Блоги → Перегляд
Мітки поезія

Двадцяті

Субота, 03:57, 29.12.12

Рейтинг
3 0
Переглядів
2486

0
0
У цій статті згадуються

Згадаємо українську поезію 20-их... Зізнаюсь - цей час мене найбільше приваблює: своєю таємничістю, викликом і трагедією... Ми досі не осмислили наші 20-ті. Вони для нас ще не скінчились. І ці поети ще живі. Просто ми їх не чуємо - за тріскотнею політиків-примар, за брехнею дегенератів-недолібералів, за старечою ностальгією по Брежнєву... Голова болить від суперечок про УПА, Голодомор, Другу Світову. А двадцяті оминули. Дарма, без двадцятих тридцяті-сорокові нам будуть зачиненими, а усі наші висновки - помилковими, через свою фрагментовність. Бо двадцяті для нас не минули... Вони лиш спинились - на дев'яносто літ. Зрушимо їх з місця! Доведемо до кінця!

Я сумую за двадцятими. Тоді існувало те, чого ніколи не було ні до, ні після - українське месіанство. Ми повині відкинути мертві ідеї Модерну - націю, національну державу, примарні виродки типу "громадянського суспільства", вибори, політику, ідеології, et с. На українському грунті це - бур'яни. Ви ніколи не звузите український народ до раціональних меж нації. Вам ніколи не вдасться з українця зробити громадянина. Покиньте це. Спроби реалізувати такі проекти призводять лиш до національної деградації. Тим більше, що зараз всюди за "нацією", "державою" та іншими атрибутами Модерну чути поховальний дзвін... Світ став іншим, і мислити категоріями стоп'ятидесятилітньої давнини, м'ягко кажучи, недоречно.

У зв'язку з новорічними святами у мене буде більше вільного часу. Першим ділом - напишу статтю "Хвильовий чи Петлюра?" Цей задум у мені живе вже давно.

А тепер - Фальківський, Плужник, Сосюра, Семенко:

 

Мене змалку недоля прогнала у місто.
Пам'ятаю, як батько одвіз.
На прощання - тополі заплакали листом,
Зарипів непомазаний віз.
Я щодня проклинав ненажерливе місто,
Чорне-чорне, жахливе, брудне...
Я ж любив так степи і кудлаті тополі...
Я ж село так забите любив...
Мріяв все, що колись повернуся до поля,
Що колись повернуся до нив...
Я все думав, що знову розквітнуть волошки
У моїй, у селянській душі...

................

Бо звикнуть не можу до міста,
Брудного, глумливого міста,
Бо серцем я ніжний і чистий,
Дарма, що колись був чекістом...

Дарма, що ночами з «нагана»
Встромляв я у скроні набої
І мріяв про казку весняну,
Як кров розливалась рікою.

Дарма, що на біль, голосіння
В ті дні не ‘дзивалося серце...
Дарма, що в ті ночі осінні
Я був за провісника смерті.

Дарма, що під гуркіт мотору
«Наган» мій стріляв невблаганно.
...І жаско дивилися зорі
На кров...
на пісок...
аж до рання.

.....................................

І от тепер, коли утома
В своїх обіймах пригорта, -
Мені так хочеться додому,
Де коливаються жита...

Де сходять ранки, щоб умерти
І знов воскреснути в росі
Серед хмарин напівроздертих,
Серед пташиних голосів...

.......................................................

 

Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську...
Я люблю свій зажурений ліс...
Що там тропіки,
Що там пампаси?
Загляніть-но у пущу до нас!..
Я оддав би за неї одразу
І Тібет, і Урал, і Кавказ...
А поліське похмуре болото? -
Пів-Полісся вода залила...
Тільки де-не-де хутір самотній,
Тільки де-не-де клаптик села.
Хоч у злиднях живемо, у бруді,
Та привілля яке навесні,
Коли виставиш вітрові груди
І летиш, і летиш на човні.
А вода і хлюпоче, і плаче,
Захлинається в лютій злобі,
Ну, скажіть, в кого серце гаряче,
Як весну повесні не любить?
І укриють безкраї простори
Білокурі чайки і човни...
Тільки слухай, як води говорять
В буйнім заспіві свята весни.
Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть,
Як нестримна повідь гуде:
Зайвий рух - і за обрій заскочиш.
Зайвий рух - і навік пропадеш.
А коли зарегоче негода -
О, тоді не кепкуй із води...
Як для неї, чортяки, не вгодиш -
Ох, зазнаєш же, брате, біди.
І втікаєш тоді якомога,
Щоб скоріше на берег з човном,
Бо ні віра в могутнього Бога,
Ні чорти не поможуть все'дно.
Покрутить тебе, поповертить,
Зажене, де й Макар не бував:
Не одного закрутить до смерті,
Не одна пропаде голова.
Проковтнуть сивовусі тумани
В свою пащу тебе і човна.
І ніколи, ніколи не встанеш
У болоті із глейкого дна.
А на ранок, як сонце прогляне,
Як затихнуть горласті вітри, -
Тільки хвилі гудуть неустанно
Й ряботинням болото ятрить.
Та на березі ходить, блукає
Півсела, заглядаючи в синь.
- Ну, а може, таки приблукає
На човні чоловік, або син.
А пізніше: плачі, голосіння...
А пізніше: жалоба в селі,
Не один... не один на колінах
Лає Бога святого без слів.
Так гартує природа до бою
Нас із самих малесеньких літ.
І живемо, як вміємо жить.
І не дивно, що любимо змалку
Буйну воду і буйні пісні...
Наше серце - це серце рибалки,
А життя наше - книга борні...

....................................................................

 

Я?
Я служив у Чека...
Дні і ночі голодний,
без сил,
Я на смітнику Жовтня копавсь,
Не жахався я тіней з могил,
Тіней тих,
що я сам розстріляв...
Вартував революції кров,
Що розквітла в Республіку Рад...
Саботаж -
і учасників змов
Я розстрілював сотнями в ряд...
О!
Ви тихо сиділи тоді
В установах, з пером у руках,
І дрижали, як миші руді,
Ради власної шкури й пайка.
Ви хрипіли тоді, що Чека -
Це ганьба...
це розпуста...
садизм.
...На чорта, мов, ідея така...
...На чорта, мов, такий комунізм...

................................................................

 

А він стояв тоді понуро;
І руки зв'язані іззаду...
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора...
І тихо:
- Дайте докурити.-
А ще за мить - лицем угору
Лежав він, кулею забитий.
Давно було... Було багато...
І в мене ж кров - не як у риби...
Ну, чим же, чим я винуватий,
Що трошки, тільки трошки схибив.
Хотів у лоб...
Тряслися руки...
А за стіною степ широкий.
Пустить?
Та я ж чекіст...
Ах, муки!..
І це страшне розбите око...

......................................................................

Одна нога в стременах.
Сніги. Вітри. Зима...
Розрубані рамена,
І голови нема.

А кінь стоїть і дремле:
- Куди ж його іти? -
До болю вгрузли в землю
Залізні копити.

Поглянув скоса оком:
- Хоч би уже сідав! -
І знову дрібним кроком
У далеч почвалав...

Іде, іде снігами
На південь, північ, схід, -
А вслід червоні плями,
А вслід червоний лід.

Іде, іде і стане,
До місяця ірже:
- Невже ж таки не встане?
- Невже?

....................
Одна нога в стременах.
Сніги. Вітри. Зима.
Розрубані рамена,
І голови нема...

Ще вчора був веселий:
Не думав, що кінець...
Сьогодні ж - Леле!
Мрець...

.......................................................................

Геть з дороги,
В світлім натовпі прапор червоний має.
Задумано, поважно спинились трамваї,
Голосно кличе Інтернаціонал:
Народи, чуєте сигнал?
Геть з дороги!

Геть з дороги,
Ми - голодні... Гинем від морозів і вітрів.
Живем, як звірі, в бруді, в нетрях хлівів.
Не хочем більше бути рабами,
Здобудем прав собі ми власними руками.
Геть з дороги!

Геть з дороги.
Туди, де сади, де палаци,
Туди, де розпухли від нашої праці,
Де біля коней, автомобілів
Безпечно 'дгодоване панство розсілось,
Геть з дороги!

Геть з дороги!
Туди - до в'язниць, до пліснявих мурів,
Де гинуть герої на муках, тортурах.
Визволіть їх! Оддайте враз!
Бо візьмем самі... З насильством у вас...
Геть з дороги!

Геть з дороги!
Хто проти нас - той проти нас.
Хто стане на шлях - смерть у той же час.
Одійди і здохни, буржуазна зграє!
Пролетарське військо струнко виступає.
Геть з дороги!

Оскар Канель

Переклад з німецької: Дмитро Фальківський

......................................................................

Замовкла трьохдюймовка.
Надвечір випав сніг...
Один лиш місяць вовком
Над пущею пробіг.

А зранку тут гриміло,
Здригалося й гуло
І вогники за стрілом
Світились над селом.

Тепер же - в небо дуло,
А з дулом - дальномір
Так хитро-хитро щулить
До місяця свій зір...

І жде, що хтось в шинелі
Прийде і знов: - Набій! -
І запищать шрапнелі,
Як тисячі повій.

Та вже ніхто не скаже:
- Трубку на удар! -
Допрядено вже пряжу,
Допрядено тягар!

Команда на лафеті,
Команди вже нема:
Не збудять півні треті,
Не збудить і сурма.

1927

.......................................................................

Двадцятий день натомлені ішли,
Питаючи доріг, змарнілі бранці.
Вмивало сонце прозолоттю вранці
Порожні ранці їхні й постоли.
Стелило літо зелено столи...
І вмить забулись бліндажі і шанці,
Далекі лінії далеких станцій,
Де стільки літ у злиднях прожили.
За довгий час поневірянь, неволі
Вони навчились вірити в одне
И молитися тобі, прийдешній дне,
Коли (нехай обідрані і голі)
З них кожен знов упевнено ступне
Блискучим плугом по знайомім полі.

.......................................................................

Димки гармат... Рушниця і набої...
Шинель подерта... Мідний котелок...
О, скільки втоптано чужих стежок
В ці дні, що мчали стріль-водою!
Гули степів розмотані сувої
В ритмічнім цоканні стальних сорок,
І ми ішли, і не спинявсь наш крок,
Коли важкий набій дзижчав над головою.
Минали дні, мов танули в імлі...
Позаду десь окопи і рушниця.
І тільки іноді вночі присниться,
Як воєнком з наганом у руці
Веде на бій потомлених стрільців
Під монотонне:
- Рота, п-лі!

......................................................................

Зійшлись обоє на багнетах:
Старий-старий і молодий;
В одного: - Сину! - з-під кашкета.
В другого: - Батьку, одійди!..

Зійшлись і стали на хвилину,
Схрестили погляди на мить,-
Кашкет мовчить і жде на сина,
А син осикою тремтить.

На перекошені обличчя -
Не біль, не втома - дикий сказ:
- Хоч би вже швидше!.. Хоч би швидше!..
Хоч би за раз!..

І довго ждали б два багнети
(В очах кривавий перелив),
Та хтось іззаду з кулемета
Обох скосив...

......................................................................

Стою на березі крутому
Над буйним ряботинням хвиль:
- Благословенна днів моїх утома,
Благословен мій тихий біль.

Нехай у серці холод, бурі,
Вогонь вагань і самоти:
- Благословенні дні мої похмурі -
В майбутнє радісні мости.

Хто пройде ними, я не знаю,-
Але міцніші, дужчі нас,
І смолоскипами одчаю
Не стріне їх далекий час.

О ви, брати мої по крові,
Грядіть у радості пісень!
Нехай ваш прапор малиновий
Запалить щастям сірий день...

А я - впаду метеоритом.
Життя пройшло, як сонна мить...
Благословенні ті, хто вмів горіти,
Хто вмів згоріти і любить.

........................................................................

І як зійде кривий молодик
На прибитій ногами стерні -
Тільки серця сполоханий крик
Нагадає минуле мені!..

Все пройшло, проминуло давно,
Наче тінь, наче сон, наче мить, -
Та чомусь не забулось воно
І від спогадів серце болить.

О, часи мої, скорбні часи!
Червонійте, як рани, навік...
І спадайте в краплинах роси
На прийдешні століття нові.

Це ж для них на жертовник часу
Скільки мук і невтішних ридань...
Хай століття нові принесуть
Яриною засіяну дань...

Може, в ній, як у полі огні,
Наші сльози і кров зацвітуть, -
Та ніколи, ніколи мені
Моїх ран, моїх днів не забуть,

Не забуть, як стояла вона
Коло чорної ями тоді,
А навколо бліда тишина
Допрядала проміння бліді.

Хоч би слово зірвалося з уст!
Хоч би тінь непокори лягла!
Тільки серця надламаний хруст
І в очах невиразна імла...

Хто вона і за що - не питав,
Бо любив без вагання і слів
Ще тоді, як у синіх житах
Випадково в запіллі зустрів.

І так дивно здавалось мені,
Що я сам... моя власна рука
Ці зав'язані очі сумні
Розстріляє ударом курка...
.................................

.................................
Все пройшло, проминуло давно,
Наче тінь, наче сон, наче мить.
Тільки спогадів буйне вино,
Тільки серце ще й досі болить.
.................................
А коли перебіг молодик,
Наче срібний дзвінкий водограй, -
Синій вогник до ночі приник
Та дитяче розгублене: - Ай!

І хотілось до болю тоді
Закричати на всесвіт: - Агов!
Прощавайте, літа молоді,
І розстріляна перша любов!
.................................
О часи мої, скорбні часи!..
Наче сон, наче мить, наче тінь...
Хай у вашій кривавій росі
Ярина для нових поколінь.

Може, в ній, як у полі огні,
Наші сльози і кров зацвітуть, -
Та ніколи, ніколи мені
Моїх ранених днів не забуть.

І як зійде кривий молодик,
Наче срібний дзвінкий водограй, -
В моїм серці ще й досі той крик,
Те дитяче розгублене:
- Ай!

______________________________________

В степу коса збиває роси,
А там - дівчата із серпами,
Забувши втому коло кросен,
У смерть іграють з колосками.
Серпи - чик-чик... і колос долі...
- Чи думав він, що буде мертвий? -
І в ряд поклалися по полю
Німі снопи, безкровні жертви.
І жаль такий, що між колоссям
Волошкам смерть невинуватим...
За що ж вони? Ах, там де косять,
Нема часу їх обминати....
Добро дівчатам із серпами:
Їх жертви плакати не вміють...
Снопи кладуться за снопами,
Лише серпи блищать, як змії.
А я?
Я теж косити мушу
В ім'я майбутнього врожаю,
І жах один, що жертви душу -
Подумать тільки, - душу мають...
І стане гірко-гірко в серці:
- А може, й тут волошки сині?
Та чи ж побачиш в буйнім герці,
Де винуваті, де невинні?
А там усе до болю просто...
Рука пером сім раз чирикне,
І вийде слово просте: "Розстріл".
(Папір німий... мовчить... не крикне).
А потім прийде сіра північ,
І в камері задзвонить тиша...
А там... "Наган" розбудить півнів...
Земля в крові...
І "він" не дише.

_______________________________________

Одірвались від днів слова,
В'януть собі по книжках, а у днях -
мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!

Дні! який це музей
Дрібниць!

___________________________________________

Селянине!
Твоя рука -
У мозолях днів та плуга!
Поруч з нею
Рука
Така
Друга!

Робітник - полотно таке ж,
Тільки вмочене в фарбу синю!
Робітнича сила без меж,
Селянська без спину!

Поруч стануть -
Земля нова!
Світ на інші шляхи натрапив!
- Вже палають нові слова!
- Вже малюють нові мапи!

О мозолі міцних долонь,
Що цілують і серп, і молот!-
Це від ваших стискань вогонь
Навколо!

____________________________________________Розпочинає дні гудок о шостій,
Коли роси ще вітер не допив,
А там, вгорі, такі ясні і прості,
Пливуть рожеві зграї голубів...

Ще пішоходи холодком укриті,-
На передмісті десь ірже лоша...
І хочеться сказати кожній миті:
Не поспішай!

Але вже в'ється порох над базаром,
І синьоокий ранок мов засліп...
І закиплять, я знаю, незабаром
Купівля й продаж - боротьба за хліб!

І я іду, щоб десь продати м'язи,
Ще від учора стомлені напів...
І гаснуть, бліднуть відблиски топазів
На крилах голубів...

_______________________________________________________


Це снилось?.. На тихім світанні
Багнети, і я біля стінки...
О, перші й довіку останні
Мої півхвилинки!

О, ранки! Кінчається зараз
Вино нерозведене ваше!
...А в думці - який тепер вираз
На очі нероблений ляже?

Це снилось? Не знаю. Не знаю...
І ось усміхнутись несила...
І ось не живу, не конаю...
О, правдо моя невесела!
___________________________________________________

Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш,- за яких!

Дуже просто. Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
- Серце днями собі намуляв,-
Спочинь!

Подивіться, кому кортіло
Подивитись за межі дат,-
Непотрібне на бруці тіло,
А над тілом - плакат.
______________________________________________________

Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба, поголосила...
Невеличка дірка поміж ребер...
Ну, звичайно, - краса і сила!
Marche funébre!

 

 

......................................................................

Лист до М. Семенка. Олександр Корж

Невтомний Михайль!

тисну

пару твоїх рук.

«Нова

Генерація»

живе хай -

через укрлітболото

віадук.

Ще вчора

ти був самотній

(руку

Простяг би

- хто - ?)

Але

на

сьогодні

з тобою ще

сто.

На завтра -

буде двісті

і радісно

буде всім

покохають

люди

гранітове місто

працю

грюк

грім.

І хоч

ще будуть

плювати нам очі

межи -

та нам

що -

ми

- любим майбутнє

ми

- хочемо

жить..

І ніхто уже

нас не вкокошка:

близько

комунізму рань.


Ну і хай

Комусь

Венера мілоська

а

нам

- Дніпрельстан!

 

......................................................................

Сосюра

ВІДПОВІДЬ

(Поема)

ВСТУП

Вирує в кожному краю...
Уже-пливуть грозою тучі...
Шановний пане Маланюче,
ми ще зустрінемось в бою!..
А поки - відповідь свою
я вам пишу на крик жагучий,
на марний крик, до «серцевини
слабої нації», де мла
і в порожнечі вітер лине,
де вже не здібні ні до зла,
ні до добра... Там дух Загину
упав самотній на коліна,
і кров тече з його чола...
бо серцевина та згнила.

І

Була Вкраїна степова,
та дні нечувані настали,
гармати й трактори зорали
їй теплі груди... І в грозі,
у муках голоду й блокади,
коли палали барикади,
через добу червоних зим,
під гул загонів капітала,
розстрілів зойк, і плач, і сміх,
«Вперед за Ради!» написала
вона на прапорах своїх...
А ви?.. Що ви тоді робили?.
Кого розп'ять хотіли ви?..
В журбі, у шелесті трави,
чиї незлічені могили
ваш гнів останній і безсилий
лишив на огненних шляхах ...
печаль руїн, погромів жах
і плач дітей осиротілих
на кров'ю зрошених полях...

Ви на одрізи, на ножі
хотіли знов її шпурнути,
коли: «Чи бути, чи не бути?»...
В пожежі встало!.. Нам чужі
ви, світом прокляті, забуті,
ви захлинетесь у отруті,
що нам готуєте... Вже час!
Залізний крок розчавить вас!

В цей час закоханий, піїта,
байдужим буть не можу я.
Нехай, мов вибух динаміта,
на спів нового єзуїта
лунає відповідь моя!

І сум і мари про минуле
не обгортали марно нас...
Був тільки гнів старих образ...
І так стискалось серце чуле,
що наче зір од болю гас!..
Та знали ми, що в цьому гулі
іде комуністичний час...
І йшли вперед!.. Ми все забули,
одна мета спаяла нас.
І стали ми, мов щмат із сталі,
в борні незмірено тяжкій...
Бо власні щастя й супокій
під ноги ми давно втоптали...

Ах, Україно, Україно!
Хіба страшні погрози пізні,
коли сини твої залізні
завжди готові до загину
в революційному огні
за дні твої, за кращі дні.

Вже далі криця залива,
і димарі ростуть без краю...
Була Вкраїна степова,
але такої вже немає,
і гасло «Моя хата з краю»
ковтнула днів минулих тьма.
Ви добре знаєте, що так,
що ці слова мої правдиві.
Але ви хочете у зливі
огню і «кари» на селян
знов кинуть горя океан?..
Та дні не ті! Зламався істик...
Ви не фашист, а лиш фашистик!
У вас думки і серця стук
для Клемансо і Муссоліні...
Ви тільки трупи жовто-сині,
що впали на холодний брук...
І белькотіння про Європу
в вас недостойне Конотопу.

Ми живемо в Країні Рад,
ми волю видерли із крові...
І може тільки психопат
з'єднати Маркса з Соловйовим
і захлинатися од пін,
що злидарі усіх країн
не хочуть буть гарматним м'ясом,
але мети свідомим класом,
що світить їм із далини...
Колись пани у вир війни
шпурнули нас, немов в безодні...
А ви, як піп: «Це - гнів господній...»
нам кричите іще й сьогодні
з роздертої Галичини...

Ви на абстракцію, на бога,
звалить їх хочете вину,
щоб знов дурить... яка ж убога
в вас філософія... і нам
такий вже не підходить крам.
Собі дорожче... брехень гать
ми вже розбили... скиньте маску.
Й за стиль такий простіть, будь ласка,
за ці епітети й слова,
бо ми вчимося торгувать.
Я навіть можу з церобкопу
прислать безплатно вам для гробу
соснових дощок... бо ніде
й ніхто таких вам не знайде,
ніде, ні в кого і ніяк...
А втім, пробачте. Що ж це я
вам буду слать добро народне...
та ви й в гробу лежать не годні,
і він образиться... не слід,
вас - просто так. Що, пане? Зблід?..
Уже затіпались коліна
і стали, наче холодець,
безвольні м'язи?.. Заспокойтесь..,
це я жартую. Крові смак
ударив в голову і в груди...
я вас лякати вже не буду...
Ви - перелякані і так.

Це почуття у вас незмінне
ще з тих часів, з тих днів, коли
нам росіяни помогли
прогнать Петлюру з України...
Ті, що прогнали й Смердякова
огнем гармат, і бомб, і слова,
хоч як він, бідний, не хотів,
але не вдержавсь і поплів
в Константинополь... Добрий час,
ми й під водою знайдем вас!

ІІ

Ми живемо, як у поході,
готові всі щохвилі в путь...
Бо не із Заходу, а Сходу
вітри історії гудуть...

На те в нас криця і залізо,
щоб вам під їх смертельний спів
не довелося більше різать,
в ім'я Христа, робітників...

Це правда, пане, так і є,
що світ цілий від крові багров...
Та не Христос на фоні заграв
а постать Леніна встає...

Над Римом виснуть, наче тіні,
знамена чорних перемог,..
Ми тут наймення «Муссоліні»
своїм собакам даємо.
Тим швидше гнів ланці позносить,-
чим дужче тиск його лабет,
Йому вже перебили носа,
а ми - зламаємо хребет.
...........
У кабінеті кардинал,
залитий золотом і кров'ю...
Із синіх вуст облудне слово
поволі ронить... О, скандал!
Туди, де даль набої рвали,
вела рабів його рука...
Убога постать кардинала
в нас лиш огиду виклика.

Для вас скарби, любов і вина,
рабами - засіб і мета...
О, скільки спалено невинних ім'ям химерного Христа!..
Танцюйте швидше ваш канкан,
його скінчить удар багнета!..
Революційному поету
чужий ворожий Ватікан.

У ритмі музики шантани
і тротуари золоті...
...А. передмістя в зледі тане,
і ще далеко до мети...
Там діти схудлі, наче квіти,
що вбив мороз увосени...
...А в місті жевжики тендітні
«Війни! - кричать.- Іще війни!..»
Щоб у Туреччини забрати
политі крівцею лани...
О, ми покажем вам «війни»,
ляльки напудрені, прокляті...
Танцюйте швидше ваш канкан,
його скінчить удар багнета.
Революційному поету
чужий ворожий Ватікан.

ІІІ

«Як в нації вождя нема,
тоді вожді її - поети?..»
Да... На вождя претендувать
в вас пельки стане...
Та селяни
таких поетів не схотять.

Не вам бруднить ім'я Тичини
і називать його рабом...
Лиш сяйво кидає кругом
цей світлий геній і людина...
Він зрозумів, відчув наш вік
і не боїться ваших критик...
Жалкий, безумний сибаритик,
ви - тільки пил од його ніг!

Гойдає даль заграви рижі,
і хлюпа кров - землі вино...
Петлюра дні скінчив в Парижі...
Ви ж - не Петлюра й не Махно.
Замив їх рухом океанним,
немов пісок, останній бій...
Не вашій музі, пане мій,
спинити світ, новий, багряний...
Грими, пеан мій огняний,
назустріч панському пеану!

О, вам досадно, знаю я,
що ваші «кревні» десятини
рука могутня селянина
назавжди видерла в боях...
І вам ніколи не вернути
туди, де верби золоті,
в тиші солодкої отрути
раптових зустріч даль різьбить...

Вони пройшли, як сон, як мить...
І марно гнів шматує груди
і горло вам... і так болить
жорстоке серце,.. Вас прикуто
до мрії марної навіки...
Могила... виправить... каліку.

IV

В залізо знов натхненно лину,
забув я рідную ріллю...
Комуністичну Україну
я так люблю!..
Вона - моя... Мені другої
уже не треба навіки.
...........
Над полем грізний траур бою,
ідуть, хитаються полки...
В диму огонь шумить і тане...
Гори, душе моя, гори!..
Уже над Хіною багряно
шумлять знамена крізь вітри...
В безумі бруду і наруги
нехай до хмар летить мій гнів!..
Я так люблю в країнах других
робітників!
Я так люблю в країнах других
такі ж пориви, як і в нас,
із моря безуму і бруду
в комуністичний час!
О любі, дальні різномовні
у різноколірних морях...
Горять світи у хмар бавовні,
і лине жах...
То - жах того, що звик, щоб люди
віки робили на його,-
тепер йому у брови й груди
огонь!
Крізь крові чад і куль ридання,
що пробивають волі путь,
вже од всесвітнього повстання
пани не утечуть.
Ми пригадаєм наші муки
в забоях душних, на полях,
де марний труд ламав нам руки
й сушив наш мозок... Линь же, жах,
в обличчя ситим ненажерам,
ти бий огнем в небес озера
й на хмари «Льоріган-Коті»,
на тонкі нігті в манікюрі, на дим сигар!..
В моїй груді така жага, такі там бурі!..
Я вже забув слова пощади...
Палайте ширше, барикади!..
За залпом - залп!.. Нужда тіка...
Холоне ворога рука...
На скроні впав зорі іней...
Це - п'ятий акт, остання ява...
І мертво грузли в синь криваву
холодні ґудзики очей...
Так, ми йдемо... Ми прийдем, пане
у віршах мойого пеану!..
«Симфонія, мускулатур» *
вам не такої заспіває...
Ми вам «Посланіє» згадаєм,
коли ви станете під мур...
Ах, перепрошую... Бонжур...
Я перебив солодкі мрії
про ваш маєток і поля...
Да... Не повернеться «земля»,
як ваша юність... Даль шаліє,
все швидше крутиться земля,
біжать світи в краї незнані...
Де батько ваш і матка-пані?
Гниють, напевно, десь в землі,
черва жере їх, і у млі
холодні кості їх потрухли,
чекають вас... і місце там
вже уготовано і вам.
Надвоє я не розколюся,
не обдурив мене ваш бред.
Ви лиш пір'їнка в бурнім русі,
коли світи біжать вперед...
Ніколи час так не горів
у світлі Місяця і Марса...
Бо очі Леніна і Маркса
нам протинають тьму віків,
од них огню спіральні кола,
неначе пісня комсомолу:

«Наш паротяг, вперед лети,
в Комуні будем скоро...
Нам більше нікуди іти,
над нами зорі... зорі...
Ми діти тих, хто виступав
в бій на Центральну раду,
хто паротяги залишав
і йшов на барикади».

Так. Не хвилює ваша мова
В вас одного нема - любові,-
і рими кволі та нудні...
Любов і гнів - двигун прогресу
на економіці новій,
й комуністичні інтереси
нас кличуть, щоб фашистське плесо
повстань розвіяв буревій!
Бо тільки ми у громі бронь
обернем воду на огонь.

Не вий, не вий на прах Тараса,
проклятий пан!.. Бо він не твій,
його родив народний гнів.
Він є співець нового класу,
що йде тепер в останній бій,..
І жив якби Тарас тепер,
він був би членом ВКП.
Пішов би він на бурю буру
так, як і всі, за юний клас...
І не ‘дного панка із вас
він сам поставив би до муру...
Він за народ віддав ясні
усі слова, і нерви, й сили...
Він пригадав би вам ті дні,
коли в тюрмі його гноїли!..
А з ним і ми... «Вперед, за Ради!»
гукнув би він... а з ним і маси...
(По всіх світах і штурм і марш)...
Він батько наш, і ворог ваш,
вів трубадур нового класу,
і гнів його нас шле на ката...
Не вий, не вий же, пан проклятий,
над прахом огненним Тараса,
бо той огонь гуде над степом,
його в залізо оберта...
Да, ви б лизали у Мазепи
не тільки п'яти, а й ... Жита
шумлять на нашім полі,
нові шляхи, нові міста...
І комунізм - одна мета
горить для нас... Ми чорноброві,
ми розпотрошим кодло вашеї
Пожежі в даль гудуть руді...
О, ми прийдем до вас в огні
і в дорогій Галичині,
в країні змученій і нашій,
ми розпотрошим кодло ваше!
V

Робітники усіх країн,
цей час настане скоро, скоро!..
Тоді наллються кров'ю зорі
і загримить останній дзвін...
їм грізний сон, нам - юна мить...
Затихнуть радісно заводи...
Крок кавалерії й піхоти
Європі в груди буде бить...
О, це не казка і не міф
і не легенда Іордана...
Заасфальтовані майдани
під міліонами чобіт
розтануть воском, і копита
в смолі й крові помчать у даль...
На думку - думка, сталь - на сталь,
вгорі над черепом розбитим...
В циліндрі він лежить на розі,
лиш пальці скрючені - до зор...
і ситий ворон у знемозі
над ним вартує і крізь сльози
востаннє кряче: НЕВЕРМОР.
Я бачу тіні, руки й лиця,
мурашки морем по мені...
Я наче никну на коні,
зі мною - шабля і рушниця,
мов губи сохнуть од снаги,
і серце щось до крику чує...
Нехай юрба кругом вирує
бурунно в мурів береги...
Я бачу тіней легіони...
З усіх країв вони ідуть,
всі замордовані, забиті
в морях захоплення й побіди
і кроки їх, і голос чуть...
Гримить надземною грозою:
«Ура», «Віват», і «Слава», й «Гох»!
Он Маркс хитає бородою -
нового світу Саваоф...
І Гейне тінь з платком на шиї,
ніхто сміятись так не вміє,
як він і Байрон... Волг і Сен
шумлять об'єднані потоки,
злились живих і мертвих кроки,
і в шумі гордому знамен
ідуть Домбровський і Варлен.

1927

___________________________________________

Ахали, сюсюкали - Європа!
Тато - не звертались, а рара́!
Доки навіть хутір не второпав:
- Слів в крові намочених лупа!

Вийшли гречкосії на узгір'я,
Усмішкою очі зайнялись, -
Сходу ще не оране безмір'я,
Заходові в серце подивись!

Виродки, зодягнені по моді...
Визиски... аборти... кокаїн...
Поруч - гнів натомлених заводів,
Болі поневолених країн!

...Опери?.. Розбещені малюнки?..
«Золота, кокоток і вина!»
...Раз за день набиті хлібом шлунки...
...раз в житті розігнута спина́!

...Стерлінги... і франки... і корони...
...рани у серцях робітників!..
...трупами уквітчані закони!..
...зброєю згвалтовані віки...

...Вславили і поступ, і культуру
Воєм ненажерливих гармат!
Трупами розстріляних край муру!
Сотнями в крові омитих дат!

...Бавиться гуманністю по змозі
Сили і кишені адюльтер!
......................Заходе! чого ж
Ти й досі
Крові на кишенях не обтер?
.............................
.............................
Ахали - максліндери і поступ!
Мріяли Прилуки про Париж!
- Доки все у формулочку просту -
Шлунок, гаманець і ніж!

Стали гречкосії - і докором
Очі невблаганні зайнялись:
- Заходе, ану, коли не сором,
Сходові в обличчя подивись!

__________________________________________

Де коноплі були, - батарея.
За клунями - чати.
Може, "Портрет Доріана Грея"
Почитати?

О, майбутнє моє! Для тебе! -
Тисячі слів подужав! -
Нащо ж в'їлись до самого серця
між ребер
Кулі та нужа?

_________________________________________

 

Там, де полягли вони за волю,
Буряки тепер для цукроварні.
І не треба сліз. Не треба болю.
- Іншим дні прозорі, тихі, гарні.

Скінчено. Записано. І крапка.
- Спочивайте, стомлені над міру! -
...Розгортає знов іржава сапка
Землю, від утоми сіру.

_______________________________________

 

Я - як всі. І штани
з полотна.
І серце моє наган.
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!

От! І не треба ніяких слів -
За мовчанням вщерть зголоднів.
Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів.

Ось і не треба газетних фраз.
- Біль є постійно біль.
Мовчки росте десь новий Тарас
Серед кривавих піль.

Потомлені коні... Бійці в крові...
І вітер принишк в золотій траві...

І тиша. І тихо сказав комбат,
В боях посивілий старий солдат:

- Нас мало. Їх сила. Та як хоти,
А шлях нам єдиний - на них іти!

І кожен, хто спину покаже їм,
Той ворогом буде навік моїм!

Замовк і спохмурів комбат блідий...
І відповідь тиха: - Помрем. Веди.

*
Не вітер куйовдить пісок дзвінкий,
Не весну співають ясні струмки, -

Як вітер, мов стріли, летять бійці.
І пісня над ними - як стяг в руці:

"Коня не поверне свого назад,
Хто станув за волю, за владу Рад!"

Співають про землю, село і бої,
І піснею рани ятрять свої...

І, звиклий до зброї, пісень і втрат,
На бій і на смерть їх веде комбат.

*
І от добігають, де бути гульбі!
На мить безгоміння - і гримнув бій!

І пострілів поклик... І шаблі блиск...
І буйної крові гарячий приск...

Не вчуєш благання! Не здержиш руки!..
Все нижче шугають важкі круки...

Все менше завзятих в бою хлоп'ят,
Що вів за собою старий комбат...

Та він мов не бачить і перед веде
Туди, де їх смерть або слава жде!

*
Їх тиснуть... Їх нищать... Вони в кільці!
- Вертаймо, комбате! - кричать бійці.

Та мовчки, немов не його пеня,
Комбат поганяє вперед коня...

Довірливі й прості в бою серця, -
Бійців полонила відвага ця!

І знов за комбатом спішать вони,
І пісня над ними - як стяг війни:

"Коня не поверне свого назад,
Хто станув за волю, за владу Рад!"

*
І ворог не встояв. Кінчився бій...
Горністи сурмили в імлі голубій...

І, горді комбатом, щоб чути його,
Догонять героя бійці свого

І бачать - давно на коні закляк
Поцілений в серце мертвяк.

__________________________________________

 

Є генерали?
Буде війна.
Веселіш, веселіш, солдати!
Батьківщина твоя - над усе вона!
Це ж за неї тобі вмирати!

А весна іде... А земля - в цвіту...
Соловей...
соловей...
тьох!
Ой покинуть дівчину і цю, і ту,
Та ще й багатьох!

Тринадцять літ не було війни...
...Час героям геройськи померти!
Генерали це тямлять. Міркують вони, -
Тридцять третій... чи тридцять четвертий?

Ах, живи, доживай! Живи, не тужи!
Заціліти - надії марні!
Тебе ж подвиг жде на землі чужій, -
Десь над Райном чи десь на Марні!

Лейтенант молодий... офіцерик наш!
Кулемет - перетак-так-так...
...Ой, рости-рости, потім трупом ляж,
Джіммі-Джон-Віллі-Фріц-Жан-Жак!

Може, ногу відірве... чи серце... Зате
Дадуть орден тобі після бою!
...Невідомий солдат! Ім'я святе!
- Господь з тобою!

...А весна ж от-от! А земля - цвіте!
...Час героям геройськи померти?
Генерали це тямлять. Міркують про те.
Тридцять третій чи тридцять четвертий?

_________________________________________

 

Для вас, історики майбутні,
Наш біль - рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

Забудь про ті натхненні свята,
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята.
- Агов!

Якийсь дідок нудний напише, -
Війна і робітничий рух...
О, тихше!
- Біль не вщух!

________________________________________

Дикий сон мені щоночі сниться:
Я - скрипаль в пивниці "Mon Ami",
Награю гостям такого Гриця,
Що ніхто й ніколи не умів...

А вони, вигукуючи хрипко,
П'яно плачуть, всіх і все клянуть...
...Голосніше вий, ледача скрипко,
Розливай гарячу каламуть!..

Але тихші все й журніші звуки...
Все щиріші рухи і слова...
Голови не слухаються руки,
Нижче й нижче никне голова...

І тоді п'яним потворним дивом
Вибухає істина на мить, -
На руках, що держать кухлі з пивом,
Кров чиясь парує і кипить!

І все ширше ширться пивниця...
І пливуть в кривавім тумані
Посинілі передсмертні лиця,
Плач і зойки - дикі і п'яні!

І в гурті, між вбивників і трупів,
Я, скрипаль з пивниці "Mon ami",
Вию так в обличчя ночі глупій,
Як ніхто й ніколи не умів.

_________________________________________

 

Хай чужина комусь вбирає очі,
Нехай про неї навіть мріє хтось
(До переміни місць такі охочі
Всі ті, кому в житті не повелось).

Для мене ж досить - певне, до загину -
Кількох губерній чи округ тепер,
Що на землі становлять Україну -
УСРР.

Бо що мені та слава галаслива
про всі дива за тридев'ять морів,
Коли я досі, і малого дива -
Землі своєї ще не зрозумів!

_________________________________________

Ех!.. І вдарило кляте життя.
Тільки струни у серці:
дзінь...
дзінь...
Хоч і хочеш мажором утять,
Дійсність чортова чорна, як тінь...
І акордить журлива струна:
Все мінор...
Все мінор...
Все мінор...
Тільки десь там, у серці із дна,
Простяглася надія до зор...
Тільки десь там, із самого дна,
Притулилась надія до зор, -
І акордить журливо струна:
Хай мінор,
зате щирий мінор.
Ще лиш рух один,
ще лиш момент -
Я не втримаюсь, в прірву скочусь...
Вийде з мене такий декадент,
Як не знала й не знатиме Русь.
Та чи ж винен я?..
Слухайте!..
Ви!..
В кого пузо - гора Арарат,
Хто життя за полу ізловив
І кричить:
- О Комуно!
Vivat!
Хто зумів переплигнуть бар'єр,
Хто з ідеї пошив убрання, -
Чи ж я винен,
що з віршів кар'єр
Не роблю й не робитиму я?
Чи ж я винен,
що чортом ганяв
Із окопу
в запілля...
і знов...
Що здоров'я палив на огнях
Революцій,
ковтаючи кров?..
Чи ж я винен?
О, слухайте!..
Ви!..
В кого пика рум'яна,
пухка,
Що я роки найкращі провів
В товаристві рушниці й штика?..
Знаю я...
Ви сміялися з нас,
Як сміється,
наївшися, вош,
Коли ми, не стерпівши образ,
Закричали:
- Комуна?
Дайош...
Знаю я:
ви всміхались собі
Під димок закордонних цигар,
Коли карту за картою бив
Розлютований "звір" пролетар.
І щоб нерви трухляві піднять,
Ви топтали у ніс кокаїн...
Ми ж тоді - розбивали загать
І обідрані йшли на загин...
Ви ж не вірили самі собі...
Як же так?..
Жив та був Капітал...
А тут враз:
міліони рабів
Піднялися на сполох,
на гвалт.
Не поміг вам антантівський танк,
Ні французький,
ні англійський стяг,
Бо ми ставили вміло Va bank
Свою кров...
своє тіло...
життя...
Ох!..
Тяжка і нерівна ігра...
Дивувався й дивується мир!
Так -
одвіку ніхто ще не грав,
Так -
ніхто не боровся, як ми.
І коли в тій нерівній ігрі
Ми побили останню із карт, -
Ви затихли, як миші в норі,
А я...
Я?..
Я служив у Чека...
Дні і ночі голодний,
без сил,
Я на смітнику Жовтня копавсь.
Не жахався я тіней з могил,
Тіней тих,
що я сам розстріляв...
Вартував революції кров,
Що розквітла в Республіку Рад...
Саботаж -
і учасників змов
Я розстрілював сотнями в ряд...
О!
Ви тихо сиділи тоді
В установах з пером у руках,
І дрижали, як миші руді,
Ради власної шкури й пайка.
Ви хрипіли тоді,
що Чека -
Це ганьба...
це розпуста...
садизм.
...На чорта, мов, ідея така...
...На чорта, мов, такий комунізм...
А тепер...
О, тепер ви пани!..
Прославляєте непівський зріст.
Ви і ситі...
і ніс в тютюні,
Кожен з вас:
"у душі комуніст".
В голові вашій -
"шиммі",
"фокстрот",
А червінці й валюта - девіз...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чи ж я винен, що здохну з сухот,
Що у грудях немазаний віз?..
Що я ранком вихаркую кров
І дивлюсь на пузатих в авто...
Що не крок...
Що не крок...
Що не крок...
То обличчя пухкі і манто...
Чи ж я винен?
О, слухайте... Ви!..
Що не вмів переплигнуть бар'єр,
Що життя за полу не зловив
І не строю з поезій кар'єр?
Чи ж я винен?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І, буває, в розпачливу мить,
Як на душу насунеться ніч:
...Поможіть!..
Поможіть...
Поможіть...
Закричати так хочеться м'ні.
Та ніхто не почує тих слів...
Чи ж потрібен кому інвалід?
...Одгримів...
Одгукав...
Одшумів...
Як весною розбурханий лід.
Одшумів...
Одгримів...
Одгукав...
Як розбурханий лід навесні.
Тільки іноді знов у Чека
Послужить заманеться мені.
Не тому,
що там добре служить
(Я люблю -
заколисаний степ),
А тому,
що радий від душі
Розстрілять ненажерливий неп.
Та Чека вже розстанули дні,
Як весною розбурханий лід.
Мо', і жити недовго мені -
Чи ж потрібен комусь інвалід?
Чи ж потрібен комусь інвалід,
Що колись боровся без слів?
...Одгримів...
Одгукав...
Одшумів...
Як весною розбурханий лід...

________________________________________

Коли місяць
Запріг небо, засіяне зорями,
Й сошником своїм
Землю орав,
Наша сотня стояла дозорами
Біля чорної смуги Дніпра.
Частувала нас ніч
Кулеметами:
Напувала рікою
Свинця.
На борню з хижаками-кадетами
Закликали нас
Наші серця.
Пітьма блискала сяйвом,
Гарматами,
Наче пес,
Скавучала луна.
Ми - в окопах -
Шнурком,
Поза хатами
Залягла наша сила стальна.
Та чимало тоді не долежало
І навіки спочило в борні...
Гей,
Чимало в ту ніч не долежало
І заснуло спокійно навік!
Коли ж разом
Розливсь кривавицею
І відбивсь на сріблястих снігах, -
Кулеметами,
Шаблею,
Крицею
Боронили Комуни ми стяг.
І як пітьма
Втіка перед сошником,
Так тікали кадети від нас -
Добивали червонці погонників,
Доки день не погас.
Коли місяць запріг
Небо, засіяне зорями,
Й сошником своїм землю орав,
Із погоні
Вернулася зморена
Наша сотня назад до Дніпра.
Брязкотіла
Шаблюками,
Крицею,
Загрузала в сріблястих снігах,
Що сьогодні впились
Кривавицею
В час борні -
За Комуну,
За стяг...

_________________________________________

На сажень викопали яму
І труп за трупом в землю - бах!
Одних угору головами,
Других - аби не на ногах...

І так за шаром шар - могила:
П'ятсот... Шістсот... усе одно:
Усіх навіки напоїла
Байдужа смерть своїм вином.

Коли ж останній шар наслали,
Тоді шинелі й штих землі
І - спіть, герої з Калевали,
Сини обшарпаних полів...

Оце і все... Спокійно, мляво
Отут же сіли грабарі -
І, витягши махру з халяви,
У небо сині димарі.

А потім хтось уткнув ізбоку
З рушниці ржавого штика
І напис на степи широкі:
«Стрелки NN-ского полка»...

__________________________________________

За дротами сивий молодик,
За дротами мідь на касках варти...
А пожовклий лист гуляє в карти,
Тихо падає на дріт, на штик.

І мовчать, як сон, премудрі верби,
Тільки вартові все "тук" та "тук"...
От би вирвати рушницю з рук
І у світ махнуть тепер би!..

Та гудуть насталені дроти,
Між дротами й за дротами тіні:
Зайвий рух - і в смертному тремтінні
Упадеш на штик, як листя, ти.

Так минають дні. За ними знову
Над вербою зійде молодик...
Табір... Мідь на касках... Штик...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чудово!

________________________________________Повема про те, як повстав світ і загинув Михайль Семенко. Семенко (уривки)

zemlya
varto_ua wrote in ukrevcult
April 29th, 2010

...

Єпископ:
Адам! Адам!

Всі:
Де?

Єпископ:
Та он із-за скелі дивіться яка чортяка суне.

Винниченко:
Людина!..

Єпископ:
Свят! Свят! Свят!

Дід:
Ох ти боже ж мій!..

Донцов:
Стійте! (...)
Хто сказав: печерна людина? (...)
Та це ж свій чоловік! (...)
Це - українська печерна людина!
і повстала вона
таки з нашої української
мавпи. (...)
Ви подивіться на тип писку -
український предок наш.

...

Дід:
Невже весна?
красна?
закосичена?..

...

Х.Вильовий:
Готова!
Куля!
Земна!

Дід:
То можна й сходити вже?

Семенко:
Ні!
Зачекати краще,
доки проведуть
меридіяни й
парале.
Під'їхати
ближче
можна,
але...

Винниченко:
Я прошу
сло!..

Семенко:
Хто про?
Нема.
Але говоріть коротко,
швидко
зима
бо.

Винниченко:
Шановні товариші!
Перед на...
куля земна.

Дід:
Й ні душі.

Винниченко:
Як і всі,
я дуже ра...

Семенко:
Це вам не в Центральній
Зра...

Донцов:
Гальо! Я побачив
Укр!
Гальо! Гальо!

(...)

Семенко:
Ми спускаємось
знов на якусь землю.
Землю
емлю
млю
ю

_________________________________________


Сучасні
Натхненні й жорстокі
Ви
З язиком полум'я
На голові
З завзяттям самопожертви
Для майбутнього
Нахабні пророки
І конквістадори
Могутні лірики
Континентів
А одночасно
Заскорузлі і вузьколобі
Й нудні сектанти
Ви сучасні
Що по секрету
Смокчете спирт з пляшки
І ховаєте свою людину
Для майбутнього
Разом зі мною
Край кратера
Що розливає лаву
Днів нових
Майбутніх
На цілий світ
І коли для майбутнього
Не треба щирості
То це все так
Але жвавість мозку
Бездумність
І молодість
Теж велика
Річ
Пройдуть дні
Розклякнуть пальці
Гуркне рушниця
На підлоги цемент
Пройдуть потяги
Навантажені вуглем
Тоді покличете нас
Всіх тих
Хто розсунув лоба
Щоб вмістити глиби
Для безпросторового думання
Вартого велетенських
Днів

3.01.1921, Харків

_____________________________________________


Влито в жили огневої отрути
Не забути запаху боротьби
Призначення свого не минути
Не повернути колеса судьби

Ти не вільний ти не сам
Не врятує клаптик далекої землі
Все минуле належить небесам
А ти землі

Не думай що ти великий
Це комічно без пояснення причин
На тобі в домовину гвоздику
Спочинь.

10 березня 1921 р.

____________________________________

У грека зачинено кафе,
Вітрину засунуто дошками.
А на майдані зграя фей -
Туберкульозно кашляють.

Позусувай всі вікна і всі двері
Покинь кімнату на замку -
Віддавши мозок свій химері
Зоставленого в кутку.

Розлюби простягнуту руку -
По бруку -
Сталевий загін -
Він -
Волі міцній -
В бій!

01.01.1920, Київ

______________________________________

 

Василеві Чумаку (розстріляний білими у Києві). Семенко

Розніміть пальці - вони заклякли
Серце у білім огні.
Розніміть пальці - вони залякані
І в труні червоний гнів.

І над лобом холодні леза
І на небі холодні огні
Розніміть пальці - гудуть Марсельєзи
І в труні червоний гнів.

_______________________________________

Одбодлерили, одсєверянили
порозкапували душі в кав'ярнях
і встає сонце з відблисками багряними,
і простягає лагідно - «всі заходи марні».


Треба вийти всім в широке поле,
Щоб зібрав усіх докупи один шлях.
Слухайте - розсипані, розсмикані, кволі -
Спереду - сонце, ззаду - крах!

Слухайте, далі не можна розгублюватися!
Одинокий спосіб - густою колоною.
Слухайте, хмари на горизонті скупчуються!
Слухайте, спереду - вогонь!

10.03.1921 р. Рига

_________________________________________

(уривок)
Легче 3-м верблюдам
з теличкою
в 1/8 вушка голки
за раз пролізти
ніж футуристові крізь укр. літературу до
своїх продертись.
Я протяг вас
через всі нетрі й
усіма головними вулицями столиць.
Що ж ви
будете топтатися й далі
як отара
овець?
У кошарі
ви
спільним фронтом -
може овечою революцією
виженете мене, чужоземця?
Ниткою мови
замкнули мене
ви -
що ж думали:
я спущусь?
Рветься нитка
падають межі -
де ж
ваша сила?
Фікція одна.

 

 

 

Коментарі

дивно вас трохи читати. Цікаво, але дивно.
Пишіть про поезію. Але 20-і цікаві не лише поезією.
Ви вважаєте, що Петлюра vs Хвильовий більш актуально, ніж Хвильовий - Корнійчук?
Я не спеціаліст в таких питаннях, але мені цікавіше (і більш логічніше) читати друге, що до речі актуальне і сьогодні.Я чув тільки одним вухом...
Який зміст ви вкладаєте в поняття "громадянське суспільство"?
Ми нічим не відрізняємось від інших націй - так мені щось підказує досвід. Треба трохи часу.
До речі, голодомор (останній раз) - це продовження 20-х...жахливих...
Mr. Shatushka   09:48
+2

якщо піти у архіви і підняти метрику, то виявиться цікава закономірність: до 1927-1928 документацію вели справно, а починаючи з цих років такий хаос... І цей хаос закінчується лиш у середині тридцятих. Ні, документи не вилучили - їх раптом просто почали вести на стільки недбало, що збагнути - хто народжувався/помирав і скільки народжувалось/помирало неможливо! Така-от цікава закономірність, яка наводить на роздуми...
+2
Юрію, дуже приємно, що хоч комусь цікаво читати. А те, що дивно - не дивуюсь.

20-ті цікаві не лише поезією, так, але й поезія 20-их - не просто поезія. І ці поети - не просто поети, вони пройшли усе. Це свідки і учасники. І більше - це творці. На них - пил блукань, а блукати їх змушував пошук. Пошук смислів, долі, початий багатьма ще до громадянскої. І вони справді щось знайшли. У них щось було, чого ми не знаємо. Що не дійшло до нас безпосередньо, але це щось викарбуване у їхніх віршах. Це все, що нам залишилось - весь наш спадок. Між нами - мул десятиліть. Ми не розуміємо їх, для нас вони - всього лиш поезія, література (макулатура?), а для них це було життя. Ми постійно наголошуємо на тому, що вони помилялися. Можливо. Навіть не можливо, а справді - помилялися, бо пошук без помилок неможливий. Тільки ми помиляємось значно більше. Нам до них далеко. Далеко, бо ми стоїмо на місці, загублені у мулі - хтось ризикне, як вони, піти на пошук? Страшно. Краще гнити...

Хвильовий-Корнійчук актуально не менше, ніж Хвильовий-Петлюра. Це дві сторони медалі. І ті просвітянські червоні "-енки" і "-еці", як писав Хвильовий, занадто вже сильно нагадують для мене деяких сучасних, жовто-блакитних... Істинно, невмируща порода, рідний бур'ян. Пристосуванці. Нема на них Хвильового. А чому нема? Бо нового Хвилового теж заклювали б. І тоді постріл, який пролунав у будинку "Слово" 13-го травня 33-го пролунав би знову - через століття! Ось бачите - нічого не змінилось!!! Двадцяті тривають.
0

так, постріл пролунав...Але - чим відрізняється постріл 13 -го травня від іншого "пострілу" в мільйони...Між ними тісний звязок. І згоден - коли постійно згадують просто голодомор - це не дуже добре. Тільки в звязку з 20-ими і з іншими "пострілами". Але...20-і також не виникли просто так. Чому? Чому як з котла, що під тиском, вирвалась "українськість" в 20-х? Чому Булгаков, наприклад(беремо стороннього) описуючи події початку Петлюри чітко вказує ПРИЧИНИ його появи.
Петлюра помилявся? напевно. А Хвильовий? Ще в 30-х 19 стол. Бакунін чітко вказав які будуть наслідки теорії маркса для селянства. Майже, як пророк.
Не переймайтесь Швидкоходовим...
Mr. Shatushka   13:06
+1

Хвильовий був максимально далеким від Маркса і максимально близьким до Йоакима де Флори.
Може, дочекаєтесь моєї статті? Хоча вона з'явиться не на Політико.
Mr. Shatushka   13:30
+1

Під таким кутом зору цікаво поглянути і на соціалізм Франка. Його "Похорон" - ну чим не l’Exposition de l'Apocalypse, et le Psaltérion à dix cordes? А у "Товаришам із тюрми" Gioacchino da Fiore у ледве не у кожній строфі...
ANGEL . 08:34
+3
+
Може, дочекаєтесь моєї статті? Хоча вона з'явиться не на Політико.
Ссылку оставьте,где можно будет читать Ваши работы .
+1
http://nomen-incertus.livejournal.com/
+1

Спасибо.Буду наведываться за глотком воздуха,если не возражаете)
Mr. Shatushka   12:48
+1

будь ласка))
Да... Сильная подборка.
Так то воно так, але
лірик не замінить фізика,
емоції не замінять логіку,
віртуальність не замінить дійсності,
слова не замінять дій,
ірраціональність не замінить раціональності,
краса не замінить добро,
гуманітарщик не замінить технаря,
каприз не замінить мудрості,
жінка не замінить чоловіка,
естетика не замінить етику,
гармонія у просторі не замінить гармонію у часі,
дитина не замінить зрілого державного мужа (хіба з часом).
Тому, даєш:
націю, національну державу, громадянське суспільство, рівність у правах, модерні ідеї та ідеології! )
0
пане телемайстре!
кому ваші модерні ідеї здалися зараз (в світі постмодерну)?

колонію завжди тримають на крок у минулому. Британія, для прикладу, зберігала в американських колоніях феодальні порядки, тримала їх силоміць у феодалізмі.

Так і нас не спроста у модерні тримають. Хоч світ це вже минає. Ситуацію ускладнює те, що в нас стійкий недомодерн - от і виникає у тубільців типу Юрія комплекс неповноцінності і пристрасне бажання наздогнати світ.

Пізно! Вас, Юра, 150 років чекати ніхто не буде.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі