Блоги → Перегляд

Готовність країн до ненасильницького спротиву зовнішній агресії так само необхідна, як і збройний спротив регулярними військами.

Неділя, 17:01, 26.12.10

Рейтинг
6 0
Переглядів
3644

0
0
У цій статті згадуються
Ганна Герман
Політик

В сучасних умовах в більшості країнах Світу і регіонах планети ненасильницький спротив здатний захищати країни від зовнішньої окупації не гірше, а зазвичай навіть і краще, ніж власна регулярна армія чи партизанська боротьба. Для цього привожу як цитату уривок з книги Джина Шарпа "От диктатуры к демократии" http://zeitgeist.org.ru/load/1-1-0-61 . Кажуть, що на Politiko тема ненасильницької боротьби вже колись серйозно обговорювалася. Але мабуть більшість нас, навіть присутніх на Politiko, мають слабке уявлення про ненасильницький спротив, його суть, методи, природу ефективності. Тому рекомендую всім детально ознайомитися з цією книгою і рядом інших праць Джина Шарпа для того, щоб мати глибоке і чітке уявлення про цей вид політичної і геополітичної боротьби і вміти його застосовувати як проти сучасної внутрішньої, так і можливої у майбутньому зовнішньої окупації.  Крім того, я хочу на основі цієї його праці подати ідею, що готовність країни до ненасильницького спротив у зовнішній агресії так само важлива, як власна регулярна армія і витрати на оборону країни.  

«За последние десятилетия под напором организованного сопротивления народов пали или зашатались многие диктаторские режимы как внутреннего, так и внешнего происхождения. Часто кажущиеся глубоко укоренившимися и непоколебимыми, такие диктатуры оказались неспособными противостоять согласованному политическому, экономическому и социальному неповиновению людей.

С 1980 г пали диктаторские режимы, благодаря в основном ненасильственному неповиновению людей, в Эстонии, Латвии и Литве, Польше, Восточной Германии, Чехословакии и Словении, Мадагаскаре, Мали, Боливии и Филиппинах. Ненасильственное сопротивление приблизило демократизацию в Непале, Замбии, Южной Корее, Чили, Аргентине, Гаити, Бразилии, Уругвае, Малави, Тайланде, Болгарии, Венгрии, Заире, Нигерии и в различных странах бывшего Советского Союза (сыграв важную роль в победе над попыткой переворота сторонников старого режима в августе 1991 г).

Кроме того, за последние годы массовое политическое неповиновение> появилось в Чили, Бирме и Тибете. Хотя такая борьба не положила конец правящей диктатуре или оккупации, она показала зверскую природу данных репрессивных режимов мировому сообществу и дала населению ценный опыт этой разновидности борьбы.

Падение диктатуры в вышеназванных странах, естественно, не решило всех остальных проблем общества: нищета, преступность, бюрократическая волокита и разрушение окружающей среды часто являются наследием жестоких режимов. Однако свержение такой диктатуры свело к минимуму страдания жертв гнета и открыло путь к перестройке общества на основе более широкой политической демократии, личных свобод и социальной справедливости».

На цьому прикладі видно, що ненасильницька боротьба як із внутрішніми антинародними так і з зовнішніми окупаційними режимами, є не менш ефективною, а насправді набагато більш ефективною, ніж будь-яка збройна боротьба (повстання, визвольна війна, терористична боротьба), навіть часто звичайні вуличні сутички. Ефективна тому, що досягає своєї мети так само, як і збройна, і часто швидко, безкровно або відносно безкровно, і при тому без руйнування країни внаслідок боїв і диверсій. Більш ефективна ненасильницька боротьба є тому, що вона не є змаганням силових структур держави чи зовнішнього окупаційного режиму і повстанців. Оскільки будь-який політичний режим майже завжди має шалену перевагу у солдатах, поліції, зброї – що зазвичай не залишає жодних шансів повстанцям; або країна-агресор має переважні шанси на перемогу у порівнянні з країною, на яку здійснила напад. Це найперше боротьба духу і моральних ресурсів, яка є часто не на користь окупантів, різними способами перекриття доступу окупантам до матеріальних, фінансових, та й тих же збройних ресурсів. Сила будь-якого режиму (силові структури,озброєння, матеріальні, фінансові ресурси ) дуже залежить від готовності силовиків захищати режим, застосовувати своє озброєння, від можливості цим користатися (моральний тиск народу, різних верств населення, чиновників, політиків, народних мас; явний чи прихований саботаж, який перекриває доступ влади до матеріальних і фінансових ресурсів, та багато чого іншого). Наведений приклад багатьох країн, що звільнилися чи мали великі шанси звільнитися від внутрішньої чи зовнішньої окупації показав, що без зброї навіть зубаті і жорстокі всі ці режими часто втрачають свою силу настільки, що падають перед масовим натиском організовано протестуючого беззбройного народу.

Отже в сучасних умовах ненасильницька боротьба проти зовнішньої окупації повинна зайняти не менш важливе, а навіть більш важливе місце, ніж збройна. Точніше, у випадку, коли збройний спротив країни окупаційними військами придушений, то ненасильницький спротив цілком здатний окупаційній армії, поліції і адміністрації не залишити жодних шансів закріпитися в цій країні, чи залишитися там надовго. Якщо населення достатньо навчене ненасильницькій боротьбі, то можна навіть не кидати на вірну смерть армію обороняти країну. Армія країни, підданої агресії, може цю зброю відати окупантам чи іншим країнам, і стати так само висококласно навченим ядром, який організує всенародний спротив окупантам. Армія – це ж наші рідні сини, брати. Навіщо їм гинути, коли вони можуть живими перемогти?

Все повнолітнє населення ж , повинне так само, як чоловіки мають військову повинність, періодично і регулярно проводити навчання організованому ненасильницькому спротиву, тобто мати такий вид повинності. Тобто країна повинна  так само готуватися до ненасильницького спротиву іноземній окупації, як і до збройної; або навіть замість неї.

Вкажу ще на суттєві принципові відмінності збройного і ненасильницького способу відсічі іноземним окупантам. По-перше, збройні сили воюючих країн і територій можуть мати неймовірно велику різницю у чисельності збройних сил, якості озброєння. Тобто у випадку збройної боротьби маленька країна чи територія зазвичай знаходиться в значно більш невигідній і програшній ситуації. У випадку ж ненасильницької боротьби співвідношення розміру «воюючих» країн, їх матеріальних, економічних, людських ресурсів і озброєння дуже часто не має жодного значення. Тому що в цьому випадку навіть Китай з великою вірогідністю не міг би нічого вдіяти хоч проти Андорри, якби на неї напав. Тому що побачив би, що реального толку би з неї не мав, що з ними немає сенсу зв’язуватися, а тому вимушений був би піти геть.

Другий момент ненасильницької боротьби народу проти окупантів є у тому, що такий спротив є за своєю природою визвольний, а не наступально-окупаційний. Тобто якщо країна має такий інструмент захисту своєї незалежності, то на відміну від армії, таким чином вона не здатна окупувати інші країни.

Тут у мене виникає ще одна думка: а чи не здатна Чечня ненасильницьким спротивом набагато швидше і головне безкровніше звільнитися від російської окупації. Чеченці протягом більш як півтори століть своїх взаємовідносин з Росією неодноразово всупали з нею у важку і виснажливу збройну боротьбу. І, незважаючи на впертий і часто тривалий спротив, програвали цій потузі. І сьогоднішня війна, яка там триває з перервами вже близько 15 років, ще невідомо, скільки десятиліть суцільно чи періодично здатна тривати. А ненасильницький масовий спротив ідейно згуртованого, здатного і готового хоч до збройної боротьби населення, думаю, здатний припинити російську окупацію своєї Вітчизни набагато швидше і переконливіше, і із незрівнянно меншою кров’ю, або без неї.

До ненасильницької боротьби можна в разі потреби додати також інтифаду, а також різні сучасні і дуже важливі види боротьби. Наприклад кібервійну, в тому числі як складову інформаційної війни, яка покликана інформувати народ у випадку цензури та інформаційної блокади, для тримання в світової спільноти в курсі реальних подій; для паралічу ворожої пропаганди, порушення координації дій інститутів окупаційної влади, її репресивних структур.

Відтак значення армій у сучасному Світі впаде. Все більше ресурсів буде йти не на гонку озброєнь, а на високі мирні технології, на розвиток країн взагалі. І навіть маленькі країни будуть значно більш захищені від будь-кого, ніж сьогодні. Тобто міжнародна боротьба буде вестись у іншій площині і іншими, більш мирними методами.

Коментарі

О прикол: зза фрази «Восточной Германии» у статті згадується політик Ганна Герман :))))))
Ненасильницький супротив?Раковій пухлині?...Це хіба що померти!
Більшовики і ті "Брали Смольний"...який охороняв жіночий полк...А понту!!!!!
+2

Збройна боротьба проти окупаційного режиму – це удари об броньований шипами і голками кулак. А ненасильницька боротьба, це биття народу по слабким і слабко захищеним місцям режиму. Це його робить безсилим, деморалізованим, нейтралізує і усуває. Це не я придумав, а в останні десятиліття в світовій історії накопичилося багато прикладів і досвіду успішної ненасильницької боротьби.
А якщо говорити про ненасильницький спротив раковій пухлині – то часто саме ненасильницький і саме спротив її здатний вбити. А бити кулаком по пухлині – це нічим собі не допомогти і розбити пухлину на метастази.
А те, що Смольний охороняв жіночий полк – якби жінки показали не свою зброю, а зади чи груди, то історія могла б піти і по іншому.
+ Прекрасна ідея.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі