Блоги → Перегляд

С. Медвідь "Батьки, діти, реформи і Ми" вид. Консоль 2011.

Середа, 13:56, 19.10.11

Рейтинг
0 0
Переглядів
5581

0
0
У цій статті згадуються
Віктор Ющенко
Політик

Сергій Медвідь

 

Батьки, діти, реформи

і МИ!

 

 «Батьки їли кислий виноград,

а оскомина була у дітей»

(стародавня притча).

 

Батьки і діти — одвічне питання, яке кожне покоління у різних країнах намагається вирішувати по-своєму, виходячи зі своїх можливостей, традицій і рівня громадянського суспільства. Літо 2011 року видалося спекотним не тільки за температурною шкалою, Але й за політичною. До відносно мирних протестів Іспанії, Греції та Ізраїлю додалися масові заворушення (за участю переважно молоді) у Великій Британії. На тлі світової фінансової кризи ці протести залишаються мало помітними й на них не акцентують уваги, списуючи на загальні економічні негаразди. Але чому серед їх учасників переважає молодь, і що між ними спільного? Ось що відповів на це берлінський соціолог Сімон Тойне, який вивчає протести молоді в різних країнах світу: «Спільне між вибухом насилля в Лондоні і мирними демонстраціями в країнах південної Європи — це, насамперед, відчуття: у нас украли майбутнє».

«Погляньте в очі своїм дітям, які не хочуть мати з вами нічого спільного. Адже ім’я їм — легіон». пише Інна Завгородня в журналі «Тиждень», і тут же наводить приклад про те, як наші юнаки й дівчата після річного навчання за кордоном у рамках обміну між одним із київських університетів та університетом Брауншвейга (ФРН), вишукують різноманітні можливості, аби додому більше не їхати. Щоб покласти цьому край, німецький університет змушений призначати відповідального працівника, зобов’язаного особисто посадити на зворотний автобус нашого студента, який закінчив там навчання.

Що ж відбувається? Адже, мабуть, ці студенти не з найбідніших родин? Адже ми їм за роки незалежності «дали все». І тепер можемо спокійно розраховувати на «заслужене» пенсійне забезпечення і спокійну старість?

Двадцять років незалежності... Ті, хто зустрічав незалежність сорокарічними, цього року досягли пенсійного віку і отримуватимуть пенсію вже за новими пенсійними законами. Пенсійна реформа, як і слід було очікувати, стала тим наріжним каменем, який, можливо, вперше за роки незалежності розбудить українське суспільство і хоча б в інтересах самозбереження змусить поглянути на той шлях, який ми пройшли, а ще точніше — на те, що на нас чекає завтра, коли людина старіє, стає немічною і тільки щомісячні дотації (пенсії) не дають упасти. Пенсійна реформа в Україні запізнилася рівно на двадцять років. Коли б її впроваджували в перші роки незалежності, то нині Україна мала б зовсім інший вигляд.

Дейл Карнегі в одній зі своїх книг наводить такий приклад: коли він читав молодим людям лекцію про пенсійне забезпечення, вони не сприймали матеріалу, бо проблема була для них далекою. На наступне заняття він попросив своїх слухачів принести відрізки мотузок і запропонував, щоб кожен обв’язав себе навколо шиї, попід коліна, руки, тощо. Однією з умов було те, щоб вони ходили так увесь день, при цьому конспектували, харчувались і справляли свої потреби. Коли в кінці дня студенти ледве переставляли ноги, Карнегі дозволив їм розв’язатися. Його запитали: для чого це було потрібно? На що той відповів: «Ось такими ви будете в старості,коли не зможете працювати, тож думайте про своє пенсійне забезпечення вже сьогодні». Я згадав цю історію нещодавно, коли став свідком того, як один чиновник спішно оформлявся на пенсію, поки не почало діяти нове пенсійне законодавство, і бідкався, що буде мала пенсія. Слухаючи це, я згадував, що всі двадцять років незалежності він був при владі, а також згадував підприємства, закриті з його «легкої руки», людей, розтоптаних його владними ногами. Адже, якби не було таких, як він, і подібних до нього, у нас було б не 9% людей середнього класу, а, як і в більшості розвинених країнах — до 80% від усього населення. Не блукали б по закордонах у пошуках кращого життя майже сім мільйонів наших земляків. Тоді б не стояло питання, за рахунок чого виплачувати пенсії. А, можливо, коли б більшість думала про своє пенсійне забезпечення і в цілому про своє майбутнє і майбутнє своїх дітей, то не допустили б сліпої «прихватизації», можливо, по-іншому ставилися б до корупціонерів, до тих, хто рахує бюлетені, а потім, отримуючи «тридцять срібляників», радіє, що зумів змінити волевиявлення виборців дільниці, округу. Адже ми їх знаємо. Вони живуть поряд з нами, виходять разом з нами з одного під’їзду, ми ходимо одними вулицями — мисливець і здобич. В селі, місті, містечку, вони завжди поруч, ми їм усміхаємося, вітаємося з ними й радіємо, що сьогодні не стали їхньою здобиччю. А завтра?

Я не ставлю свічки на вікно в день пам’яті Голодомору. І не тому, що я не шаную тих, хто помер у ті страшні роки, просто я не хочу розділяти померлих чи загиблих від діяльності влади і мовчазної згоди суспільства.

Коли ми запалимо свічки за всіх тих, хто загинув у катівнях НКВС, чи за тих, кого без зброї кидали назустріч німецьким танкам, за тих, хто був засуджений за кілька колосків і помер у концтаборі, за тих шість мільйонів, які втратила Україна уже в роки незалежності?

Можливо нам слід зробити один «День Пам’яті» і ставити у вікна свічки не як пам’ять про померлих, а як нагадування про те, що більшість цих жертв лежить на совісті живих, на їхній байдужості та зраді.

Сьогодні легко звинувачувати Сталіна і його оточення. Але невже це вони ходили по українських селах і забирали останнє, навіть зварену в горщиках кашу? Невже це вони писали на сусідів доноси, свідчили проти своїх друзів, родичів? Невже це Сталін уже після Вітчизняної війни ловив голодних дітей з десятком колосків жита і здавав під суд? А там зразу ж: «Іменем трудового народу!..». Тому визнаймо, що наші концтабори було заповнено саме від «імені трудового народу».

Згадую свою бабусю, їй ще тільки виповнилося п’ятдесят, а вона вже ледве ходила, тому що мала невиліковну хворобу ніг. У 1947 році їх — молодих удів, голова сільради під дулом пістолета заганяв пізньої осені в крижану воду ставка, щоб вони вимочували коноплі. А він стояв у кожусі на березі й не випускав доти, доки все зроблять. Саме молодих удів, які, навіть не пізнавши чоловічої ласки, залишилися самі: беззахисні, з малими дітьми на руках. Тих жінок, у яких чоловіки повернулися живими з війни, він не загонив у воду — боявся. А скільки було інших знущань над вдовами, не гірше від німців... І знало про це все село, але мало хто заступався.

Часто, буваючи в кабінетах влади, можна почути: «Як людина я з тобою погоджуюся, але як держслужбовець мушу робити навпаки». Якій же державі служать ці люди, що для того, аби вчинити «по-державному», мають нищити цю країну, ламати життя і долі людей?

Але все це ми сприймаємо як належне, адже саме наше покоління всі ці двадцять років «розбудовувало» Україну, отримувало нагороди, звання, голосувало, рахувало бюлетені. І саме тому в сьогоднішній грі у пенсійну реформу нам пропонують лише дві команди — ті, хто працює, і пенсіонери, а, якщо сказати точніше, — діти і батьки. Старше покоління своїм беззубим ротом з’їло все, що мало належати нащадкам, а тепер тягарем висне на шиї тих, хто тільки спинається на ноги. Їм би радіти життю, працювати, створювати сім’ї, ростити дітей, а вони мають робити непосильні відрахування від заробітної плати на армію пенсіонерів, котра щорічно збільшуватиметься. Мені можуть заперечити, що молоді пропонують накопичувальну систему пенсійного забезпечення. Але прості підрахунки показують, що, якщо з пенсійного фонду забрати надходження тих, кому ще немає 35 років, і спрямувати їх на накопичувальні рахунки, то дефіцит фонду ще більше зросте. Чи не так? Нам кажуть, що тіньовий фонд заробітної плати становить 145 мільярдів гривень і, якщо це все легалізувати, то до пенсійного фонду додатково надійде 45 мільярдів, тоді всі питання й вирішаться. Ось на цих розрахунках і вибудовується пенсійна політика — легалізація і ще раз легалізація. А якщо там немає цих 145 мільярдів? А якщо з таким підходом припинять існування й ті підприємства, які ледь животіють? А, якщо вже бути зовсім чесними, то разом з легалізацією зарплат слід легалізовувати й офшори.

2009 року в книзі «Сценарій для України» я наголошував на тому, що в нас 14 мільйонів тих, хто працює, і майже стільки само пенсіонерів. І з кожним роком, у зв’язку з високою народжуваністю у 1948–1964 роках, а тепер — з виходом тих людей на пенсію, кількість пенсіонерів зростатиме, а працюватиме все менше. До того ж почне повертатися додому, щоб доживати віку, частина тих, хто сьогодні працює за кордоном. Поряд з цим потрібно враховувати, що людина, яка працює в бюджетній сфері, вже отримує зарплату з бюджету. Звідти йдуть і її пенсійні відрахування. А скільки в нас головних наповнювачів бюджету, тих хто виробляє товари з доданою вартістю? Чи багато їх? І що робиться, аби їх було більше? За рахунок чого ми надалі маємо формувати бюджет?

А ми ще й чи то мусимо, чи то хочемо і в НАТО, і у ВТО, і в Європейський союз, і в Митний союз. Та, за словами заступника голови відділу торгівельних зв’язків з Європою і Центральною Азією директорату торгівлі при Єврокомісії Філіпа Куїссона, зона вільної торгівлі з Європейським Союзом коштуватиме Україні 5% бюджетних надходжень, тобто наша митниця не добере понад 15 мільярдів гривень. А якщо ще й Митний союз? А Українська митниця щорічно дає в бюджет майже третину всіх надходжень. Ось у насі не залишається іншого виходу, як їхати до ЄС на задній передачі.

Взагалі алгоритми української ментальності вражають. Дозволили все розпродати, приватизувати, а тепер швиденько стають у чергу за пенсіями. До кого? Хто вам зі своєї кишені має платити пенсії? Ваші діти. Саме на їхні плечі ляжуть ваше пенсійне забезпечення і борги МВФ.

Пенсійна реформа, де задіяні лише ті, хто працює, і пенсіонери, не має майбутнього. І, якщо не ввести додаткового чинника, то нас очікує найстрашніше, що може бути, — конфлікт поколінь.

Тому, щоб цього не допустити, Пенсійний Фонд повинен мати стабільні додаткові надходження, які дали б змогу зменшити фінансовий тиск на тих, хто працює, і гарантувати забезпечення пенсіонерів.

Якщо озирнутися на двадцять років, які прожила Україна, виникає думка: чи міг бути іншим її розвиток і чи це єдиний шлях для нас? Звичайно, такі проблеми потребують детального й усебічного аналізу, але я зупинюся на деяких деталях, котрі лежать на поверхні. У 1991 році було опубліковано відкритого листа до Президента Радянського Союзу М. С. Горбачова. Листа підписали тридцять визначних учених світової економіки, серед яких було три лауреати Нобелівської премії з економіки: Франко Модильяні, Джеймс Тобін і Роберт Солоу. Уільям Вікрі, який також підписав цього листа, став Нобелівським лауреатом 1996 року. Вчені закликали Президента зберегти суспільну власність на землю і формувати державний бюджет за рахунок орендної плати за користування землею та природними ресурсами. Ось деякі уривки з цього звернення:

 

«Шановний пане Президент!

Перехід Радянського Союзу до ринкової економіки значно поліпшить добробут його громадян. Ваші економісти засвоїли багато що з досвіду країн, де ринкова економіка розвинена в тій або іншій мірі. Але існує небезпека, що Ваша країна запозичує у нас такі риси економіки, які заважають західним країнам процвітати в тій мірі, в якій вони могли б. Зокрема, є побоювання, що ви можете піти по нашій дорозі, дозволивши приватному сектору привласнювати велику частину земельної ренти.

Важливо, щоб земельна рента була збережена як джерело державного доходу. Уряди розвинених країн з ринковою економікою збирають частину земельної ренти у вигляді податків, але це далеко не рента в повному об’ємі. Внаслідок цього вони надмірно і зайвий раз користуються такими податками, як податок на прибуток, податок з продажі, податок на капітал, перешкоджаючи тим самим розвитку економіки.

Збирання суспільством ренти за землю і природні ресурси переслідує три мети. По-перше, це гарантує, що ніхто не позбавляє своїх співгромадян власності за рахунок придбання в своє розпорядження непропорційно великої частки природних багатств, що належить усьому людству. По-друге, це забезпечує здобуття державою доходу, який уряд може використовувати для фінансування соціальних програм, не знижуючи стимули до накопичення капіталу і до праці, не заважаючи ефективному розподілу ресурсів. По-третє, збираючи рентний дохід, держава має можливість установлювати такі ціни на комунальні послуги і системи суспільного користування, які будуть сприяти їх ефективному використанню.

Рентна вартість землі утворюється за рахунок трьох джерел: перше — природна продуктивність землі у поєднанні з чинником її обмеженої кількості; друге — розвиток суспільства; третє — створення соціальної інфраструктури. Всі громадяни мають рівні права на ту частину вартості землі, яка пов’язана з її природними властивостями. Складова вартості землі, обумовлена розвитком суспільства і його інфраструктури, є найбільш розумним джерелом для фінансування розвитку цієї інфраструктури.

…По справедливості майбутня земельна рента повинна належати грядущим поколінням, а не сучасному.

…Суспільство повинно докласти максимум зусиль до того, щоб земельна рента, що є плодом колективної праці, використовувалась на користь всіх його громадян. В той же час додаткова вартість, створена на землі в результаті праці і вкладень приватних осіб, повинна належати їм».

А що ми, як влада незалежної України відреагувала на ці застереження й пропозиції?

У мене на столі лежить кілька документів, які докорінно змінили устрій і взагалі, майбутнє України. Це — укази президента Л. Д. Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, організаціям» від 8 серпня 1995 року.

Чи була така нагальна потреба в цих указах? І чому вони з’явилися тоді, коли президент лише ненадовго отримав право видавати укази на рівні законів? Якщо на друге запитання нам не відповість ніхто, крім тієї людини, яка підписувала ці укази, то на перше ми спробуємо пошукати відповідь.

Майже все інформаційне і методичне забезпечення цих указів було викладено у двотомних підручниках, що перевидавалися українською мовою декілька разів і були тим дороговказом, за яким досі проводиться земельна реформа. Що з’явилось перше: чи укази, чи ці підручники, достеменно невідомо, хоча деякі аргументи говорять, що першими були підручники. Що це за підручники? Ось переді мною лежить одне з видань.

ПАЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ           

ТА СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА               

В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ

ПОСІБНИК

Видання четверте, виправлене та доповнене    

Січень 2000 р.                      

Проект паювання сільськогосподарських земель в Україні   

Київ, Україна                                          

Контракт ЕРЕ-0014-1-00-5064-00, Трудовий Договір № 4 

Агентство США з міжнародного розвитку, Вашингтон,              

у співпраці з Міністерством аграрної політики,                            

Державним комітетом по земельних ресурсах                            

та Урядом України                                                                 

Підрядник RONKO Consulting Corporation                                   

2301 M Street, N. Y., Suite 400                                                   

Washington, D. C. 20037 USA

Саме за такими посібниками, які написали нам заокеанські хлопці в перервах між кавою, ми проводимо земельну реформу й живемо вже 17 років. Звичайно, досвід у проведенні подібних реформ у них є, чого тільки варта їхня власна земельна реформа. Ось як про неї згадує Джеймс Мейс:

«Приблизно сто років тому, коли моя рідна Оклахома готувалась стати штатом, індіанцям, що усе ще проживали на цій території, виділили ділянки землі у приватну власність. Це було для індіанців зовсім нове поняття. Намагалися захистити їхнє право на те, чого вони не розуміли. Однак згодом термін обмежень на продаж землі минув, і це дало поштовх творчості особливої категорії підприємців, котрі відкрито, часто з гордістю називали себе “рвачами”. Йдеться про людей, які заробляли гроші нечесним шляхом, часто використовуючи зв’язки в політичних колах.

Пригадується особливо “яскравий” епізод, коли термін обмежень минув для певної категорії, був відправлений особливий потяг у місця поселення індіанців, і їх привезли у моє рідне місто Мускогі, тут для них організували вечірку, що тривала всю ніч і де їм запропонували в необмеженій кількості віскі та сигари. У ході цього свята власники земельних ділянок розставалися зі своєю власністю за такі “щедрі” суми, як 10 доларів і навіть менше. В наступні роки багато хто з них були змушені жити з родичами у повній убогості».*

* День і вічність Джеймса Мейса. — К. : Українська прес-група, 2005.

Чи не тому наша тодішня влада звернулася саме до цієї країни, в якої уже був досвід подібних реформ, чи можливо вони самі нам запропонували співпрацю, ще й виділили гроші на це? Автори посібника розглядають усі сторони земельної реформи, а, враховуючи, що ми — не індіанці та й часи вже не ті, особливо докладно акцентують на пошуку й підготовці однодумців у проведенні цієї реформи. Я зупинюся лише на деяких подробицях:

«При з’ясуванні юридичної природи права колективної власності на землю ми виходимо з того, що передача земель у колективну власність є проміжним етапом земельної реформи. Впровадження цієї форми власності має забезпечити поступовий, максимально безконфліктний перехід від державної до приватної власності на сільськогосподарські землі. В колективну власність земля передається з умовою, що на вимогу членів КСП вона має бути розпайована і навіть поділена в натурі на земельні ділянки зі статусом індивідуальної приватної власності».**

** Паювання сільськогосподарських земель... — К, 2000. — C. 5.

«...Інформаційна робота з робітниками соціальної сфери повинна бути спрямована на нейтралізацію можливого джерела негативної інформації».***

** Паювання сільськогосподарських земель... — К, 2000. — C. 5.

«...Інформаційна робота з працівниками КСП має бути спрямована на створення умов для безконфліктного проведення реструктуризації».****

** Паювання сільськогосподарських земель... — К, 2000. — C. 5.

 «Засоби масової інформації — один з найважливіших каналів інформації для сільського населення, який користується високою довірою особливо серед пенсіонерів. Однак орієнтовані на селян газети часто подають не зовсім повну або не зовсім правильну інформацію з питань приватизації сільськогосподарських земель.

Для ефективної роботи з журналістами можна влаштувати для них прес-конференції та надавати інформаційні повідомлення (або прес-релізи). Підготовка інформації спеціально для журналістів може значно покращити інформаційне забезпечення процесу реструктуризації господарств у  областях».*

* Паювання сільськогосподарських земель... — К, 2000. — C. 29.

Значну увагу в посібнику приділено роботі з сільськими лідерами, особливо неформальними, цьому тут присвячено цілий розділ:

«Неформальні лідери, як правило, відіграють неабияку роль. Вони можуть або уповільнити, або ж, навпаки, прискорити процесс реструктуризації. У західних областях ними, безперечно, є і сільські священики. При отриманні нової інформації більша частина сільського населення перш за все орієнтується на те, як ця інформація сприймається та тлумачиться саме такими (харизматичними) людьми. Ступінь довіри до них з боку селян, як правило, є набагато вищим, ніж до “людей зі сторони”. Досвід інформаційної роботи з населенням переконливо свідчить про те, що безпосередня участь неформальних лідерів у реструктуризації КСП дозволяє не тільки інтенсифікувати самі зміни, але й запобігти можливим конфліктним ситуаціям, а у випадку їх виникнення знайти розумний компроміс. Для цього необхідно виявити неформальних лідерів з самого початку і заручитися їх підтримкою. Інформаційна робота з неформальними лідерами повинна забезпечити залучення неформальних лідерів до процесу реструктуризації господарства (створення ними власних підприємств (селянських фермерських господарств — СФГ) або розширення діючих».**

** Паювання сільськогосподарських земель... — К, 2000. — C. 29.

Як тут не провести аналогію з висловлюванням ще одного «доброзичливця» Роберта Купера, помічника міністра оборони Великої Британії, який у книзі «Постмодернова держава і світовий порядок» писав: «...сьогодні на реверанси про права людини можна не звертати уваги, а покидьків серед місцевого населення завжди можна знайти, і вони будуть повідомляти з екрану, що це свідомий вибір їх народу. Через це їм дозволять називатися губернаторами, міністрами, президентами. Там, де можна обійтись фінансуванням виборів, можна обійтись без окупації. Нехай електорат сам собі вибере лідерів, які будуть плавно вибудовувати країну в схему піраміди, на тому рівні, де їм буде вказано. Так і мороки менше, і витрат. Принцип самообслуговування. А щоб усе мало пристойний вигляд, доведеться садити на трон лідерів із місцевих політбомжів. Раби не повинні відчувати себе такими, тоді й за свободу не будуть боротися. Це й забезпечить стабільність і надійність системи. Поменше вівчарок, колючого дроту, охоронців, тоді й менше буде заперечень — усе добровільно…».

Бачите — все як у давні добрі часи, тільки замість віскі та сигар — право самим узяти участь у «дерибані». Або ж головне — виявити охочих на цьому заробити, а потім — призначати їх лідерами. В спеціальній літературі таких людей ще називають «агентами впливу»*. І вже вони нестимуть у маси і доводитимуть, що розпаювання і продаж Україною сільськогосподарських земель — це світле майбутнє для народу.

* Агент впливу — особа, яка використовується для проведення таємного впливу на державних чиновників, засоби масової інформації або активну частину населення в інтересах і для досягнення цілей, які ставить перед собою іноземна держава. Полмар Н., Томас Б. Аллен. Энциклопедия шпионажа. — М. : Крон-пресс, 1999.

Президенти — «патріоти», головних виконавців призначатимуть Героями. Тільки виникає запитання: «А за що?». Чи, можливо, і є за що?

Згадується Акціонерний банк «Україна», де головними акціонерами і вкладниками були всі сільськогосподарські підприємства України. Після початку дії названих указів усі ці господарства узялися до реорганізації. Одні розділялися, інші реформувалися, треті взагалі знищувалися. Отримати кошти з банку реформованим господарствам було складно через брак відповідних документів, ну, а заявляти про своє акціонерство взагалі не було чим. Ось і настав «золотий» час для наших «рвачів». Як говорив один із вождів:

«Немає людини — немає проблеми». Так і в тут: немає акціонерів — немає і банку. Видали двом десяткам своїх компаній величезні кредити й ліквідували банк.

Тому, можливо, і не дивно, що президент В. А. Ющенко так поспішав виставити нашу землю на міжнародні торги в грудні 2006 року, а потім — у грудні 2009 року — накладаючи вето на закон про продовження мораторію на продаж сільськогосподарських земель.  У січні 2010 року Верховна Рада подолала вето президента лише з другої спроби. А чи уявляємо ми, що сталося б з Україною, коли б у Верховні Раді не знайшлося 300 голосів, вето не було б подолано, і в нас розпочався б дикий земельний ринок без ніяких законодавчих актів, які могли б запобігти цим торгам і стримати їх? Коли б так сталося, то ми сьогодні вже заздрили б тим індіанцям чи мешканцям Гондурасу. Я взагалі не розумію такого специфічного патріотизму, коли в одній руці — свічка по Голодомору, а в другій — закон про продаж землі (території) України. Якщо раніше в населення України, щоб його знищити, відбирали хліб і виганяли з домівок, то сьогоднішні стратеги знищення української нації пішли далі: щоб ми вже ніколи не змогли піднятися з колін, а наші діти блукали світом, у нас відбирають нашу землю.

Але повернімось на початок 90-х. Чи була на той час така вже потреба розпайовувати і продавати землю, укази про що президент так поспіхом підписав, не враховуючи застережень економістів-капіталістів, які вони висловили в листі до Горбачова, і чи саме державна власність на сільськогосподарські угіддя стримувала розвиток сільськогосподарського виробництва України? Щоб не бути упередженим у оцінці стану цього виробництва того часу, звернуся до деяких уже опублікованих праць.

1997 року вийшла монографія Національного інституту стратегічних досліджень при Раді національної безпеки і оборони України «Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення», автори: В. Т. Шлемко, І. Ф. Бінько. Як указано в передмові до книги, ця наукова робота є першою в Україні спробою системного дослідження проблем економічної безпеки. Я скористаюся лише деякими цитатами з цієї монографії:

«Однак у широких колах українського суспільства, як правило, немає належного розуміння як проблем національної безпеки в цілому, так і економічної безпеки зокрема. Навіть представники державних органів влади різних рівнів не мають достатнього уявлення про ці проблеми. Так, в  Програмі діяльності Кабінету Міністрів України у жовтні 1996 р., питання економічної безпеки розглядалося тільки в розділі “Боротьба зі  злочинністю”».*

* Економічна безпека України:... — С. 6.

«На тлі деградації власного виробництва сільськогосподарської техніки під іноземні кредити було закуплено значну кількість зарубіжної техніки, що прив’язує аграрний сектор до іноземного товаровиробника і нищить власне сільськогосподарське машинобудування».**

* Економічна безпека України:... — С. 19

«Із-за безконтрольності з боку уряду велика рогата худоба масово вивозилася за безцінь в інші країни, що завдало державі значних збитків та істотно зменшило поголів’я, для відтворення якого потрібні роки.

В цілому ж в Україні за останні п’ять років виробництво молока зменшилося на 50%, м’яса — на 67%, яєць — на 59%. У кризовому стані знаходяться державні тваринницькі комплекси, птахофабрики. В першому півріччі 1996 р. фактично припинила існування половина птахофабрик.

Одночасно на тлі занепаду вітчизняного птахівництва массово завозиться з інших країн куряче м’ясо, часто-густо неякісні концентрати курячих супів тощо».

«Значна частина сільськогосподарської техніки агропромислового комплексу відпрацювала амортизаційні строки і потребує списання. Внаслідок зростання цін та низької купівельної спроможності сільськогосподарських товаровиробників у 1993–1995 роках проти 1990 р. зменшилася в 30 разів закупівля автомобілів, у 10 разів — зернозбиральних комбайнів, у 2,1 рази — пально-мастильних матеріалів, у 4,5 рази — мінеральних добрив.

Негативно впливає на розвиток сільського господарства та його входження в ринок відсутність цінового паритету на сільськогосподарську та промислову продукцію. Так, з 1991 по 1996 рік оптові ціни на промислову продукцію, що споживало сільське господарство, зросли у 288 тисяч разів, а ціни на сільськогосподарську продукцію — лише у 60 тисяч.

У важкому стані опинилися переробні галузі. Технічна оснащеність харчової промисловості не відповідає вимогам часу, а значна кількість вітчизняних продовольчих товарів виявилася не конкурентоспроможна. Підриває розвиток цієї галузі неконтрольоване завезення іноземних товарів, які в достатні кількості можна виготовляти в Україні».*

* Економічна безпека України:... — С. 26

А ось ще одна з причин занепаду сільськогосподарського виробництва, на яку звертають увагу вже інші автори:

«Протягом 1993–1994 рр. ставка на кредити для фермерів сягала 250–270%, причому сплачувати гроші доводилося вже з першого місяця, але навіть такий грабіжницький кредит одержати було вкрай важко. Із 27 червня 1991р. почав існувати Український фонд підтримки селянських (фермерських) господарств, але наприклад, за сім місяців 1994 р. він забезпечив кредитами з 2500 фермерів

Херсонщини лише трьох господарів. Масово нищилось колгоспне тваринництво, худобу за безцінь вивозили до арабських країн в обмін на нафту, обладнання ферм розтягувалося населенням. Наприкінці 90-х років англійський фермер сплачував за оренду комбайна максимум 8% урожаю, тоді як український мусив віддавати від 18 до 22%. Дев’ятнадцять видів податків забирали у наших фермерів до 70% прибутку, у британського — не більше 18%».*

* Петровський В. В., Радченко Л. Ф., Семененко В. І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. — Х. : Школа, 2007. — С. 527–528.

Звичайно, в тогочасному сільськогосподарському виробництві було безліч недоліків, над якими потрібно працювати, але це — не причина розпаювати майже 60% території України між 13% населення, створити ілюзію власності, а потім зробити все, щоб ця земля пішла з молотка. Причини вказано в наведених фактах. Але я знову хочу повернутися у ті доленосні для України роки.

Якщо у США в сільському господарстві на той час працювало лише 3% працездатного населення то в Україні — 25%, а в селах проживало понад третина населення України. Це був недолік, чи перевага України?

1989 року в Англії вийшла книга «Мрія про Британію», в якій принц Уельський писав: «Надіюсь, ми зможемо стимулювати розвиток міських сіл, щоб створити людський масштаб, близькість один до одного і атмосферу вуличного життя, що допоможе повернути людям почуття належності до свого оточення і гордості за це оточення». І вони зараз ідуть цим шляхом. А в нас це уже було, і ми, замість того щоб дати селу досягнення науково-технічного прогресу, створювати нові виробничі напрямки і давати людям робочі місця, знищуємо не тільки майбутнє села, а й саме село. І коли весь цивілізований світ, зрозумівши, що великі міста, або, точніше, «кам’яні джунглі», нічого доброго для людського життя не несуть, почав повертатися поближче до землі, українцям створили такі умови, що вони навпаки тікали з села, залишивши природне місце походження.

Люди виїхали у великі міста, набрали кредитів під непосильні відсотки, купили квартири і тепер усе життя відпрацьовуватимуть за квартири. Ростиме зарплата, і водночас піднімуться комунальні тарифи, плата за проїзд і т. д. Замість того, щоб бути з сім’єю, виховувати дітей, люди по кілька годин добиратимуться на роботу й назад. А квартира, про яку так довго мріяли, стає лише місцем ночівлі та нагадуванням, що за неї треба ще довго виплачувати. Невже це можна назвати життям? В той же час їхні старі батьки залишилися в добротних будинках у селах: самотні, забуті й без допомоги. В селах створили ілюзію власності на землю, а разом з тим забрали все: медичну допомогу, дитячі садки, школи, будинки культури, будинки побуту, транспортне сполучення і взагалі віру в майбутнє села. Що забороняє владі сьогодні, під час фінансової, енергетичної кризи створювати підприємства там, де є дешеві та зручні умови для життя? Чому б для підприємств — виробників продукції в малих містах, селищах, селах не дозволити податкові канікули на перших 3–5 років, за умови використання на цих підприємствах найновітніших технологій? А телебачення, Інтернет, холодна, гаряча вода, каналізація та інші умови побуту на сьогоднішньому рівні науки й техніки дуже легко досягаються. Люди на таких підприємствах разом працюватимуть, з роботи додому — 10–15 хвилин, більше часу залишиться для сім’ї: дітей, батьків. Знижуватиметься злочинність, тому що в селах і маленьких містах майже всі один одного знають і якоюсь мірою контролюють виховання молоді. В цих населених пунктах є багато покинутих будівель, які легко можна пристосувати під житло. Але люди в пошуках роботи їдуть до великого міста і потрапляють у замкнене коло: квартира — кредит — робота — комунальні платежі — знову борги. І часто за цим стоять інтереси однієї фінансової групи. Тому конче потрібно розірвати це коло й створювати робочі місця там, де є дешеві умови для життя.

Людина має бути поближче до природи. Спираючись на землю двома ногами, вона стає стійкішою до життєвих негараздів, у неї з’являється природний захист. Адже не обов’язково, що життя в селі — це лише робота в полі. Нині науково-технічні досягнення дають можливість зменшити кількість працівників сільського господарства. До села слід підходити як до місця проживання, котре формує сильну цивілізацію майбутнього і створює власний захист від різних криз, які періодично трястимуть цей світ. Поряд з тим, агітація тільки за великі сільськогосподарські підприємства також несе загрозу знищення малих сільськогосподарських підприємств, а звідси — й населених пунктів. Тоді як в Америці 82% всіх сільськогосподарських підприємств — це невеликі ферми і їх внесок у загальний прибуток не перевищує 12%. З погляду економіки ефект від них не великий, але там передусім дбають про людей. Там держава постійно надає фермерам фінансову допомогу, бо на цих сімейних фермах син працює поряд з батьком, онук — з дідом, а це — найдосконаліша і найнадійніша форма виховання. Затишний притулок для дітей під час їх становлення і пізнання світу завжди був важливим чинником. Не тільки стабільна робота створює безпечне середовище, але й оточення, дитячий садок, школа, церква також мають значний вплив на це. Варто відзначити, що в суспільстві, де переважає увага до сімейних відносин і виховання дітей, безпечне середовище завжди зберігається і передається наступним поколінням. А в тому суспільстві, де сімейні відносини й виховання дітей приносять у жертву грошовій економіці, цього як правило не відбувається.

