Блоги → Перегляд

С. Медвідь "Точка неповернення"

Неділя, 19:42, 26.08.12

Рейтинг
4 0
Переглядів
10485

0
0

    «Батьки їли кислий виноград,

а оскомина була у дітей

(стародавня притча)».

 

Доженемо, переженемо, збільшимо, зменшимо, посадимо, звільнимо і переможемо. Ось такий, чи  майже такий перелік зобов’язань, які беруть на себе чи не всі партії, які приймають участь у виборах до Верховної Ради України.  Саме це, мабуть, і спонукає говорити, що наступний парламент мало чим буде відрізнятись від попереднього. Програми партій настільки близькі, що дочитавши її до кінця, забуваєш від якої вона партії.  І це не дивно адже поле діяльності у всіх одне - Україна і її жителі. Можливо коли б програма передбачала розписаний по деталях план чи механізм оцього – «покращення вже сьогодні», тоді б ми побачили справжню глибину партійної геніальності, а так з усього сказаного виборці чітко розуміють лише – «звільнимо і посадимо» чи «посадимо і звільнимо». Ось по цій межі мабуть і будуть розділятися голоси.    

Так уже вийшло, що Україна з перших днів своєї незалежності поринула у вир змін. Постійні політичні дискусії між владою і опозицією починають втомлювати суспільство і викликати апатію, як до одних так і до інших. Відсутність конкретних економічних пропозицій і підміна їх лише політичними звинуваченнями, викликає тривогу за майбутнє Всі розвинені країни борються з економічною кризою, а ми уже двадцять років з політичною. Світ будує, а ми ділимо і руйнуємо. Країни об’єднуються між собою для вирішення економічних завдань, а ми роз’єднуємось по політичних. Невже ми ще не можемо зрозуміти, що сьогодні світом керують не політичні, а економічні закони і особливо всередині держави. А у нас людина тільки потрапила в депутати і уже кожне своє інтерв’ю розпочинає: «Ми, політики...». Яка може бути політика на рівні області, району, в сільраді? У суспільстві має бути економічна, а не політична дискусія, але складається враження, що в країні відсутня економічна наука, як така. Спочатку з’являється політичний лозунг, а потім одне з поперед іншого економічні обґрунтування, з’являється інший лозунг і зразу ж - нові обґрунтування. Можливо, врешті решт, обійдемось без політичних лозунгів, без іноземних радників, а просто по-державному подумаємо як жити далі, і не тільки тим хто при владі, а й простим жителям України.

У 1991 році був опублікований відкритий лист до Президента Радянського Союзу М.С. Горбачова який підписали тридцять визначних учених світової економіки, серед яких чотири лауреати Нобелівської премії в області економіки. В цьому листі учені закликали Президента зберегти суспільну власність на землю і формувати державний бюджет за рахунок орендної плати за користування землею і природними ресурсами. Вони писали: «...існує небезпека, що Ваша країна запозичує у нас такі риси економіки, які заважають західним країнам процвітати в тій мірі, в якій вони могли б. Зокрема, є побоювання, що ви можете піти по нашій дорозі, дозволивши приватному сектору привласнювати велику частину земельної ренти.Важливо, щоб земельна рента була збережена як джерело державного доходу…»

У своєму листі, визначні економісти світу наголошували, що приватна власність на землі сільськогосподарського призначення та привласнення приватним сектором земельної ренти, буде заважати західним країнам рухатись вперед.  А що ж ми, як же влада незалежної України відреагувала на ці застереження і пропозиції?

У мене на столі лежать декілька документів які докорінно змінили устрій і взагалі, майбутнє України. Це – укази президента Л.Д. Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року та «Про порядок паювання земель переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, організаціям» від 8 серпня 1995 року.

Чи була така необхідність у цих указах? І чому вони зявились тоді, коли президент лише на короткий термін отримав право видавати укази, які були на рівні законів? Якщо на друге запитання нам не відповість ніхто, окрім тієї людини яка підписувала ці укази, то на перше ми спробуємо пошукати відповідь.

Майже усе інформаційне і методичне забезпечення цих указів було викладене у двотомних підручниках які перевидавалися українською мовою декілька разів і були тим дороговказом по якому до сьогоднішнього дня проводиться земельна реформа. Що з’явилось перше - чи укази, чи ці підручники достеменно не відомо, хоча деякі аргументи говорять про те, що першими були підручники. Що ж це за підручники? Ось переді мною лежить одне із видань:

ПАЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ

ПОСІБНИК

Видання четверте, виправлене та доповнене

Січень 2000 р.

Проект паювання сільськогосподарських земель в Україні

Київ, Україна

Контракт ЕРЕ-0014-1-00-5064-00, Трудовий Договір № 4

Агентство США з міжнародного розвитку

Вашингтон

у співпраці з Міністерством аграрної політики,

Державним комітетом по земельних ресурсах та

Урядом України

Підрядник

RONKO Consulting Corporation

2301 M Street, N. Y., Suite 400

Washington, D. C. 20037 USA

Ось саме по таких посібниках, які пишуть нам заокеанські хлопці в перервах між кавою, ми проводимо земельну реформу і живемо уже 24 роки. Звичайно досвід у проведенні подібних реформ у них є, чого тільки варта їхня власна земельна реформа. Ось як про неї згадує Джеймс Мейс:

“Приблизно сто років тому, коли моя рідна Оклахома готувалась стати штатом, індіанцям, що усе ще проживали на цій території, виділили ділянки землі у приватну власність. Це було для індіанців зовсім нове поняття. Намагалися захистити їхнє право на те, чого вони не розуміли. Однак згодом термін обмежень на продаж землі минув, і це дало поштовх творчості особливої категорії підприємців, котрі відкрито, часто з гордістю називали себе «рвачами». Йдеться про людей, які заробляли гроші нечесним шляхом, часто використовуючи зв’язки в політичних колах.

Пригадується особливо «яскравий» епізод, коли термін обмежень минув для певної категорії, був відправлений особливий потяг у місця поселення індіанців, і їх привезли у моє рідне місто Мускогі, тут для них організували вечірку, що тривала всю ніч і де їм запропонували в необмеженій кількості віскі та сигари. У ході цього свята власники земельних ділянок розставалися зі своєю власністю за такі «щедрі» суми, як 10 доларів і навіть менше. В наступні роки багато хто з них були змушені жити з родичами у повній убогості.»

* Книга «День і вічність Джеймса Мейса» ЗАТ «Українська прес – група» К., 2005

Чи не тому наша, тодішня влада, звернулася саме до цієї країни у якої уже був досвід проведення подібних реформ, чи можливо вони самі нам запропонували ще й виділили гроші на це? Автори посібника розглядають усі сторони земельної реформи, особливо, враховуючи, що ми не індіанці та і часи уже не ті, детально акцентують увагу на пошуку і підготовці однодумців у проведенні цієї реформи. Я зупинюсь лише на деяких деталях:

«Досвід інформаційної роботи з населенням переконливо свідчить про те, що безпосередня участь неформальних лідерів у реструктуризації КСП дозволяє не тільки інтенсифікувати самі зміни, але й запобігти можливим конфліктним ситуаціям, а у випадку їх виникнення знайти розумний компроміс. Для цього необхідно виявити неформальних лідерів з самого початку і заручитися їх підтримкою. Інформаційна робота з неформальними лідерами повинна забезпечити залучення неформальних лідерів до процесу реструктуризації господарства (створення ними власних підприємств (селянських фермерських господарств – СФГ) або розширення діючих». ст.29

Як тут не провести аналогію з висловлюванням ще з одного «доброзичливця» Роберта Купера, помічника міністра оборони Великобританії, який в свої книзі «Постмодернова держава і світовий порядок» писав: «…сьогодні на реверанси про права людини можна не звертати уваги, а покидьків серед місцевого населення завжди можна знайти, і вони будуть повідомляти з екрану, що це свідомий вибір їх народу. Із за цього їм дозволять називатися губернаторами, міністрами, президентами. Там, де можна обійтись фінансуванням виборів, можна обійтись без окупації. Нехай електорат сам собі вибере лідерів, які будуть плавно вистроювати країну в схему піраміди, на тому рівні де їм буде указано. Так і мороки менше, і витрат. Принцип самообслуговування. А щоб все виглядало пристойно, прийдеться садити на трон лідерів із місцевих політбомжів. Раби не повинні відчувати себе такими, тоді і за свободу не будуть боротись. Це і забезпечить стабільність і надійність системи. Поменше вівчарок, колючої проволоки, охоронців, тоді і менше буде заперечень – все добровільно…»

Бачите - все як у старі, добрі часи, тільки замість віскі і сигар право самим прийняти участь у «дерибані». Або ж, головне виявити бажаючих на цьому заробити, а потім назначати їх лідерами. В спеціальній літературі таких людей називають ще «агентами впливу»*. І вже вони будуть нести в маси і доказувати, що розпаювання і продаж Україною земель сільськогосподарського призначення це є світле майбутнє для народу.

*(Агент впливу – особа яка використовується для проведення таємного впливу на державних чиновників, засоби масової інформації або активну частину населення в інтересах і для досягнення цілей які переслідує іноземна держава. Ноорман Полмар., Томас Б. Аллен « Энциклопедия шпионажа » М., « Крон-прес », 1999.)

Але повернемося до листа - застереження визначних економістів.

Після написання цього листа пройшло більше двадцяти  років, і що ж ми бачимо? У країнах з розвиненою економікою, які ще вчора показували приклад економічної стабільності сьогодні починаються прояви людської непокори, заворушення. Населення Європи і США різко старіє, починають виходити на пенсію ті, хто народився в 50-х роках минулого століття, а саме тоді був пік народжуваності, значить зараз відбудеться пік виходу на пенсію. Соціальні програми тріщать по швах, а пенсійні фонди лихорадить. В той же час автоматизація і комп’ютеризація виробництва не обіцяє збільшення робочих місць, а монополізація ринку створює умови, коли прибутки направляються в кишені лише декількох сотень родин. Населення усіх країн шукає нові способи для виживання.

Те що земля і надра повинні працювати на все населення яке проживає на даній території зрозуміли уже більшість. Саме у «відновленні балансу в розподілі національного багатства» вбачає майбутнє американців їх президент Барак Обама. На даний час американський уряд уже скупив у державну власність більше 50% сільськогосподарських угідь, і далі продовжує скуповувати. А в таких країнах як Китай, Японія, Ізраїль,Голландія, Данія майже вся земля в руках держави і сільськогосподарське виробництво у них високоефективне. І земля збережена, і продуктів удосталь. А в Англії 90% земель у Пенсійному фонді, який надає землю в оренду під виробництво сільськогосподарської продукції і саме кошти отримані від оренди є основним наповнювачем пенсійних забезпечень. У Бельгії, Франції держава володіє 60-65% землі і здає її в оренду.

У Німеччині, після обєднання східної та західної її частин Федеральний уряд обрав шлях довготермінової оренди земель державної власності замість її продажі. А якщо сказати простіше то капіталістична Західна Німеччина після обєднання з соціалістичною Східною Німеччиною, де землі сільськогосподарського призначення були у власності держави. дуже зраділа і «кляті капіталісти» не стали паювати ці землі і виставляти на продаж, а залишили у власності усього німецького народу. До того ж, німці вважають, що кожен громадянин Німеччини, при бажанні стати фермером, може прийти до держави і взяти землю у оренду під виробництво.

А у нас це можливо??? В даний час латифундисти видавлюють останніх фермерів, а про те щоб створити нове фермерське господарство уже і ніхто не мислить.

До чого приводить продаж земель сільськогосподарського призначення ми можемо побачити на прикладі Аргентини. Після другої світової війни ця країна, практично годувала всю Європу і була відома як «житниця світу». Великої рогатої худоби було достатньо, щоб прогодувати свою країну і інший континент. Сьогодні населення Аргентини голодує, країна стоїть на межі дефолту. Що ж трапилось? Адже Аргентина так і залишилась «житницею світу», але після впровадження земельного ринку, декілька транснаціональних компаній скупили сотні тисяч гектарів сільськогосподарських земель, і тепер родючі поля огороджені, і знаходяться під охороною, а весь зібраний урожай вивозиться за кордон більш платоспроможним клієнтам, так як в самій Аргентині безробітний, бідний житель не може дозволити собі купити вирощену на їхніх полях продукцію по таких цінах. Щось подібне може статися і з Україною та її жителями. Щорічні високі врожаї все менше і менше відбиваються на статках простих жителів України. А ріст валового внутрішнього продукту перетворюється лише в статистичний показник, який може збільшуватись і тоді коли прибуток  отримують лише декілька десятків сімей, а всі інші знаходяться за межею бідності.

Керівництво різних держав негаразди всередині своїх країн пояснюють глобалізацією, падінням ринку та інше. Але за усіма цими негараздами саме і стоять питання, куди направлені кошти від використання природних ресурсів тієї чи іншої країни – місцевим громадам чи великому капіталу. І як би нам не пояснювали, що економічні негаразди - це вплив зовнішніх факторів, я не можу не погодитись з Джорджем Соросом який говорив: «Головною причиною злиднів і бідності у всьому світі є неефективне державне управління… на глобалізацію не потрібно звалювати вину за нееффективне державне управління». Але дане попередження керівництвом більшості держав не сприймається, значно легше знайти винуватця негараздів десь на стороні, ніж зізнатися у своїй некомпетентності.

На даний час перед усім світом стають все нові і нові виклики. Експерти попереджають, що коли настане глобальне потепління й підніметься рівень світового океану, кількість землі, придатної для життя й обробітку, катастрофічно падатиме, що приведе до перенаселення і військових конфліктів. Економічна криза набирає обертів, і це не стихійне явище, це - закономірний процес сучасних економічних відносин. Світовий ліберальний проект терпить крах.  Ми стоїмо на порозі нової цивілізаційної епохи. А українці замість того щоб в цей складний час захищати  державність і незалежність, викидають на ринок свою територію – землі сільськогосподарського призначення. У України саме зараз є можливість, відмовившись від цієї злочинної авантюри, стати центром нового економічного розвитку та показати усьому світу приклад вирішення економічних проблем за рахунок внутрішніх резервів, а не за рахунок кредитів МВФ які  лише прискорюють падіння країни у прірву.

Так, згідно статистичних даних: сільськогосподарські угіддя України займають 41,7 млн. га, або 69,1%, загальної земельної площі, У загальній площі сільськогосподарських угідь площа ріллі становить 34 млн. га, або ж 56,7% від території України. Звідси - на одного жителя України, а їх у нас уже 45,6 млн. чоловік, припадає, сільськогосподарських угідь – 91,4 сотки, або ж 0,91 гектара, і відповідно ріллі – 74,6 сотки, що становить 0,75 гектара.

Для порівняння – Англія – 0,1 га ріллі на одного жителя, Німеччина – 0,14 га, Італія – 0,15 га, Франція – 0,31 га, Польща – 0,34 га.

Конституція України і безпосередньо стаття 13 підтверджує, що  земля її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключно (морської) економічної зони є об’єктами права власності  Українського народу. Тобто, кожен громадянин України за час свого життя має право отримувати орендну плату за свій, майже гектар сільськогосподарських земель. Куди тим французам чи навіть полякам до нас.

Мені можуть заперечити, що землі сільськогосподарського призначення розпайовані і належать лише  частині громадян України. Так, я знаю, розпайовані між 12,5% жителів України. Я уже про це писав і у своїх статтях, і у книгах – «Сценарий для Украины» та «Батьки, діти, реформи і Ми!». Але давайте трохи відійдемо від цього і уявимо, що статтю 13 Конституції України ніхто не відміняв, і ніхто не прирівнював себе до Бога та не ділив (розпайовував), по іноземних рекомендаціях те, до створення чого ніхто з присутніх не приклав ніяких зусиль. Мабуть було б дивно бачити, що кожен пасажир електрички виходячи на своїй станції відривав і забирав з собою сидіння на якому він просидів декілька годин. А от із землею сільськогосподарського призначення виходить так вчиняти можна.

Олег Бахматюк, керівник агрохолдингу «Укрлендфармінг», який орендує близько 500 тис.  га с-г земель у інтервю, Економічній правді 28 жовтня 2011 року, говорить:  «Я націлюю свою команду на те, що через два-три роки в Україні оренда землі буде така, як в Європі, тобто 300 доларів за гектар».

І це справедливо – 300 доларів для агрохолдингів, 300 доларів для іноземних компаній (а вони орендують більше 12 млн. га), 30 доларів для вітчизняних фермерів які мають  в оренді  до 1 тисячі гектарів, можливо  по 100 доларів для тих у кого в оренді до 5 тисяч, ну і так далі. Я не стверджую, що саме така орендна плата має бути в залежності від обсягів орендованої землі, але коли б платили, навіть середню орендну плату, то у бюджет України щорічно надходило б до 8 мільярдів доларів, що становить більше 60 мільярдів гривень, або майже 20% бюджету України.  Ось так без корупції і кредитів МВФ.  І кожна громада знала б скільки надійде у бюджет їхнього населеного пункту  у цьому році, на наступний рік і так далі. Тоді б і бюджет формувався знизу. І не стояв би голова сільської ради з протягнутою рукою цілий рік випрошуючи дві машини асфальту, а разом би зі своїми депутатами і односельцями планував, як ремонтувати чи будувати школу, лікарню, спортзал, як розвивати село чи допомогти пенсіонерам. І так на рівні району, області, країни. Тоді б і виборці підходили більш відповідально при голосуванні за депутатів у місцеві органи влади. А депутати Верховної Ради займалися б законотворчою роботою, а не «дерибанили» бюджет. Це є один із шляхів подолання корупції і панування демократії. Ми дуже добре навчилися говорити про європейські закони і демократію, в той же час використовуючи середньоазіатські традиції та родинні зв’язки в державних структурах.

Якось довелось бути присутнім на одній зустрічі кандидата в депутати з жителями села, де директор школи уклінно дякував за подарований школі музичний центр, вартістю 4 тисячі гривень і говорив, що нарешті в школі буде своя музика. Неприємно було на все це дивитись, знаючи, що у громади цього села  три тисячі гектарів сільськогосподарських угідь, а це 5 мільйонів гривень. Навіть якщо по європейських мірках – 30% віддати до центрального бюджету, то в розпорядженні громади залишається  3,5 мільйонів гривень. І ось громада, яка може мати такий бюджет лише від оренди землі, радіє подарунку за 4 тисячі гривень і обіцяє голосувати за кандидата. В той же час, в теленовинах показували, як інший кандидат в депутати, розповідав жителям села, що якщо його підтримають, то він «виб’є» гроші на дитсадок, а якщо ні - то їхні діти залишаться без дитсадка. Ось так іде боротьба за голоси і звідси починається корупція. І тільки бюджет який буде формуватися і розподілятися знизу вверх, а не зверху вниз дасть в значній мірі можливість зменшити корупцію, а народу відчути себе господарем.

Партії ідучи на вибори у своїх програмах пишуть, що знизять податки, збільшать  пенсії і зарплати бюджетникам, піднімуть соціальні видатки і т.п., одним словом забезпечать усі забаганки виборців, аби за них голосували. З позиції дешевої виборчої реклами, можливо і правильно, з позиції економіки і конкретного стану справ у державі – повна профанація. Ось коли усі передвиборчі лозунги будуть економічно обґрунтовані, а автори стануть нести відповідальність за їх виконання, лише тоді ми почнемо рухатись уперед, а не скочуватись назад у нікуди. Україні потрібні державні люди, а не політикани.  

Раніше я уже писав, що у нас 14 мільйонів працюючих і майже стільки ж пенсіонерів. І з кожним наступним роком, в зв’язку з високою народжуваністю у 1948-64 роках, а тепер з виходом тих людей на пенсію, кількість пенсіонерів буде збільшуватись, а кількість працюючих зменшуватись. До того ж, почне повертатись додому, щоб доживати віку, частина тих, хто сьогодні працює за кордоном. Поряд з цим необхідно враховувати, що людина, яка працює в бюджетній сфері, уже отримує зарплату з бюджету, звідти ж і йдуть її пенсійні відрахування. А скільки ж у нас головних наповнювачів бюджету, тих хто виробляє товари з доданою вартістю? Чи багато їх? І що для цього робиться щоб їх було більше? За рахунок чого ми надалі маємо формувати бюджет і наповнювати Пенсійний фонд? Ситуація дуже складна, і замість того щоб усім шукати механізм, як зменшити цю загрозу, ми займаємось популізмом і викидаємо на торги останній стратегічний запас наданий Богом у розпорядження жителів України це - землі сільськогосподарського призначення, плата за оренду яких  уже сьогодні могла б давати у бюджет до 20%, що фактично, а не на словах дало б можливість зменшити податки для бізнесу і одночасно збільшити соціальні видатки уникаючи різних корупційних схем. А якщо наші наступні покоління навіть і не захочуть займатися сільським господарством, а усю землю здадуть іноземцям в оренду, то це щорічно буде давати більше 12 мільярдів доларів, або ж третя частина бюджету нашої держави і це тільки від орендної плати за землю сільськогосподарського призначення? А якщо ще врахувати плату за використання інших природних ресурсів? Тобто Україна, одна з небагатьох країн світу, природні ресурси якої створюють такий запас міцності, як для жителів так і для самої незалежної держави, який  дасть змогу вистояти проти будь яких економічних криз.

Взагалі алгоритми української ментальності вражають. Дозволили все розпродати, приватизувати, а тепер швиденько стають у чергу за пенсіями. До кого? Хто вам зі своєї кишені має платити пенсії? Ваші діти. Саме на їхні плечі ляжуть ваше пенсійне забезпечення і борги МВФ.

Пенсійна реформа, де задіяні лише ті, хто працює, і пенсіонери, не має майбутнього. І, якщо не ввести додаткового чинника, то нас очікує найстрашніше, що може бути, — конфлікт поколінь. Тому, щоб цього не допустити, Пенсійний Фонд повинен мати стабільні додаткові надходження, які дали б змогу зменшити податковий тиск тих, хто працює, і гарантувати забезпечення пенсіонерів.

Якщо озирнутися на двадцять років, які прожила Україна, виникає думка: чи міг бути інший розвиток і чи це єдиний шлях для нас?

Часто, буваючи в кабінетах влади, можна почути: «Як людина я з тобою погоджуюся, але як держслужбовець мушу робити навпаки». Якій же державі служать ці люди, що для того, аби вчинити «по-державному», мають знищити цю країну, поламати життя і долі людей? Але все це ми сприймаємо як належне, адже саме наше покоління всі ці двадцять років «розбудовувало» Україну, отримувало нагороди, звання, голосувало, рахувало бюлетені. І саме тому в сьогоднішній грі у пенсійну реформу нам пропонують лише дві команди — ті, хто працює, і пенсіонери, а, якщо сказати точніше, — діти і батьки. Старше покоління своїм беззубим ротом з’їло все, що мало належати нащадкам, а тепер тягарем висне на шиї тих, хто тільки спинається на ноги. Їм би радіти життю, працювати, створювати сім’ї, ростити дітей, а вони мають робити непосильні відрахування від заробітної плати на армію пенсіонерів, котра щорічно збільшуватиметься. Мені можуть заперечити, що молоді пропонують накопичувальну систему пенсійного забезпечення. Але прості підрахунки показують, що, якщо з пенсійного фонду забрати надходження тих, кому ще немає 35 років, і спрямувати їх на накопичувальні рахунки, то дефіцит фонду ще більше зросте. Чи не так? Нам кажуть, що тіньовий фонд заробітної плати становить 145 мільярдів гривень і, якщо це все легалізувати, то до пенсійного фонду додатково надійде 45 мільярдів, тоді всі питання й вирішаться. Ось на цих розрахунках і вибудовується пенсійна політика — легалізація і ще раз легалізація. А якщо там немає цих 145 мільярдів? А якщо з таким підходом припинять існування й ті підприємства, які ледь животіють?

Тому постає логічне запитання, чи будуть мати право сьогоднішні і завтрашні пенсіонери, моральне право, через рік-два, коли Пенсійний фонд буде напів пустий, а кредити перестануть давати, вимагати пенсії? Мабудь ні. І за що? Адже саме ці покоління привели Україну до зубожіння. І це буде справедливо. Поставте це запитання молодому поколінню і ви почуєте відповідь.

Чи розуміють  українці, що вони втратять коли запрацює ринок земель с-г призначення? Я думаю, що розуміють. Як свідчать результати проведеного Центром Разумкова загальнонаціонального опитування, яке було проведено  з 28 січня по 2 лютого 2012 року у всіх регіонах України, щодо ставлення громадян до земельної реформи - то більшість українців (60,7%) переконані, що питання про введення вільного ринку с - г земель має бути винесене на референдум. Але навіть знаючи, що земельна реформа розроблена іноземними фахівцями і не несе українцям нічого доброго, депутати Верховної Ради голосують за проект закону «Про ринок земель….», прикриваючись тим, що продаж буде тільки для своїх і  лише по 100 гектарів. Ну так по трішки лише для кума, свата, брата, і уже вони будуть щорічно отримувати по 300 доларів з гектара, а можливо і більше за здачу цієї землі в оренду. Ну, а у кого немає грошей, але він дуже хоче працювати на землі той може орендувати у того ж кума чи свата або ж взяти кредит на 49 років, і якщо не встигне за своє життя виплати, то передасть це ярмо дітям щоб «дякували». Якась у нас особлива любов до земель с-г призначення і особливо у тих, хто «особисто» хоче дуже на ній «працювати». І депутати все роблять, щоб допомогти ось цим «працівникам» придбати землю у  власність, незважаючи на те, що земля і по Конституції і по законах Божим має належати усім жителям, які проживають на ній сьогодні і будуть проживати завтра.

Свідомо розвалене сільське господарство, зникають з карти цілі населені пункти. Що ще мають принести в жертву мільйони, щоб задовольнити жадобу сотень?

Ось, що пише Тім Ланг, Головний консультант уряду Великобританії по питаннях продовольчої безпеки, професор. кафедри продовольчої політики Кембріджского Університету:

«Я щиро співчуваю Україні. Після століть насильницької колонізації зараз вона збирається добровільно роздягтися перед Заходом. Можна говорити, що для України добре залучати інвестиції багатих країн, що продуктивність сільськогосподарського сектора виросте, але на мій погляд, – це нічний кошмар, просто розфарбований яскравими кольорами.»

(Also in Europe: the impact of EU agrofuel policies in Central and Eastern Europe (co-funded by the European Commission) // http://www.europafrica.info/file_download/15/The+Impact+of+EU+agrofuel+policies+in+Central+and+Eastern+Europe_April+2012_FINAL.pdf)

А профессор Мартін Ларго і доктор Неіл Равенскрофт (міжнародні експерти видання The Ecologist, Великобританія) так бачать питання ринку сільськогосподарчських земель в Україні:

«Світовий банк особливо сприяє комерціалізації та введенню ринкових відносин в земельних питаннях для країн, що мають значний природний потенціал. При цьому місцеві традиційні системи землеволодіння та землекористування всілякими шляхами оголошуються «неефективними», «відсталими», не кажучи про те, що вони, звичайно ж, фінансово цими інституціями не підтримуються. Після того як місцеві системи країн-мішеней визнані неефективними за визначенням, впроваджується інша парадигма, вже вигідна розвиненим країнам. Парадигма, в корені відрізняється від традиційних систем землеробства, керувалися звичаєм, відповідальністю, самообмеженням, повагою і любов’ю до землі. Ця нова парадигма, крім усього іншого, викорінює глибокі культурні та духовні зв”язки людей із землею. ... Будь-яка поважаюча себе країна побачила б у таких діях однозначне посягання на свою національну безпеку».

«У відповідь на чисельні міжнародні скандали Світовий Банк спішно розробив і зараз активно впроваджує «сім принципів відповідального інвестування», намагаючись зробити економічний захоплення землі, іменований «великими інвестиціями в сільськогосподарські землі», більш соціально прийнятним. На жаль, основне завдання Світового Банку при впровадженні цих добровільних принципів - зниження ризиків для інвесторів, оскільки в будь-якому випадку це дуже ризиковані інвестиції. Практично в будь-якій країні, де такі інвестиції вже розвинені, виникає негативна соціальна реакція, що переростає дуже скоро в глобальний рух. Всі обіцянки про «виграшною для всіх» стратегії, як показує практика, виконати просто нереально. Стратегія обіцяє прозорість і належне управління, повага з боку іноземних інвесторів прав місцевих громад і т. д., Але це нездійсненно, коли місцеві уряди самі їх не поважають. І загалом правильні слова про створення кваліфікованих робочих місць та передачі технологій стають марними, оскільки це зовсім не ті проблеми, які треба вирішувати місцевому сільському господарству. У країнах Африки та Латинської Америки, першими зазнали неоколонізації і випробували вже повною мірою на собі її наслідки, в «виграшну для всіх стратегію», звичайно ж, ніхто не вірить».

(Also in Europe: the impact of EU agrofuel policies in Central and Eastern Europe (co-funded by the European Commission)//

http://www.europafrica.info/file_download/15/The+Impact+of+EU+agrofuel+policies+in+Central+and+Eastern+Europe_April+2012_FINAL.pdf)

«При цьому ніхто не ставить під сумнів, що інвестиції в сільське господарство необхідні. Однак більш важливими питаннями є: які типи інвестицій потрібні? На користь кого будуть розподілятися їх вигоди і як це позначиться на бідності та рівні розвитку сільських районів?

Європейські дослідники Центру прав людини та глобальної справедливості пишуть: «…місцеві дрібні фермери потребують інфраструктури (дороги і об’єкти зберігання), більш широкого доступу до фінансових ресурсів, вони повинні мати можливість створювати кооперативи, а також поліпшувати свої переговорні позиції на ринках, отримуючи більш повну інформацію про ціни. А чого місцеві фермери, безумовно, не потребують - це в придбанні великими інвесторами їхніх земель, з благословення урядів, які позбавляють їх засоби до існування, самого важливого активу, який вони мають. Ігнорування цієї реальності може мати дуже серйозні наслідки. Безземельні селяни - це явище, яке систематично пов’язано з недостатнім харчуванням, неконтрольованої міграцією в міста і повним занепадом рівня життя в сільських районах. Навіть коли обіцянки дані на найвищому рівні і закріплені законодавчо, існує величезний розрив між зобов’язаннями, прийнятими на папері і їх ефективною реалізацією. Урок з минулого досвіду інших країн показує: законодавчі гарантії, що місцеві громади будуть повністю захищені, мати будь-які пріоритети, з ними будуть проводитися консультації: переговори і спільно виробляється стратегія, робочі місця будуть збережені і т. д., - після продажу землі майже ніколи не дотримуються».

(Foreign Land Deals and Human Rights: Case Studies on Agricultural and Biofuel Investment. Center for Human Rights and Global Justice/ http://www.chrgj.org/projects/docs/landreport.pdf)

А чи є достатньо аргументів у тих хто пропонує ввести ринок земель сільськогосподарського призначення? Ні не має! Усі їхні аргументи лежать лише в одній площині - земля товар за який можна отримати гроші.

Але чи це так? «Господня земля, і все, що на ній, населення і мешканці її…» (Псалом 24). Хто сказав, що українська земля це товар? Чому одне покоління має вирішувати і продати те шо належить не їм, а створене Богом і дано лише у користування усім тим хто жив, живе і житиме на території України? Чому б’ючи перед образами поклони, а потім вставши з колін, ми йдемо торгувати тим, що не належить нам?

Всі ці роки нам нав’язували, що розпаювання необхідне, тому що тільки власник може ефективно обробляти землю. Ми мовчки погодилися з цим, визнавши, що в нас немає спеціалістів і сільськогосподарської науки, й сьогодні майже всі спеціалісти та науковці залишилися без роботи. А тепер нам ті самі «реформатори» твердять, що землю слід продавати тому, що ті власники земельних наділів, які були раніше, вже старі, помирають, то хай хоч на старості скористаються грішми, отриманими за Матінку-Землю. І вже тільки нові власники, які скуплять десятки тисяч гектарів, сидячи на Канарах, зможуть їх ефективно обробляти. Таке враження, що українці ніколи не вміли обробляти землі й тільки зараз уже нові власники їх цьому зможуть навчити. Виходить, у нас досі взагалі не було сільськогосподарської науки, навчальних закладів, котрі готували спеціалістів для сільського господарства, самих спеціалістів та високих урожаїв, якщо за новою «теорією» врожаї мають підніматися тільки залежно від власності на землю.

Ми ніяк не можемо зрозуміти, що держави, мешканці яких не аналізують того, що відбувається, а лише спостерігають, як шматують їхню Батьківщину, і стають у чергу, щоб визбирати крихти, не можуть довго залишатися незалежними.

Як так сталося, що українці які завжди в легендах, піснях, віршах і в повсякденному житті говорили «Мати – Земля» сьогодні відрікаються від неї і виставляють її на торги бажаючи отримати жалюгідні зелені папірці? То чи не тому за роки незалежності у нас стільки негараздів, що ми втратили цінності, продаємо те, що святе, а владу обираємо не державну, а комерційну, для якої Україна є склад, товари з якого можна вигідно продати, а самі жителі України лише небажані свідки.

 

 

 

Військові теоретики поділяють сучасні війни, які швидше за все будуть вестись у першій чверті 21 століття, на контактні (четвертого покоління) із застосуванням звичайної зброї та безконтактні (шостого покоління). Головне завдання війни шостого покоління - знищення безконтактним способом економічного потенціалу будь-якої країни на будь-якій відстані. З цим важко не погодитись, як із тим, що з часом знеціниться не лише ядерна зброя (п’яте покоління), бо це війна на самознищення, а й звичайні збройні сили. До того ж війни шостого покоління уже ведуться. Не обов’язково у цій війні високоточна зброя повинна мати форму: це можуть бути політичні інтриги, дезінформація, змови монополістів, штучні фінансові потрясіння за допомогою валютних маніпуляцій, підштовхування влади на хибні рішення тощо. Сюди так само належить бездіяльність тієї само влади, чи навпаки – злочинна діяльність.

Виходячи з цього, можна без перебільшення сказати, що в Україні є всі ознаки війни шостого покоління. Хто ж наш ворог? Важко відповісти, бо в одних це бажання бачити Україну залежною і підконтрольною, в інших – ще один плацдарм, або просто жадоба наживи. Але всі вони в одному блоці знищення України як держави. Та замість того, щоб вникнути і розібратися, що ж відбувалося в Україні у дев’яностих роках минулого століття і звідки виникла так звана «земельна реформа», ми вперто будемо йти до кінця, щоб не тільки завершити цю реформу, але й пройти точку неповернення. А депутати справно будуть давити на кнопки для втілення своїх самих заповітних мрій. Але не потрібно робити вигляд, що ті що давлять на кнопки не розуміють, що вони голосують не за ринок землі, а за продажу держави. То ж необхідно пам’ятати, що кожен голос за продажу земель с-г призначення - це  крадіжка 50 мільйонів доларів щорічно у українського народу кожним, хто за це голосує. І якщо уже через 10 років українці виставлять рахунок тим, хто за це голосував, чи їх родинам, то це буде відповідно 500 мільйонів доларів з кожного. І так буде.

Чому б нам, щоб мати і достойні пенсії і чесно дивитися в очі нащадкам, не створити умови щоб повернути землю сільськогосподарського призначення суспільству? Необхідно зняти Україну з «міжнародних торгів» і тільки держава повинна виступити єдиним покупцем земель сільськогосподарського призначення. Ні, я не пропоную її відібрати у тих хто отримав земельні паї у власність. Сьогодні у нас в країні створилася така ситуація, що всі заборгували всім. Держава дала 100 млрд. гривень з бюджету (точніше наші гроші), на рефінансування банків, з яких на даний час не повернуто ще 70 млрд. гривень, - допомагає будівельникам, списує  борг у 24 млрд. теплокомуненерго і т.п. Водночас люди заборгували за банківські кредити, хочуть купити у будівельників квартири, навчати своїх дітей, онуків у навчальних закладах, мають великі борги перед ЖЕКами, то чому б нам не провести взаємозалік і не прирівняти державний земельний акт до векселя, який можна погасити здавши лише державі? Боржник розраховується з банком, а банк, передаючи державний акт державі, розраховується за свої борги перед державою. Здавши державний акт – вексель, у навчальний заклад бабуся зможе заплатити онукові за навчання. А хто захоче і надалі віддавати землю в оренду - нехай віддає. Орендар за державну частину землі буде платити орендну плату в державу, а за іншу -власнику земельного паю. І нехай орендують землю і виконують  екологічні закони України ті, хто її орендував і не бояться, що не зможуть її викупити. Краще на ті гроші, що мали витратити на купівлю землі, придбають нової вітчизняної техніки чи візьмуть її у лізинг, чим допоможуть нашим машинобудівникам, а можливо віддадуть свої державні акти за ту-таки техніку, а завод погасить ними свої податкові зобов’язання перед державою.  Я не кажу, що це - єдине правильне рішення, але якщо ми - незалежна держава і хочемо нею залишитися, якщо ми хочемо знизити податки і одночасно збільшити надходження до бюджету - ми повинні шукати і знаходити рішення.

Людина повинна бути поближче до природи, лише спираючись на землю двома ногами, вона стає стійкішою до життєвих негараздів – у неї з’являється природній захист. Адже не обов’язково, що життя в селі - це лише робота в полі. На даний час науково-технічні досягнення дають можливість зменшити кількість працюючих у сільському господарстві. До сільського населеного пункту необхідно підходити, як до місця проживання, який формує сильну цивілізацію майбутнього і який створює власний захист від різних криз, які періодично будуть трясти цей світ. Якщо на сімейній фермі син працює поряд з батьком, онук з дідом, то  це сама вища і надійна форма виховання. Затишний притулок для дітей, під час їх становлення і пізнання світу, завжди був і залишається важливим чинником у вихованні. Не тільки стабільна робота створює безпечне середовище, але й оточення, дитячий садок, школа, церква також мають значний вплив на це.  Варто відзначити, що в суспільстві, де переважає увага до сімейних відносин і виховання дітей, безпечне середовище завжди зберігається і передається наступним поколінням. А в тому суспільстві, де сімейні відносини і виховання дітей приносяться в жертву грошовій економіці, цього, як правило, не відбувається.

Хвороби сучасного суспільства – самітність, безлади, вандалізм, алкоголізм, наркоманія і пов’язана з цим злочинність – є наслідком байдужості влади до таких факторів, як любов, сім`я, діти, а звідси і майбутнє країни.

Наші діти і онуки вірять нам вони навіть не можуть допустити, що ми уже їх зрадили дозволивши розпродати Україну, а разом з цим і їх майбутнє. Нещодавно на телевізійному політичних шоу у одного з постійних там експертів запитали, чому наші діти тікають за кордон і що необхідно робити щоб цього не відбувалося? На що вчений муж відповів, що в цьому нічого страшного не має на їх місце в нашу країну приїде молодь з інших країн. Я цю відповідь згадав коли прочитав, в Інтернеті, як в Німеччині один німецький пенсіонер зробив в автобусі зауваження, про погану поведінку, хлопцям не європейської зовнішності за, що ті вибили пенсіонеру зуби. Вставляючи зуби німець мабуть жалкував, що відпустив своїх дітей на роботу за океан. Але їх діти якщо і їдуть за кордон то на високооплачувані посади і серйозні контракти, а наші прибиральницями, різноробочими та доглядачами пенсіонерів – людьми третього сорту. І тільки тому, що їхні батьки, на їхній батьківщині не змогли створити їм робочі місця відповідно до їхніх здібностей і покликань. Тож нехай старше покоління і розраховує на «достойні» пенсії, які їм «вділять», як тому німцю, хлопці, що приїдуть з теплих країн на місце нашої молоді яка втече за кордон.

Тому тим хто йде в депутати, тим хто знаходиться при владі та й усім жителям України, не потрібно забувати, що стаття 5 Конституції України стверджує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тому хочу нагадати притчу про злочинних винарів, яку розповів  Ісус Христос первосвященникам і фарисеям: «Був господар один. Насадив виноградник він, обгородив його муром, видовбав у ньому чавило, башту поставив, - і віддав його винарям, та й пішов. Коли ж надійшов час плодів, він до винарів послав рабів своїх, щоб прийняти плоди свої. Винарі ж рабів його похапали, - і одного побили, а другого замордували, а іншого вкаменували. Знов послав він інших рабів, більше як перших, - та й їм учинили те саме. Нарешті послав до них сина свого і сказав: «Посоромляться сина мого». Але винарі як побачили сина міркувати собі стали: «Це спадкоємець, ходімо, замордуймо його, - і заберемо його спадщину!» І, схопивши його, вони вивели за виноградник його та й убили. Ото ж як прибуде той власник винограднику, що зробить він тим винарям?»
Первосвященники і фарисеї кажуть Ісусу: «Злочинців погубить жорстоко, виноградник віддасть іншим винарям, що будуть плоди віддавати йому своєчасно».
Ісус промовляє до них: «Чи ви не читали ніколи в Писанні: «Камінь, що його будівничі відкинули, - той наріжним став каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших! Тому кажу вам, що від вас Царство Боже відійметься, і дасться народові, що плоди його буде приносити. І хто впаде на цей камінь – розіб’ється, а на кого він сам упаде – то розчавить його». (Євангелія від святого Матвія, 21)

Лев Миколайович Толстой в своїй сповіді: «В чому моя віра?» пише: «…По вченню Христа, як винарі, які жили в саду, не ними обробленому, повинні розуміти і відчувати, що вони в неоплатному боргу перед господарем, так і люди повинні розуміти і відчувати, що від дня народження і до смерті, вони завжди в неоплатному боргу перед кимось, перед тими хто жив до них, хто живе зараз і має жити в майбутньому, і перед тим, що було і є і буде початком всього. Як винарі які або забули, або не хочуть знати того, що їм переданий сад обкопаний, огороджений, з викопаним колодязем і що хтось уже попрацював до них і тому також чекає від них роботи; так само і люди які живуть тільки особистими інтересами, забули чи хочуть забути все те, що зроблено  раніше  до їх народження і робиться за весь період їхнього життя і тому від них чекають віддачі; вони хочуть забути, що усі блага життя, якими вони користуються їм дані і даються лише тому, що вони мають передаватись або віддаватись. Ця поправка погляду на життя і є наріжним  каменем вчення Христа, як він і сказав в кінці своєї притчі. Саме передаватись і віддаватись, а не ділитись і привласнюватись.»

Колись Сенека у одному із своїх моральних листів до Луцилія наголошував: «Чи могло ще якесь покоління бути щасливішим від того, давнього? Разом утішалися дарами природи. Вона ж гойно постачала ними всіх – дбайлива матір, опікунка. Люд володів тими багатствами безпечно, спокійно. То чому б мені не назвати найзаможнішими те поріддя смертних, серед якого годі найти вбогого? У той прекрасний лад увірвалася захланність, і жадаючи бодай що-небудь зробити лише своїм, усе зробила чужим: полишивши неосяжний достаток, загнала себе в тісноту. То вона захланність, привела з собою нестатки: зажадавши для себе багато, втратила все. Хай вона тепер силкується надолужити втрачене, хай ниву приточує до ниви, зганяючи з неї сусіда чи то кривдою, чи підступом, хай прирівнює свої орні землі до обширу цілих провінцій, хай для далеких мандрівок їй служать просторища власних володінь, - ніщо вже не поверне нас, хоч за обрій женімо свої межі, до того, від чого ми відійшли!»

А що ж ми?  Що  зараз з нами відбувається? Жителі України все більше і більше нагадують парашутистів, яким на висоті двох тисяч метрів замість парашутів повішали рюкзаки, і давши в руки якийсь шнурок, розказують, що якщо потягнути за цей шнурок, то «парашут» розкриється.  І ми вперто смикаємо за цей шнурок, достеменно знаючи, що у нас за спиною. 

Нам здається, що світ занадто складний і нам не під силу зрозуміти все, що відбувається. Але це не так, світ навкруг нас простіший ніж нам здається. Нам краще сказати, що це складно і ми не можемо вникнути в це та щось змінити. Нам комфортніше в позі ображеного і ошуканого. Світ занадто поганий для нас несправедливо обійдених і незаслужено недооцінених. А що ми робимо для того, щоб щось поміняти на краще?

Ми ніяк не можемо зрозуміти, що держави, жителі яких не аналізують того, що відбувається, а лише спостерігають, як шматують їхню Батьківщину та стають у чергу, щоб підібрати крихти, не можуть довго залишатися незалежними.

Що  заважає нам – громадянам України, переоцінити свої вчинки і щоб ніколи не перейти точку неповернення почати жити та діяти так, щоб не було соромно перед нащадками?

 

 

Серпень, 2012 року.
Сергій Медвідь,
кандидат с-г наук,
академік Інженерної Академії України,

Коментарі

1) Відміна всіх видів грошових і матеріальних поборів: штрафів, податків, хабарів і тд і тп.
2) Введення єдиного для всіх і кожного штраф-податку на шкоду:
- повітрю;
- воді;
- грунту;
- здоров'ю фізичному і духовному;
- Природі;
- інтересам країни.
От воно - вирішення всіх Ваших/наших проблем..
+
Абсолютно вірні наголоси. Більшість політиків обіцяє і більшість людей ведуться на очикування "капіталістичного економічного дива", яке в умовах сучасного світу вже неможливе. Потрібен перегляд понять повних прав приватної власності, абсолютних грошей, прибутку як цілі економічної діяльносіті. Необхідно будувати дійсно нові економічні відносини нового суспільства, а не ловити вчорашній день.
http://politiko.ua/blogpost75109
http://politiko.ua/blogpost80680
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі