували як серцевий напад. Успішне виконання завдання підвищило його авторитет у секретній службі — йому оголошують подяку та нагороджують фотоапаратом. У цей час він також закохується у перукарку Інґе Поль і, з огляду на успішну діяльність, йому дозволяють продовжувати стосунки з нею. Через декілька місяців Сташинському дають нове завдання — вбити провідника ОУН (б) Степана Бандеру, який відкрито мешкав у Мюнхені. Сташинського викликають до Москви, де розробляють план операції і дають зброю — пістолет з ампулами отрути. Під ім'ям Ганса Йоахіма Будайта він їде в січні 1959 р. до Мюнхена, де починає стежити за Бандерою. 14 жовтня 1959 р., вистеживши Бандеру у під'їзді власного будинку, о 12:50 Сташинський вистрілив йому в обличчя отрутою і хутко зник. Цього разу отрута не випарувалася достатньо швидко і був зафіксований факт вбивства через отруєння. Після успішного виконання завдання Сташинського відправили до Москви, де нагородили орденом Бойового Червоного Прапора. Нагороду за вбивство вручав сам голова КГБ Олександр Шелепін Сташинський натомість просив як винагороду дозволити одружитися з його німецькою коханкою Інге Поль. Після деякого вагання та розгляду справи у самих верхах КГБ він таки отримав дозвіл на шлюб, але вимогою поставили також переїзд жінки до СРСР та співпрацю з КГБ. Співпраця Сташинського з КГБ та політичне вбивство ним Степана Бандери лягла в основу роману нідерландського письменника Рохіра ван Аарде - «Замах».

Після переїзду до Москви Сташинський розповів жінці про співпрацю з КГБ, що виявилося для неї шоком, і вона рішуче відмовилася співпрацювати з органами. Тим часом життя подружжя у Москві не було ідеальним — хоча Інге і залишалася відданою чоловікові, їхнє життя ставало дедалі тяжчим через матеріальні нестатки, невлаштованість і особливо через надмірну увагу КГБ, а саме  постійне стеження та прослуховування. Коли Інге завагітніла, КГБ поставило умову зробити аборт, на що вона рішуче відмовилася і почала разом з чоловіком розробляти план утечі на Захід. У січні 1961 року Інге Поль повернулася до батьків, де у неї 31 березня народився хлопчик Петро. Сташинському КГБ заборонило відвідувати жінку, і він залишався у Москві, коли несподівано у серпні дитина померла. На його прохання КГБ дозволило йому з'їздити на похорони сина. Саме тут перед самим похороном, увечері 12 серпня 1961 року, за три години до початку будівництва Берлінського муру, разом з дружиною він утік до Західного Берліна і здався місцевій поліції. У поліції і пізніше американським розвідникам він зізнався у вбивстві Ребета та Бандери. Сташинського віддали під суд за вбивство. 16 жовтня 1962 року Сташинського судили за два вбивства і засудили до восьми років ув'язнення. Федеральний суд Карлсруе засудив Сташинського лише до 8 років вязниці, оскільки винним у злочині вважався СРСР, а Сташинський лише виконавцем злочинних наказів. Присутній на суді Ярослав Стецько у своїх свідченнях звинуватив у цих вбивствах особисто Микиту Хрущова і закликав передати справу до міжнародного трибуналу. Уже після 4 років ув'язнення завдяки співпраці з американськими спецслужбами його звільнили. У 1966 році Сташинського було достроково звільнено з в'язниці та передано ЦРУ. За офіційними даними, у 1984 році він переїхав до Південної Африки, хоча ця версія викликає сумніви у багатьох. Подальша доля Сташинського та його дружини невідома, припускають, що він міг оселитися у США чи будь-якій іншій західній країні.

P.S.

Поки більшість так званих українських націоналістів кричать «Батько наш – Бандера», вони не задумуються про факти із життя їхнього героя. Звичайно мало хто з них буде досконало вивчати історію українського націоналізму, особливо міжвоєнного періоду і Другої Світової війни. Вони послухають політичних маргіналів, які їм будуть лише кричати, що Бандера – герой! А в реальності більшість так і не знатиме по суті важливі факти із життя Степана Андрійовича Бандери. А саме, що він по-матері був поляком, або як кажуть особою польською походження. До речі цим фактом особливо навіть поляки не цікавляться, які звинувачують його у тероризмі (замахи на польських посадовців). Тобто мало хто знає, що Бандера як мінімум на половину – «лядського роду» (польського). Так само мало хто знає, що він був греко-католиком, і мало що спільного мав з українським Православям. Про його політичні терористичні акти теж не всі знають. Але його довоєнну діяльність можна виправдати лише тим, що всі поневолені нації, завжди мали активістів, які здійснювали замахи на представників окупаційної влади. В даному випадку це норма. Єдине, цікавить те, що Бандера маючи польське походження, організовував замахи на польських посадовців. Але більше всього, мало хто знає про його діяльність в період Другої Світової війни. Як він сидячи на міцних німецьких плечах, намагався стати очільником Української Держави, яку мав йому створити той же німець на якому він сидів, ще й попередньо звільнивши українську землю від радянських комуністів. Ще й до того, він хотів, щоб Німеччина не втручалася в українські справи, а сама собі далі воювала з Червоною армією Сталіна. І тут уже задумуєшся про можливі єврейські корені Бандери.

Якщо конкретніше, то до початку німецько-радянської війни, Бандера не лише тісно співпрацював із Гітлером, а й організовував оунівські легіони СС як «Нахтігаль» і «Роланд» в складі Вермахту. Проте, 30 червня 1941 року проголосивши в Львові – Українську Державу, без відома Гітлера, він розлютив останнього, який його 5 липня 1941-го арештував. Багато міжнародних істориків зазначають, що якби Гітлер дав би Бандері проголосити Українську Державу хоча б на папері, він міг би залучити новостворену українську армію до війни проти більшовиків. По-друге, більшість українців, і не лише тих, які до 1939-го були під Польщею, хотіли звільнення від більшовиків. Прикладом цього є святкова зустріч передових німецьких частин Вермахту в Києві, у вересні 41-го. Українці більше не хотіли зазнавати сталінського терору і голодомору. Тому їх лишній раз за війну проти радянських, не потрібно було агітувати. В результаті, практично всю німецько-радянську війну, Бандера просидів в Німеччині, у вязницях, де до нього було людське відношення. Гітлер, ще розраховував використати Бандеру для агітації українців, щоб вони вступали у лави Вермахту. У той же час на Західній Україні, на Поліссі, Тарас Бульба-Боровець, який був керованим Урядом УНР в екзилі, створює перші загони Української Повстанської Армії (УПА). Армія Боровця успішно вела партизанську війну проти німців. Тому керівництво загонів ОУН, які після арешту Бандери теж почали вести збройну боротьбу проти німців, були зацікавленні в підпорядкуванні армії Боровця своїй владі. Але Боровець відмовив, він був демократом, також керованим Урядом УНР в екзилі, і він не визнавав авторитарної і ультраправою ідеології Бандери. Та й сам Боровець був одружений на чешці (походила із чеської колонії на Волині). Проте дана позиція Боровця не зупинила ОУН, і вони теж почали називати свої загони – УПА, які очолив Роман Шухевич. Для радянської влади ОУН і Бандера були кровними ворогами, тому їхнє УПА стало – «бандерівським». І ця назва відповідно поширилася на УПА Боровця, як би він того не хотів.

Так Бандера, сидячи у Німеччині в концтаборі, де з ним більш-менш нормально поводилися, став героєм УПА Шухевича, яка в той час воювала на Західній Україні. Про цю справжню історію УПА, мало хто нині знає не лише в загальному з українців, а й з націоналістів. Після завершення війни, Бандера почав співпрацювати з британською розвідкою, яка була зацікавлена у дестабілізації в СРСР, через такі елементи як ОУН. Тому допомагала закордонному ОУН, в підготовці агентів для диверсійної діяльності на просторах Радянського Союзу. Але ОУН, як і УПА Боровця після його втечі на Захід (1943-1944), і як УПА Шухевича після його вбивства (1950 рік), в середині 50-х років припинили свою боротьбу проти радянської влади. Тому агентська діяльність закордонного ОУН, стала марною. Більшість оунівців, як і Бандера осіли на Заході. Вони створювали українські організації, проводили національно-культурні заходи, і мріяли, що колись Україна стане Незалежною. Погрузившись у мирне життя та буденність, Бандера з необережності став жертвою свого земляка (Сташинського), який працював на КГБ, і який все ж таки виконав своє найголовніше завдання життя – вбити Бандеру. 15 жовтня 1959 року, після отруєння, Степан Бандера помирає. Це була велика втрата для закордонного ОУН, яке після цього вбивства, по факту припинило свою діяльність. Уже в часи Незалежної України, як кажуть «для галочки», в Києві відродили ОУН, із числа представників закордонного ОУН, яке за ці десятиліття стало демократизованим та з поміркованим націоналізмом. У свій час Бандера виступав проти демократизації, він був прихильником авторитарної ультраправої ідеології. І це не дивно, бо ідеологія ОУН формувалася наприкінці 20-х і впродовж 30-х років під впливом італійського фашизму і німецького націонал-соціалізму. І те ОУН, яке постало в Україні після 1991-го, уже не було тим, як колись.

І взагалі не було сенсу відроджувати ОУН, бо у демократичній Україні, не могла існувати партія з авторитарними замашками, радикальними ультраправими поглядами і намірами, та з інститутом вождизму (Бандера у 30-ті роки, теж хотів бути як Фюрер в Німеччині, або як Дуче в Італії) і тоталітаризму (лише одна партія в країні). Але цього не зрозуміти більшості теперішніх українських націоналістів, які нині співають «Батько наш – Бандера». В 2000-ні роки, націоналістична партія «Свобода», зазначала, що вони «нові націоналісти», які не мають зв’язку із ідеологією ОУН і Бандери. Так вони їх прославляли, поважали, проводили у їхню честь певні заходи, але заявляли – «ми нові націоналісти». І це слід зрозуміти всім теперішнім українським націоналістам. Часи змінилися, і уже зовсім інші умови та інша геополітична ситуація в світі. Тепер всій білій Європі загрожує навала кольорових емігрантів та Ісламська Держава, яка прагне завоювати весь світ, встановивши Іслам, і єдину ту ж Ісламську Державу. А це нові виклики, і нова небезпека на фоні демократичного режиму, який їх і провокує. І тепер всім білим націоналістам Європи, слід забути про свою міжусобну ворожнечу та об’єднатися проти спільної загрози. Часи змінюються, а з ними світ і суспільство. І я веду до того, що ідеологія ОУН і Бандери, уже віджила своє, як її епоха та ідеї основоположників українського націоналізму – Миколи Міхновського та Дмитра Донцова. Проте кожна їхня епоха та ідея залишала і залишає явний слід в наступних формах розвитку ідеології українського націоналізму.

Коментарі

mart mart 23:55
+1
супер добра інфа, я теж прийшов до таких висновків.
mart mart 11:02
+1
https://www.youtube.com/watch?v=Qk%D1%81GXHhta47o&t=702s&ab_channel=MarkSolonin

хоча і росіянин але правильно знайшов деякі цікаві деталі і з документами

Двенадцать арестов Степана Бандеры. Часть1
mart mart 11:04
+1
я думаю що не епоха віджила а висновків ніхто не витягнув
vova stasyuk   15:34
0

Проблема в тому, що в Незалежній Україні, ніхто із істориків та прихильників постаті Бандери, досконало не вивчив його біографії. Або просто, як кацапи замовчують певні факти. Особливо про польське походження Бандери, який по-матері був ляхом! Якщо польський рід його матері - Глодзінських, це українці (русини), то я вже не знаю, що казати. Є прямі факти їхньої приналежності до поляків і їхньої шляхти.
vova stasyuk   15:50
0

Так само, рідко згадують про створені з ініціативи Бандери - легіони СС - "Нахтігаль" і "Роланд", напередодні німецько-радянської війни.
vova stasyuk   16:01
0

А те як Бандера став героєм УПА, просидівши майже всю німецько-радянську війну в німецькому концтаборі, це взагалі парадокс. Він взагалі не був причетним до створення і діяльності УПА. А УПА створив демократ Тарас Бульба-Боровець, керований Урядом УНР в екзилі, і який не визнав авторитарної і тоталітарної політики ОУН і Бандери. А ОУН просто нахабно називали свої загони на Галичині і Волині - УПА, як в Боровця, після того, як він відмовив їм в підпорядкуванні їхній владі.
-1

Стасюк – наче пантера,
напружена злістю пружина.
Він в Мюнхені. Ми в Україні,
і нам він ввижається джином,
таким же малореальним,
таким же безмежно могутнім.
Стискаються наші астральні
тіла, перед ним присутні.
Немає ні допомоги,
ні їжі, ні порятунку.
Приймач наш як голос Бога,
віщає то вісті, то “Думку”…
І чуємо: Европа не знає,
що ми ще не кинули зброю,
що опір невгасно триває,
що жертвуємо собою.
То може ці жертви вже марні?
Нікому вони не потрібні?
… Сидіти б у тихій кав’ярні
у Мюнхені чи у Відні…
Душа моя скиглить і плаче.
Нудьга каламутна і сіра…
Не вірю (а все ж таки вірю!)
У нашу святу перемогу.
Не схочеш, а станеш тут звірем
Нічим не подібним до Бога.
І думаєш: Стасюк Вова
у Мюнхені горя не знає,
а я тут у постсовкізмі
безславно в зневірі згинаю…
Неправда! Це заздрість і втома.
Я тут не заради Бандери.
Я відданий ділу святому.
Борюся і - CONTRA SPEM SPERO!
vova stasyuk   17:00
0

Я своє Україні віддав, ще в 14-му в "Азові", і я розумію хто винний у існуванні ДНР і ЛНР. Україна стане справді вільною і багатою лише тоді, коли нею перестануть керувати євреї. А то смішно робиться, коли дившся на тих дурнуватих українців, які поділилися на порохоботів і зелеботів. І які не розуміють, що їх розводять євреї. А вам пане Василь, бажаю далі лишатися жертвою єврейської пропаганди!
https://www.youtube.com/watch?v=eaxgPbejS0U
vova stasyuk   17:03
0

Я чомусь і не дивуюся, що ви дивитеся таке відео кацапської пропаганди.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.