Хвороби сучасного суспільства — самотність, заворушення, вандалізм, алкоголізм, наркоманія і пов’язана з цим злочинність — наслідок байдужості влади до таких факторів, як любов, сім’я, діти, а звідси — й майбутнє країни. Якщо ознайомитись з працями О. В. Чаянова, видатного російського теоретика сільського господарства початку ХХ століття, можна побачити, що фермери і селяни — не те саме. Фермери, навіть дрібні, ведуть бізнес, а селяни працюють на землі, щоб отримати дохід і купити на нього необхідні речі, а не накопичувати прибуток. Можливо, частина колишніх колгоспників і змогла б стати успішними фермерами, якби держава створила їм для цього сприятливі умови. А інша частина, після розвалу колгоспів, — куди їм?

Так, реформувати сільське господарство потрібно було: кредитувати, впроваджувати глибоку переробку сільськогосподарської продукції, допомагати виходити на зарубіжні ринки та інше. Але звести всю реформу до паювання та продажу землі — це велика авантюра, якщо не сказати більше. З розвалом села розвалилося й сільськогосподарське машинобудування — і сотні тисяч стали безробітними. Мені можуть заперечити, що наша техніка низької якості. Я також був колись такої думки і, потрапивши ще на початку 80-х у кабінет головного інженера заводу «Червона зірка», що в Кіровограді, запитав: «Чому наші підприємства можуть запускати ракети, будувати крейсери, які ні в чому не поступаються іноземним, а зробити хорошу сівалку чи трактор ми не можемо?». У відповідь мій співрозмовник підвів мене до полички, на якій лежали кілька брусочків металу, і сказав:

«Ось із цього металу в нас роблять ракети, з оцього — зброю, з оцього — підводні човни, потім — надводні і т. д., а лиш ось із оцього ми можемо проектувати і робити сільгоспмашини, — вказав на останній у ряду брусочок металу, — а за кордоном інженер у свій виріб проектує, який необхідно для цього метал, і він його отримує, ось і всі причини. Наші інженери не дурніші за іноземних». І я з  ним погодився. Сьогодні, дивлячись на безробітних колишніх інженерів, конструкторів, агрономів, які перебиваються різними заробітками, щоб дотягти до пенсії, думаєш як легко ми віддали на поталу своє майбутнє різним шулерам.

Знову ж повернуся до монографії: «Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення»: «Слід зазначити, що протягом п’яти років незалежності України практично не здійснювалась науково-обґрунтована структурна перебудова економіки, без чого взагалі не має сенсу говорити про забезпечення економічної безпеки. Окремим структурним змінам був притаманний, як правило, безсистемний, спонтанний характер».*

* Економічна безпека України:... — С. 21.

Це висновок Інституту стратегічних досліджень при Раді національної безпеки і оборони України вже після опублікування земельних указів. А як тоді земельна реформа, доленосні укази? Куди їх віднести: до безсистемних чи до спонтанних змін? Нам пообіцяли, що іноземні організації виділять великі кошти на закриття Чорнобильської АЕС — виділили обмаль, але на земельну реформу коштів і консультантів було вдосталь. Чому наша земля привернула стільки уваги?

Ось як характеризує іноземну допомогу Джордж Сорос:

«По-перше, іноземна допомога дуже часто обслуговує донорів, а не отримувачів.

По-друге, ті, що отримують допомогу, дуже рідко мають якінебудь права на проекти розвитку, що їх розробляють і втілюють на практиці зовнішні організації. Коли експерти йдуть геть, мало що залишається. Ті програми, які імпортуються, а не розробляються на місці, зазвичай не приживаються... Експерти працюють на тих, хто платить їм».**

** Сорос Дж. Мыльный пузырь американского превосходства. — М. 2004. —С. 124.

Є ще одна цікава монографія, яку 1995 року видав у Вашингтоні Світовий Банк: «Земельная реформа и реорганизация сельского хозяйства в Украине», автори: Цві Лерман, Карен Брукс, Чаба Чакі. Так от, попри те, що нам усі ці роки говорили, що ринкові умови — це обов’язковий ринок землі, автори пишуть: «У державах з розвинутою ринковою економікою форми користування землею дуже різноманітні й саме тому в системі ринкових відносин широко розвинуті форми оренди та інші контрактні відносини». А далі відверто говорять: «В міру впровадження земельної реформи і підвищення стимулів, темп реорганізації повинен буде рости.

Сільське господарство України має, як відомо, високий потенціал, і результати роботи, мабуть, будуть успішними» [Виділено мною — Авт.]. Так от, як бачимо, «повинен буде рости» і «мабуть, будуть успішними», здебільшого, такі теоретичні обґрунтування лягли в основу нашої земельної реформи.

То що ж, скільки ще років нам блукати в пустелі після цих указів, керуючись підручником, підготовленим для нас хлопцями з Вашингтона? Чи, можливо, я помиляюся і все це народилося в наших владних коридорах? Щоб не бути голослівним, звернуся до книжки Бориса Кириченка: «Присмерк у полудень. Свідчення і роздуми», яка вийшла в світ 2002 року. Борис Йосипович Кириченко, Людина з великої літери, патріот України, має великий життєвий досвід, пройшов від майстра до начальника Главку Міністерства сільського господарства і продовольства СРСР, а завершував трудову діяльність начальником Главку Міністерства сільського господарства і продовольства вже незалежної України. То ж подивімось, хто і як нас реформував у міністерських кабінетах:

«Завершувати жнива 1995 року і рятувати ситуацію в агропромисловому комплексі президент довірив іншому міністрові, П. І. Гайдуцькому — людині високоосвіченій, здібній до аналізу. Але йому в ролі керівника орати, сіяти і жнивувати не доводилося, тобто не випадало самому занурюватися в безмежні сільськогосподарські клопоти. З молодих років пішов у ревізори спочатку райсільгоспуправління, потім — міністерства. Ревізія — справа специфічна, схожа на роботу слідчого: сам на сам з бухгалтерськими звітами, ділові бесіди скидаються на дізнання із суворими запитаннями. Після лякливо написаних пояснень складався акт ревізії. Багатолітня роль караючого меча не змогла не позначитися на його характері: в ньому зміцніла зверхність з легким нальотом погордливості. Можливо, з огляду на безперспективність того шляху Павло Іванович перейшов у науку — підготував і захистив кандидатську і докторську дисертації. В суверенній Україні його запросили в радники до президента. Допитливий, незаземлений виробничим та й життєвим досвідом розум швидко наповнювався ідеями іноземних негоціантів-реформаторів. Міністр сільського господарства —посада надзвичайно складна і відповідальна. Він має бути відмінним аграрним солістом, музикантом і хормейстером, уміти злити в одну мелодію масу самобутніх голосів. Він мусить до тонкощів відчувати настрої їдців, душі селян, подих землі, смарагди роси, звички скотини. Та ще проводити в життя свої задуми і урядові рішення через сотні тисяч управлінців, керівників і спеціалістів, мільйони рядових трудівників.

Як на мене, то Павло Іванович за міністерський портфель узявся надто сміливо. Важко зрозуміти і логіку тих хто рекомендував його президентові. Надіятись, що саме він зможе вивести сільське господарство із затяжної кризи, могла лише людина з багатою уявою. А можливо, перед ним ставились якісь завдання реформаторського змісту. В той час віце-прем’єром з питань агропромислового комплексу був директор Інституту економіки сільського господарства П. Т. Саблук. Його думка про кандидатуру міністра могла бути вирішальною. Не зваживши на складність посади і скромні можливості претендента, він проштовхнув на відповідальний пост свою людину. Інтереси тяжкохворого села залишилися другорядними…».

«На початку червня 1996 року уряд, очолюваний уже П. І. Лазаренком, заслухавши звіт міністерства, увільнив з посади П. І. Гайдуцького, приписавши йому навіть гріхи Ю. М. Карасика (міністр с-г 1992–1995 рр.). замовити слово за бідолаху було нікому. Академіка П. Т. Саблука на посаді віце-прем’єра також замінили академіком М. В. Зубцем.

Учорашній міністр пішов у комерційну фірму, а невдовзі його повернули на посаду заступника голови адміністрації президента. З такою ж сміливістю, як за керівництво міністерством, Павло Іванович узявся докорінно змінювати сільські порядки. До розрухи в селі добавилася революція, що її інтелігентні громадяни називають реформуванням соціального устрою села. П. І. Гайдуцький став історичною особою, яка, виконуючи поради зарубіжних “доброзичливців” і користуючись довірою керівництва держави, багато привнесла у формування політики ліквідації колгоспів і радгоспів та розподілу їхнього майна і землі між селянами. При цьому поза увагою залишилось найголовніше: за природним призначенням земля — годувальниця всього сущого…».

«Гіркою правдою є те, що міністр Ю. М. Карасик руйнував потужну базу агропромислового комплексу України через обмаль знань і примітивність мислення. Його послідовник і радник президента П. І. Гайдуцький, академік Аграрної академії наук, якого аж ніяк не назвеш невігласом, наполегливо втілював перевірений революціями заклик “весь мир насилья мы разрушим”. Відповідь на запитання: “хто з них доклав більше зусиль до підштовхування селян у злидні?” є справою часу та істориків…».

Ось такий, чи майже такий вигляд мали «теоретичні» основи земельної аграрної реформи у на той час іще 52-мільйонній країні. А питання, звідки наповнюватимуться бюджет, пенсійний фонд, і взагалі, чи буде Україна, чи буде, де працювати нам і нашим дітям, і куди вони повертатимуться додому, нікого не цікавило. В історії подібне було, і не раз. Наприклад, Аргентина після другої Світової війни практично годувала всю Європу й була відома як «житниця світу». Великої рогатої худоби було достатньо, щоб прогодувати свою країну та інший континент. Нині населення Аргентини голодує. Що трапилось? Адже Аргентина так і залишилась «житницею світу». Просто кілька транснаціональних компаній скупили сотні тисяч гектарів сільськогосподарських земель, і тепер родючі поля обгороджено, вони охороняються, а весь зібраний урожай вивозиться за кордон платоспроможнішим клієнтам, бо в самій Аргентині безробітний, бідний громадянин не може дозволити собі купити вирощену на їхніх полях продукцію за такими цінами. Щось подібне має статися з Україною і її населенням. Щорічні високі врожаї все менше і менше поліпшують статки простих мешканців України. А зростання валового внутрішнього продукту перетворюється лише на статистичний показник, який може збільшуватись і тоді, коли прибуток отримують лише кілька десятків сімей, а всі інші перебувають за межею бідності.

Те, що земля і надра мають працювати на все населення певної території, зрозуміла вже більшість. Нині американський уряд уже скупив у державну власність понад 50% сільськогосподарських угідь, і далі скуповує їх. У Китаї, Ізраїлі та багатьох інших країнах земля була і залишається в державній власності.

Барак Обама, ще не будучи президентом США, писав: «…тим, хто працює, дуже потрібна можливість отримувати зарплату, яка забезпечить прожитковий мінімум, освіту і підготовку, яка дасть можливість отримати відповідну роботу, трудове і податкове законодавство, яке відновить баланс у розподілі національного багатства й системи охорони здоров’я, соціального захисту дітей та пенсійного забезпечення, на які можуть покластися люди, що працюють».*

* Обама Б. Дерзость надежды. — Санкт-Петербург: Азбука-классика, 2010. — С. 283.

Саме у «відновленні балансу в розподілі національного багатства» вбачає майбутнє американців їхній президент. Хоча його спроби щось змінити в соціальній політиці зразу ж зіштовхнулися з опором великого бізнесу. Що й стало загрозою виникнення «технічного дефолту».

Разом з тим дефолт у США — це закономірний процес у розвитку сучасних ринкових відносин. Для аналітиків те, що сьогодні відбувається в Америці, я маю на увазі — технічний дефолт, не є новиною. У більшості він викликає інтерес лише відносно курсу долара, а ще декому видається нереальним. Як? США і дефолт? Ні, цього ніколи не може бути! Для пересічних громадян Америка була й залишається «непотопним крейсером», але насправді така вона лише зовні, а всередині — це вже стара і роз’їдена щурами шхуна.

Розпад Радянського Союзу, якого так прагнули США та інші капіталістичні країни, знищив ідеологічне протистояння в світі. Тепер капіталістична система не змушена приховувати свої недоліки. Якщо раніше великий капітал від антисоціальних вчинків стримували ідеологічні засади, або навіть звинувачення в державній зраді, то тепер це вже не діє. Бізнес перестав бути національним, чи обмеженим якоюсь системою. Перестали діяти закони політекономії. (До речі, в цьому сьогодні й полягає проблема України, де більшість населення ще мислить за цими законами.)

Розмитість ідеологічних кордонів дала можливість розміщувати підприємства не там, де вигідно державі, а там, де вигідно самим власникам компаній. У тій-таки Америці закриваються багато підприємств, а виробництво переноситься в інші країни, де робоча сила дешевша, незважаючи на те, що містечка, де раніше діяли ці підприємства, і населення, яке майже все працювало на них, залишаються без будь-яких засобів для існування. І, якщо соціальні проблеми населення ще непокоять владу, то великий бізнес дбає лише про великі прибутки, тому легко йде зі своєї країни, вкладаючи інвестиції туди, де сприятливе податкове законодавство і дешева робоча сила.

І так відбувається майже в усьому світі. Гроші — в офшори, центральні офіси — в офшори, а власному населенню — лише дим від переробних підприємств. Влада перестала впливати на великий капітал, тому що великий капітал сам формує владу. Великий капітал став інтернаціональним, як і його власники. Патріотизм залишився привілеєм бідняків. І, якщо великий капітал і піде на поступки, то лише тимчасово, лише для того, щоб не викликати якихось соціальних бунтів чи революцій, і доти, доки в цій країні ще є щось узяти. А якщо вже все забрано, то він швидко змиває руки, а мешканці цієї країни залишаються сам на сам зі своїми проблемами, пенсіонерами та боргами МВФ. І США тут не виняток. Те, що відбувалося в Америці наприкінці липня та на початку серпня, далеке від дефолту. Соціальні програми Обами, з якими він ішов на вибори, зазнають невдачі. Америці показали, «хто в домі господар». Тільки згода великого бізнесу дала можливість іще на деякий час продовжити соціальні реформи, але не тому, що багатий поділився з бідним, а лише за рахунок того, що багаті дозволили взяти кредит, аби поповнити бюджет країни. А борги знову ляжуть на плечі простих американців.

Поряд з тим перенесення виробництва з розвинених країн в інші, має певний позитив, адже нові підприємства несуть нові технології, створюють робочі місця, а країна з приходом інвесторів починає повільно вирівнювати свій економічний баланс. Але інвестори йдуть не в усі країни, насамперед їм потрібні стабільне та прозоре податкове законодавство, і, що не менш важливо, населення, з якого можна підготувати робітників і спеціалістів високого класу.

Україна майже втратила свій час і шанс. Якщо в перші роки незалежності ми цікавили інвесторів і мали багато висококласних спеціалістів, то зараз багато хто з них виїхав працювати за кордон, значна частина вийшла на пенсію, а на інших, які вже також досягли пенсійного віку, поки що тримається машинобудівна та деякі інші галузі. Після розвалу виробництва влада понабудовувала центрів зайнятості, і замість того, щоб створювати робочі місця, привчала людей отримувати незароблені, хай навіть і невеликі гроші. І нині в нас знову проблеми: безробітних багато, а на підприємствах бракує фахівців.

Разом з тим постійні дослідження Київського інституту проблем управління, соціологічної служби Центру Разумкова, TNS Ukraine та інших показали, що за рівнем прибутку до середнього класу можна віднести не більше, ніж 8–9% мешканців України. А от із суб’єктивних міркувань вважають себе середняками від 33,6 до 56,2%.

Висновки спеціалістів також підтверджують, що тільки у 8,5% населення України, крім оплати за проживання і купівлі продуктів, залишаються гроші на навчання, лікування і відпочинок. Але саме ці фактори і є ознаками реального середнього класу. Для порівняння, в ЄС і США до цього класу об’єктивно належить 50–70% населення. Аналізуючи це, можна сказати: або більшість справді живе як середній клас, або ж у суспільства низькі соціальні стандарти. І взагалі, що таке соціальні стандарти життя в українському розумінні? Для більшої частини старшого покоління, що формувалося ще в радянські часи, це було — мати житло, автомобіль, кольоровий телевізор, відеомагнітофон, можливість дати дітям вищу освіту, а також наявність у магазинах продукції і відсутність черг. Після проголошення незалежності більшість населення змогла швидко задовольнити виношену ще батьками «блакитну мрію». Приватизували житло, побачили на прилавках безліч цікавих товарів, купили без черги кольорові телевізори, дехто придбав уже вживані автомобілі. Допомогли дітям отримати вищу освіту за власні кошти. І на цьому перелік радянських бажань вичерпався.

Нові бажання нам уже почали формувати екран телевізора та вибіркові картинки з життя в розвинених країнах, які нам показують із вікна екскурсійного автобуса. Те, що добробут у цих країнах створено самовідданою працею всіх поколінь місцевих мешканців, українців мало цікавить, або вони просто цього не сприймають.

Пізнання чужого життя за кінофільмами, переважно бойовиками, та яскравими епізодами про життя офіс-менеджерів і шоуменів зіграло злий жарт з українцями, і незабаром у нас не буде ні слюсаря, ні токаря, ані пекаря — всі будуть шоуменами, менеджерами та чиновниками. Ми зовсім не хочемо розуміти, що товар, який приходить із-за кордону, який ми купуємо і яким ми захоплюємось, виготовляє аж ніяк не шоумен. Але саме завдяки таким товарам ті країни знані в світі, і саме той, хто виробляє ці товари, формує добробут держави і живе гідно.

Лозунг, кинутий на початку незалежності: «Рвонемо поміж крапельок», багато хто сприйняв у прямому розумінні. Ось так двадцять років ми й бігали поміж крапельок, доки потрапили під велику зливу і, як виявилось, не захопили з собою навіть парасольок.

Часто в погоні за дрібним ми втрачаємо велике. Дуже влучно про ці особливості нашої ментальності сказав один з видатних умів української нації В’ячеслав Липинський: «Надмірною чутливістю (при пропорційно заслаблій волі та інтелігентності) пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і «всенародними» співами — проходять так само скоро і несподівано як вони і появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його тривалою, довгою, організованою, послідовною і розумною працею нам важко тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні. Досить напр., подражнити чиюсь дрібну амбіцію, або дрібне хотіння, щоб він, під впливом цього дрібного подражнення, забув про ідеали та хотіння, вирішальні іноді для буття всієї нації…»

Дехто з українців вважає, що, придбавши дітям квартиру, автомобіль та залишивши заощадження, виконав свій батьківський обов’язок. Але машина ржавіє, за квартиру необхідно платити комунальні послуги, а діти безробітні й батьки вже пенсіонери. Що далі?

Ми забули, а, можливо, і не хотіли знати одну англійську мудрість: «Дітям треба давати не рибу, а вудку — рибу вони мають ловити самі». А українці не тільки не подбали про вудки для своїх дітей, але й дозволили продати ставки.

Адже, якщо робочі місця з часом можна буде створити, спеціалістів навчити, то, продавши землю, ми втрачаємо все: не тільки додаткові надходження до бюджету, але й незалежність. І коли, навіть не аргументуючи, говорять, що ми вже не можемо зупинити земельної «реформи» і вона обов’язково має закінчитися продажем сільськогосподарських земель, а іншого вибору в нас немає, я згадую один випадок, який стався багато років тому в мене на очах.

Це було ще 1977 року. Дуже часто ми, солдати дивізії імені Дзержинського, що розташовувалася в Москві, у вільний від основної служби час несли службу на першому ряду закріпленого за нами стадіону «Динамо» або стояли в лінійному коридорі під час входження футбольних уболівальників у двері станції «Метро», після закінчення матчу. Для тих хто, можливо, ніколи цього не бачив, зупинюся детально. Завжди після закінчення будь-яких заходів на стадіоні десятки тисяч глядачів, здебільшого розігрітих спортивними пристрастями й не тільки, перетворюються на некерований натовп, який потоком завширшки метрів зо двісті йде до дверей станції, і, якщо в таких випадках на вхід відкриваються всі двері, це все рівно ніщо для такого натовпу. Взагалі-то натовп — це страшна стихія, передусім для тих, хто всередині нього, і особливо, коли натовп рухається. Якщо там людина впаде, її вже не врятувати. Щоб нічого такого не допустити, ми розділяли натовп лінійними коридорами, аби звузити потік і до дверей станції метро люди вже заходили без штовханини. Якщо дивитися зверху, це було схоже на лійку, яка звужувалась у бік входу. В першій лінії завжди стояли ми, друга лінія нас підстраховувала: там стояли міліціонери. Звичайно, лише цими силами розділити натовп було неможливо, тому на самому початку нашого ланцюга стояла кінна міліція. Треновані коні, на яких сиділи хвацькі дівчата в міліційній формі, клацали зубами, били копитами, змушуючи навіть найвідчайдушніших уболівальників дисциплінуватись і вже спокійніше й без штовханини входити в умовну «лійку». Все це відбувалося не раз і здебільшого спокійно. Але, як я вже наголошував, натовп — це страшна непередбачувана стихія. Одного разу все було, як завжди, «танцювали» коні, люди, відступаючи від них, заходили в лінійний коридор і посувалися до дверей. Все сталося несподівано. Як нам потім розповідали, десь на вході людині стало зле і вона впала, загородивши прохід. Ті, хто йшов за нею, почали зупинятись, створився живий затор, на який напирали ззаду. Ми ще нічого не зрозуміли, коли натовп почав нас тіснити. Переплівши руки, схопивши один одного за ремені, ми, як могли, силкувалися не дати розірвати нашого ланцюга. «Держати, держати лінію!» — кричали позаду офіцери, але, зрозумівши, що ще трохи — і натовп нас знесе, а що буде далі, навіть страшно уявити, кинулися підпирати нас зі спини. Офіцери, міліціонери, незалежно від звань, навіть перехожі кинулися нас підтримувати.  Тріщали наші ремені, картузи летіли з голів, обличчя розлючених уболівальників, яких штовхали на нас і які ще не могли зрозуміти, що відбувається, і вже не команда а крик — «Держати, держати!..».

Кричали всі: і солдати, і міліціонери, і навіть уболівальники з перших рядів, які вже зрозуміли, що може статися, якщо ми не втримаємо. А ми вже навіть не могли опиратися. Ми стали живим щитом для тих, хто підпирав нас ззаду, ноги в нас майже відірвалися від землі, й лише ремені, за які ми вчепилися, утримували цей коридор. «Ще мить — і все, — промайнула думка, — зараз упадемо навзнак і по нас піде натовп». І справді, як ми потім аналізували, ще б кілька секунд — і саме так і було б. Та саме цієї миті над усім цим ревищем і натовпом смертників рознеслося дике іржання коня. Коли я повернув голову в той бік, то побачив, як в останніх променях вечірнього сонця піднімається на задніх ногах велична постать коня. Він став майже вертикально, вершниця злилася з ним, міцно натягнула повід, шпори вп’ялися в боки нещасної тварини, і навіть на віддалі було видно кров, що цебеніла з-під них. Кінь іржав від болю, його передні ноги перебирали в повітрі, виблискуючи на сонці підковами, а перелякане дівча від страху все більше й більше стискало його боки, здавалося, ще мить — і він упаде навзнак. «Шпори, шпори відпусти, коня відпусти, мать твою…», пролунало в мегафон. Чи то цей окрик допоміг, чи, можливо, вершниця сама зрозуміла, але вона випустила повід і, вийнявши ноги зі стремен, міцно обхопила коня за шию. Він почав повільно нахилятися вперед. Але в той час, коли кінь піднявся на задні ноги, люди підійшли впритул і, опускаючись на передні ноги, він міг їх розчавити. Це зрозуміли всі ті, хто стояв поблизу, мабуть, зрозумів це і кінь, тож він з останніх сил почав знову підніматися (я досі пам’ятаю його очі, направлені вниз) і опустив передні ноги на землю лише тоді, коли люди зі страху, навіть не зрозуміло, як, звільнили йому місце. Все це відбувалося менше хвилини, але, можливо, цей «крик» коня і його докірливий погляд зверху на мить зупинили всіх, і цього було достатньо, щоб там, у дверях, висмикнули «затор» і натиск поволі почав спадати. Десь через годину, коли останні глядачі сховалися за дверима станції метрополітену, ми нарешті змогли розімкнути руки й почали приводити себе до ладу. Дехто з хлопців шукав свого картуза, але від головних уборів залишилися тільки затерті козирки. Інші хлопці стояли поодинці, боячись підняти очі, в яких був іще страх. Підігнали трейлери для перевезення коней, і ми, немовби прокинувшись від важкого сну, рушили туди, щоб хоча б поглядом провести нашого рятівника. Він гордовито піднімався трапом, зверху поглядаючи на нас, щось у його погляді було незвичне — він був сильніший за нас.

І сьогодні, через двадцять років незалежності, коли в країні з п’ятдесяти двох мільйонів населення залишилося сорок шість мільйонів, коли з них ще сім мільйонів наших земляків блукає світом у пошуках кращої долі, коли дехто з нас чекає і не дочекається, коли з молотка піде наша Земля, я все частіше згадую того коня. Він був набагато вищий і благородніший за багатьох із нас. Він ладен був упасти назад, але не опустив копита на голови людей. І коли говорять, що землю обов’язково потрібно продавати, тому що ми в безвиході, я скажу, що вихід є завжди, якщо цього прагнути. А в безвихідь нас завели укази про розпаювання і продаж землі та зрада декого з нас.

Чому б нам, щоб мати достойні пенсії й чесно дивитися в очі нащадкам, не повернути сільськогосподарську землю суспільству. Ні, я не пропоную відібрати її в тих, хто отримав земельні паї у власність. Сьогодні у нашій країні створилася така ситуація, що всі заборгували всім. Держава дає гроші з бюджету (точніше, наші гроші) на рефінансування банків, допомагає будівельникам, списує величезні борги теплокомуненерго і т. п. Водночас люди заборгували за банківські кредити, хочуть купити в будівельників квартири, навчати своїх дітей, онуків у навчальних закладах, мають великі борги перед ЖЕКами. То чому б нам не провести взаємозалік і не прирівняти державний акт до векселя, який можна погасити, лише здавши державі. Боржник розраховується з банком, а банк, передаючи державний акт державі, розраховується за свої борги перед нею. Здавши державний акт-вексель у навчальний заклад, бабуся зможе заплатити за навчання онука. А хто захоче й надалі віддавати землю в оренду, нехай віддає, орендар за державну частину землі буде платити орендну плату державі, а за іншу — власникові земельного паю. І нехай орендують землю і виконують екологічні закони України ті, хто орендував ділянки і не боїться, що не зможе їх викупити. Краще на ті гроші, що мали потратити на купівлю землі, придбають нової вітчизняної техніки чи візьмуть її в лізинг, чим допоможуть нашим машинобудівникам, а можливо, віддадуть свої державні акти за ту-таки техніку, а завод погасить ними свої податкові зобов’язання перед державою. Я не кажу, що це — єдино правильнее рішення, але, якщо ми — незалежна держава і хочемо нею залишитись, якщо ми хочемо знизити податки і одночасно збільшити надходження до бюджету, ми маємо шукати й знаходити рішення, які б допомагали рухатись уперед, а не скочуватись у нікуди.

Всі ці роки нам нав’язували, що розпаювання необхідне, тому що тільки власник може ефективно обробляти землю. Ми мовчки погодилися з цим, визнавши, що в нас немає спеціалістів і сільськогосподарської науки, й сьогодні майже всі спеціалісти та науковці залишилися без роботи. А тепер нам ті самі «реформатори» твердять, що землю слід продавати тому, що власники земельних наділів, вже старі, помирають, то хай хоч на старості скористаються грішми, отриманими за Матінку-Землю. І вже тільки нові власники, які скуплять десятки тисяч гектарів, сидячи на Канарах, зможуть її ефективно обробляти. Таке враження, що українці ніколи не вміли обробляти землю й тільки зараз уже нові власники їх цьому зможуть навчити. Виходить, у нас досі взагалі не було сільськогосподарської науки, навчальних закладів, котрі готували спеціалістів для сільського господарства, самих спеціалістів та високих урожаїв, якщо за новою «теорією» врожаї мають підніматися тільки залежно від власності на землю.

Ми ніяк не можемо зрозуміти, що держави, жителі якої не аналізують того, що відбувається, а лише спостерігають, як шматують їхню Батьківщину, і стають у чергу, щоб визбирати крихти, не можуть довго залишатися незалежними.

У недавно опублікованій доповіді «Клімат конфлікту» группа International Alert попереджає: коли настане глобальне потепління й підніметься рівень світового океану, кількість землі, придатної для життя й обробітку, катастрофічно падатиме, що призведе до перенаселення і військових конфліктів за територію. І це — не туманна загроза майбутнього, а реалії сьогодення. А ми, українці, саме в такий час вийшли на торги зі своїми 60% території України. Невже не розуміємо, що продаж землі — питання не економічної, а національної безпеки держави? Що чекає українців після того, як молоток біржового маклера опуститься і пролунає: «Продано!»???

Я не проти тих, хто хоче скупити нашу землю; це нормально, бо бізнес є бізнес. Не нормально лише те, що ми продаємось і продаємо те, що нам не належить і дано Богом лише в користування — територію України та майбутнє наших дітей. Водночас удаючи, що опікуємось правом громадян розпоряджатися приватною власністю...

Колись Володимир Мономах повчав:

«Я, недостойний, дідом своїм Ярославом Мудрим і батьком своїм і матір’ю своєю з роду Мономахів був наречений руським іменем Володимир. Сидячи на санях, тобто збираючись уже помирати, звертаюсь до вас з цим словом. Діти мої або хтось інший, слухаю чи мою грамоти цю, не посмійтесь над нею, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться.

...Куди б ви не верстали шлях своєю землею, не давайте отрокам своїм чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам, щоб люди не проклинали вас». [Отрок — слуга, в сучасних умовах — слуга народу — Авт.].*

* Повість времянних літ. — Х. : Фоліо, 2005.

То, можливо, прислухаємось до мудрих слів Володимира Мономаха і не дозволимо «отрокам» знищувати села і залишати українців без майбутнього, впроваджуючи заокеанські реформи?

Я йду по вузькому містку, мій онук, обнявши мене за шию, оглядає все навкруг. Він не боїться, він у мені впевнений, він вірить, що я йому не зроблю зле. Наші діти та онуки вірять нам. Вони навіть не можуть допустити, що ми вже їх зрадили, дозволивши розпродати Україну, а разом з цим — і їхнє майбутнє. Нещодавно на телевізійному політичному шоу в одного з постійних там експертів запитали, чому наші діти тікають за кордон і що треба зробити, щоб цього не відбувалося? Вчений муж відповів, що в цьому нічого страшного немає: на їхнє місце в нашу країну приїде молодь з інших країн. Я цю відповідь згадав, коли прочитав в Інтернеті, як у Німеччині один німецький пенсіонер зробив в автобусі зауваження за погану поведінку хлопцям неєвропейської зовнішності, а ті вибили пенсіонеру зуби. Вставляючи зуби, німець, мабуть, жалкував, що відпустив своїх дітей на роботу за океан. Але їхні діти, якщо і їдуть за кордон, то на високооплачувані посади й серйозні контракти, а наші — прибиральницями, різноробочими та доглядачами пенсіонерів — людьми третього сорту. І тільки тому, що їхні батьки, на їхній батьківщині не змогли створити їм робочих місць відповідно до їхніх здібностей і покликань. Тож нехай старше покоління й розраховує на «достойні» пенсії, які їм «вділять», як тому німцю, хлопці, що приїдуть з теплих країн на місце нашої молоді, що втече за кордон.

Нещодавно в одному з інтерв’ю перший Президент України сказав, що, можливо, і його треба посадити на лаву підсудних? Так, можливо, і його, і всіх, хто був усі ці роки при владі, усіх, хто з простого працівника за роки незалежності став по кілька раз мільйонером, мільярдером, і всіх, хто мовчки спостерігав за тим, що відбувається і куди ми рухаємось. Але не на лаву підсудних, а хоча б на лаву совісті.

Один із найзаможніших людей світу американець Уоррен Баффіт так сказав про багатих людей: «...Вони вважають, що всі ці гроші їхні й вони повинні рахувати кожен цент. Але при цьому ніхто не задумується, що виключно засоби суспільства дозволяють їм так жити.

Наприклад, у мене талант до накопичення капіталу. Але можливість використовувати його на повну силу визначається суспільством, у якому я живу. Якби я народився в мисливському племені, такий талант мені був би ні до чого. Швидко бігати я не вмію, а фізично не дуже витривалий. Тож моя доля — потрапити на обід якогось звіра. Але, якщо мені випало щастя народитися в суспільстві, яке цінує мій талант, дало мені хорошу освіту, так, що цей талант може розвиватися, створило закони і фінансову систему так, щоб я вів цю справу і заробляв великі гроші, то найменше, що я можу зробити, — розрахуватися за все це».

Але так думають не всі багаті, особливо в Україні, тому питання не стоїть так, щоб хтось розрахувався. Просто, не потрібно зазіхати хоча б на те єдине, що ще залишилося для майбутніх поколінь — Землю!!!

                                                      Вересень, 2011 рік.

 

P.S. Для тих кому не байдужа доля України читайте:  Медвідь "Точка неповернення"

серпень 2012р.

 

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі