Блоги → Перегляд

Петро Розумний: Про голодомор 1933 року

Понеділок, 21:23, 07.03.11

Рейтинг
10 2
Переглядів
3548

0
0

 

7 березня 2011 року минає 85 років Петрові Павловичу РОЗУМНОМУ. Друзі та соратники щиро вітають хороброго козака і невтомно подвижника українського духа!

Народився він на Січеславщині і живе нині в рідному селі Пшеничне Солонянського району.

Батько його був засуджений у 1932 на 10 р. каторги за “невиконання хлібопоставок”. Загинув на будівництві каналу “Москва ––Волга” в 1933. Але встиг заховати зерно, завдяки чому сім’я вижила. 

У червні 1942-го 16-річний Петро був силоміць вивезений у Німеччину. Звільнений американськими військами у квітні 1945 і мобілізований у Радянську Армію. Служив у Польщі, потім у Карелії. 1948 демобілізований. 1952 закінчив Дніпропетровський інститут іноземних мов. Працював учителем англійської мови в м. Почаєві, у краєзнавчому музеї в м. Кременець. Там познайомився з випускником Львівського університету Євгеном Сверстюком. Знайомство переросло в дружбу на все життя.

1961 переїхав на Січеславщину, працював у школах. Розповсюджував літературу самви-даву. Власноруч видрукував на машинці 12 екземплярів праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і роздав їх. 1969 р. мав обшуки і допити у справі Івана Сокульського. 

На Великдень 1979 провідав Євгена Сверстюка на засланні в Бурятії. Був затриманий в аеропорту Улан-Уде. При обшуку виявили два ножі – саморобний побутовий і мисливський, куплений у магазині в Бурятії. Рейс затримали, склали протокол про вилучення “холодної зброї”. Такою завважали саморобний ніж. Мисливського повернули. 

У жовтні 1978 р. П.Розумний став членом Української Гельсінкської Групи. 

“Справу” проти нього порушили не одразу, а після другої його поїздки у вересні 1979 до Є.Сверстюка, Засуджений до 3 років позбавлення волі за «холодну зброю» (ст. 222-3 КК УРСР). Карався у Жовтих Водах та в Хабаровському краю. 

11.03.1988 П.Розумний у числі 19 правозахисників, які були вже на волі, підписав “Звернення УГГ до української та світової громадськости” про відновлення її діяльности. Був головою Дніпропетровської філії Української Гельсінкської Спілки, член її Всеукраїнської Координаційної ради, секретарем створеної 1991 року на її основі Української Республіканська партії. Досі бере активну участь у громадському житті. 2006 р. «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення УГГ» нагороджений орденом «За мужність» І ступеня. 

Пропонуємо уривки інтерв’ю з Петром Павловичем Розумним про голодомор 1933 року. Повністю воно опубліковане 2006 року в журналі «Кур’єр Кривбасу», № 196-198, є на сайті Харківської правозахисної групи: http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху). Там же – повна біографічна довідка про нього. 

Василь Овсієнко. 

Я, Розумний Петро Павлович, народився 7 березня 1926 року в селі Чаплинка Магдалинівського району Дніпропетровської області. Мої батьки того ж року, як я народився, переїхали за переселенням на правий берег Дніпра, де були вільні землі, які не оброблялися з часів революції. Це були перелогові і цілинні землі. А переїхали тому, що тут, на новому місці, давали більше землі, по 12 десятин на сім'ю, і на певний час звільняли від податків. 

Отже, дитинство моє пройшло в новоствореному селі Пшеничне. Воно було створене і назване так піонерами – переселенцями з лівого берега Дніпра. 

Батько мій, Павло Петрович Розумний, – наймолодший син у сім'ї, народився 1898 року. Мати – Денисенко Федора Степанівна, народилася 1896 року. Вони побралися на початку 1917 року. Як мати розказувала: „Йде революція, а ми женимося”. 

Дитинство моє пройшло в широкому степу, де, скільки оком кинеш, не було жодної деревинки, а тільки могили і тернина. Дерева, які тепер прикрашають нашу місцевість, були посаджені піонерами і місцевими мешканцями. 

На новому місці батьки мої обжилися. Хоча було шестеро дітей, але батько за кілька років став найзаможнішою людиною в селі.

Він уперше організував кількох господарів ув артіль, придбали реманент, навіть молотарку. З групою людей придбав двигун з приводом для молотарки. Отже, батько, тяжко працюючи, зажив слави господаря, який умів розпорядитися на землі.

За це пізніше його оголосили куркулем, бо він був найбагатшим у селі. 

Треба сказати, що мій батько походив із заможної сім'ї. Мій дід, Петро Леонтійович, який помер від голоду в 1933 році, мав 50 десятин землі і став у кінці ХІХ століття біднішим тільки тому, що він мусив цю землю поділити між своїми старшими синами і залишився з маленьким шматком землі. Бо то такий був звичай: ділити землю між дітьми.

Оскільки мій батько був наймолодшим сином, то при ньому жив і його батько, а мій дід Петро Леонтійович. Коли розпочалася колективізація, то – я так собі уявляю – деякі люди знали, що незабаром буде комунізація, і дешево продавали свій реманент.

Дядьки, які були організовані і які не зважали на те, що там буде в майбутньому, а жили сьогоднішнім днем і дбали про сьогодні, – вони просто дешево скупили цей реманент і тому так багато його мали.

Це мої висновки з того, що я чув пізніше. Моя мати не могла мені цього пояснити і, пам'ятаю, дядько Денис, брат мого батька, також не міг цього питання пояснити. Вони говорили, що весь час існувала загроза комунізації, про неї говорили постійно, але господарі на це не зважали – вони просто господарювали, працювали на землі, мали свої плани і намагалися їх виконувати. Той, хто добре працював, той і жив заможно, а ті, що працювали не дуже дбало, то жили собі як-небудь на землі, яка заростала бур'янами, а вони ледве себе прогодовували. 

Я пригадую, яка була реакція батька на те, що в наш двір приходила бригада більшовиків, які організовували колгоспи. Батько не хотів іти в колгосп. Він був із тих, що в колгосп не пішли, а пішли на каторгу.

Одного разу – я вже пам'ятаю цей епізод – десь на початку 1932 року прийшли забрати коні. Четверо – двоє з нашого села, а двоє активістів із сільради. Секретар сільради з наганами за поясом. Батько сказав, що він не буде віддавати коней. Вони спитали, як то він не буде віддавати? Батька сказав: "Ось як!" Узяв лопату – і вони позадкували з двору. Мати до батька, а він з лопатою на плечі обійшов кругом хати. І поки він обійшов, активісти втекли з двору. Більше вони по коні не приходили. 

Але незабаром вони прийшли брати самого батька. 16 листопада 1932 року ціла ватага цих розбійників прийшла до хати, арештувала батька, відвезла в сільраду, а потім у сусіднє село. Через тиждень судили його під приводом невиконання хлібоздачі. Насправді він її виконав удвічі, та його засудили на 10 років ув'язнення. Заслали його на будівництво каналу "Москва – Волга", де він і помер від виснаження.

Як свідчили люди з сусідніх сіл і двоє з нашого села, які теж були засуджені, вижили і повернулися, батько організував чи то взяв участь у втечі з того табору. Вони спочатку тікали в ліси десь на північ від Москви, а потім повернули на південь, і тут їх схопили. Їх по дорозі дуже били. Вони були доставлені назад у табір дуже виснажені. Батько з того побиття вже не видужав, так і помер від виснаження і – як я здогадуюся з того, що розказували – від гангрени, яка в нього утворилася на нозі внаслідок тих побоїв.

Отож, він умер у Великодній Чистий Четвер 1933 року. Я порахував – це, здається, було 10 квітня. 

Ми незабаром дізналися, що батько помер, а нас лишилось шестеро. Насувався голод, але нам вдалося вижити, бо батько наш подбав про нас...

Ішла тотальна експропріація зерна, всіх пожитків. Забрали в батька й велосипед, що був на ходу, а другого батько закопав у саду розібраним, у спеціальному ящику. Його теж знайшли і забрали. Батько заховав три ями з зерном. Мати знала, де ці схованки. Нас урятувало в голод саме це зерно. Якби не ці три ями, ми абсолютно не мали б шансів вижити, бо все було забрано. Забирали так ретельно, що навіть на горищі змітали послід з зерна – це зерно з усяким сміттям. Десь там у глечику була квасоля – забрали. Де була ще якась жменя чогось – повимітали й позабирали.

Але батько зумів сховати зерно в трьох ямах. Дві ями було у дворі, і вони їх не знайшли, хоча штрикали кругом залізними прутами. А одна яма була у полі. Мати розказувала, що він застосував таку хитрющу методу: вони штрикали попід стінами всередині кожного приміщення, а він відступав півтора метра від стіни, копав яму і потім трамбував її. А вони посередині не штрикали, не могли здогадатися, що яма саме під ногами, а не прихована під стіною. Каже, штрикали десятки разів, обштрикували все приміщення – і не знайшли. Така була маленька хитрість, яка вдалася.

Так покійний батько допоміг нам вижити. Йому було вже однаково, він помер, але нам доводилося дуже тяжко. Нам доводилося ховатись з тим, що ми їмо. Бо село вимирає, вмирають люди – а ми не вмираємо.

Активісти саме цим і цікавитися. Я пам’ятаю, як прийшов у двір гурт цих розбій-ників на чолі з таким Верґуном Гнатом Макаровичем, першим партійцем у селі. Вони всі стали таким рядочком, викликали матір і допитують. Цей Верґун поставив питання так: "Де хліб? Федоро, де хліб?" – "Який хліб, дядьку? Я не розумію, про що ви говорите". – "Ти мені не бреши! Де хліб? Ти подивися, – а ми стоїмо поруч, – ти подивися: в неї діти всі живі, і ніхто не вмирає. Значить, хліб є. Де хліб?" – "Немає ніякого хліба!" – відповідає мати. "Підеш у сільраду". Повели матір у сільраду. А це п'ять кілометрів. Її там тримали до вечора, лякали, наганом під носом водили. Вона не призналася. Так минулося, більше її не чіпали. А хліба не знаходили.

 І ще був один епізод. Ці розбійники зробили, так би мовити, експеримент, щоб довести, що ми їмо щось таке, що нас тримає на світі. Це, очевидно, зерно, яке десь сховане і про яке мати не хоче розказувати. Один із тих активістів пішов у нужник і кописткою дістав екскременти, в яких видно було не повністю перетравлене зерно. Мабуть, воно було недостатньо витовчене в ступі, то в шлунку не розварилося. Приніс на копистці, підніс матері цей наочний речовий доказ. Покликали всіх: „Дивіться, вони їдять пшеницю, ось, подивіться”. І знову матір тероризували та допитували, де хліб. То мати надалі ховалась від них, тікала десь у кущі, коли вони приходили, або в хаті десь ховалася. А ми зачиняли двері. Вони вікна, на щастя, не виламували, бо якби виламали, то були б виявили матір і потім знову забрали б у сільраду, нащо вона зачиняє двері. Ми гукали, що матері нема вдома, а ми не відчинимо. Ну, вони шиби витягали, гукали в витягнуту шибу, а вікна не виламували: "Відчиніть двері!" А ми не відчиняли. Бо мати сказала нізащо не відчиняти. Боялися страшенно, але не відчиняли. От таким способом вижили… 

У деяких сусідніх селах людоїдства не було. А в моєму селі було. Це був факт, як би сказати, дуже резонансний на всю околицю: жінка зарізала дочку. А було це так. Дочка була з сімнадцятого року народження. Звати її було Єлизавета. Вона була красива дівчина, мала шістнадцять років. Вона ходила в Кічкас раз на тиждень. Кічкас – це сьогоднішнє Запоріжжя. Так тоді називали сторону Запоріжжя. А там будували греблю. Чоловік цієї жінки і три сини, які були ненабагато старші від нас, десь так десятого року народження, – усі повтікали з дому і десь там працювали на тій греблі. І тим вижили, що там працювали, бо їм там давали якусь невелику порцію, якусь поживу та щось на доварок – жменю крупи чи ще щось. Завдання цієї Єлизавети було (вона єдина дочка була, а то все браття) принести щось від братів собі й матері, щоб не вмерти з голоду. От вона й ходила пішки в Запоріжжя – це так навпростець полями кілометрів 45 – 50. За день дійде, за день прийде. Ну, щось довго її не було, кілька днів. За ці кілька днів мати збожеволіла від голоду. І коли дочка прийшла з якимись пожитками, тоді, як здогадуються, вона накинулася на неї і зарубала сокирою. Відрубала голову, кинула в колодязь і заходилася варити м'ясо з неї. Це м'ясо склала у два казани. Як потім стало ясно, вона наїлась того вареного м'яса і тут же вмерла. Люди помітили, що вона щось довго не виходить з хати. Сусіди покликали, як то кажуть, понятих, щоб не самому заходити в хату. Зайшли – вона була мертвою. Побачили, що то людське м'ясо, всі ознаки були. Заглянули в колодязь – знайшли там голову.

Один з тих активістів, який перед тим ходив по селу, вимітав рештки в кожного господаря, що вмирав від голоду, тепер також умирав з голоду, бо йому вже не давали нічого з тих продуктів, нічого було брати. Влада вже ним не опікувалася, він гинув з голоду, і коли побачив це варене м'ясо, почав його тут же, на очах у людей, їсти з того голоду. Тут з’явилися представники влади, схопили його як спів-учасника злочину, та поки довели до сільради, він помер. Це був чоловік на прізвище Козинка.

Я навіть пригадую, як цей Козинка вже як прохач прийшов до нас у двір і просив що-небудь дати. "А ти ж, – казала йому мати, я це добре пам'ятаю, – а ти ж сам ото забирав у людей". – "Забирав, – каже, – я винуватий, але ж ти бачиш який я тепер, дай мені що-небудь". – "Що ж я тобі дам? – каже мати. – Я тобі дам жменьку зерна кукурудзи – що тобі з неї?" – "Та дай, а я поб'ю його молотком, зварю і з'їм".

Де не взялася старша сестра Єлизавета – їй уже було шістнадцять років, вона добре пам'ятала, хто ходив і як вони вимітали й вибирали все з двору, корову забрали і все. Старша сестра каже: "Не давайте йому нічого – геть з двору!" І виштовхала його в плечі з двору, того слабо-го чоловіка, голодного. А незабаром він з'їв шматок того людського м'яса і помер. 

Оце такі епізоди з голоду я пам'ятаю. Пам'ять, мабуть, добре працювала, бо то було дуже загострене відчуття: що б його з'їсти, щоб не вмерти з голоду.

Отже, ми пережили дуже тяжкий час… Це було в 1933 році, починаючи від зими і кінчаючи... Дід помер 10 травня, ще голод тривав, бо в травні ще нема чого їсти. Хоча жито вже повикидало колоски, але активісти ходили ловили, хто колоски брав – страшенно били дітей, хто колоски збирав. Страшенно били дітей батогами. Вони на конях були, як ото в кіно показують.

А дві сім'ї навіть виселили в Комі АССР за те, що рвали колоски – під приводом. Бо то був план: дві сім'ї з села треба було вислати. Не знали, кого схопити, а тут на тобі: одна жінка порізала колоски – її хап з двома дітьми і вислали. І один чоловік також послав дітей на колоски, і його схопили. З жінкою і дітьми вислали. Тоді дві сім'ї вислали. Оці дві сім'ї повернулися всі живі з того заслання. Вони повтікали звідти. Їх привезли в Комі АССР і покинули десь там на пустирі. Вони помандрували, десь там у селах перебули, хтось там їх підгодував, і так ішли пішки, до Москви дійшли і пришли пішки аж сюди.

Вже по теплішому краю йшли. Там були багатіші люди, що давали їм трохи їсти, бо то були малі діти і жінка. 

Оце від зими 1933 року був голод у селі такий, що люди почали пухнути і вмирати. До врожаю, я б сказав, до червня, бо в червні вже з’явилась якась рослинність, яку вже можна було їсти. З неї робили, як називали у нас, моторженики і ліпеники. В інших селах це інакше називалося. Усяка така суміш трави з чимось там. Десь, може, якась зернина. Усе це замішували, пекли і їли. Їли лободу, квіти акації. Вони солодкі. І таке інше, що можна було їсти… 

Я хотів би ще згадати, як саме в голод я почав ходити до школи. Батько нам завжди твердив і мати казала: "Я не залишу дітей неграмотними. Вони всі будуть грамотні". Батько не здійснив цього, бо його знищили, але він таки допоміг нам, і ми всі справді стали грамотними. Четверо нас із шести одержали вищу освіту. Брат Іван був офіцером в армії, а сестра Єлизавета – медичною сестрою. Усі ми вчилися, мали якийсь фах – учитель, інженер, так що батьковий заповіт здійснився без батька. 

Мені не було 7 років, як я почав ходити до школи.

Навчав нас такий Олесь Потапович Дерґачов, я б сказав, українізований москаль. З тих москалів, що їх у XVIII столітті пригнали етапом на Україну для освоєння нових земель. Їх, як у нас казали, міняли на собак. "То ті, що їх на собак міняли". Чи то з літератури, чи то з розповідей це передавалося: „Це з тих, що їх на собак міняли”. Таке було до них презирливе ставлення. Бо їхня частина села дуже відрізнялася від української частини. Там, де жили кацапи, яких на собак міняли, – там не було біля хати жодного фруктового дерева, а росли тільки випадкові дерева: десь там клен сам посіявся, акація – і гола хата.

У них майже так само до цього часу. Щоправда, вони майже всі порозбігалися по містах. Але ті, що лишилися – все одно біля їхніх хатин ну раптом два дерева фруктових – більше немає.

Там де українці живуть, там видно, що вони господарі, вони знають, що дітям треба їсти не лише вишеньки, то саджають дерева. Тим вони відрізняються. 

Отже, з тої когорти був мій перший учитель, який, до речі, до цього часу живий. (Розпо-відь записано 11 грудня 1998 року. – В.О.). Йому 94 роки. Я в нього кілька років тому взяв інтерв'ю.

Я побоявся, краще сказати, не зважився поставити йому основне запитання, хоча він мені частково відповів: чи не жалкує він, що брав участь в експропріації в селі, допомагав отим розбійникам ходити по селу і тероризувати людей? Як він це робив? Безпосередньо сам він не брав участі, скажімо, в штриканні залізною палицею навколо хати, в шуканні тих ям, де мав би бути хліб. Він мав рушницю і ходив слідом за цією командою розбійників. Він знав, до кого йдуть, бо то не ходили до всіх підряд, а вибирали, хто живий, хто має, так би мовити, вигляд живої людини, до того йшли, бо там мав би бути хліб, інакше він би вже вмер. Це була основна прикмета: якщо живі всі діти, то там треба йти шукати, бо вони мають хліб. Так цей Дерґачов Олесь Потапович зі своєю рушницею завжди не доходив метрів сто до хати, де шукали хліб, і там ніби роздивлявся на небо, де ворона летить, і час від часу стріляв: бабах, бабах. І цим нагадував, що вони тут церемонитися не будуть – будуть стріляти тих, що хліба не віддають. Це була його метода.

Отже, якщо ці розбійники, оця ватага шукачів зерна при ділі, то Дергачов їх супроводжував так на відстані, стріляючи в повітря, або якщо собака траплявся – собаку вбивав. Убив і нашого собаку, між іншим, у дворі. То вже був голод, і мати його використала: ми того собаку з'їли. 

Що ми ще їли таке нетрадиційне – я ж не сказав, чому ми вижили: ранньої весни, на Явдоху, вилазить з нори перший ховрах. Старший брат Михайло вмів добре їх ловити. Ми їх ловили і їли. Вони дуже смачні, я пригадую. Думаю, що й зараз їх можна було б їсти. Вони тварини, які їдять траву, зерно. Цілком чисті, красиві тварини, гризуни. І ми їли їх. То була велика подія – коли піймали ховраха, то мати варила цілий казан супу чи борщу, який поїдали з великою користю, бо це м'ясо. То одна зі статей, що дала нам можливість вижити. Ловив ховрашків старший брат, а я був тільки зв'язковим. Він піймав – я тоді бігом до хати, приносив. Брат був щасливим ловцем. Йому вдавалося їх ловити майже щодня. Було трудно знайти нору, де вони живуть чи де вилазять. То найголовніше було – знайти, а якщо знайде, то вже три дні ловитиме, але піймає його. Це був спосіб виливання, але трудно було воду носити. У нас їх виливали й пізніше, коли вже не треба було їх їсти… 

Так от, я хотів сказати, як нас учитель, Олесь Потапович Дерґачов, навчав. Це були перші уроки, як себе поводити при радянській владі, які громадяни мають вирости при радянській владі.

Школа була в хаті дядька, якого вигнали, і він десь подався на Кічкас (Запоріжжя).

Перше питання було: "Діти, хто знає, хто чув, що хтось з батьків, батько чи мати, брат чи сестра що-небудь казали проти совєцької власті?" На це питання ніхто ніколи не відповідав, бо не було зрозуміло, що проти совєцької власті. А він щоразу питав. Правда, він ніколи не розшифровував дітям це питання на прикладах, але завжди питав це. Я тепер думаю, що його зобов'язували це питання ставити. Воно завжди було однаковим, і завжди на нього ніхто нічого не відповідав. 

Але друге питання, яке він ставив, – це: "Хто бачив, чи може чув, як хтось з батьків ховав хліб?" Мовчать. Ну, хліб – це зерно: пшениця чи ячмінь, чи щось інше. Піднімає руку такий Мишко Мостовий – потім він умер з голоду, всі п'ятеро дітей померли, і батько їхній помер. "Я хліба, – каже, – не бачив, а зерно бачив, як ховали батьки". Розказав де.

Тоді наш учитель, Олесь Потапович Дерґачов, прикриває нас на защіпку: "Сидіть, читайте!" І пішов туди, де зерно ховали. Очевидно, покликали когось із сільради. За годину-другу бачимо: їде віз, на возі якісь мішки. Значить, зерно знайшли. І ведуть того дядька за возом. Іде той дядь-ко, два вістових з сільради супроводжують його. 

Отакі в нас були щоденні вправи на "хто що бачив".

Другий раз той самий Мишко розказав, як його сусід через дорогу, на прізвище Лляний (чи Льняний), ховав у стіжку соломи на городі плуга. Це дорівнювало зерну – плуг треба було здати в колгосп. Сам не йдеш у колгосп – а плуг здай! А він не здав, а заховав. Тоді наш Олесь Потапович Дерґачов теж замкнув нас і пішов до сільради. Того плуга на возі везуть, а Льняного ведуть. Іде він за возом пішки, за ним ідуть озброєні вартові. 

Так що народжувалися павлики морозови всюди. 

Я питав у своєму інтерв'ю Олеся Потаповича: "Чому ви брали участь у цьому? Ви могли й не брати". – "Не міг я не брати". – "Чому? Інші ж не брали?" Назвав я таких, що не брали у тім всім участі, хоча в них забрали все. – "Ну, що ж, – каже він, – якби я не брав участі, то й мене забрали б". Такий у нього був арґумент. "Ну, – кажу, – вас забрали б чи не забрали, але ви посприяли, що ті люди померли з голоду". – "Ну, таке врем'я було, – і розводить руками. – Бо якби, повторюю, я не брав участі в цих походах по селу, то мене б забрали. Мене б знищили, бо мій батько був оголошений куркулем". 

Але я не осмілився спитати основне, бо тут прийшла його дочка, а вона була велика активістка. Вона трохи молодша за мене. Була в райкомі, чи як воно називалося? Райком – то це ті, що там служать. Але були нештатні активісти, з десяток людей. Та дочка прийшла, глянула косим оком – бо вона знала про мої настрої. Я не хотів при ній питати, бо вона могла кинутися на мене, така собі вона неврівноважена. То я не спитав головного: чи не жалкує він за тим, що позбавляв людей матеріальних засобів і півсела вимерло з голоду? Я не спитав цього. Якщо доживу і як він буде ще жити, то поїду і спитаю. Мушу спитати, бо то для мене важливо… 

Це коротенько про моє навчання в молодших класах. Нас переводять у школу в сусіднє село, і я вперше побачив, що в сусідньому селі вимерло людей більше, як у нас. Сусіднє село називається Круте – це давнє село, не переселенське, а корінне. Там я побачив хати, в яких люди повимирали повністю або їх виселили. 

Здається, нашому селу ще повезло, що до нас надіслали тільки одну сім'ю кацапів. Їх інакше не називали, тільки кацапи. Не росіянами, не москалями, а кацапами. У хати, які спорожніли від людей, що повмирали, втекли з села, чи їх виселили, поселяли кацапів. У нас появилась тільки одна кацапська сім'я.

Але в сусіднє село Круте, куди я ходив до школи в 3 – 4 клас, – півсела кацапів наїхало. Я вперше побачив їх. Такі довгов'язі якісь, у лаптях, у якихось таких жахливих, жалюгідних сіряках. І найголовніше – всі гучно матюкались. Я вперше почув ці непристойні слова, що йдуть з уст людей так, ніби якесь благословення.

Бо, я пригадую, в нашому селі дядьки перш ніж сказати якесь непристойне слово, оглядалися навколо, чи немає дітей і жінок поблизу. І тільки тоді видавлювався з себе цей матюк, і таким тихим голосом.

А тут я раптом почув, що матюк – щось таке, що як ото "добрий день", тобто звичне слово.

Ми так на них задивлялися і роздивлялися їх зблизька, як на невідомих людей, як якесь невідоме плем'я, яке дуже кричить, матюкається і суєтиться.

Бо вони, я пам'ятаю, займалися тим, що спилювали і пиляли повздовж дерева, навіть осокори, які росли по старих селах. Поспилювали їх на дошки. Вони зробили такі спеціальні пристрої, пиляли і страшенно гучно постійно і завжди матюкалися. Їхнє підприємство було на подвір'ї школи, то ми все це чули і на перерві, і перед навчанням, після навчання. Було досить цікаво бачити цих новоприбулих людей…

 

getfile.php3?key=1299501433&att_id=24237&site=maidan&bn=maidan_mai

Архів Харківської правозахисної групи

http://maidan.org.ua/static/mai/1299501433.html

 

Коментарі

+! А ще Петро Павлович Розумний - найстаріший член Дніпропетровської облорганізації "Нашої України". На позавчорашній партконференції ми щиро, хоча й передчасно його привітали (http://www.facebook.com/profile.php?id=100000072985773&ref=name#!/photo.php?fbid=205416782804086&set=at.111034868908945.17661.100000072985773.100000072985773&theater).
І я щиро вітаю! Зустрічав його колись у Києві на котромусь із зібрань. Запам'ятав лице - гарне і душевне.
+5
+
Дуже гарно.
Респект! +!
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі